Онлайн чтение книги Чапаєв
VI. СЛОМІХІНСЬКИЙ БІЙ

Козача Таловка — це маленьке, дощенту спалене селище, де вціліли три засмалені мазанки та незграбно і довгов'язо стирчать всюди обгорілі печі. Халупа, де тепер вони спинилися, була набита червоноармійцями, що сиділи і лежали, — вони зупинились тут, чекаючи походу.

їх не чіпали, не турбували, нікуди не виживалй: як лежали, так і лишилися лежати. Ті, що сиділи, посунулися, звільнили лаву, самі розбудили декого, хто хропів особливо завзято, заважав розмові.

Уже набрякли степовими туманами присмерки, в халупі було темно. Не знати звідки бійці дістали недогарок церковної свічки, приладнали його на слизьке чайне блюдце, збилися навколо стола, розстелили карту, розглядали й обговорювали подробиці ранкового наступу. Чапаев сидів посередині лави. Обидві руки поклав на стіл: в одній — циркуль, у другій — заструганий гостро олівець. Командири полків, батальйонні, ротні і просто рядові бійці примкнули кільцем — то_ сперлися на лікті, то посхилялися, поперегиналися над столом, — і всі вдивлялися пильно, як водив Чапаев по карті, як ступав журавлиним ламаним кроком — маленьким білим циркулем. Федір і Потапов умостилися поруч на лаві. Тут, по правді кажучи, ніякої наради і не було, — Чапаев узявся лише ознайомити, розказати, попередити. /

Всі мовчали, слухали, дехто записував його окремі вказівки та поради. В серйозній тиші тільки чути було чапаєв- ський владний голос та свисти і хропіння сонних бійців. Один, що в кутку, розсвистівся веселою сопілкою, і сусід брудною підошвою величезного чоботиська повільно й поважно провів йому по носі. Той схопився, тупо й безтямно озирався спросоння — не міг нічого зрозуміти.

— Тихше, ти, бузьку, — посварилися на хлопця сердито.

— Кого тихше?

І сонні очі його були безглузді й смішні.

Хлопця привели до пам'яті, давши штурхана в спину; він підвівся, протер очі, узнав, що тут Чапаев, — і сам, вставши лагідно навшпиньки, до самого кінця вслухувався уважно в його мову, може, й не розуміючи навіть того, що говорить командир.

Незабаром під'їхала з Александрова-Гая решта чапаєв- ців. Вони насунули в халупу, і тиснява вже тепер аж тужавіла.

Чапаев повчав далі:

— …коли не зразу — не вийде тут нічого: обов'язково враз! Як наскочив — тут йому нікуди ступити… Всіх звідси Спустити зараз же, години за дві. Зрозуміли? Біля Порт-Ар- тура до світанку треба бути. Щоб усе в темряві, коли й світла нема справжнього, — зрозуміло?

Кивали йому згодливо головами, тихо відповідали:

— Зрозуміли… Звісно, в темряві… Вона, темрява, якраз.

— Наказ у вас на руках, — вів далі Чапаев, — там у мене години всі зазначені, де спинитися, коли рушати в похід.

Вірити треба, хлопці, що діло добре пройде, це найголовніше… А коли не віриш, що переможеш, то й не ходи краще… Я зазначив тільки години та місця, на цьому одному не переможеш, — самому все треба доробити… І перше діло — обережність: ніхто не повинен знати, що пішли в наступ, ні-ні… Узнають — пропало діло… Коли трапився на дорозі козак або киргиз, та й мужик, все одно, — затримати, не пускати — потім розберемо.

— Є такі,— мовив хтось із кутка.

— Є, і держи, — підхопив Чапаев весело. — Ти на нього, на козака, оглядайся з усіх боків. Знаєш, який він є: вискочить ворог з-під стола… Він тутечки вдома, всі стежки, яри всі знає… Це знову ж запам'ятай. Та не панькайся з ним, з козаком… будеш панькатися — він тебе сам у жилу витягне…

— Правильно… Що й казати… Козак завсіди за спиною…

Ділова частина бесіди закінчилася.

Всемогутній Петька дістав хліба, закип'ятив у казаночку води, дістав цукру — шість обсмоктаних сірих грудочок. Компанія весело загомоніла. Гвалт у хатині виріс густий і соковитий. Бійці, котрі спали досі похідним, чавунним сном, попрокидалися здивовані: хто від крику, хто від смілйвих штурханів, від човгання по обличчю чоботом, гвинтівкою, шинеллю — як прийдеться. Заметушився кожен із своїм посудом. Через п'ять хвилин висунули столик насередину, а навкруги попритикалися на сідлах, на дошках, на полінах, а то й посідали навпочіпки, припали до підлоги. Церковна жовта свічечка блимала тихенько, і було видно тільки розпливчасті чорні тіні та воскові плями замість облич.

Федір почував себе незвичайно в цій дивній, новій обстановці. Йому здавалося, що ніхто його зовсім не помічав. Та й кому, навіщо його було помічати? Ну, комісар — то що з того?! У військовій справі він указати поки що нічого не міг; політикою тут не час поки що займатися — звідки ж його помітити? «Буде час, зійдемося, — подумав він сам собі,— а тепер можна і в тіні постояти».

