Онлайн чтение книги Чапаєв
XV. ФІНАЛ

Дивізія йшла на Лбищенськ. Від Уральська до Лбищенська понад сотню верст. Степи і степи навкруги. Тут козаки — у себе вдома, і зустрічають вони скрізь підтримку, співчуття, всіляку допомогу. Червоні полки зустрічають вороже. Де лишається частина населення в станицях, там слова доброго не почуєш, не те що допомогу, а здебільшого ці козацькі станиці до приходу червоних частин уже начисто порожні, хіба тільки подекуди трапиться забута зовсім старенька бабуся. Козаки, відступаючи, налякали населення «головорізами-біль- шовиками», і станиці підіймали на возах усе своє домашнє добро, лишали тільки хліб по коморах, та й той часто палили або з піском мішали, з гряззю, перетворювали в гидку рідоту. Колодязі майже скрізь були отруєні, багато з них засипані до половини, не було залишено жодного цебра. Все, що треба і можна було нівечити, нівечили, аж не впізнати. Потрібні будівлі поламали, зруйнували, спалили. Створювалось таке враження, наче козаки відходять безповоротно. Відступали вони тут, за Лбищенськом, з безперервним боєм, билися запекло, чинили опір упёрто, наполегливо й майстерно…

Штаб Чапаєвської дивізії стояв в Уральську, а передові частини пішли вперед на кілька десятків верст. Не вистачало снарядів, патронів, обмундирування, хліба… Голодні червоноармійці толочили хлібні рівнини, по станицях знаходили гори необмолоченого хліба, а самі лишалися без їжі. Нестатки були тоді жахливі. Навіть запліснявілий, прогнилий хліб іноді не потрапляв на фронт протягом тижнів, і червоноармійці буквально голодували… Ох, які це були важкі, нестерпні дні!

Майже щодня Чапаєв з Федором на автомобілі мчали то в- одну бригаду, то в другу. Тут шляхи широкі, рівні, пересуватися можна дуже швидко. А коли поламається, бувало, машина (ой, як це часто бувало!), сідали на коней і за добу відмахували верст по півтораста, виїжджаючи на світанку, і на ніч повертаючись до Уральська. Чапаєв чудово розбирався в степу і завжди точно визначав місцерозташування станиць, хуторів, доріг і доріжок. Але одного разу і з ним трапився гріх — заблудив. Про це блукання в степу у Федора в щоденнику записано під заголовком «Нічні вогні». Випишемо звідти, але запам'ятаймо, що тут не передано і десятої частини своєрідності й оригінальності тих настроїв, якими жили тієї ночі в степу, товариші, що заблудилися з Чапаєвим на чолі. Багато дечого з «нічного» він не зумів як слід-описати, а до того ж і взагалі його, це «нічне», надто важко передати.

Нічні вогні

Треба було відвідати Сизова. Зібралися швидко: посідлали коней, взяли з собою чоловік дванадцять вірних супутників і помчали… Минули Чаган і біля шляху, загидженого кінськими трупами, — прямо до озера, через степ. Хлібами, високими травами, квітчастими, барвистими луками дісталися до озера- калюжі. Виїхали на косогір, позлізали з коней, спустилися до води. Коні пили жадібно, ми — ще жадібніше. Була вже година п'ята-шоста. Верст на тридцять не зустріли далі жодного хутірця. Кидались у кожну галявину, шукали воду, але не знаходили і мучилися через нестерпну спрагу. Віддалік, на вершечках сиртів, показувались верхівці — це, мабуть, козацькі дозорці та вартові. Кожної хвилини тут можна було сподіватися з першої ж лощовини раптового козацького наскоку. Це в них улюблений прийом. Виждати десь у засідці, пропустити кілька кроків, а потім налетіти ураганом з гиканням і свистом, блискаючи оголеними шаблями, потрясаючи списами, — налетіти й рубати, колоти раптово, поки не встигнеш стягти з плеча гвинтівки. їхали й озирались, заглядали в кожну діру, були напоготові.

Димчасті легкі хмарки раптом помутнішали, згустились і зовсім низько спустилися чорними хмарами. Стало швидко смеркати. Зашумів вітер, помчав по полю і ще тісніше зігнав докупи похмурі, зловісні хмари.

От упали перші краплі — ще, ще, ще… Почалася справжня степова злива — оглушлива, часта і сильна ударом. Всі одразу промокли. Я, як на гріх, був у самій тонісінькій сорочці і швидше за всіх промок аж до печінки. Стало холодно, кидало в жар і холод, тремтіли руки, клацали зуби. Осторонь замаячили якісь зруйновані мазанки — залишки колишнього селища. Біля них, видимо, копошились люди.

Під'їхали і тут застали двох обозників. Бідолашні почували себе зовсім безпомічно. їхній полк пішов далеко вперед, а в них саме тут щось трапилось: лопнули колеса, та й конячка звалилась, не підіймається ніяк. Вирішили залишити все біля колодязя, а самі — полк доганяти, поки не попали до козаків у лапи. Ми в них знайшли четверть, прив'язали її на віжках, на самому кінчику камінь прикріпили, спустили в колодязь… Хоч і знали, що отруюють часто колодязі, та відганяли страшну думку, — її переборювала спрага. — Довго чекали, поки у вузьку шийку натече вода, а як напились — тут же стало й зовсім сутеніти. Дорогу ледь видно було в траві, але загальний напрям "знали точно і тому знялися впевнено. Від'їхали верст із чотири, вирішили звернути і їхати прямо степом, на вогонь, що блимав вдалині. Лишалося, за нашими підрахунками, верст п'ятнадцять, і години через півтори думали бути на місці. Про вогонь подумали-подумали і вирішили, що це багаття горить у нашому цепу — а може, і не в нашому, та це однаково: свій цеп не перескочиш, упрешся… їдемо. Мовчимо. Поки були сухі, перед дощем пісень усе співали, та гукали, та гикали, а тут притихли — ні пісень, ні гучних розмов. Хоч про багаття і міркували, що, мовляв, «свій цеп не перескочиш», проте була й інша думка у кожного: «Ану, як помилились та їдемо прямо в лапи до козаків?»

І від цих думок ставало якось моторошно, лізло в голову різне чортовиння. Даремно черкав Чапаєв сірника за сірником, даремно водив пальцем по карті, а носом по компасу — нічого з того не виходило, і їхали навмання, наосліп, самі не знаючи куди. Вогник спереду то спалахував, то завмирав, і коли завмирав, ставав блідий, тьмяний і безмежно далекий, набирав якоїсь дивної таємничості, наче це не вогник, а мана, примара, яка жартує з нами в нічній пітьмі. Ми гадали спочатку, що всього тут якихось іність-вісім верст, але вже проїхали добрий десяток, а він, вогник, так само, як і раніш, спокійно мерехтів і то наближався, то зникав десь далеко- далеко… Стали думати-гадати: та чи ж багаття це? Може, ліхтар світить звідкись з височенного далекого стовпа?.. Але чому ж він наче все віддаляється, тікає?..

Вирішили далі не їхати. З дороги давно вже збилися вбік. Коні ступали по високій мокрій густій траві, зачіпали її копитами, і вона Хрустіла, рвалась, як соковиті дзвінкі нитки. Праворуч замерехтів другий вогник — і теж наче зовсім недалеко, але, проїхавши з версту, переконалися, що й тут наче не все гаразд. Он ще один, другий, третій… У чорному, пустому і могильно-тихому степу ставало моторошно… Дощу то нема, то знову застукотить по змоклій благенькій одежинці… Бр-р-р!.. Як холодно!.. А як це погано, коли холодні струмки течуть за шию, за спину, на груди, наче змійки пов- зуть по тілу… Тепер би в хату, до теплої печі, погрітися трохи… А попереду ціла ніч, і все така ж холодна, така ж дощова, мокра, непривітна. Настрій* упав геть. їхали і їхали — але куди? Часом здавалося, що повернули назад, проїжджаємо знайомі місця, крутимося навколо одного, немов зачарованого, місця… Як тільки шелест десь збоку, швидко повертаємо голови і пильно-пильно вдивляємось: чи не роз'їзд козацький? Може, вистежили… підкрались… ідуть по слідах… по п'ятах… і от зараз… раз… два… три… Чортзна-яку силу має над людиною нічна пітьма! Вона навіть найсміливіших, найхоробріших робить безпомічними, надумливими, полохливими… Он осторонь начебто чорніє щось довге, щось дуже незграбне… Вислали двох. Вони з різних боків тихою риссю поїхали в той бік і, повернувшись, сповістили, що це скирти необмолоченого хліба… Вирішили спинитися і тут, під скиртами, чекати світанку… Коней не розсідлували, навіть не стриножили. Кілька чоловік, міняючись через кожні дві години, повинні були вартувати цілу ніч.

Гвинтівки — заряджені, готові — були у кожного під рукою на випадок раптового нападу. Примостилися коло снопів, викопали в соломі невеличкі ямки, всунули себе всередину… Дощ не вщухав ні на хвилину… Я умостився був досить добре і соломи на землю накидав чимало, а через кілька хвилин уже відчув себе в калюжі, і було нестерпно нудотно, гидко від цієї сльоти, холодно і бридко. Чапаев сидів поруч, устромивши обличчя в промоклу солому, і раптом… заспівав — тихо, спокійно і весело своєї улюбленої: «Сижу за решеткой в темнице сырой…» Це було так несподівано, що я подумав одразу, чи не помилився? Може, мимрить щось невиразне, а мені почулася пісня?.. Але Чапаев справді співав…

— Василю Івановичу, та ти що?

