Онлайн чтение книги Чапаєв
XIV. ВИЗВОЛЕННЯ УРАЛЬСЬКА

Уральськ довго був обложений козачим кільцем — аж до приходу Чапаевської дивізії, його визвольниці. Героїчна його оборона ввійде в історію громадянської війни визначною сторінкою. Відрізані від усього світу, уральці з честю витримали козачу облогу, багато разів із високою доблестю відбивали наскоки, самі робили вилазки, смикали ворога з усіх сторін. Змучений гарнізон, куди влилися добровольчою хвилею уральські робітники, ніколи не нарікав ні на втому, ні на голод — не було й думки про те, щоб віддатися в руки тріумфуючого ворога. Боротьба йшла не на життя, а на смерть. Усі знали, що середини тут бути не може і козачий полон означає фактично катування, тортури, розстріли… В самому місті викривалися змови… Місцеві білогвардійці ухилялися через голову місцевого гарнізону зв'язуватися з козачими частинами, діставали звідти вказівки, самі доносили козачому командуванню про те, що діється в місті… Вже вичерпувалися снаряди, патрони, кінчалися харчі, і, можливо, незабаром довелося б червоним героям битися самими багнетами. Але не лякало й це, — бадьорий і впевнений, спокійний і мужній був настрій обложених. А коли долинули до них звістки, що на підмогу йде Чапаєвська дивізія, зникли рештки вагань, і ще стійкіше, героїчно відбивались останні атаки ворога.

Великих боїв по дорозі до Уральська не було, хоч окремі сутички не припинялися ні на день. Козаки, що знали чапа- євські полки ще з 1918 року, не виявляли великої охоти битися з ними лице в лице і воліли відступати, поскубуючи там, де це вдавалося. По дорозі до станиці Соболевської козаки з двоїла броньовиками, пустивши кавалерію з флангів, пішли на Іваново-Вознесенський полк. Вони сподівалися, що під огнем броньовиків не встоять і кинуться тікати червоноармійці,— тоді б кавалерія знайшла собі роботу! Але вийшло все якось дуже просто і навіть зовсім неефектно: цепи лежали як мертві, посторонилися, пропустили в тил собі броньовики, строчили по несміливій кавалерії противника… А тим часом червона батарея чимраз влучніше, чимраз ближче до смертоносних машин клала снаряди. Страховища повернулися з тим, з чим прийшли. Тут навіть і втрат зовсім не було — так спокійно і організовано, так просто прийняли і ліквідували цей ворожий натиск.

А десь поблизу, там же таки біля Соболевської, оточили козаки відірвану од своїх роту червоних солдатів, і майже цілком її знищили. Послали на допомогу нову роту — потерпіла й вона. Послали третю — доля однакова. Лише тоді догадалися, що не можна такою маленькою підмогою як слід допомогти, що це тільки марнування живих і технічних сил. Послали полк, і він зробив, що треба було, з разючою швидкістю. Коли дізнався Чапаев, бушував немало, лаявся, погрожував:

— Не командир ти — дурень заплішений! Повинен знати назавжди, що козак не воювати, а щипати тільки вміє. От і щипав: роту за ротою, одну за одною… Ех ти, чапля! Всадити б як слід…

Незважаючи на щоденні безперервні сутички з козаками, полки посувалися швидко: пішим порядком верст по п'ятдесят на добу. В станицях і селах зустрічали червоних солдатів як визвольників, виходили нерідко назустріч жителі, вітали, допомагали як уміли і чим могли, ділилися достатками…

Самому Чапаеву зустріч улаштували надзвичайну, він у повному розумінні був тоді героєм дня.

— Хоч одне словечко скажи, — просили його мужики, — будуть ще козаки йти чи ти, голубчику, прогнав їх зовсім?

Чапаєв усмішливо покручував вуса і відповідав, добродушний, веселий, задоволений:

— Збирайтеся разом з нами — тоді не прийдуть, а коли в жінок спідниці будете нюхати, хто ж вас обороняти стане?

— А як же ми?

— Та так само-от, як і ми, — відповідав Чапаєв, показуючи на всіх, хто його оточував.

І він починав пояснювати селянам, чим міцна Червона Армія, як потрібна вона Радянській Росії, яке до неї має бути ставлення у трудової селянської маси.