Він навіть самотнім себе відчув серед цієї тісної сім'ї бойових товаришів. Йому аж заздрісно стало, що кожен з них — от хоча б цей Петька, замурзане галченя, — і він тут усім ближчий, рідніший, зрозуміліший за нього, Кличкова. А як вони всі шанували свого Чапая! Як тільки звернеться до кого — очманіє людина, за щастя вважає говорити з ним. Коли похвалить трохи — хвалений цього ніколи не забуде. Посидіти за одним столом з Чапаєвим, потиснути йому руку — це для кожного надзвичайна гордість: потім про те і розповідати стануть, та розповідати ревно, розповідати статечно, бувальщину перемішуючи з чудесною небилицею.

Федір вийшов з халупи і пішов був у поле, але почув, що в хаті співають. Він повернувся, протовпився знову до стола. Слухав.

Заспівав сам Чапаев. Голос у Чапаева металічний, деренчливий і зразу начебто неприємний. Але потім, як вслухатися, вабили щирість і захоплення, з якими співав він улюблених пісень. Улюблених було небагато, всього чотири чи п'ять, їх знали до останнього слова всі його товариійі: мабуть, часто співали! Чапаев міг брати ноти неймовірної висоти, і в такі хвилини завжди страх брав, що зірветься. Але ніколи, ні разу не зірвав Чапаев пісні; тільки як дуже перекричить — охрипне і днів чотири ходить мов темна хмара: без пісні завжди був похмурий Чапаев, і не міг він, не. співаючи, прожити дня. Що йому страшна обстановка, що йому вимученість похідна, або дрож після бою, або сонна дрімота після праці,— неодмінно викроїть хоч десять хвилин, а поспіває. Іншого такого любителя пісень шукай — не знайдеш: йому пісні були, як хліб, як вода, І хлопці його, за дружною звичкою, за компанію невгамовну — не відставали від Чапая.

Пісенька йшла до кінця така ж розтріпана, пуста, беззмістовна. І любив її Чапаев більше за приспів — він так добре пасував до цього партизанського, кочового, неспокійного життя:

Цей приспів, підхоплений хором, як грім по хмарному небу, несамовито ржав понад степами. Потім про Стеньку любили, про Чуркіна-отамана і про те, як:

Так проспівали, прогомоніли до півночі. Потім приткнулися хто де зумів, поснули.

Наступ розрахований був так, щоб під Сломіхінською опинитися, як тільки почне світати. Наступали з трьох боків полками. Полк, що стояв тут, у Таловці, йшов у центрі, бив на саму станицю, два інші з флангів обходили півколом.

Полк з Таловки, на повозках, умовилися відправити незабаром: через годину-півтори. Але тепер ще все було спокійно, і нема ніде похмурих ознак близького бою.

Федорові не спалося. Він спробував був і сам примоститися на підлозі, голову поклавши на козацьке холодне сідло, — ні, не заснути! Чи то звички нема на сідлах спати, чи то од вітру, що гуде невгамовно в грудях у цю першу ніч перед першим боєм.

їм що! Десятки десятків раз бували вони в боях: вщент переконтужені, з перебитими кістками, пробитими головами, продірявлені кулями наскрізь, — їм що! І нічого для них тут нема дивовижного. Ач яка дивина: ніч перед боєм! Вони таких ночей відхропли чимало, ці ночі не відрізняються для них од інших тихих ночей. Але в кожного, обов'язково в кожного, була тут колись у житті своя «перша бойова ніч»! І тоді він, певно, як Федір, бушував у цьому хаосі нерозв'язаних суперечностей і похмурих чекань, беззвучно скиглив од томливих думок та почуттів.

Не спалося. І не тільки не спалося — гнітив невимовний, Небувалий тягар. Подивиться навкруги — в мертвотному блиманні церковного недогарка видно, як розкинулися, скорчилися, переплелися на підлозі бійці в спільній купі, без розбору.

«Так само от на полі битви, певно, валяються трупи, безладно, в агонією скручених позах, то купами, то поодинці, то рівними рядочками скошених кулеметами бійців».

У напівтемряві і обличчя здавалися блідішими, як у покійницькій, і хропіння, то зриваючись залпами, то роздягаючись протяжними свистами та зітханнями, нагадувало стогін…

Федір вийшов з халупи, почував, що не засне. Чи не краще на свіже повітря морозної ночі? А ніч тиха, чорна, степова. Високо в небі зелені зорі. Вітер легкий і вільний, який буває тільки в степу.

Серед руїн спаленої станиці, просто неба розташувався полк. Де-не-де біля згасаючих вогнищ можна було розглядіти похилені постаті самотніх бійців: то вартові, то, як він, такі ж от бідолахи, змучені безсонням, не знають, як перед боєм скоротати ненаситний час. Вони ліниво підкидали в огонь мокрі тріски і вологі лозинки, зібрані в степу, — дров у у степу не дістати, — заклопотано ворушили вугілля, щоб не погасло вогнище, щоб не зостатися в чорній сліпій темр^іві.

Там, де згуртувалося трое-четверо навколо вогнища, пораються з казанками, там варять юшку і чай, розлягається далеким громом рокотливий регіт, розважаються хлопці жартами, по-своєму вбивають передпохідні години.

А ніч темна-темнюща. І сувора. Обповзла навкруги, оперезалась страхами, розсипалася в мільйонах тонких шелестів — вони ще моторошніше загострили мовчання степу.