— А що? — озвався він глухо.

— Почують. А що, як роз'їзд?

— Не почують, я тихенько… А то, холодно дуже та гидко тут у воді…

І від цієї хорошої, простої відповіді мені самому неначе полегшало.

— А от, Федю, згадую, — каже Чапаев. — Розповідали мені, що заблукало якось у пустелі двоє… Ну, як ми тут з тобою, тільки їх було двоє всього… Кинули їх там чи самі відстали — тільки сидять на пісочку, а йти їм нікуди… Нам хоч уночі… Ну, гаразд… Сонце зійде — знайдемо, а вони куди? І ніч і день — все пісок навкруги: і туди пісок, і сюди пісок, більше нема нічого… Води у них по фляжці висіло — не п'ють.

Помирати не хочеться, а знають — як вип'ють усе, так і смерть прийшла… Тільки водою і жили. Три дні все вкупі ходили, а знайти нічого не можуть, не бачать кінця…. На четвертий день упав один. «Я, — каже, — помираю, а ти поруч лягай: ходили вкупі — вкупі й ляжемо…» Упав на пісок, та й кінець… Той, що один лишився, посидів над другом, а в того, бачить, і зуби вищирились, очі олов'яні розплющились. Страшно йому стало самому в пустині… Ану… піде він з цього місця, а й жаль стане. Походить-походить та й знову сюди оглядається, щоб не загубити — боїться… Хоч і мертвий той, а все начебто вдвох… Так-от дивись, що вийшло. На нього верблюди прийшли — там караван був… от і жива людина. А друга в піску поховав… Оце-то так! Тут нікуди не підеш, коли з усіх сторін пісок на тисячі верст розсипається… Що тут? — обернувся він швидко вбік і схопився. Федір за ним, схопився і Петька… Схопили гвинтівки, застигли, чекаючи. Через кілька секунд виступила з темряви постать вістового, за ним, пожвакуючи і похропуючи, підійшли коні… Знову полягали в колючі, жорсткі снопи…

— А ти що це, до чого розповів? — спитав Чапаева Федір.

— Та пригадалося… Я завжди, як самому погано, згадувати починаю, кому, коли і де було ще гірше, ніж мені. Так надумаю і бачу, що терпіли люди, а тут і мені — чому б не потерпіти? Я от чув іще, ніби на морі корабель розбило, а матрос обнявся з колодою та по хвилях і гуляв два дні, аж поки його врятували… Тут-от і подумаєш, як ото йому було, коли ноги в воді, та й сам, того жди, туди ж шубовснеш… А живий лишився…

За розмовою збилися тісніше докупи… Петька слухав дуже уважно. Коли йому треба було відкашлятися, затуляв долонею рота, тикався ще глибше в солому і там хрокав якось невиразно. В темряві його блискучі чорні очі світились, як у кота… Тільки Чапаєв скінчив, Петька швидко поглянув на нього і весь аж сіпнувся — видно було, що йому самому смертельно хочеться щось сказати.

— Я от… дозвольте? — звернувся він до Чапаева.

Але той нічого не відповів і мовчки гладив вуса.

— Я хоча б, — вів далі Петька, — на Дону, в вісімнадцятому… Нас козаки в сарай чоловік двадцять замкнули. Ранком, кажуть, розберемося, хто тут у вас більшовик… А не скажете, то й усі за більшовиків підете. Капут, одне слово. Знаємо, що розстріляють, сволота… Ми ото дошку одну помалу чик та чик, чик та чик — вона й одповзла… Я в них найменший. Лізь, кажуть, ти перший, а коли попадешся — на нас не кажи… Сам, мовляв, один поліз… Вартового поріши каменем, зразу, чи що, побачиш як… Одне слово, поліз я. А ніч, от як сьогоднішня: дощик іде, а вже темінь яка, темінь яка!.. Я ото тихенько ногу просунув — нічого… Я нахилився… плечем… руку з головою випустив, другу ногу виставив… Дивлюсь — на землі, вийшов біля самого сарая, а за рогом — на тобі, вартовий стоїть… Ліг на пузо, думаю: проповзти треба спочатку, щоб його розглядіти, — сидить чоловік чи ходить… От по грязюці, мов черв'як, пливу, а хлопці висунули голови, дивляться… Він на паліні сидить і голову схилив, — спить, може, думаю… Взяв тут цеглину — з сарая дали, а як доповз до нього, та як смальну його, та по виску його. Клюкнув, бідолаха, у землю і крикнути не знав що… А я його ще разів чотири стукнув — забризкався кров'ю, вимазався… Вийшли ми всією артіллю — сарай скраю був… Ми тут поповзом всі, поповзом, так і втекли непомічені… Знали, де від своїх відбились, знайшли… Е-ех, теж страху було!..

— Страх страхом, а живий, — зауважив якось невиразно Чапаев.

— Живий! — потвердив зраділий Петька, потішений увагою. — І всі живі — так артіллю і доповзли… їй-право…

— Вірю, — посміхнувся Чапаев.

Петька знову прикрив рукою рота і два-три рази хрокнув у солому…

— От сплять, — показав Чапаев на супутників, що лежали навкруги. — А я не можу і ніколи не засну, коли щось таке..;

А все-таки втома своє взяла. Коли перестали розмовляти і притулилися знов в глибині скирти, задрімали чуйною нервовою дрімотою, раз у раз прокидаючись від найменшого шелесту… Так продрімали до світанку, а тільки замерехтіло першою, білястою каламуттю, підвелися потомлені, промоклі, тремтячі від холоду, змучені безсонною ніччю. Зігрітися вирішили швидкою їздою. І справді, тільки Чапаев розібрався на карті й вибрав напрям, поскакали на ближчий сирт і тут, уже через кілька хвилин, відчули себе бадьоріше. А коли стало сходити сонце — зовсім повеселішали. З сирту помітили обоз і хотіли прямувати до нього, але обозники, побачивши групу кінних, кинулися навскач тікати… Петька помчав за ними кар'єром — хоч би тільки довідатися, свої чи ні. Решта їхала рівною риссю… Обоз, як виявилось, був свій — саме з тієї бригади, до якої їхали… Через півгодини під'їжджали до хатки, де оселився Сизов із своїм польовим летучим штабом… Містечко звалося Усіхою!..……………………………..

…Ще не було шостої години, а Сизова з комісаром застали на ногах. Вилізши на плоский дах мазанки-хатинки, вони водили біноклі з боку в бік, уважно вдивлялися, про щось радились між собою. Коли помітили тих, що під'їздили, спустилися вниз і ввели їх у брудну напівтемну хатинку. Вигляд у них був жахливий: блідо-зелені, трупного кольору обличчя, гарячкові очі, крайній ступінь змученості і печать якоїсь приреченості в поглядах. Обидва були без гімнастерок, у спідніх сорочках, — духота й жара в халупі, не можна було працювати в одязі. Сизов був совсім босий. Ноги брудні, запліснявілі, видно, останній раз мився в лазні, мабуть, кілька місяців тому… Від безсонних ночей і неймовірного напруження в нього тремтіли руки, а коли починав квапитися в розмові, голос зривався, він починав захлинатися словами, а кадик здригався нервово, то втягуючись, то вискакуючи несподівано; пересохлі бліді губи були глибоко потріскані. Сизов уже жодного слова не міг сказати спокійно: він викрикував високим протестуючим фальцетом, махав руками в. такт своїй мові, бив кулаками в груди, доводячи те, що ясно було й без доказів, — доводив, що без патронів та снарядів воювати не можна. Місце було тут рівне, видно з даху далеко, і Сизов у бінокль чудово бачив розташування козаків.

— Так-от, будуть патрони, товаришу Чапаєв? — спитав він надсадним голосом і подивився Чапаеву в обличчя, ловлячи і погляд, і перше слово…

— Підвезуть… наказано…

— Що ж з того, що наказано… Я не можу далі!..

— Та зажди… Ну, звідки я тобі візьму? Адже не з собою везу, — урезонював Чапаєв. — Кажу — везуть, скоро повинні бути…

— Знаєте, — переводив Сизов з одного на другого свій гарячковий, напівбожевільний погляд, — ми з комісаром цілий день з цього даху не злазимо. Тут більше нема звідки… А по чотири атаки на день, падлюки, роблять… По чотири атаки! Ми все бачимо: як і готуються, як і лава несеться, — все видно звідси. А як слід — нічого не можемо: патронів нема… Вчора наказав через третього… Потім — через п'ятого… Тепер через десятого стріляють… На десять кроків підпускаємо… Ручними бомбами тільки й рятуємося… Нема змоги ніякої… Адже чо-ти-ри рази на день! А місце — бачили самі… Простирало.

— Наказ на завтра одержали? — спитав Чапаєв і оглянувся…

— Одержав… Тут усе свої,— заспокоїв Сизов. — Але що ж без патронів — я не зможу цього нічого… голими руками не можна…

— Ну, знаю, — починав сердитися і Чапаев, — знаю, нащо говориш по-пустому? Тобі зразу поможуть. Шмарін починає… Сили на нього будуть відтягнуті… а ти…

— Ясно, — згодився Сизов, — тільки-от одне: патрони…

— А снарядів як? — спитав Чапаев.

— Та теж. Ну, тут сяк-так ще. Хліба… Хліба ані крихти… От і вас нічим почастувати — ані скоринки нема, їй-бо… Тільки воду — он, у чайнику…

— Разом і хліб грузовики везуть, — пояснив Чапаев. — Ми зараз же до Шмаріна, чекати ніколи… Ну, прощай!..

