IV. АЛЕКСАНДРОВ-ГАЙ

Онлайн чтение книги Чапаєв
IV. АЛЕКСАНДРОВ-ГАЙ

Федорові наговорили, що поїздом довезуть його до Алгая (так коротко називали Александров-Гай) мало не на другий день. А потім виявилось, що в Єршові, Урбаху і Красному Куті — пересадки. Три пересадки — це не жарт! Хто їздив у 1919 році залізницями, той повірить, що витримати в дорозі три пересадки — справа болісна і зовсім не легка. За приблизними підрахунками, підганяючи до середньої норми, Федір визначив, що подорож ця забере тижня півтора. Тому передумав, зліз у Дергачах, узяв коней і рушив на перекладних: тут навпростець до Алек'сандрова-Гая півтораста верст.

І знову степ, простори, голубі обрії, безмежні простирала снігу… Подекуди вже з'явилися лисини — чорніють горбочки оголеної землі. Коли нема великого вітру, вдень сонце, тепло, — значить, скоро весна закружляє хороводами. По степу села тут рідкі: двадцять п'ять — тридцять верст одне від одного; живуть вони ситим, замкнутим життям; тут і дівчат до інших сіл віддають мало — обходяться самі, всіх і на всіх вистачає вдосталь. Кожне село — ніби невелика республіка: почуває себе незалежно, нікого й нічого не потребує, м^є велику схильність до самостійності. Ці великі села, що їх доводиться проїздити до Алгая, відіграли величезну роль в історії громадянської війни уральських степів: Осинов-Гай, Орлов-Гай, Курилово… Ці села дали не тільки окремих добровольців, — вони дали готові червоні полки. Щоправда, з цих же таки сіл чимало куркульні пішло й до білих; але лишається безперечним, що перевага завжди була на червоній стороні. Коли в Курилово вдерлася в 1918 році козара і, за вказівкою місцевих куркулів, почала хапати радянських працівників, — піднялася вся величезна трудова сільська маса, озброїлась, хто чим міг, перебила козаків, рештки вигнала геть і тоді ж вирішила створити свій окремий полк: його назвали Куриловським. Приблизно в такій самій обстановці створені були й інші місцеві полки: Домашкінський, Пугачовський, Стеньки Разіна, Новоузенський, Малоузен- ський, Краснокутський. Вони створювалися спершу для того, щоб охороняти та обороняти свої рідні села; бійцями й командирами (комісарів спочатку не було) були всі свої ж односельчани. Спайка була, певна річ, надзвичайна: тут люди знали одне одного десятки років, часто були давніми товаришами, багатьох зв'язували й родинні стосунки — в Курилов- ському полку служили, наприклад, батько з п'ятьма синами. Бували, правда, і такі явища, що колись близькі друзі раптом розділялися: один тікав з білими, другий вступав черво- ноармійцем до рідного полку; бували випадки і ще разючіші, коли члени однієї сім'ї розколювались на дві половини: одна до білих, друга до червоних.

Усі ці місцеві полки, створені для оборони своїх сіл, незабаром змуШені були ходом подій покинути рідні місця, піти глибоко в уральські степи, звідти на Колчака, від Колчака — знову в степи і з степів — на панський Польський фронт.

Серед інших заслуженим, геройським полком вважався Мусульманський, який налічував чотирнадцять національностей; переважали в цьому полку киргизи, досі безжалісно й безсовісно експлуатовані багатими неробами козаками, до яких вони почували жагучу, жорстоку ненависть. Добровольчі полки ці творили справді героїчні діла: без снарядів, без патронів, погано й недостатньо озброєні, роздягнені, невзуті — вони довго трималися, стійко й хоробро билися, багато разів і успішно били повстале проти Радянської влади уральське козацтво. Як бійці вони стояли незмінно високо від початку й до кінця; що ж до політичної свідомості, то вони дозріли не зразу і не зразу охопили і збагнули причини й масштаб розпочатої соціальної боротьби: слабка дисципліна, своєрідне поняття про «волю», тривала боротьба за виборність комскладу, неясне і неточне розуміння завдань і директив, що надходили з центру, — всі ці ознаки ще довго^довго відрізняли від полків центральної Росії ці молодецькі добровольчі, поспіль селянські полки.