В степу, біля руїн, наче привиди, ворушились плавно і велично величезні кошлаті верблюди. Пірнали спритно в пітьму якісь химерні тіні. З чорного мороку на світлу тремтливу смугу вогню вискакували раптом людські постаті і так само раптово, швидко зникали в чорній безодні ночі. В усьому була невимовна сувора зосередженість, виразне чекання чогось великого і остаточного: чекання бою!

Скільки потім не доводилось Федорові проводити ночей у чеканні ранкового бою — всі вони," ці ночі, схожі одна на одну своєю суворою серйозністю, своею поглибленою і похмурою величчю. Такої ночі, коли пройдеш по цепах, переступаючи через голови сонних червоноармійців, мозок густо наливається думами про нашу боротьбу, про людські страждання, про ці от спокутні жертви, що трупами червивими залишаються безвісні на полях громадянської війни.

«Ось вони лежать, стомлені походами бійці. А завтра, як тільки блисне ранок, підуть вони в бій і цепами і колонами, колонами і цепами, то залягаючи, то схоплюючись у перебіжку, то знову і знову западаючи ницьма в звіркові ямки, вириті нашвидку' маленьким заступом або просто видряпані мерзлими пальцями рук… І багатьох не стане, навіки не' стане: вони, безмовні й нерухомі, зостануться лежати на пустинному полі… Кожен з них, що залишиться в полі на поживу гайворонню, — такий маленький і самотній, що так непомітно прийшов на, фронт і так безслідно вибув з бойових лав, — кожен з них віддав усе, що мав, і без останку і мовчки, без барабанного бою, ніким не пізнаний, ніким не уславлений, — випав він непомітно, наче дрібненький гвинтик з вогнедишної сталевої потвори…»

Федір побачив, як здоровенний кучерявий парубок схилився над вогнем, порається з картоплею, перевертає, проколює її на згасаючих жаринах вогнища… Він раз у раз сує в попіл багнет, вихоплює звідти проколену картоплину, помацає пальцем, несміливо до губ її піднесе — просто з вогню! І швидко сплюне, скине з вістря назад у попіл: він увесь захоплений своїм невинним заняттям. Певно, і в нього в голові тепер цілий рій невідступних думок, швидких і мінливих спогадів… Про що він думає так зосереджено, втупившись невідривним поглядом у згасаюче вогнище? Вже неодмінно про село, про роботу, про життя, яке залишив для фронту і до якого вернувся б, — ах, вернувся б з такою радістю й охотою! Та хіба мало що передумає він цієї ночі… А от на ранок привезуть його, може, сюди ж — з одірваною ногою, з пробитими грудьми, з розтрощеним черепом… І буде страшно хрипіти, повільно і марно, з зубовним скреготом розправляти перебиті хрусткі члени, буде страшний і дикий, весь залитий кров'ю, весь обліплений кривавими багровими згустками… Знімуть оцю ось, кимсь ніжно любиму чорну шапку кучерів, поголять широку круглу голову й почнуть порпатися в чутливому закривавленому тілі сталевими ножами та голками… Брр…

А сусід, оцей мужичок, що з рудою бородою, вже немолодий — йому під сорок. Теж не без думи сидить. І нічого ото, ані слова єдиного не кажуть вони один до одного: обидва поринули в свої особливі думи, у кожного тепер загострено, прискорено пульсує власне, зв'язане з усіма і від усіх особливе життя… Не до розмов — тут слова не до речі. Він сидить, рудобородий мужичок, наче змерз і захолов у нерухомій позі: руки схрестив на животі, підібгав під себе задубілі ноги, немигаючим опівнічним поглядом втупився у вогнище — і думає. Завтра він так само, може, без руху зостанеться лежати на сніжній рівнині, серед інших, як він, трупів, що чорніють і багровіють на чистому пухкому сніжному килимі… Тільки в одному, в єдиному місці, коло скроні, сніг просвердлить чорною діркою червона кров… Більше не буде навколо ніяких слідів.

Оці ось худенькі в ластовинні руки вже не будуть складені на животі — вони будуть розкидані, як у маренні, по боках, і буде здаватися, ніби мужичка розіп'яли і невидними цвяхами прибили до сніжного лона… Олов'яний погляд буде так само нерухомий, як тепер: мертвий, застиглий погляд задубілого трупа.

Федір ясно собі уявив Ці мертві картини, які лишилися в пам'яті з минулої війни, коли підбирав і лікував поранених солдатів…

— Хто йде? — окликнув вартовий.

— Свій, товаришу…

— Пропуск?..

— «Затвор»…

Вартовий з руки на руку перекинув важку гвинтівку, знизав од холоду плечима і пішов, зник у темряві.

Федір повернувся в халупу — там несамовитий метався хропіт і свист. Націлився в першу щілину між сплячими тілами, приловчився, протиснувся, вигнувся, ліг… Ліг — і заснув.

Було ще зовсім темно, коли посідлали коней і з. Таловкн риссю рушили на Порт-Артур. (До речі, чому назвали Порт- Артуром це маленьке, тепер дощенту спалене селище?) Проймав дрож; у всіх недоспані нервові, дикі позіхи. Вдосвіта у степу холодно й суворо: крізь шинель і крізь сорочку впиваються тонкі крижані голки.