З важким почуттям їхали від Сизова… їхати треба було верст п'ятнадцять. Голодні коні, голодні самі, але знали, що до Шмаріна ще звечора мали прийти харчі, тому, як тільки приїхали, зараз же організували сніданок. Шмарін парився над наказом дивізії — йому з бригадою завтра вранці починати дії. Завданню припало дуже серйозне, обміркувати треба дуже тонко, а порадників у Шмаріна раз-два — та й годі. Закликав він начальника штабу, але що ж від нього дізнаєшся особливого? Незначна особа. Начальник штабу у Шмаріна, здається, в писарях перед тим сидів, а тут нікого було поставити — ну й ткнули. Сидить хлопець, тямить дещо, недурний, але по штабній премудрості — їй-право, нічого не чув і не знає. Побалакали за чаєм, дізналися докладно, що тут за обстановка, яке де житло, чи далеко, скільки сил у ворога і наскільки можна вірити одержаним відомостям, чи чутно, щоб сам він, ворог, готувався до чого-небудь тепер же. Все це з'ясовано було ще у приватній розмові, а як тільки підживилися, зараз же сіли за карту, і Чапаев якнай- докладніше став пояснювати Шмаріну, як треба провадити* операцію від першого моменту до останнього. Просто захоплювала чапаєвська передбачливість і точність викладок, яку він тут робив. Здатність ураховувати найменші обставини — його особлива, характерна риса.

— Коли отак почнеш — от що вийде, а у Сизова от що буде на той час… Потапов за річкою буде от у якому становищі…

Ураховував швидкість руху знесилених, майже босих і хворих бійців, кількість і швидкість підвозу патронів, снарядів, хліба; брак води; зустрічі з населенням або цілковитий відхід; серйозність і обсяг проробленої розвідувальної роботи, готовність козаків до зустрічі; зусилля, на які здатна бригада Сизова; розходження в сторони доріг і швидкість руху по бездоріжніх луках…

Все, геть усе прикидав і вивіряв Чапаєв, робив зразу три- чотири припущення і кожне обгрунтував сумою наявних, супутніх і попередніх фактів і обставин… З ряду можливих оборотів справи вибирався найімовірніший, і на ньому зосереджувалась увага, а про всі інші радив тільки не забувати й пам'ятати, коли, що і як треба робити.

Нарада тривала години зо дві. Коли все було скінчено, зібралися вже було їхати назад у штаб дивізії, аж тут прийшли з бригадного резервного полку, який стояв від позиції версти за дві, і запросили… на спектакль. Щось неймовірне. Назавтра таке серйозне діло, тут поряд окопи ворога — і раптом спектакль!

— Це завжди так, — усміхнувся Шмарін. — Як тільки приїдуть, хлопці вже піджидають, і тут хоч бій починай, а став… Страх які охочі!..

— Таж тут так близько.

— А чого їм… Було так, що, коли все, спокійно, з окопів половина виповзала. Подивляться одну дію — назад, а за ними інші… Так і передивляться всі до одного…

— Тут і ставили поряд?

— Поряд… Анна Микитівна — метка, вона з ними все сама їздить… Почують ще де червоноармійці, що вона з театром поспішає,— вже ждуть-ждуть її, ждуть-ждуть… Підготовляти все самі почнуть… Буває, тільки вона сюди, а тут і сцена, дивись, давно збита… Парканів у станицях поламали — ай-ай!

Чапаєв з Федором знали, що за останні тижні Анна Микитівна створила пересувний театр, але ніяк не припускали, що вона так близько до окопів ставить спектаклі, а вона сама про це тим часом мовчала: в бригаді, каже, ставлю… Ну й не допитувались. А коли в бригаду поїдуть, тільки-тільки про воєнні справи встигнуть побалакати. Тепер з розмов виявилося, що якось, посуваючись степом, вона зі своєю мандрівною трупою попала якраз під обстріл. Бригада йшла в наступ, і полк, біля якого в цей Час опинилась трупа, вже знявся з місць, пішов уперед… Не довго думаючи, актори залишили на возі по візникові, а самі взяли гвинтівки і пішли рядовими… Анна Микитівна завжди була верхи. Вона під'їхала до комісара полку, через десять хвилин разом з ним і ще з п'ятьма бійцями поскакала у розвідку… Дивні були часи! Артист, організатор, політичний працівник, пропагандист і агітатор, комісар — усе це зливалося насамперед в одне поняття: боецьі Дивізійну трупу, саме за це й любили особливо червоноармійці, що вони відчували тут свого ж брата бійця, який завжди з ними, а коли треба, то разом іде в наступ…

Чекали червоноармійці цю свою трупу завжди з величезним нетерпінням і, як правило, знали в кожний момент і якнайточніше, де вона зараз перебуває, в якій бригаді, чи довго там пробуде, сюди приїде чи в іншу бригаду. І коли знали, що трупа їде до них, — настрій підносився, з уст в уста переказувалося про це, як про величезну радість. Починалися готування. А коли трупа прибувала на місце, дуже часто навіть з мізерних своїх коштів улаштовували їй дружнє частування… Підмостки, звичайно, збивали заздалегідь, і якщо знімалися з місця, виходили у відкритий степ, — знали, що дерева там знайти неможливо, а трупа от-от підійде, — всю цю гору дощок так і тягли за собою…

Яка ж це була радість, яке велике свято, коли встановлювали сцену! Цікавих було так багато, що їх по-приятельському доводилося розганяти, щоб не вешталися, не заважали розставляти й укріпляти декорації, готувати костюми, гримуватися. Бувало так, що який-небудь особливо уїдливий чер- воноарміець стоїть-стоїть біля розчиненої скрині з костюмами, милується там на різні фраки та сюртуки, а потім, коли відвернуться, висмикне оздоблений кольоровий камзол, напне з тріском та з веселою, вдоволеною пикою і гукне:

— Хлопці, дивись на короля!

Ну, звичайно, «короля» зараз же беруть «під ребра», стягують з нього королівський одяг, іноді по шиї дадуть разів два-три, і він — кудись до куліс, подивитися, чи не можна й там чого-небудь на себе надягти, пореготатися…

Цей час готувань до спектаклю, мабуть, чи не більшою був розвагою, ніж самий спектакль… Артисти починають одягатися… Але куди сховатися від глядача, щоб вразити його все-таки чарівністю несподіванки?.. Ткнуться туди-сю- ди — нічого не виходить. Тоді з двох зол вибирають менше: або всі тут наперед надивляться один за одним, або вже невелику компанію відрядити, їм показатися, а зате іншим — ні-ні… Так і роблять. Виберуть чоловік сорок-п'ятдесят, тут одягаються, тут приміряють парики, гримуються. Тільки ахаєш, як згадаєш, скільки витрачено вугілля на цей самий грим! Можна собі уявити, що за багатства театральні були в 1919 році, коли чорну суху скоринку вважали за багатство! Хіба ж до гримів було дорогих! Якщо й пропаде, бувало, що цінне з цього, то «марно» не витрачають, а в якісь там «високоурочисті», особливі випадки — скажімо, перемога велика, обмундирування привезли, пайок збільшили, та хіба мало в полку своїх особливих позиційних радощів!

Грали актори не так щоб знаменито, а все-таки враження справляли чимале. Треба віддати належне Анні Микитівні: з невеликого вбогого репертуару вона вміла вибирати, як на ті часи, найкращі п'єси. Грала сама, розуміла бійцяч знала, що йому потрібна була проета, зрозуміла, сильна, своєчасна річ… Такі знаходились. Кілька з них були навіть написані своїми дивізійними письменниками… Деякі — не безталанно… Багато (більшість) — незграбно, нелітературно, зате мали непоясниму самородність, силу, правильний ухил, правильні думки і сильні почуття при цілковитому часом невмінні ці думки й почуття втілити в художню форму. Репертуар слабенький, але, як на ті часи, не з убогих; в інших місцях було гірше, слабше, а то й просто шкідливими п'єсами підгодовували…

Потрібна була виняткова любов Анни Микитівни до діла, щоб зовсім з нічого створити цей пересувний, такий улюблений бійцями театр — і в якій же обстановці! Це не диво, що при інших, при сприятливих умовах вони народжувались. А тут-от, коли нема нічого під руками, коли частини в безперервних і тяжких боях, — тут заслуга справді-таки чимала.

Бувало, на двох, на трьох верблюдах і плуганяться степом… Самі пішки, майно на горбах верблюжих приладнане… Де можна — коней діставали; тоді всі на возах розмістяться і від полку до полку, від полку до полку, а там уже давно виглядають дорогих гостей…

Коли Чапаєв і всі присутні дістали запрошення «завітати» на спектакль, виявилося, що все вже було готове, зараз же можуть «занавіску підіймати», як доповів хтось із червоноармійців… Вирішили з'їздити — чого ж ні? Тут зовсім недалеко. Тим паче, що у Шмаріна коней довелося однаково обмінювати на свіжих. Коли під'їздили до маси глядачів, там уже було відомо, кого піджидали. Всі оглянулись. З уст в уста полетіло поквапливе: «Чапаєв… Чапаєв… Чапаєв…»

Картина чудова! На землі, біля самісінької сцени, перші ряди глядачів лежали на животах: за ними друга група сиділа нормально; за тими, що сиділи, позаду їх, третя група стояла навколішки, наче на молитві в страсний четвер; за цими — і таких була більшість — стояли на весь зріст… По- заду них — десятків зо два возів, і на возах сиділи знову ж таки глядачі. Закінчували цю оригінально розташовану юрбу кавалеристи — на конях, у повному озброєнні… Так розмістилося кілька сотень чоловік, і на зовсім рівній галявині — всі бачили, всі чули…

Чапаева, Федора, Петьку пропустили вперед, помістили в «другому ярусі» — сидіти на землі.