Александров-Гай мало чим різниться від інших «гаїв» — Орлова-Гая, Осинова-Гая, та, мабуть, і всіх степових селищ, близько схожих одне на одне: село розкидане, просторе, в центрі брудне, на околицях непролазне. В ті часи Александров- Гай був надзвичайно жвавим пунктом: тут стояли штаб бригади, політичний відділ, різні команди, бойові частини. На Шильну Балку, на Бай-Туран і Порт-Артур, на Уральськ — в усі сторони йшов жвавий рух, підтримувався зв'язок то з військовими частинами, то з керівними центрами; невпинно сунули повозки, від'їздили нові люди; кудись поспішали непосидющі кавалеристи, проповзали селянськими підводами і гойдалися на гордих верблюдах цілі військові каравани, відвозили, привозили, розвантажували, навантажували, — всюди вирувало життя: так воно, певне, ні до того, ні після не вирувало в Александрові-Гаї. Місцева інтелігенція на майдані і по головній вулиці щовечора влаштовувала гулянки на зразок ярмаркових, і тут, певна річ, не дрімали червоноармійці, які зачарували на той час добру половину алгайського жінперсоналу.

Політичний відділ бригади час від часу організовував мітинги як для червоноармійців, так і мішані. На цих мітингах висвітлювався, головним чином, стереотипний «поточний момент». Жителів втягти в політичне життя, звичайно, було важче, ніж червоноармійців, — ці йшли охоче, слухали уважно, просили скликати їх частіше, розповідати більше й докладніше. Бажання чудове, але здійснювати його доводилося не завжди, і не тільки через брак політичних сил, — ні, сил для тих- місць і часів, мабуть, було й досить, — часто скликати на мітинги й збори не дозволяла воєнна обстановка: навкруги козаки, наскочити можуть несподівано, застукавши в зборі масу неозброєних бійців, можуть наробити немало лиха.

На чолі політичного відділу стояв тоді петербурзький робітник, Микола Миколайович Йожиков, людина ще зовсім молода років двадцяти двох, але зріла, розумна й серйозна. Йожиков був у той час і комісаром бригади. В селі не тільки командний склад та червоноармійці, а й жителі ставилися до Миколи Миколайовича з величезною пошаною. Його любили за просту, розумну, ласкаву мову, за те, що на вітер слів не кидав, а, раз сказавши, обіцяне виконував, за те, що в селі не було ніяких бешкетів, і це справедливо приписувалось його моральному впливові на червоноармійців. А бійці любили його — і найбільше любили за те, що в походах він був завжди з ними, в боях сам лежав і біг у цепу, поводився як рівний товариш.

Треба сказати, що в ті часи — на самому початку 1919 року — взагалі в Червоній Армії не була ще розгорнута як слід політична робота. Форми й методи її були неясні, і багато політпрацівників, а особливо з молодших комісарів, були просто найбільш свідомі бійці, що особистим прикладом показували, як треба воїнові Червоної Армії терпіти голод, холод без взуття та одежі, як треба зносити труднощі й нестатки у виснажливих походах; як треба битися відважно, а при потребі,— спокійно, чесно вмирати. Безперервні бої не давали змоги протягом тижнів і навіть цілих місяців розпочати хоча б скільки-небудь зосередженої й систематичної роботи. Обмежувалися випадковими «політнаскоками», а справжню політичну роботу відкладали до кращого часу. Під Алексан- дровом-Гаєм умови були не гірші й не кращі, ніж у інших місцях; резерви були маленькі, стояли вони на відпочинку неподовгу, а головна маса бійців невідлучно була на лінії вогню. Працівники політичного відділу, крім тих, що вели «сидячу» роботу, раз у раз виїздили з політвідділу на позицію, відвозили туди літературу, нові розпорядження, інструкції і вказівки, зв'язувались там з комісарами, партійними осередками, інструктували тих і других; якщо вдавалося, провадили роботу і серед червоноармійців, а коли була потреба — залишивши свої інструкції, брали гвинтівку і йшли в бій. Саме в ті дні, на самому початку березня, троє із співробітників бригадного політвідділу загинуло в нерівному бою, відступаючи лощиною з купкою червоноармійців під натиском величезної лавини козаків.