Чапаеву міцно засіло в голову з десяток вірних, безперечних положень, які він почасти вичитав десь, а більше почув у розмові і запам'ятав. Наприклад, про класовий склад нашої армії; про те, що козаки не випадково, а неминуче є поки що в більшості своїй наші вороги; про те, що голодному центру треба допомагати негайно з ситих окраїн, і т. д. і т. д. Ці положення, такі переконливі й прості, він сприйняв з усією силою ясних і чистих своїх думок, сприйняв раз назавжди і безповоротно, пишався з того, що знає їх і пам'ятає, а де' небудь у розмові старався вклеїти їх неодмінно чи до речі, чи зовсім не до речі.

Мужикам-селянам ці положення він розвивав особливо охоче, а слухали вони його з увагою винятковою. Інший раз і нісенітницю всяку почне верзти, але загальний наслідок був завжди найкращий. Він, наприклад, з великими труднощами і зовсім неясно уявляв собі велике колективне господарство, систему роботи в ньому, взаємини між членами тощо, збивався нерідко «на дільбу», «самостійність» і т. д. З цього боку до ладу пояснити нічого не вмів, але навіть і від таких бесід виходило дещо позитивне. Він закликав до працьовитості, протестував проти пожадливості й корисливості, проти неуцтва і темряви, обстоював нові, вдосконалені способи праці в селянському господарстві. В одному селі він так мальовничо описував голод фабричних робітників, так жорстоко докоряв селянам за те, що вони, ситі, зовсім забули голодних своїх братів, що селяни зараз же постановили розпочати між собою збір зерна, щоб відіслати в Москву. Обрали й організаторів справи — тут-такй, на зборах, — і поклялися Чапаеву, що неодмінно пошлють у Москву все, що назбирають, а його, Чапаева, сповістять про це на позиції. Чи зібрали, чи відіслали — невідомо, а Чапаева оповістити їм не вдалося: вже недовго йому лишилося жити — незабаром Чапаева не стало…

Так наближалися до мети червоні полки, і скрізь їх зустрічали радісно. Незабаром вони були під стінами Уральська. Оетанній бій — і козаки повтікали, розірвавши кільце. З Уральська, верст за десять, виїхали назустріч керівники обложеного гарнізону, з ними ескадррн кавалерії, оркестр музики… Під грім «Інтернаціоналу», під радісні крики, із слізьми радості на очах зустрічались, обіймали один одного, хотіли зразу і багато один одному розповісти, але не могли — так переповнені були почуттям, зворушені, вражені.

— Федю! — гукнув біля автомобіля чийсь голос.

Кличков обернувся і побачив на високому вороному коні Андрєєва. Вони по-дружньому поцілувалися. В прекрасних ясних очах Андрєєва тепер було щось нове, чого Федір раніше ніколи не помічав, — вони дивились з якимсь посиленим недовір'ям, суворо і сухо. Можна було подумати, що він не радий навіть зустрічі, але голос, усі ці хороші, теплі слова, які зразу були сказані,— це все свідчить про протилежне. На лобі поглибшала зморшка, а одна, поперечна, над самим переніссям, лишалася весь час нерозгладженою, наче щілина.

Розговорилися, і Федір дізнався, яку діяльну участь брав Андрєєв у боротьбі із зрадництвом і змовами, що в них, як у тенетах, міг заплутатися обложений Уральськ. Круто треба було розправлятися з негідниками, рішуче і нещадно. Тяжка ця боротьба і наклала печать на його юнацьке обличчя — тяжку, глибоку, невитравну печать… (Незабаром обставини загнали Андрєєва в полк; там, оточений, після одчайдушної січі він був на шматки порубаний осатанілим ворогом).

В самому Уральську по вулицях не пройти — вони заповнені робітниками і бійцями. Висипало і все населення.

«Слава герою! Слава Чапаеву! Хай живуть полки Чапаєв- ської дивізії! Хай живе червоний вождь — Чапаєв!»

Ці радісні вигуки лунали по визволеному Уральську, і важко було Чапаеву з Федором пробиватися на автомобілі крізь тисячні юрби, які заповнили вулиці. На Чапаева дивилися з захопленням, кричали йому гучні привітання, кидали шапки вгору, співали урочистих переможних пісень… Місто прикрасилось червоними прапорами, всюди розставили трибуни, почалися мітинги. І коли виступав Чапаєв, юрба шаленіла, хвилювалась, як море в негоду, не знала меж захопленню. Його перше слово породжувало гробову тишу, його останнє слово відкривало простір новому шаленому захватові. Біля автомобіля його хапали десятки робітничих рук і починали підкидати вгору, а потім, коли від'їздив, всі бігли за автомобілем, наче хотіли догнати, ще і ще висловити йому свою подяку і це свіже, щире захоплення.