їхали — не розмовляли. Тільки під самим Порт-Артуром, коли блиснули в похмурому небі перші вибухи шрапнелі, обернувся Чапаев до Федора:

— Почалося…

— Так…

І знову змовкли і ні слова не говорили аж до селища. Пришпорили коней, поскакали швидше. Серце" сплющувалось і завмирало тим невимовним, особливим хвилюванням, яке охоплює завжди, коли зближаєшся з місцем бою, і незалежно від того, полохливий ти і боязкий чи сміливий і відважний: спокійних нема, це тільки рицарська балаканина, ніби є цілком спокійні в бою, під огнем, — таких пнів в роді людському нема. Можна звикнути здаватися спокійним, можна поводитися з гідністю, можна стримувати себе і не піддаватися швидко впливові зовнішніх обставин, — це питання інше. Але спокійних у бою і за хвилини перед боєм — нема, не буває й не може бути.

І Чапаев, загартований боєць, і Федір, новак, — обидва сповнені були тепер цим дивним станом. Не страх це і не жах смерті, це — найвище напруження всіх духовних струн, надзвичайне загострення думок і квапливість — неймовірна, незрозуміла квапливість. Куди треба квапитися, отак-от особливо поспішати, — цього не усвідомлюєш і не розумієш, але всі поривчасті рухи, всі твої слова, уривисті й короткі, бистрі, чутливі погляди — усе говорить про те, що весь ти в цю мить — стихійна квапливість. Федір хотів щось спитати в Чапаева, хотів узнати його думки, його стан, але побачив серйозний, майже сердитий вираз чапаєвського обличчя — і промовчав. Під'їхали до Порт-Артура; тут стояли обози, на попелищі спаленого селища сиділи купками обозники-се- ляни, наливали з казанків гарячий чай і смачно так, ситно, апетитно снідали. Чапаев зіскочив з коня, виліз на вцілілу високу стіну, складену з кізяка, і в бінокль дивився в той бік, де рвалася шрапнель. Сутінки вже розповзлися, було зовсім видно. Тут пробули кілька хвилин і знову на коней — поскакали далі. Назустріч — селянська підвода, в ній щось лежить, укрите старенькою, потріпаною свитою.

— Що везеш, товаришу?

— Та от солдатика поранило…

Федір поглянув у віз і роздивився під свитою обриси людського тіла. Повернув коня, поїхав поруч. Чапаев їхав далі.

— Тяжкий?

— Тяжкий, батечку… І голову йому, і ноги…

— А перев'язаний?

— Зав'язали, аякже, весь укритий.

У цю мить поранений застогнав, поволі висунув з-під сірого покривала забинтовану скривавлену голову, розплющив очі і подивився на Федора мутним, важким поглядом, наче говорив: «Так, браток, півгодини тому і я був здоровий, як ти… Тепер ось — дивись… Зробив своє діло і йду геть… Скалічений… хай уже інші — черга за ними… А я чесно йшов і… до кінця йшов. Сам бачиш — везуть…»

Уривки цих думок проскочили у Федора в голові. І було нестерпно тяжко тому, що це перший… Будуть інші — ну, то. що ж? На тих спокійніше буде дивитися — на те і бій. Але цей перший — о, яка тяжка ти, перша свіжа втрата!

І так само швидко, як ці думки, промайнули інші — не думки, а картинки, недавні, вчорашні, там, у Козачій Талов- ці, біля вогнища… Може, він теж, як той, учора тільки, та й не вчора, а сьогодні вночі — зосереджено пропікав десь біля вогнища напівгнилу картоплю, настромляв її на багнет і виймав, перевіряючи гарячу, розпечену… губами?

Федір поскакав доганяти Чапаева, але той, мабуть, взяв убік. Вони зустрілися тільки в цепу.

І спереду, до фронту, з позиції тяглися повозки: одні — із снарядами, з патронами, порожні — по ранених, інші, назустріч їм, лише з одною незмінною і страшною поклажею, із скривавленими людськими тілами.

— Далеко наші? — спитав Федір.

— А недалечко, отут, верст за п'ять буде…

Праворуч, за річкою Узенем, стоять киргизькі аули, козаків звідси вибили вогнем. Видно через річку, як бродять там туди й сюди дозорні — два червоноармійці. Вони заглядають у ярочки, перевіряють за купами каміння та кізяків, чи не завалився де поранений, товариш… Щораз ближче, гучніше гуде батарея, щораз ближче, виразніше вибухають снаряди… Ось уже й цепи чорніють удалині. Які ж тут п'ять верст? Мабуть, і двох не буде. Довга, видно, здалася мужичкові дорога під артилерійським огнем!

Під'їхав Федір до другого цепу і тут побачив Чапаева. З ним ішов командир полку, вони про щось серйозно, спокійно говорили: *

— Посилав — не повернувся, — відповідав на попереднє запитання комполку.

— А ще послати! — рубонув Чапаев.

— І ще посилав — однаково…

— Знову послати, — наполягав Чапаев.

Командир полку на хвилину замовк. У Чапаева гнівом запалювалось серце. Здригнулися повіки, хижо блиснули у віях очі, насторожились, як звір у хащі.

— Звідти були? — гостро спитав Чапаев.

— І звідти нема.

— Давно?

— Понад годину.