Авторитет політичних працівників у селянських полках тримався виключно як авторитет найкращих, мужніх і чесних воїнів Червоної Армії. Миколу Миколайовича, отже, поважали надзвичайно і серед бійців його завжди мали як кращий приклад.

На початку березня позиції були біля Порт-Артура — маленького і вщент розбитого селища, що стояло на дорозі до станиці Сломіхінської (від Алгая за кілька десятків верст); через цю станицю можна було вийти на великий шлях Уральськ — Лбищенськ — Сахарна — Гур'єв. Армія, центр якої був в Уральську, мала найближчим часом почати загальний наступ і комбінованими діями відігнати спершу козаків від Уральська якнайдалі, а потім знищити козацьку армію. З боку Александрова-Гая удар мали спрямувати на станицю Сломіхінську, і далі наступ належало розвивати через Чижинські болота, виходячи на великий Уральсько-Гур'єв- ський тракт. Цим маневром перетинався шлях козачим частинам, що відступали під натиском червоного війська, з боку Уральська. День наступу був близький. Алгайська бригада готувалася з гарячковою поспішністю.

Приїхавши в станицю, Федір одразу піщов до політвідділу. Там провели його до Миколи Миколайовича. Закутаний у чорну глуху шубу, з неймовірно кудлатою папахою на голові, у валянках, він сидів у порожньому, високому, зовсім не- топленому кабінеті. Сидів сам один і червоними, тремтячими від холоду пальцями рився у купі паперів, що лежали на столі.

Обстановка в кабінеті убога: стіл та стілець — більше нічого. А на столі — недогризок поганого копійчаного олівця, лампадка з підозрілою грязючкою, певне — чорнилом, замиз- кана ручка, схожа більше на воскову свічку, саморобне прес- пап'є, дві політичні книжки, якийсь «діловий» журнал і ціла купа, безладна пухка купа різноманітних паперів. Привіталися, познайомились. Федір показав йому телеграму, в якій Фрунзе говорив, що «товариш Кличков відряджається для ведення роботи в александров-гайській групі». (Бригада розгорталася в групу, додавалися нові частини).

Йожиков подивився на папірця якось неуважно і мовчки повернув його Федорові. А потім несподівано:

— Ходім, — каже, — я вас влаштую. Чаю, чи що, нап'єтесь, та й відпочинете з дороги…

Федорові хотілося зараз же почати з Йожиковим ділову розмову, з'ясувати загальне воєнне становище, стан політичної роботи, перспективи, вжиті заходи, можливості,— одне слово, з місця в кар'єр. Але Йожиков так швидко і дбайливо відвів його до себе на квартиру, так охоче роздобув окропу і хліба, що ділову розмову поки що довелося відкласти. Кімнату займав він у величезній порожній квартирі; посередині зал, по боках кімнатки; в одній з них оселився і Федір. У залі стояв рояль, і Йожиков, як тільки посадив Федора за стіл, підійшов і одну по одній став поганенько награвати революційні пісні. В кімнаті було холодно й лунко.

Помалу зав'язалася розмова. Федір дивився на моложаве, бліде й суворе обличчя Миколи Миколайовича, милувався ним і почував невимовну радість од свідомості, що такий хороший хлопець керує тут політичною роботою. Як це звичайно буває, вони протягом однієї години встигли один одному розказати свої біографії, історію й умови своєї минулої партійної роботи, як потрапили на фронт і чого сподіваються в близькому майбутньому. Розмова нібито розвивалася цілком нормально, а Федорові все здавалося, що Йожиков чи то куди поспішає, чи то нервується, чи то ображений чимсь і не- вдоволений. З обличчя було видно, що це прямий, одвертий і простий чоловік, а тут він і в очі Федорові ні разу не подивився прямо, — все кліпає та дивиться в землю, потирає руки, не сидить на одному місці, раз у раз схоплюється, посміхається штучно й нещиро, надто запобігливо й поспішно з усім погоджується…

_ «Що за чорт, у чому тут річ?» >— питав сам себе Федір і не знав, як відповісти, як зрозуміти Йожикова.