Ставили якусь невеличку триактну п'єску, написану тут же, в дивізії. Зміст був надзвичайно серйозний, і написана вона була непогано. Показували, як червоні полки проходили через козацькі станиці і як козачки зустрічалися з нашими жінками-червоноармійками, як їх цурались і проклинали спочатку, а потім починали розуміти… От входить полк… Червоноармійки, здебільшого комуністки, одягнеш по-чоловічому: сорочка, штани, чоботи, штиблети, постоли, комунарки на голові або задраний картузик, і волосся стрижене — то наголо, то під гребінку. Зустрічають їх жінки-ко- зачки, одвертаються, плюються, а інші глумляться або потішаються в розмові:

— Чого ти, дурепо, штани напнула? Що ти з ними робитимеш?

— Гей, солдате! — гукає козачка червоноармійку. — Для чого тобі ширінька потрібна?

— Через вас тільки клятих, — лають в іншому місці козачки червоноармійок, — через вас все пропаде у нас… Зруйнували весь край, окаянні, набрали вас тут, б… — дівати нікуди… Що втрачати вам, пройдисвітки? Звісно, нема чого, ну й вештаєтесь… Чужого хліба хто жерти не буде?

— Та ні ж, ні,— пробують заперечувати комуністки-жін- ки. — Ми не з тих, як ви думаєте, не з тих: ми — робітниці… Так само, як і ви, працюємо, тільки на фабриках, а не хазяйством своїм…

— Сволота ви — от хто!

— Чого сволота? У нас теж сім'ї вдома позалишались… Діти.-..

— Ваші діти — знаємо! — галасували жінки. — Знаємо, які діти… Під тином…

Комуністки-жінки доводять козачкам, що вони не шльон- дри якісь, а чесні робітниці, яких тепер обставини змусили кинути і роботу, і сім'ю — все кинути і піти на фронт.

— Що тут, що там, — кричали їм у відповідь козачки. — Де хочеш — однаково брататися вам, безпутні… Якби не були такими, не пішли б сюди… не пішли б…

— А чи знаєте ви, жінки, чого ми йдемо?

— Чого знати, знаємо, — відмахуються ті.

— Та й виходить, що не знаєте.

— А ми й знати не хочемо, — одвертаються козачки, — хоч що скажи — сама брехня у вас.

— Та що ж це за відповідь — прямо кажіть! — атакували їх червоноармійки. — Прямо кажи: знаєш чи ні? А не знаєш — скажемо…

— «Скажемо, скажемо», — мимрили козачки. — Нема чого тут казати — саме паскудство.

— Та не паскудство — чого? Ми просто інше розкажемо. Ех, ви!.. Хоч, приміром, скажемо так: ми — жінки і ви — жінки. Чи так?

— Так, та не дуже так…

Комуністка, що говорила, начебто спантеличена.

— Що?.. Таж ви — жінки?

— Ну, жінки…

— І білизну перете свою, чи так?

— А що тобі, хто у нас пере? Красти, чи що, хочеш, допитуєшся?

— Певно, діти є,— триває безперервна й розумна облога, — няньчити їх треба.

— А то — без-дітей… у кого їх нема? Це ваші по рівчаках порозкидані та попід парканами…

Але ніякими образами не образиш, не спантеличиш наполегливих проповідниць.

З коровою морочишся… Біля печі… Мало що…

— Ти до діла кажи, коли берешся, — перебиває козачка тямущу червоноармійку. — Про це я сама знаю краще від тебе.

— От і все роби тут, — була відповідь. — Зрозуміли? Працюєш ти, жінко, багато, а світ бачиш? Світ бачиш чи ні, питаю? Чи добре тобі, жінці, весело живеться? Га?

— Та… веселощі які,— вже слабше заперечує жінка, до якої звернена мова.

А атака дедалі наполегливіша і наполегливіша.

— Та й козак б'є — чого мовчати? Б'є чоловік — правда чи ні?

— Та відчепись, сатано! — замахала руками козачка. — А тобі яке діло? (

— Кавалер отой самий, твій, — усміхнулась агітаторка. — Невже ж так і не бив ані разу? Бреши, тьотю, іншому, а я сама це діло знаю. Був у мене і свій, покійничок: такий падлюка жив — щоб йому там пуття не було! П'яний бився та гриз як пес цепний… Чи ж то і його тепер жаліти стану?

Та мені самій тепер море по коліно: хочу — встану, хочу — ляжу, сама…

— Мелеш, дівко, пусте, — вже зовсім слабо протестує козачка.

— Ай так — хай не били тебе, — йшла та на поступки, — хай не били… а життя доброго все-таки не зазнала… І ніколи не зазнаєш, бо хто тобі його дасть, життя оте? Ніхто. Сама! Сама могла б, а ти он лобурка яка: і з місця не зрушиш, адже й слова хорошого слухати не хочеш. Ну, хто тебе виведе після цього?

— Чого виводити?… — не розуміє козачка. — Вивели вже, годі.— І тут уже зарепетували всі.

— Треба! — наполегливо переконує червоноармійка. — На дорогу треба виходити — тут тільки і життя справжнє починається… Не знаєте ви цього, баби!

— Починається!.. — ремствували козачки. — Все у вас там «починається», кінчати от не можете.

— Не вдається, бабко, а хотілося б… Ой, як би хотілося швидше, — палко, з щирим жалем говорила комуністка. — Ми й штани для того наділи, щоб скінчити швидше, а ви не зрозуміли от… смієтеся…

— Смішно — і сміємося, — відповіли в натовпі, але сміху давно вже не було.

Опір, слово за слово, все тихший, все слабший, все безпомічніший.

— Розуміли б краще, ніж сміятися, — урезонювали козачок, — од сміху розумний не будеш.

— Ач, розумні дуже самі…

В такому дусі триває розмова — жваво, природно, легко. Грають з великим піднесенням. Дуже добре передається, як козачки починають піддаватися непереможному впливові простої, ясної, переконливої мови… Бесіди такі відбуваються не раз, не два. Червоноармійки-жінки, поки стоять з полком у станиці, допомагають козачкам, у яких спинились, няньчитися з дітворою, коло худоби ходити, по господарству…

І от, коли вже полк знімається, — виходить, що картина змінилась. Баби-козачки напекли своїм «учителькам» пирогів, колобків на маслі, вийшли їх проводжати з поклонами, з поцілунками, з слізьми, з вдячними словами — новими, хорошими словами.

Віднині в станиці два табори, і ті жінки-козачки, які слухали тоді комуністок-жінок, — ці всі вважаються «більшовичками» і зазнають жорстокого гоніння.

Полк пішов. Станиця лишилася самотня. Деякі козачки знову слабшають, цілком свідомими залишаються тільки одиниці, але в усіх — в усіх при згадці про «червоних солдаток» спалахують радісно очі, тепло стає на серці, віриться тоді, що не все життя у них мине в коров'ячому стійлі, віриться, що прийде якесь інше життя, неодмінно прийде, але не знають вони — коли і хто його за собою приведе.

П'єсу скінчено. Спущено завісу. Було наказано не кричати і не аплодувати. Але нестримно, захоплено плескали бійці улюбленій трупі.

Що подумали на позиції козаки, коли почули цей гвалт? Чи відчули вони, що тут, на сцені, виводять їхніх дружин і навертають їх у «комуністичну віру»?

По закінчені спектаклю — сюрприз. Коли займали станицю, виявляється, знайшли в одній халупі вірш, присвячений Чапаеву і написаний білогвардійським поетом А. Астровим, чиє прізвище і значилося під останнім рядком. Цей вірш був тепер тут прочитаний з естради — акуратно переписаний. Його потім піднесли Чапаеву «на спомин».

Ось він:

Прочитано його було несподівано. Хто це підстроїв — так і не дізналися, та й не дізнавалися особливо. В усякому разі, можна було б не читати, а просто передати Чапаеву переписаний екземпляр. Але вже коли почали читати — спиняти на половині не хотіли, дослухали. Потім — у всіх здивовані, витягнуті обличчя.

Федір підштовхнув Чапаева:

— Піди, виступи, розкажи, як тебе «били» козаки…

Пропозиція прийшла саме враз: Чапаева допекло. Він вийшов на підмостки і сказав коротку, але яскраво-образну промову, насичену епізодами бойового життя… Скінчив. Проводжали захоплено… У всіх настрій був урочистий… А вранці багатьох-багатьох з цих глядачів то на луках лишили понівеченими, розчавленими трупами, то каліками розвозили по станицях та на Уральськ…

Подорож ця була остання, коли Федір з Чапаєвим були разом. Уже через кілька днів Федора відкликали на іншу, відповідальнішу роботу, а замість нього прислали комісаром Батуріна, з яким Кличков колись знайомий був ще в Москві.