Полкам пошана була теж чимала: уральці постаралися оточити їх піклуванням і ласкавою увагою, шанували на парадах, організували безліч різних розваг, подбали про харчування, зібрали й оддали їм усе, що могли.

Свято тривало кілька днів — свято під розриви шрапнелі! Один снаряд влучив у театральний дах у той час, коли йшов спектакль. Але такі випадки нітрохи не порушували загального урочистого настрою. Козаки втекли за ріку, їх треба було негайно гнати ще далі, щоб не дати зібрати сили, щоб зняти загрозу з міста, щоб віддалити від них цей притягаючий магніт — Уральськ. Чапаеву найкращою нагородою були б нові успіхи на фронті, і тому, тільки-но минуло перше захоплення зустрічі, він уже незмінно мчав від полісу до полку, стежив за тим, як будувалися переправи.

Через річку налагоджували міст. А за річкою були вже два червоні полки, що перебралися на чім попало. Треба було поспішати з роботами, щоб переправити артилерію, — без неї полки почували себе безпорадно, і від командирів почали негайно надходити дуже тривожні відомості. Чапаєв чи то другого, чи то третього дня по приїзді в Уральськ рано-вранці пішов сам перевірити, що зроблено за ніч, як взагалі йде, посувається робота.

З ним пішов і Федір. На зеленому пагорку копошилися всюди червоноармійці: треба було перетягти па берег величезні колоди… І от на кожну наліпиться безладно чоловік сорок — товчуться, плутаються, а діло не йде… Скинуть колоду на передок воза, і тут, здається, вже зовсім би легко, а гуртом — знову ладу нема.

— Де начальство? — питає Чапаев.

— А он, на мосту…

Підійшли до мосту. Там на колодах сидів і спокійно покурював собі інженер, якому доручено було всю роботу. Як тільки побачив він Чапаева — гайда на середину; стоїть і оглядається, наче нічого й не було, начебто і весь час наглядав тут за роботою, а не покурював собі спокійнісінько на березі. Чапаев у таких випадках грубий і крутий без міри. Він ще сповнений був тих слізних прохань, які надходили з-за річки, він щохвилини пам'ятав і болів душею, що от-от полки за річкою загинуть… Дорога була кожна хвилина!.. Поспішати треба було щосили — недарма він сам зігнав сюди на роботу таку силу-силенну червоноармійців, навіть віддав половину своєї комендантської команди. Він увесь напружився турботою про цей міст, ждав мало не щогодини, що він буде готовий, — і раптом… раптом застає цілковиту неорганізованість, безглузду метушню одних, мирне покурювання інших…

Як злетів на міст, як підскочив до інженера, мов розлючений звір, та з розмаху, не кажучи ні слова, з усієї сили так і мазнув його по обличчю! Той захитався на колодах, мало не звалився у воду, затрусився від страху, знаючи, що зараз же може бути розстріляний… А Чапаев насправді-таки рвонувся до кобури, тільки Федір, приголомшений цією несподіванкою, утримав його від розправи. Крутою, добірною лайкою лаяв розлютований Чапаев тремтячого інженера:

— Саботажники! Я знаю, що вам не жаль моїх солдатів… Ви всіх їх ладні згубити, сволота окаянна!.. У-у-у… падлюки! Щоб в обід був міст готовий! Зрозумів? Якщо не буде готовий, застрелю, як собаку!..

І зараз же інженер забігав по берегу. Там, де висіло на колоді по сорок чоловіка, лишилось по троє-четверо, решту було переведено на іншу роботу… Червоноармійці квапливо запрацювали… Заходило ходором, закипіло діло. І що ж? Міст, який за два дні посунувся на якусь четверту частину, в обід був готовий.

Чапаєв умів примушувати працювати, але заходи в нього були виняткові й жорстокі. Часи були такі, що в деякі момен- 'ти і всякі заходи доводилося вважати простимими; прощали навіть найміцніший, найжахливіший із цих способів — мордобій. Бували такі випадки, коли командирові своїх же бійців доводилося лупцювати нагаєм, і це врятовувало всю частину.

Чи було неминучим це, що сталося на мосту? Відповіді дати неможливо… В усякому разі, безсумнівно те, що будування мосту було справою виняткової спішності, що сам Чапаєв і викликав до себе інженера не раз, і сам ходив, наказував, підганяв, лаяв, загрожував… Робота однаково посувалася поволі.

Чи була вона свідомим саботажем, чи була вона випадковістю — хто знає! Але того ранку чаша терпіння переповнилась — неминуче сталося, а міст… в обід був готовий. Ось приклади суворої, невблаганної, залізної логіки війни!