Прийшли в політвідділ, у холодний кабінет, і тут розмова сама собою набрала майже офіційного напрямку. Йожиков сам говорив мало і ні про що не розповідав, а тільки вислухував Федорові запитання і коротко на них відповідав — неохоче, сухо, нібито навіть зневажливо. Коли входив хтось із співробітників, Йожиков зустрічав його радісно і заводив розмову нескінченно довгу і, очевидно, зовсім не потрібну. Коли б Йожикова взагалі можна було вважати за балакуна — чого ж тут було б і дивуватися? Але Федір правильно визначив, що той — навіть зовсім навпаки — скупий на слова, і особливо в діловій обстановці: тут він або дає розпорядження, або інформує і пояснює лише настільки, наскільки вимагає справа. Тому штучна балакучість Миколи Миколайовича знову-таки здалася Кличкову ненормальною, і знову здивувався він, чому б це уникати Йожикову розмов з ним, Федором, і так радіти кожному співробітникові, який заходить у кімнату?

З коротких відповідей можна було зробити висновок, що партійні осередки всюди існують; товариські суди працюють добре; література є, лекції, збори і мітинги провадяться регулярно й успішно і т. д. і т. д. — одне слово, справу поставлено зразково, і Федорові «ставити й розвивати» роботу, мабуть що, й не доведеться, оскільки він приїхав на все готове.

Признатись одверто, Федір і сам почував себе досить ніяково, приступаючи до нової роботи. Він досі на фронті не бував, нічого тут не знав і тому «вчити» Йожикова не міг, та й приїхав він з найщирішим бажанням працювати, — не командувати, а працювати: питання про субординацію зовсім його не цікавило. З першої ж розмови він про це одверто сказав Миколі Миколайовичу і з глухого мугикання того не розібрав, добре чи погано прийняв він його одвертість. Розмовляючи тепер у кабінеті і чуючи скупі, вимушені відповіді, Кличков вирішив діяти дуже обережно і тактовно, бо запідозрив, що той ображений його призначенням, яке ставило Йожщсова в підлегле становище і зводило з п'єдесталу, на якому він укріпився як у бригаді, так і в самому Алгаї. Досі він був єдиним авторитетним політичним центром: до нього сходилися всі нитки, у нього всі і завжди шукали відповіді — тільки в нього самого, більше ні в кого. А тут раптом приїхав цей Кличков — політичний голова цілої групп, в яку бригада входила лише як частина… Баста! П'єдестал може похитнутися. Кличков Йожикова може потроху затемнити і відтіснити з панівної позиції,— ось сумніви, які, на думку Федора, мусили хвилювати Миколу Миколайовича, ось причини того, чому він з неприхованою неприязню почав ставитися до Федора вже за півтори години після їхнього знайомства.

Насторожився Кличков, не став далі розпитувати і чуттям організатора зрозумів, що йому треба робити.

По-перше, він вирішив ознайомитися фактично, з документів та звітів, з роботою в бригаді, якщо не через Йожикова, то через його помічників і співробітників, добуваючи від них офіціальні звіти і всякі відомості.

В другу чергу він вирішив добитися скликання невеликих нарад-конференцій партійних осередків, культйомісій, контр- госпкомісій, зборів військкомів і т. д. Це допоможе йому одразу багато дечого побачити і зрозуміти.

Далі він мав намір об'їхати частини й поглянути там на справжню постановку роботи і, нарешті, в наступних боях хотів брати участь особисто як рядовий боєць і тим заслужити собі ім'я хорошого товариша і хороброї людини. Ця обставина могла мати вплив на успіх або неуспіх всієї його дальшої політичної роботи.