Чапаев міцно зсунув брови, але нічого не сказав і далі розмови провадити не став. Федір зрозумів: мова йшла про зв'язок. З одним полком зв'язок був дуже добрий, з другим — нема нічого. Аж потім з'ясувалося, що бійці усумни- лися в своєму командирові — він колишній царський офіцер. Вони вирішили раптом, що офіцер веде їх під розстріл. І не пішли, надовго затримались, усе галасували та з'ясовували, пробаляндрасили найгарячіший час.

Федір ішов поруч Чапаева, коней вели на поводі. Тут же, нечутний, опинився Потапов, неподалік — Тьоткін Ілля, по- руз з Тьоткіним — Чеков. Коли вони тут з'явилися, Федір не знав: у метушні, коли з Таловки виїхав з Чапаєвим удвох, він не помітив, чи лишилися хлопці в халупі, чи поскакали вони раніше вночі, після пісень.

До першого цепу було з півверсти. Вирішили їхати туди. Та ось зірвався різкий вітер, несподіваний, раптовий, як це часто буває в степу, пішов лапатий, розкислий сніг, густо заліплював обличчя, не давав іти вперед. Наступ припинили, та хуртовина крутила недовго — через півгодини цепи знову рушили. Кличков з Чапаєвим роз'їхалися по флангах, — тепер вони були вже в першому цепу. Замаячів з правого боку хутір Овчинников.

— Тут, гадаю, засіли козаки, — сказав Чапаев, показуючи за річку. — Мабуть, бійка буде коло хутора…

Цього разу Чапаев помилився: тікаючи, козаки й не думали чіплятись за хутірець, вони постріляли, тільки щоб настрахати, і пустилися навтіки без ніякого опору.

Підходили до Сломіхінської. До станиці лишалося півто- ри-дві версти. Тут рівна широка місцевість, сюди з станиці бити особливо зручно й легко. А козаки мовчать… Чому вони мовчать? Це зловісне мовчання страшніше за всяку стрілянину. ЧЬ не йде там хитра підготовка, чи не готується пастка? Билися тільки на тому березі Узеня, а тут — тут тихо.

Федір їхав попереду цепу, покурюючи, і бравував своїм молодецтвом: от, мовляв, який я сміливий, дивіться, — я їду верхи перед цепом і не боюся, що зніме козацька куля…

Це вихлюпувала з нього хлопчача похвальба, але в ті хвилини і вона, може, була потрібна. По-перше, підносився авторитет комісара, а потім і цеп це завзяття безперечно підбадьорювало: коли їде кінний перед цепом, цеп почуває себе весело і бадьоро, — про це знає кожний боєць, що ходив у цепу. Але можлива ця бравість, звичайно, тільки перед боєм: коли відкрився вогонь і почалися перебіжки, тут довго не нагарцюєш…

Чапаев гасав стрімголов, — він був заклопотаний встановленням зв'язку між полками, піклувався про підвіз снарядів, про обози…

Федір проїхав з краю в край, повернувся на правий фланг, зліз з коня і сам пішов у цепу, тримаючи коня на поводі. Батарея зосередила вогонь. Станиця все ще мовчала. І поки вона мовчала, ішов Федір спокійний, жартуючи, трохи позуючи своєю простотою і уявною звичністю до таких справ: він удавав з себе старого ветерана, прокуреного в пороховому диму. Але ж це було тільки перше його бойове хрещення, — чого від «цивільної шляпи» й сподіватися? Ви краще подивіться, що сталося з ветераном через п'ять хвилин.

Підпустивши сажнів на триста, козаки вдарили гарматним огнем. За артилерією з навколишніх вітряків різонули кулемети. Федір зразу розгубився, але й знаку не дав, як усередині щось раптом перевернулося, опустилося, похололо, начебто полили гарячі нутрощі м'ятними студеними краплями. Він якийсь час іще йшов, як ішов досі, аж ось трохи відділився, трохи відстав, пішов ззаду, сховався за коня.

Цеп залягав, підводився, мчав у перебіжку і знову залягав, повисвердлювавши нашвидку в снігу невеличкі ямки, посхилявши туди голови, як неживі. Ховаючись за коня, і він перебіг разів зо два, а там — скочив у сідло і поскакав… Куди? Він сам того не знав, але геть від бою скакати не хотів — тільки звідси, з цього місця піти, піти кудись в інше, де, може, не так пронизливо свистять кулі, де нема такої близької, страшної небезпеки. Він помчав уздовж цепу, але тепер уже не перед ним, а ззаду, помчав чогось на крайній лівий фланг. Вираз обличчя у нього в ту мить був найсерйозніший, найділовитіший. Ви, зустрівшись, і не подумали б, що хлопець мчить з переляку. Ви подумали б, безперечно, що він везе якесь дуже, дуже важлива повідомлення або скаче в трудне місце до негайного діла.

По дорозі зустрівся Потапов — він їхав на правий фланг. Чого? Та, може, того^ чого Федір скакав на лівий? А втім, хто його знає, в бою ніяк не розбереш — чи за ділом вирвався чоловік, чи страх одібрав йому розум, і от він кидається безглуздо, очманілий, шукаючи порятунку. Зіткнулися, спинились, стримуючи коней, поквапливо питали:

— Чи є патрони? Чи вистачить снарядів? Де Чапаев, як його знайти?

Питалися один в одного так, аби щось спитати.