Куди поїхав Федір і що там робив — не будемо оповідати, ця історія зовсім окрема. Даремно Чапаев надсилав слізні телеграми, просив командувача, щоб не забирали від нього Федора, — ніщо не помагало, питання було вирішено наперед. Чапаев добре усвідомлював, якого друга втратив він з від'їздом Кличкова, друга, який так його розумів, так любив, так захищав завжди від чужих нападок, ставився розумно і спокійно до вибухів чапаевських і лайки — часто на адресу «верхів», «клятих штабів», «чрезвичайки», прощав йому і лайку на адресу комісарів, усякого «політичного начальства», не писав кляуз про це до Ревради, не ображався сам, а розумів, що ці вибухи вибухами й лишаться. Був і у Федора час; коли він ладен був ставити Чапаева нарівні з Григор'євим і «батьком» Махном, а потім побачив інше, зрозумів свою помилку, зрозумів, що думку цю скроїв занадто поспішно; в роздратуванні, несвідомо… Чапаєв ніколи не міг зрадити Радянської влади, але поведінка його, гарячкова лайка в делікатних питаннях — усе це людину, яка його мало знала, могло навести на сумнів. Пам'ятається, десь під Уфою приїздила з Москви «висока особа», і ця особа, почувши тільки раз Чапаева, наслухавшись про нього різних дурниць, сказала Федорові приблизно таке:

— …Якщо він тільки трошки теє — ми відразу ноги і руки зв'яжемо!..

Федір тоді обурився страшенно і навіть наговорив «особі» різних прикрих слів, за що й заслужив її немилість. Але що ж було дивного? Сумніви тієї «особи» були цілком законні, бо Чапаєв поводився при ній в перший день так само, як і при Федорові на двісті перший. В усякому разі, пробувши віч-на-віч невідлучно з Чапаєвим півроку, Федір зберіг про нього найкращі спогади. Йому, як і Чапаеву, тяжка була ця розлука. Не знав того, що розлука ця врятувала його від неминучої смерті, що за нього і на його місці через два тижні загине Павло Степанович Батурін, який заступив його.

От тільки що змусило Федора потім замислюватися й сумніватися: де героїчність Чапаева, де його подвиги, чи існують вони взагалі, чи існують самі герої? Вони були так довго нерозлучні, день у день, година в годину… Час був гарячий, похідний, поспіль бойовий… Кожен крок Чапаева Федір знав, бачив, розумів, навіть приховані пружинки, закулісні міркування і ті здебільшого знав і бачив чудово. От він перебирає у пам'яті день по дню — від зустрічі в Алек- сандрові-Гаї до останнього дня тут, в Уральську. Сломіхін- ський бій, колосальна працездатність, швидкість пересування, кмітливість, швидкість у роботі… На Уфу… Пилюгінський бій, Уфімський… Знову сюди… Де ж конкретно ті факти, які треба вважати героїчними? А слава про Чапаева широка, і слава ця, мабуть, більше заслужена, ніж будь-ким іншим. Чапаевська дивізія не знала поразок, а в цьому чимала заслуга самого Чапаева. Злити її, дивізію, в одному пориві, змусити повірити в свою непереможність, привчитися ставитися терпляче і навіть зневажливо до нестатків та труднощів похідного життя, дати командирів, добрати їх, загартувати, пе- рейняти й наситити своею енергійною волею, зібрати їх навколо себе і зосередити лише на одній думці, на одному прагненні — до перемоги, до перемоги, до перемоги — о, це великий героїзм! Але не той, який з іменем Чапаева пов'язує народний поголос. Тут виходить, ніби «сам Чапаев» завжди мчав по фронту з занесеною голою шаблею, рубав сам ворогів, кидався в кипучий бій і вирішував його наслідок. Однак нічого схожого не було. Чапаев був добрим і чуйним організатором того часу, в тих обставинах і для того середовища, з яким він мав діло, яке його породило, яке його піднесло! В часи хоч би трохи інші й з іншими людьми — не знали б героя народного, Василя Івановича Чапаева! Його славу, як пух, розносили по степах і за степами ті сотні й тисячі бійців, які теж чули від інших, вірили цьому почутому, захоплювались ним, прикрашали і доповнювали від себе і своєю вигадкою, несли далі. А спитайте їх, цих оповісників чапаєвської слави, — і більшість не знає ніяких діл його, не знає його самого, жодного не знає.достеменного факту…

Однак складаються легенди про героїв. Отак склалися легенди і про Чапаева. Ім'я його ввійде в історію громадянської війни блискучою зіркою. І є за що: таких, як він, було небагато.

Ми дійшли до драми — вона і закінчить наші записи.

Ми знаємо, що прохання залишити Федора не привели ні до чого. Його відкликали категорично і навіть суворо, коли він сам натякнув, що хотів би лишитися працювати з Чапає- вим. Оглянувшись на ці минулі шість місяців, і сам Кличков тепер не пізнав себе — так він виріс, так зміцнів духом, так загартувався в злигоднях, так просто й упевнено став підходити до розв'язання всіляких питань, які йому перед фронтом здавались неймовірно важкими.

Тільки тепер відчув він могутній вплив бойового життя, виховне значення фронтової обстановки…

Приїхав Батурін, спинився у Федора. Розбалакались по- приятельському про старе життя-буття в Москві. Потім перейшли на дивізію. Федір почав йому розповідати про умови, в яких лишається він працювати. Похмурий, небалакучий, нібито, чимсь засмучений, Павло Степанович одразу пожвавішав, довідавшись, в яке своєрідне середовище потрапив…

Удень засідала партійна дивізійна конференція. Федір проводив її востаннє, знайомив, між іншим, з усіма і свого заступника, Тепло, сердечно, із щирим жалем проводжали товариші Федора Кличкова, — його за ці півроку вони полюбили і звикли цінити, а особливо дорожили ним тому, що він умів стримувати Чапаева і чапаєвщину, тобто всі ці неприємні, часом просто небезпечні вихватки і випади щодо політ- працівників, ЧК, штабів…

Після конференції, ввечері, Федір закликав до себе на прощання всіх командирів і комісарів. Був тут і Павло Степанович. Але дивний був його настрій: як сів у куток, так і просидів майже нерухомо, нікому не сказавши й слова всі ці кілька годин, поки друзі й товариші проводжали Федора, згадували бойове минуле життя, шкодували, що від'їжджає простий, хороший, вірний товариш…

Вранці попрощались, розцілувались, роз'їхались у різні сторони: Федір — у Самару, а Чапаєв з Батуріним — на позицію, по бригадах та полках…

Наступали успішно. Бригада Шмаріна та ще одна, додана від іншої дивізії, ішли по Уралу великим трактом. Бригада Потапова пішла на Бухарську сторону — так звуться зауральські землі. Сизов із своїми полками зробив маневр на Усиху, куди приїжджали до нього Чапаєв з Федором після «нічних огнів». Цей маневр не дав того, чого сподівалися; втрати були занадто великі — вони не відповідали наслідкам боїв. Чапаєв, такий чутливий і гнучкий у всіх своїх діях, який так швидко все вловлював і до всього пристосовувався, зрозумів тут, у степах, що з козаками боротися треба вже не тією зброєю, якою боролись недавно з мобілізованими насильно колчаківськими мужичками. Козаків переполохом не візьмеш, захопленою територією їх не спантеличиш: територія козацька — весь широкий степ, по якому скакатиме він вздовж і впоперек, у якому скрізь знайде привіт козацького населення, житиме в тебе в тилу, буде невловимий і безмежно шкідливий, — серйозно, справді небезпечний. Козацьке військо не гнати треба, не чекати, коли почнеться у них розклад, не станиці у них забирати одну по одній, — це справа дуже важлива і потрібна, але не головна. А головна справа — зламати треба живу силу, винищити козацькі полки. Якщо з полонених колчаківців можна було поповнювати поріділі ряди своїх полків, то з полонених козаків цього набору робити неможливо: тут — що козак, то й ворог непримиренний. В усякому разі, другом і помічником стане він не скоро! Знищити живу ворожу силу — от завдання, яке поставив Чапаєв перед собою. Що далі, глибше в степ, то важче це зробити: зростуть нестатки, здолає змученість, голод і безводдя зроблять своє діло, відірваність од центру позначиться боляче і тяжко.

Важко буде й козакові, але ще важче — червоноармійцеві. Отже, треба поспішати, треба йти на все: жертвувати силами, жертвувати коштами, багато дечого віддати свідомо, щоб більше того не втратити, забравшись глибоко в степи. І Чапаев намацує шляхи, які б вели до наміченої мети. Усихін- ський маневр — не те, зовсім не те, що треба. І військо згруповується, лобовим ударом бере другу уральську столицю — Лбищенськ… Утрати… так, утрати, але наслідки вже серйозніші. П'ять таких ударів — і кінець!

За Лбищенськом обминули Гаряченський. Під Мергенев- ським спинилися. Своє становище відступаючі козаки розуміли чудово і бачили, що чекає їх у голодному піщаному пониззі. Відсіч червоному війську треба дати десь тут, поки не пізн^, поки не все втрачено. І вони якомога посилюють оборону станиць. Здорово захищали Лбищенськ, уперто держалися, довго не віддавали, але там цей могутній лобовий удар, очевидно, був для них зненацьким. Сподівалися, що Чапаев все ще живе маневрами, все ще тільки вірить в обхват. Помилились. Але на помилці цій навчились і тепер укріпили Мер- геневський, скільки вистачило сил і засобів: використали глибокі окопи, що лишились від весняних боїв, нагнали сюди артилерію, поставили за кожним ріжком, у кожній щілині, сховали в окопах кулемети. Мергеневський брали червоні полки лобовим ударом. Взяли. Незважаючи ні на що — взяли. Поклали чимало козаків, але більше лягло червоноармійців. Перемога дісталася дорогою ціною. Козаки збагнули чапаєв- ську тактику і на кожний новий хід відповідали своїм особливим ходом. Коли переконався Чапаев з мергеневського бою, що лобовий удар треба тимчасово облишити, — Сизову дав завдання йти великим шляхом, а Шмаріна послав до Кушумської долини, на Кзил-Убінське селище, щоб виходом проти Сахарної полегшити Сизову захоплення цієї станиці.