Бували у Чапаева і такі випадки, коли виявлялося в ньоїлу якесь похмуре самодурство, особлива наївність, що межує з нерозумінням найпростіших речей.

У той приїзд до Уральська, може, через тиждень або півтора, якось удень вбігають до Федора ветеринарний лікар з комісаром. Обидва тремтять, у лікаря на очах сльози… Тремтять, квапляться — нічого не зрозуміти. (Ветеринарні комісари взагалі народ ніжний).

— В чому річ?..

— Чапаєв… лається… кричить… застрелити…

— Чого лається? Кого хотів застрелити?..

— Нас… нас обох… Або в тюрму, каже… або розстріляю…

— За що ж?

Федір посадив їх, заспокоїв і вислухав дивну, майже неймовірну історію.

До Чапаева з села приїхав знайомий мужичок, відомий «коновал», що займався ветеринарним ремеслом років з ві- сім-десять. Чоловік, видно, бувалий і безумовно на своїм ділі знається. І от сьогодні Чапаев викликає дивізійного ветеринарного лікаря з комісаром, садовить їх до стола. Тут-таки й мужичок. Чапаєв «наказує» лікареві екзаменувати в своїй присутності «коновала» і видати йому посвідку про те, що він, мужичок, теж, мовляв, може бути «ветеринарним доктором». А щоб папірець був міцніший — хай і комісар підпишеться… Екзаменувати суворо, але щоб саботажу ніякого.

«Знаємо, — каже, — ми вас, сучих дітей, — жодному мужикові на доктора вийти не даєте».

— Ми йому кажемо, що так і так, мовляв, екзаменувати не можемо і документа видати не маємо права. А він як схопиться, як стукне кулаком по столу. «Мовчати! — каже — Негайно екзаменувати при мені ж, а то в тюрму, сволоту… Розстріляю!..» Тоді-то комісар на вас указав. «Підемо, — каже, — спитаємо, як самий екзамен робити, порадимося…» Почув про вас — нічого. П'ять хвилин строку дав… чекає… Як же ми тепер підемо до нього?.. Адже застрелить…

І обидва вони запитливо, благально дивились на Кличкова…

Він залишив їх у себе, нікуди не дозволив ходити — знав, що Чапаев з'явиться сам. І справді, через десять хвилин вбігає Чапаев — грізний, злий, очі палають. Прямо до Федора.

— Ти чого?

— А ти чого? — усміхнувся той його грізному тону.

— І ти з ними? — прогримів Чапаев.

— У чому? — знову усміхнувся Федір.

— Всі ви наволоч!.. Інтелігенти… У мене зараз же екзаменувати, — звернувся він до тремтячої «ветеринарії», — зараз же гайда на екзамен!..

Федір побачив, що діло обертає на серйозне, і вирішив перемогти Чапаева своєю звичайною зброєю — спокоєм.

Коли той кричав і потрйсав кулаками у Федора під носом, загрожуючи і йому, що чи розстріляє, чи поб'є, Кличков урезонював його доказами, намагався довести, яку дурницю він зробить, видавши таку посвідку. Але переконування цього разу впливало якось особливо туго, і Кличкову довелося піти на «компроміс».

— От що, — порадив він Чапаеву, — цього питання нам тут не розв'язати. Давай пошлемо телеграму Фрунзе, спитаємо його — як бути? Що відповість, те й будемо робити, — згода?

Ім'я Фрунзе завжди на Чапаева впливало заспокійливо. Притих він і „цього разу, перестав скандалити, згодився мовчки. Комісара з лікарем відпустили, телеграму написали й підписали, але посилати Федір утримався.

Через п'ять хвилин по-приятельському пили чай, і тут у спокійній бесіді Кличкову нарешті вдалося переконати Чапаева в необхідності спалити й не показувати нікому телеграми, щоб не наробити сміху. Той мовчав — видно було, що згоджувався… Телеграму не послали…

Таких курйозів у Чапаева було скільки завгодно. Розповідали, що в 1919 році він нагаєм лупцював когось із досить високопоставлених, другому відповів матом по телеграфу, третьому накладав на розпорядженні або на клопотанні таку «резолюцію», що аж вуха в'януть, як прочитаєш. Самобутня постать! Багато чого він ще не розумів, багато чого не переварював, але вже багато до чого розумного і світлого тягся свідомо, не тільки інстинктивно. За два-три роки в ньому дещо відпало б остаточно з того, що вже починало'відпадати, і набув би він багато з того, що його починало цікавити і заповнювати, притягати до себе непереборно. Але судилось інакше…