Поки вони кружляли на місці, з станиці помітили і вирішили, що ці два вершники ніяк. Не рядові, а хтось з вищого начальства. Тоді налагодили скорострілку і обложили вершників навкруги снарядами — чимраз ближче, ближче, ближче…

Один упав сажнів, може, за двадцять п'ять, другий — за п'ятнадцять, третій — ще ближче. Ясно було: станиця бере на приціл! Снаряди лягали кільцем. Кільце стискалося, змикалося в огняних ланках.

— Треба скакати! — прошепотів квапливо і чутно Потапов.

Лопнув неподалік новий снаряд.

Федір нічого Потапову не відповів, ударив раптом шпорами коня і помчав у тил, геть від цепів…

Потапов за ним, але обернувся, відстав, зник у напрямі до правого флангу. Федір доскакав до горба, за горбом лежало з десяток візників. Ліг він з ними сам і стежив, як вибухають снаряди в тому самому місці, де дві хвилини тому товкся з Потаповим. Коня прив'язав до ближчого воза. Лежав і вслухався в дзвінке, гудюче виття пролітаючих снарядів, і як тільки виття це наближалося, Федір миттю прилипав до обмерзлого сніжного схилу і так ницьма лежав нерухомий. Потім поволі, боязко підводив голову і, страждаючи, стежив, чи не гуде десь мимо і близько новий. Чи довго пролежав^ він — хто знає? Так, саме тут він, мабуть, і був би вбитий випадковим снарядом, що покалічив трьох селян, які тепер з ним ленсали на снігу. Але ще перед тим Федір підвівся, скочив знову в сідло й задумався на мить: куди ж тепер? Ніби на виручку з лівого флангу підскакав хвацько молодий червоноарміець і засапаним шепотом пробурмотів квапливо, не звертаючись ні до кого:

— Де кулемети? Де тут кулемети?

— Які кулемети?

— Нам кулемети потрібні — з лівого флангу козаки лавою йдуть…

Федір зразу вирішив, що цей вояка такий самий, як і він, але глянув у той бік, куди показував кавалерист, і побачив раптом, з холодом у грудях, чорну масу, яка мчала неподалік… Волосся заворушилось на голові.

— Зараз з обозу пришлю! — крикнув він, стьобнувши коня, і помчав до обозу. —

Прискакав туди і не знав, що сказати. Обозники поглядали хитро і косо, посміхалися, — почували, мабуть, чого приїхав молодець. А-може, і здалося це Федорові, і не до нього, може, було мужичкам, — сміялися й жартували вони, щоб проминули, пройшли швидше ті довгі й страшні години, коли стій отут і чекай не знати як довго. Стій і чекай, з місця не рушай до наказу, а навколо блищать і виють снаряди, шукають жертви. Випадкові снаряди літають далеко, вони влучать і в самий обоз. Це тільки жартома кажуть, нібито в обози боягузів збувають служити.

А ти сам послужи — тоді знатимеш, яке це боягузне кубло — обоз! Добре солдатові в цепу, — там у кожного гвинтівка, там грудьми йдуть сотні і сотні разом, там у сотень цих свої спереду кулемети, там кулеметникам гармати гавкають на підмогу. В цепу що?! Там є об кого штовхнутись, до кого пришитися, навколо — підмога в цепу. А ти оглянься на обоз: двісті возів, двісті мужиків, а на двісті, на всіх… одинадцять гвинтівок! Гвинтівок одинадцять, а патронів зовсім мало. Кулемет у запасі стоїть, та і той лагодити треба. До того ж на двісті — півтори сотні стріляти до ладу не вміють. А ті, що вміють, — каліки та немічні: інший і гвинтівку до плеча не візьме, тільки й діла може робити, що віжками на кобилі перебирати. От тобі й обоз! А козак обози любить: чого ж його не взяти голими руками! І як налетіла сотня — хто ж оборонить, на кого спертися, звідки підмога? Скачуть козаки між возами, рубають голови обозникам. Одинадцять гвинтівок, і ті мовчать — вибили одразу козаки з рук. От тобі й обоз, от тобі й боягузне кубло: обозники під таким страхом стоять, що страху цього і в цепу не буває!

Отож даремно і образливо кажуть, нібито в обозах боягузи, а боягузам Скрізь страшно: обозний страх куди буде страшніший, ніж той, що трусить бійця в цепу!

Горіла на злодії шапка, замордував-замучив Кличкова сором тяжкий, не міг він з мужиками в сміх, у розмову зайти, а поїхати теж — куди тепер? Так і тинявся неприкаяний серед обозів години з півтори: підходив прикурювати, довідувався про фураж, про коломазь, про хліб, про консерви, про село — чи здалеку, мовляв, чи близький? І все це не вдавалося, не виходило. Слова були пусті й дурні, нікому не потрібні. Здавалося, що обозники гребували розмовою клич- ковською, ішли геть од нього зневажливо і образливо. Як отруйна черва, повільно й копітко проповзали хвилини; вони пошматували, зранили, здірявили Федорові серце, немов мстилися за полохливість, за ганьбу.

Гармати ревом укривали все навколо. Шугав полем гуркіт, наче кидався з боку в бік і смертно ревів загнаний у коло велетенський звір. Серед стогону, свисту й ревіння — ішли веселі цепи, підбадьорені вогнем. У чорній шапці з червоною околичкою, в чорній бурці, що, немов демонові крила, летіла за вітром, — з кінця в кінець гасав Чапаев. І всі бачили, як тут і там з'являлася раптом, швидко зникала його худенька постать, впаяна в козацьке сідло. Він на льоту давав накази, передавав потрібне, ставив запитання. І командири, що так добре знали свого Чапая, коротко, швидко давали потрібні відомості — ні слова зайвого, ні хвилини затримки.