В цей же час сюди з-під Сломіхінської сунули козацькі полки; вони набрели на хутір, де затримався іваново-возне- сенський обоз. Почалася жахлива розправа. Випадково врятувалося, втекло тільки троє червоноармійців. Вони й оповістили про цю подію. В бригаді затривожились — звідси козаків не чекали. Повернули полк знову на хутір визволяти обоз. Але вернути його цілком не вдалося, — все, що було кращого, захопили козаки з собою, з боєм відступаючи від хутора.

Побачили жахливе видовище: дві дівчини валялися з відрізаними грудьми, бійці — з розтрощеними черепами, з розсіченими обличчями, порубаними руками… Горілиць лежав один худенький скривавлений червоноарміець, і в рот йому встромлений був одрізаний член його… Огидно й страшно…

Цими страхіттями козаки, очевидно, хотіли не тільки вгамувати жадобу помсти, а й настрашити червоноармійців, змусити їх боятися козацького полону, боятися самого перебування тут, у степах, підштовхнути до дезертирства. Наслідки виходили якраз протилежні. Боячись козацького полону й катування, червоні бійці живими в руки не давалися і бились завжди з дивовижною стійкістю, справді «до останньої краплі крові». Чутка про те, що сталося. тут, на хуторі, пролетіла з роти в роту, по всіх полках. Лунали прокльони лютим катам, бійці присягалися перемогти або вмерти в бою!

Сизов спустився з боєм до Крашинського і тут дожидав звісток про похід Шмаріна, але той з полками заблудився у степу і кілька днів ніяк не міг з ними налагодити зв'язок. Посилав гінців, але їх перехоплювали козацькі роз'їзди, що "вартували навколо, вимотували в них різні відомості, забирали листи й документи, а тоді відтинали голови. Розстрілювати — шкодували куль, а вішати не було на чому. Скільки гінців посилали — доля була однакова. А становище вкрай погане: станиць тут нема, голий степ кругом, тільки де-не-де хутір трапиться. Доїли останні крихти хліба, кололи худобу; харчувалися самим м'ясом, підсмажуючи його на вогнищах. Посилились різні хвороби, мучила жовтуха. Лікувати було нікому й нічим. Води нема. Скакали до Кушуму, — він тут пересихав, — і діставали замість води тільки зеленузато-ко- ричневу рідоту, подібну до тієї, що буває в старих запліснявілих ставках. Наповнювали казанки і відерця цією гидотою, віджимали грязь, а що лишалося — пили. Привозили по відерцю в полк, і там починалася бійка: кому першому?

Якось випадково натрапили на колодязь. Небагатоводні вони, козацькі колодязі, набралося тут всього п'ятнадцять відер. Довелося біля спуску, де чіпляється цебер, поставити кулемет, а навколо — чималу охорону. Кожному полкові видавали нарівно, і біля поставлених відер стояли тисячні черги бійців з жовтими, худими змученими обличчями. Кожен підходив, заглядав у студену воду, і очі його загорялись лихим вогником — так і здавалось, що кинеться він уперед, вчепиться за відро обома руками, занурить у воду розпалену голову і пожадливими губами стане пити, пити, пити… Ви його бийте, рвіть, женіть, стріляйте — він не кине води! Так би, може, й було, якби й тут не поставили охорони, якби й тут кухоль не передавали через другі руки. Підходить, бідолаха, дадуть йому цей кухоль, і дивиться він, дивиться, як на дні тоненьким шаром розкотилася вода.

— Ще трошки, товаришу, — звернеться він до водочерпія з благальним, скорботним, тяжким поглядом,

— Не можна… Всім однаково…

— Хоч краплинку…

— І краплинки не можна, — відказують йому.

Подивиться ще раз на дно, поволі піднесе до губ, все шкодуючи пити, і довго, довго тягне і смокче, наче в кухлі не вода, а густий, соковитий, солодкий мед і наче до дна його ніяк не вип'єш, не здолаєш.

Траплялися колодязі, наполовину закидані землею. Відкопували. Але там, у глибині, знаходили тільки вогку бруд-, ну землю — води не було. Два колодязі трапилися завалені трупами корів та коней. Смерділо. Сморід чути було здалеку. Але відкопали й ці колодязі. Повикидали трупи, а добуту із дна смердючу шоколадну гидоту знову віджимали від різної нечисті і пили.

Так мучилася шмарінська бригада, аж поки нащупала сизовські полки, які на той час уже захопили Сахарну. Ждати підмоги не ждали, поспішали йти далі.

Грізний, схвильований Чапаев віддав Шмаріна під суд за невиконання наказу і сам вимагав — розстріляти його!

Але Сизов — голова комісії, що розглядала справу, наполягав знизити Шмаріна до командира полку. В цій пропозиції його підтримав Батурін, і Шмаріна на ранок усунули з комбригів.

Вже готувалися полки рушати далі в похід через Калми- ков на Гур'єв, до Каспійського моря. Але отут і сталася драма, яку ніколи не забути. ч

Штаб дивізії стояв у Лбищенську; звідси Чапаев з Бату- ріним на автомобілі майже щодня відвідували бригади. Підступали осінні холоди. За свіжими, ясними днями спускалися швидкі сутінки, за сутінками — чорні, глухі осінні ночі… Все безнадійніше становище відступаючих козацьких частин: попереду безлюддя, голод, степова тирса, чужий край… Якщо чинити опір, то тільки тепер — далі буде пізно! І козаки вирішили зробити останнє відчайдушне зусилля: обманути пильність свого непереможного ворога і вдарити йому прямо в серце. Вони вирішили зробити з-за Сахарної глибокий рейд повз Чижинські болота по Кушумській долині — якраз повз ті місця, де навесні біля Сломіхінської била їх Чапаєв- ська дивізія, — вийти непомітно в тил червоному війську і раптовим ударом розтрощити все, що скупчилося в Лбищен- ську. А тут тоді було чимало і народу, і установ дивізійних, і навіть усякого добра військового: патронів, снарядів, обмундирування саме привезли туди — збиралися дивізію одя- гати-взувати, побачивши, як від бруду, від голоду, від муки похідної цілі роти і батальйони покотом лежать у тифу.

За цей надзвичайно тяжкий похід від Уральська на Гур'єв загинуло від тифу бійців багато більше, ніж від боїв. Станичні халупи, полкові обози, а то й просто придорожні канави повні були хворих червоноармійців. Одних не встигали відвозити, як занедужували інші, а тих везти було ні на чому, і вони лишалися в порожніх халупах порожніх станиць або на траві, по канавах, на дорозі…

Не було медикаментів, перехворів і помер наполовину медичний персонал. У козаків було не набагато краще, але на- їхньому боці була та перевага, що в станиці приходили вони перші, все там забирали, все з собою виганяли, вивозили, а те, чого були неспроможні взяти, спалювали, винищували, отруювали — всіляко робили непридатним. Червоні полки посувались по місцях розорених і спустошених, чимраз більше й гостріше терплячи скруту з хлібом, водою, патронами, снарядами, повозками, кіньми. Становище що далі, то нестерпніше. Козаки це знали і добре враховували при своєму, безперечно талановитому наскокові. Вони думали: коли знищено буде штаб, розірвано зв'язок, і полки, які пішли вниз на сотню верст, залишаться з голими руками, — вони здадуться самі собою, як тільки побачать, що опиратися далі зовсім безнадійна справа… Буде розтрощена, думали вони, незламна Чапаєвська дивізія, і разом з її загибеллю звільняться від червоних чужинців уральські степи…

" На операцію свою покладали вони надії дуже великі і тому на чолі справи поставили найдосвідченіших військових керівників… Над Лбищенськом збиралися чорні хмари, а він не знав, що така близька ця жахлива катастрофа…

Сьогодні Чапаєв, похмуріший, ніж звичайно, рано-вранці помчав на автомобілі, але пробув на фронті недовго — опівдні вернувся у Лбищенськ… Просування уповільнювалося: тиф косив бійців без жалю і без ліку, обози не могли приставляти вчасно все потрібне. Він бачив і розумів, що «підтягнути» нікого і ніяк не можна, — через себе не перескочиш! Бригади працювали над силу, але тяжка обстановка перемагала навіть героїчне, самовіддане напруження. Похмурий був Чапаев. Забіг на хвилину до Батуріна, поділився сумнівами — знову до себе. Все ходить, ходить туди й сюди по кімнаті просторої козацької хати. Хочеться йому придумати щось — і не може придумати, бо нема її, цієї бажаної відповіді. Петька з-за дверей поглядає, мовчить, тільки чекає — чи не накаже йому чогось Василь Іванович.

Приходив Чеков, але ще в коридорі спинив його Петька і порадив краще не ходити. «Зараз не для тебе у нього час, друже», — сказав він Чекову, і той, пирхнувши у густі пишні вуса, мовчки повернувся й пішов. Заглянув Тьоткін Ілля. Цей щось навіть «дуже важливе» сповістити хотів, але й він, почувши, в якому настрої Чапаев, пішов назад… З болем сердечним довелося тільки пропустити начальника штабу Новикова. Але цей з «доповіддю» ішов, його і відмовляти Петька не наважився.