Найближчі кілька днів, аж до наступу, Федір здійснював наполегливо поставлені перед собою завдання. Він уже не раз розмовляв і в організаційному, і в культурно-освітньому, і в інформаційному відділах, але всюди натрапляв на ту ж таки упереджену й неприязну зустріч: вплив Йожикова почувався скрізь. З великими труднощами вдалося йому все ж таки дістати досить докладний звіт про стан роботи в цілому. Доповідь рясніла загальними місцями, — на цю хибу десятки, сотні разів натрапляв Федір і згодом, коли прийняв ще ширшу політичну роботу. Як звичайно, виклад починається з Адама, потім ідуть вказівки на первісний «хаотичний стан», далі роз'яснюється, що «робота налагоджується», але в деяких своїх частинах ще 4не на належній висоті»; закінчується доповідь вказівкою на безліч ужитих «плодотворних заходів», які, безумовно, усунуть всі існуючі недоліки.

Загалом серед гордих, слів можна було роздивитися, що по полках досить справно й старанно розвозять книжки і створюють бібліотечки; школи грамоти зовсім припинили свою діяльність через бойові операції, а коли вони працювали, то відвідувались погано; всякі комісії формально нібито існують і організовані скрізь, але точних відомостей про їхню роботу нема; мітинги провадяться, але рідко, зате от спектаклі любительськими гуртками ставляться часто й відвідуються охоче. В такому ж роді вся доповідь. Деяке, уявлення про роботу, звичайно, давала й ця сухенька реляція, а все ж головні надії Федір покладав тепер на особистий об'їзд частин і безпосереднє ознайомлення з роботою на місцях.

Спробував він скликати декого з комісарів, — упереджене ставлення зустрів і тут; призначив збори представників осередків, — вони й зовсім не відбулися; призначив мітинг, але політвідділ оповістив погано, і зібралася зовсім випадкова публіка, чоловік п'ятдесят-шістдесят.

Справа не клеїлась. Довго тривати так не могло. — Федір чекав тільки приїзду Чапаева; цей приїзд, вірив він, розрубає гордіїв вузол, роз'яснить усю неясність такого становища.

Післязавтра — наступ. Чому ж нема досі Чапаева? Федір послав запит в армію, але відповіді не дістав. Завтра виступлять на Козачу Таловку, до Порт-Артура, останні частини; до моменту наступу вони будуть у вихідних пунктах.

У штабі призначено останнє засідання, — остаточно обговорюється розроблений детально план наступу. Розпочнеться він одночасно з трьох пунктів; розрахований не так на раптовість, як на загальну свою організованність і перевагу нашої техніки, головним чином кулеметів. Федір, який тоді ще мало що тямив у військових питаннях, уважно прислухався до всього, що на цій військовій раді говорилося, але сам в обговорення і суперечки не вступав, тільки поглядав в обличчя одному, другому, третьому «спецові» і думав:

«А цей — невже зрадник? І невже весь цей пафос — сама тільки фікція, видимість, замилювання очей нашому братові? А назавтра, як тільки все буде готове, невже обернуться вони з друзів на ворогів?»

І особливо пильно, затамувавши подих, вдивлявся він в обличчя полковника, командира бригади:

«Невже?»

Але обличчя в комбрига було з тих, що не викликають побоювань, — одразу до себе прихиляє, змушує вірити.

«А все ж таки, комісаре, пильнуй!»

Засідання ради закінчено. Всі виходили з-штабу.

Весь цей день і цілий вечір один за одним, транспорт за транспортом, караван за караваном ішли на Козачу Таловку. Порожнів Александров-Гай. Завтра підуть останні: він залишиться осиротілий і беззахисний.



Читать далее

IV. АЛЕКСАНДРОВ-ГАЙ

Нецензурные выражения и дубли удаляются автоматически. Избегайте повторов, наш робот обожает их сжирать. Правила и причины удаления

закрыть