— Всі кулемети цілі? — кидав на скаку Чапаев.

— Цілі,— кричав йому хтось із цепів.

— Скільки повозок снарядних?

— Шість…

— Де командир?

— На лівому…

Він мчав на лівий фланг.

Цепи кидались нестримним боєм. Ту ж мить зривалися з цепів козачі кулемети. Цепи падали ницьма, впивалися в снігову коросту — лежали, як мертві, чекали нової команди.

Позаду цепів мчав Чапаев, коротко, швидко і владно давав накази, ловив відповіді.

От він круто повернув коня, мчить до командира батареї:

— Бити по вітряках!

— Усі кулемети з вітряків скосити!

— Станицю не чіпати, поки не скажу!

І, швидко повернувши, помчав назад до цепів. Частіше, дужче й лютіше загомоніли гармати. Станиця нервово квапилась спинити цепи, що бігли перебіжкою. Вітряки завили і раптом розірвались, як гавканням, сухою тріскотнявою: були спущені всі кулемети враз. Обидві сторони посилювали вогонь. Але з кожною хвилиною ближче й ближче червоно- армійці, щораз точніше падають-рвуться снаряди, дух завмирає од думки, що смерть так близько, що близько ворог, що треба зім'яти його, у нього на плечах вдертися в станицю…

Збуджений, з палаючими очима, кидається Чапаев з кінця в кінець. Шле гінців то до кулеметів, то до снарядів, то до командира полку, то знову скаче сам, і бачать бійці, як мелькає скрізь його худенька постать. Ось підскочив кавалерист, щось швидко-швидко йому сказав.

— Де? На лівому фланзі? — стрепенувся Чапаев.

— На лівому…

— Багато?

— Так точно…

— Кулемети на місці?

— Все гаразд… Послали по підмогу…

І він скаче туди, на лівий фланг, де грізно насунула небезпека. Козаки мчать лавою… Вже близько, видно, як скачуть коні. Підлетів Чапай до командира батальйону:

— Ні з місця! Всім у цепи… Залпом огонь!

— Так точно…

І він промчав по рядах бійців, що припали до землі.

— Не бійсь, не бійсь, хлопці! Не вставати… підпустити — і вогонь по команді… Всім на місці… Вогонь по команді!!!

Міцне слово так потрібне бійцям у ці останні, фатальні хвилини! Вони спокійні… Вони чують, вони бачать, що Чапаев з ними. І вірять, що не буде біди…

Як тільки лава долетіла на постріл — ударив залп, за ним другий… кинулася нервова кулеметна тріскотнява…

Тра-та-та… Тра-та-та… Тра-та-та… — вигравали невпинно кулемети.

Ах…ххх! Ах…ххх! — вторували чіткі, різкі, дружні залпи.

Лава збилася, сплуталась, завмерла на мить. Ахх!.. Ахх!.. — зривалися сухі залпи. Ще мить- і лава не рухається… Ще мить — і коні мордами повернули назад. Козаки тікають, а їм навздогін: Тра-та-та… Аххх!.. Аххх!.. Тра-та-та… Ахх! Аххх!

Відбито атаку. Вже бійці від землі підводять білі голови. У декого на обличчі, не простиглому і тривожному, ледь грає боязка усмішка… Цепи йдуть попід самісінькою станицею… Частіше, частіше, частіше перебіжки… Кулеметний козацький вогонь тонким вереском б'є по цепу. І тільки він схопиться, цеп, — б'ють козацькі залпи.

Їх покривають дрібні, хвилясті брижі кулеметної метушні… Вже бійці забігли за перші вітряки, купками сховалися де за горбками, де біля паркана, — чимраз глибше, глибше, глибше — в станицю…

І раптом вибухло несподіване:

— Товариші! Ура… ура… ура!!!

Цеп стрепенувся, здригнувся, гвинтівки взято напереваги — це поривчастим легким скоком помчали в останню атаку…

Більше не чути козацьких кулеметів: порубано на місці кулеметників… По станиці — шумливі хвилі червоноармійців… Десь далеко-далеко мелькають останні вершники…

Червона Армія вступила в станицю Сломіхінську.

Жалюгідний і збентежений виїжджав Федір Кличков зі свого ганебного притулку. їхав знову до цепів. Не знав, що там діється, але чути йому було, як стрілянина дедалі тихша, тихша, а тепер і зовсім ущухла.

«Мабуть, наші ввійшли в станицю, — подумав він. — А втім, може, й інше: наші були оточені, побились-побились і здалися. Може, зараз уже козаки справляють криваве похмілля. А хвилин за десять прискачуть сюди, по обози. І разом з обозами візьмуть його, комісара». О ганьба! Ганебне безчестя! Як йому соромно було усвідомити, що в першому бою не стало духу, що так-от по-кошачому перелякався, не виправдав перед собою своїх же власних надій і сподівань. А де ж мужність, сміливість, героїзм, про які так багато думав, поки був далеко від цепів, від бою, від снарядів і куль?