Новиков, молодий, років двадцяти трьох, офіцер, був один з тих небагатьох, яким Чапаев довіряв, а Новикова він навіть любив. Вступивши до Червоної Армії ще в 1918 році, він багато разів устиг довести свою відданість загальній справі, був, здається, поранений, командирів усіх знав особисто, розумів їх правильно, жив з Ними по-товариському, і вони його любили й поважали, — одне слово, «свій» був чоловік. Наскільки його поважав Чапаев — вже з того можна зробити висновок, що за весь час спільної роботи ні разу на нього не гримнув, не загрожував, не лякав усіма пекельними муками, а таких щасливців не було майже ні одного.

Новиков увійшов у кімнату і спинився біля напіврозчине- них дверей, придержуючи під рукою пачку паперів.

— Заходь, чого ти? — подивився на нього Чапаев.

— Слухаю, — підійшов Новиков і, побачивши, що Чапаев сів до стола, нахилився і стоячи почав доповідати. Він розповідав і показував по карті, яку лінію зайняла дивізія за останніми зведеннями. Особливо Чапаев спинився з розпитами на відомостях про бригаду, яка пішла за Урал, на Бухарську сторону і, відрізана, майже позбавлена підвозу, билася там у неймовірно тяжких умовах. Та коли довідався він, що телеграмою звідти сповіщають про прибуття останнього транспорту, — повеселішав, злагіднів, заговорив спокійніше і тихше.

— Як відомо вам, — доповідав Новиков, — на обозників тут недалеко, верст за п'ятнадцять, учора напад був.

— Знаю.

— Розслідували, зробили допит. Є вбиті і поранені… Козачий роз'їзд, переслідуючи, підходив зовсім близько до станиці, але потім зник у невідомому напрямі.

— Доганяли? — спитав Чапаєв.

— Спізнилися, не бачили навіть, куди поскакав. Обозники, що врятувалися, теж не знають.

— А чи не думаєш, Новиков, що тут, десь поблизу, більше є?

— Не можу знати. З вашого наказу рано-вранці сьогодні пущено в усі сторони роз'їзди, полетіли два аероплани…

— Нема ще нікого?

— Льотчики тут, доповідали: нема нічого, руху ніякого не помітно.

— Ти знаєш? — спитав Чапаєв. — Сьогодні виставиш школу курсантів.

— Слухаю.

Ще кілька запитань — і Чапаєв відпустив Новикова. Незабаром прийшов Павло Степанович. Він щойно розмовляв з розвідниками^ які вернулися з розвідки, — ніде нічого вони не виявили.

Досі дивним та нерозгаданим лишається, хто ж тієї фатальної ночі дивізійну школу зняв з караулу? Чапаєв такого розпорядження нікому не давав. Новиков — поза всякими підозріннями: він бився героїчно і тяжко потерпів тієї ж ночі у лбищенському бою.

Що в козаків був зв'язок із станичниками — в тому нема ніякого сумніву. Принаймні в деяких хатах одразу виявились засади: звідти били і гвинтівки, і кулемети; склади й установи дивізійні указувались надзвичайно швидко — все підготовлено і передбачено було заздалегідь.

Коли Батурін сидів у Чапаева, мимо Петьки, незважаючи на опір, прорвалася до них якась доброзичлива козачка, син якої служив в Уральську, і, хапаючись, старалася розповісти й переконати, що наближається небезпека, бо «в полі їз- дють», але й це попередження не мало ніякої сили. Чапаєв з Батуріним тільки усміхнулись, подумавши, що жінка говорить про той самий роз'їзд, який наскочив на обозників… Про цю «дурну бабу» Петька розповідав тут же Тьоткіну, який прийшов удруге і, не образившись, знову пішов, дізнавшись, що «зайнятий з комісаром».

Уже давно звернуло з півночі, ледве тремтів досвітній присмерк, але спить ще станиця спокійним сном.

Передові козацькі роз'їзди тихо підступили до околиці, знялй вартових… За ними під'їздили, змикалися, скупчувалися і, коли вже досить назбиралося, рушили чорною масою.

Пролунали перші тривожні постріли дозорців… Пізно була виявлена небезпека, — козаки вже розсіялися по вулицях станиці. Зчинилася безладна, сліпа стрілянина — ніхто не знав, у кого й куди треба стріляти… Червоноармійці посхоплювались і в самій білизні кидалися в різні сторони. Відчувалась цілковита неорганізованість, цілковита непідготовленість… Де-не-де збивалися самі по собі купки, і ті, що встигали захопити гвинтівки, затримувались на кожному хоч трохи зручному місці, де можна було сховатися, відкривали вогонь вздовж по вулицях, а потім знімались і бігли далі до річки. Загальний напрям усіх відступаючих був на берег Уралу. Козаки ганялися на околицях за втікаючими червоноармійцями, рубали, хапали, кудись вели, — тут не було майже ніякого опору. Але прорватися в центр станиці не могли… В одному місці, кілька десятків чоловік згуртувалися навколо Чапаева і незабаром залягли цепом. Сам Чапаев вискочив теж у білизні — з ним була гвинтівка, в лівій руці тримав револьвер… Уже зовсім порідшав присмерк, можна було все розгледіти. Минуло в чеканні дві-три томливі хвилини… Цеп побачив, як на нього мчала козацька лава. Дали залп, другий, третій… Затріскотів підтягнутий кулемет — лава відринула.

На сусідній вулиці, де спинився політичний відділ, біля Батуріна теж'згуртувалось чоловік вісімдесят: тут були з Суворовим на чолі майже всі працівники політвідділу, сам Батурін, Новиков, Крайнюков. Побачивши, що козацькі атаки стають чимраз частіші і навальніші, Батурін сам повів в атаку свій маленький загін. Цей удар був такий несподіваний, що козацькі кулеметники, які їхали попереду на повозках, посхоплювались і кинулись втікати, залишивши у Батуріна два кулемети. Кулемети негайно були обернені проти ворога… В цей час був тяжко поранений у ногу Новиков. Його відтягли трохи вбік, але не знали, куди подіти, залишили. Він доповз до хати і сховався там під лавку… Батурін- ська група трималася найдовше, але не маючи зв'язку ні в один бік, вона до останньої хвилини вірила, що е лише групкою, а в головний бій головними силами іде десь по сусідству, певно, біля Чапаева… Так і загинула з цією вірою… Зв'язку не було, і тому успіх однієї групи цілком паралізувався сусідніми невдачами: ніхто не знав, що діється поряд, що треба робити самому. Побачивши, що лобовими атаками скоро успіхів не доб'єшся, частина козаків спішилася і задвірками, через сади, почала проходити в тил групам, які оборонялись…

Коли зчинилася в тилу стрілянина, а тут, з фронту, знову і знову вилітали козацькі лави, група батурінська не витримала, почала відступати, розпорошилася. Помчали бійці поодинці ховатися, хто куди втигне. Не вцілів, звичайно, ні один… Жителі видавали поголовно; врятувалися тільки ті, хто втік'до Уралу й не загинув при переправі… Батурін забіг у хату і сховався десь під піччю, але хазяйка видала його негайно, розповіла, що «це, мабуть, сам комісар і єсть», — запам'ятала, видно, клята, на зборах, де Павло Степанович виголошував до станичників промову. Розлючені, осатанілі козаки, дізнавшись, що в руки попав «сам комісар», навіть і не подумали про щось дізнатися від нього, допитувати та випитувати, — в них палала звіряча жадоба швидше вчинити над ним криваву розправу. Витягли надвір — кожному хотілося першому встромити йому в груди холодне лезо… Потрясали над головою зброєю, схрещувались, бряжчали шаблями, з оскаженілими обличчями чекали, коли його кинуть на землю… І тільки кинули — в горло, в живіт, в обличчя встромилися шаблі і багнети… Почалася вакханалія. Але й цього було мало: ухопили за ноги, вдарили, розмахнувшись з такою силою, що розлетілась черепна коробка, вискочив мозок… Потім шматували, дерли, кололи і різали його одяг, топтали цей згусток м'яса і крові, кожен націлявся пхнути неодмінно в обличчя… Тут же поблизу стояли кілька полонених червоноармійців; вони з жахом дивилися, що зробили з славним комісаром Павлом Степановичем Ба- туріним. Нещасні! Вони майже всі до одного — і вже через кілька хвилин — самі загинули під козацькими шаблями…

А Чапаєв — де він?

В окопах довго втриматися не вдалося — сюди теж проскочили берегом козаки. Треба було відступити до кручі. Тут круча високо над хвилями, і в гору йти — все одно, що бути мішенню. Але подітися нікуди, з обох боків уже поставлено козацькі кулемети: вони б'ють по річці і вбивають плавців, які думали втекти на Бухарський бік, Чапаеву пробило руку. Він хотів утерти обличчя і залишив криваві смуги на щоці і на лобі… Петька був весь час біля нього.

— Василю Івановичу, дайте голову зав'яжу! — крикнув він Чапаеву.

Нічого… Голова здорова…

— Кров по лобі біжить, — задихаючись, старався запевнити його Петька.

— Ну, годі — однаково…

Вони крок за кроком відступали, до кручі… Не було майже ніякої надії — мало хто встигав урятуватися через бурхливий Урал. Але Чапаева вирішили врятувати.

— Спускай його на воду! — крикнув Петька.

Усі зрозуміли, кого це його треба спускати. Четверо, що стояли ближче, підтримуючи обережно закривавлену руку, зводили Чапаева поволі вниз піщаною кручею. Ось кинулись усі четверо, попливли. Двох убило в ту ж мить, як тільки торкнулися води. Пливли двоє, уже були біля самого берега — і в цей момент хижа куля ударила Чапаева в голову. Коли супутник, що заліз в осоку, оглянувся, позаду не було нікого: Чапаев потонув у хвилях Уралу…

А Петька лишився на березі до кінця і, коли гвинтівка стала не потрібна, вистріляв шість наганівських патронів по наступаючому козацькому цепу, а сьомий — в серце. І козаки оскаженіло знущалися з трупа цього маленького рядового, але такого славного, благородного воїна. Насилу впізнали потім товариші цю розчавлену в піску криваву масу людського тіда…

Місяців через два після цього трагічного кінця Революційна військова рада республіки видала Наказ про те, що за славні діла нагороджується орденом Червоного Прапора Петро Ісаєв. Запізнилася почесна нагорода — на два місяці не захопила свого героя.

Разом з усіма до самого берега відступав поруч з Ісаєвим і Чеков. Його вбили на піску, до води спуститися не встиг — куля пробила йому голову.

Тепер опору вже не чинили ніде. Козаки ганялися за червоноармійцями, наздоганяли їх, ловили і рубали на місці.

— Жиди, комісари і комуністи — виходь!

І ті виступали вперед, не бажаючи підводити під розстріл червоноармійців, — тільки не завжди їх цим урятовували. Виходили перед рядами своїх товаришів — такі горді й прекрасні в своїй мовчазній мужності, з тремтячими губами і палаючими гнівними очима — і, посилаючи прокляття козацькому нагаєві, вмирали під ударами шабель, під рушничними кулями…

Інших виводили в поле, під кулемети… Там, за станицею, е три величезні цегельні ями — вони вщерть завалені трупами розстріляних…

Бригади стояли біля Сахарної і вище по станицях, коли помчала страшна звістка: знищено штаб, політичний відділ, усе дивізійне командування, порушено зв'язок, забрано відділ постачання — нема і не буде снарядів, патронів, одягу, взуття, хліба… Опинитися в такому становищі — ясахливо! Червоноармійці, вимучені боями, виснажені голоднечею, неймовірно — цілими ротами — мучаться, гинуть з тифу… Відрізані, оточені козаками, позбавлені керівництва — що вони робитимуть?

Сизов взяв на себе командування дивізією — ніхто його не призначав, не затверджував — сам узяв, чекати було ніколи.

Іти вперед — безглуздо! Іти назад — це значило з голими руками пробиватися крізь козацькі маси біля Лбищенська. Але в цьому останньому виході поблискує хоч далека надія на успіх, а в першому вирішенні і цієї надії нема — там певна, швидка загибель. Вирішено відступати негайно, швидко, непомітно, знявшись із стоянок, намагаючись ворога збити з пантелику, приспати його пильність… Один одному зі скорботою, жахом, переказували бійці сумну звістку, і незабаром всі до одного знали про те, що гіТалося в Лбищенську.

— Вперед чи назад? — питали один одного і не знали того, що сам новий командир осиротілої дивізії не розв'язав ще в ту хвилину цього болючого, тяжкого питання: вперед чи назад?

Від Мергеневського бригада пішла перша, незабаром за' нею повинна була йти й друга, яка стояла в Сахарній. Знятися вирішено було вночі — так тихо, щоб ворог і не думав, що відступають червоні полки. В кільце замкнули обози і артилерію, залишивши на охорону кавалерійський дивізіон, знялися і безшумно, тихим ходом рушили в темряві… В станиці горіли вогнища, — хай думають козаки, що біля цих вогнищ все ще гріються безтурботні червоні бійці…

А вони все далі, далі йдуть у степ… Команда' пошепки, і цей шепіт з уст в уста передається по незримих цепах і колонах… Скрипне колесо, придавить кому-небудь ногу, і він охне мимоволі. Хтось глухо, стримано кашляне в кулак — і знову тиша, тиша… Не йшли, а наче на крилах летіли. Уже позаду лишилося Каршинське селище; ось перед очима Мер- геневське… В цей час долинув здалека глухий важкий удар — в Сахарній кавалерійський дивізіон, що відступав останнім, висадив у повітря снаряди — їх ні на чому було вивозити. Як тільки зробили це, риссю кинулися доганяти свої частини…

Майже дві доби йшли, не відпочиваючи. Трохи приляжуть— і далі: ніколи стояти, дорога кожна хвилина… На другу ніч підходили до Лбищенська. Звідси козаки ще напередодні, до приходу першої бригади з Мергеневського, пішли вгору на Уральськ. Вони теж поспішали і багато надій покладали на раптовість, на швидкість удару. Відрізані частини вони вважали приреченими:, їх доб'ють із Сахарної! А самі — швидше, швидше на Уральськ! Але обернулося інакше, зовсім інакше: «приречені» лишилися живі і цілі.

Ось уже й друга бригада проходить через зловісний, кривавий Лбищенськ… Він усе ще. страшний, глухий і порожній. Валяються по вулицях неприбрані тіла поколотих, посічених шаблями, розстріляних червоноармійців… Перша бригада не затримувалась тут — пішла тоді ж на Кожехаров. Трупи підбирали, відносили, ховали… Пішли в поле і в братських могилах поховали тих, що сотнями виставлені були під козацькі кулемети… Ні прощальних слів, ні похоронного маршу — з непокритими головами стали бійці на коліна і застигли мовчазно над дорогими могилами, сповнені скорботних почуттів, тяжких і суворих дум…

У Лбищенську відпочивали недовго — знялися й пішли… Тут їх наздогнали козацькі частини, які переслідували від Сахарної, і зав'язався бій — бій не на життя, а на смерть. Козаки не хотіли вірити, що таке змучене військо може учинити опір, налітали шаленими атаками, поспішали покінчити прогаяне діло. А червоні полки, приречені на загибель, виривалися з залізних обіймів смерті, пробивали шлях, відбивали атаки, довели ще і ще в цій гідній подиву обстановці, що таке є полки Чапаєвської дивізії…

Під хутором Янайським опинилися вночі. Втомилися вкрай. Попадали на землю. Кам'яним сном поснули бійці. Навіть караули не могли здолати сну — спали і вони. Червоний табір являв собою суцільне мертве царство. Козаки приготувалися до раптового удару. Вони цепами підкралися зовсім близько, завмерли за кілька кроків, тільки боялися почати в такій глухій непроглядній темряві,— чекали перших ознак несміливого тремтливого світанку… Кінні маси відкинуто по флангах, — вони націлилися бігти за червоноармійцями, коли ті з переляку почнуть тікати. Було все готове. Над червоними частинами нависла смерть!

Перший удар козаки давали на спробу: буде паніка чи ні? Побіжать чи зостануться на місці?.. І тільки колихнувся дрімучий морок вересневої ночі, по козацьких частинах залунало: «Ура!!! Ура!!! Ура!!!» Залпами відкрили вогонь… Десь позаду гриміли гармати…

Хоч як міцно спали бійці — посхоплювалися і зразу до гвинтівок… Але не було ладу, не було організованого опору, від перших же козацьких куль загинуло чимало командирів. Почалося сум'яття. Ніхто не міг визначити зразу, що треба робити, чекали команди, але її не було. Опір був розпорошений, випадковий, ненадійний… Дедалі наростало безладдя, збільшувалося сум'яття, з хвилини на хвилину можна було чекати божевільної, згубної паніки… Командир артилерійського дивізіону Микола Хребтов, — той, що працював біля Красного Яру, — підбіг до гармат, але там не було напоготові жодного «номера»: хто побіг до повозок, хто лежав уткнувшись, рятуючись від огню… Владним окриком підняв людей, пустив снаряд, за ним другий, третій… і відкрив жорстокий, нищівний вогонь… Цього було досить, щоб запобігти паніці. Тільки бійці побачили, почули, що б'ють свої батареї,— стріпнулися, підбадьорились, а тут на зміну загиблим командирам з'явились нові. Зав'язався впертий, кривавий бій, — таких боїв небагато пам'ятають навіть старі бойові командири Чапаєв- ської дивізії… Від опору переходили до атак і знову завмирали, коли нестерпним ставав кулеметний вогонь…

З гуркотом і виттям сунули на червоні цепи два ворожі броньовики; один — відкрито, по рівнині, другий — в обхід, глибоким яром. Але це вже їм не первина — тільки щільніше припали до землі, застигли чекаючи… А коли страховище наблизилось, Микола Хребтов одним снарядом влучив йому просто в лоб, і воно, похитнувшись, осіло на місці. Захватові не було меж. Піднялися на нову атаку. І били… А тоді знову заривалися в землю і чекали чергової сутички…

Козаків відігнали на кілька верст. У цьому — янайсько- му — бою чимало загинуло червоних бійців, але ще більше лишилося на полі козаків. І так було, що лежали вони рядами, — тут скошено було весь цеп невблаганним кулеметним огнем…

Другого бою такого, як янайський, не було. Незабаром підійшла підмога… Козаків гнали назад через ті самі хутори та станиці, де всього кілька днів тому швидко-швидко поспішали від погоні червоні полки. Тепер вони знову йшли в наступ уже на самий Гур'єв, до берегів Каспійського моря…

Проходили і Лбищенськ, спинилися над братськими могилами, співали похоронних пісень, клялися боротись, клялися перемогти, згадували тих, що з самовіданною мужністю віддали своє життя на берегах і в хвилях неспокійного Уралу.