Вкрай пригнічений свідомістю свого злочину, він риссю їхав у напрямі до того місця, звідки так ганебно тікав дві години пощу. — Проїхав і горбок, на якому лежав з візниками, — там зовсім близько побачив величезну яму від снаряда і кров на снігу. Що за кров? Чия вона? Тоді ще не знав, як ударився сюди снаряд і вбив трьох його недавніх співрозмовників. ^

За горбком рівна долина — тут і йшов наш цеп. Але де ж він тепер? У станиці? А може, на тім березі Узеня? Може, туди загнали його козаки? Може, через станицю прогнали?

Він губився в здогадах, у припущеннях.

Аж ось риссю під'їхав вершник. Цей, мабуть, теж «шукав кулемети». Він молов щось недоладне і безглузде. Федір подивився в обличчя і зрозумів, що обидва вони хворі на однакову хворобу.

— А наші де? — спитав недбало той, під'їжджаючи впритул.

— А от сам шукаю, — з огидою відповів Федір і засоромився. Вони один одного зрозуміли до найганебнішого днища.

— Може, в станиці вже вони? — роблено позіхаючи.і з удаваною безтурботністю спитав незнайомий.

— Може, — погодився Федір.

— Ну, то що ж, їдьмо, чи як?

— Куди?

— В станицю.

— А що, як там козаки?

— Навряд… Мабуть, увійшли… А втім…

— Тож-то й воно: попадешся в лапи — не помилують!

Отак пропонували один одному кілька разів, стільки ж разів один одного відраджували, застерігали, вказували на необхідність якось нишком довідатись, обережно: хто займає тепер станицю.

За розмовою все пливли і пливли вперед, не помітили, що були всього тільки за півверсти, що з вітряка їх давно й дуже добре видно, що дітися однаково нікуди і навіть у разі переслідування навряд чи є рація тикати: кулемети з вітряків дістануть услід!

Так їхали і тремтіли від невідомості, тремтіли і їхали далі.

Зовсім неподалік від крайніх хат побачили хлопчика років десяти.

— Малий, гей, малий, увійшла тут Червона Армія чи ні?!

— Увійшла, — продзвеніло хлоп'я весело. — А ви звідки приїхали?

— Біжи, біжи, хлопче, гуляй! Про військові справи розповідати не можна, — урезонив по-батьківському Федір його пустотливу й недоречну цікавість.

Супутник, як тільки почув, що небезпеки нема, кудись несподівано й миттю зник. Кличков спокійний, але все такий сами^ принижений і засоромлений, в'їздив тепер у станицю, зайняту червоними полками. Він усе заспокоював себе думкою, що з усіма новаками, мабуть, те саме буває в першому бою, що він себе виправдає потім, що в другому, в третьому бою він буде. вже не той…

І не помилився Федір: через рік за одну з найславніших операцій він нагороджений був орденом Червоного Прапора. Перший бій для нього був суворим, значним уроком. Того, що трапилося під Сломіхінською, ніколи більше не траплялося з ним за роки громадянської війни. А бували становища набагато складніші й важчі, ніж сломіхінський бій… Він виробив у собі те, що хотів: сміливість, зовнішній спокій, самовладання, здатність схоплювати обстановку й швидко розбиратися в ній… Але це прийшло не зразу, — треба було спочатку пройти, мабуть, для всіх неминучий шлях: від очевидної розгубленості й трудності до того стану, що їіого визначають як гідний.

Розпитуючи зустрічних, де спинився штаб, Кличков помітив, що відповідали якось поспіхом, ніби неохоче, кудись кваплячись, — уся станиця була в русі, надзвичайно жвава і збуджена. Козаків вибили, прогнали, і тепер ще десь гнали їх ті частини, яким доручено було переслідування. Виходить, причини збудження не в цьому — не в воєнній небезпеці, не в бойових приготуваннях. Але в чому ж?

Він під'їхав непомітно до штабу — величезного будинку купця Карпова. Тут були всі: Чапаев, його хлопці, Йожиков. Особливо запам'ятався Федору Йожиков.

Він, мабуть, зрозумів, у чому річ, і зустрів гуляку ледь стриманою посмішкою:

— Тили підтягали… товаришу… Кличков? — А очі золотисті такі і сміються-сміються у диявола — насміхаються.

— Еге ж… Затримався там… — ніяково промимрив Федір і звернувся до Чапаева: — Армію сповістили?

— Зараз-от збираємось… З Уральська вісті добрі — там рушили вперед, дорогу до Лбищенська чистять…

— Ото б діло… А нам тут як щодо Сахарної?

Спитав і зніяковів: слова здалися зайвою балаканиною, як і сам собі здавався він тут мало не зайвим…

«Вони всі йшли, билися, життям ризикували, а я, бачте, — через дві години прибув!»

Докори сумління ятрили серце, полум'яною мукою кидалися в обличчя.

Одна по одній підходили до будинку жінки-селянки. Завзято жестикулюючи, вони доводили щось вістовим і вартовим, марно намагаючись пройти до штабу. У вікно було видно, що їх не пустять, — непорушний, усмішливий вигляд червоноармійців був тому запорукою. Федір вийшов надвір, розпитав, у чому річ, дізнався, що вони скаржилися на нових своїх гостей-червоноармійців, які, мовляв, розтягують майно. Федір негайно пішов з ними на місце, розпитав, обдивився, записав, обіцяв розшукати й вернути те, що пропало.

Грабунки були — цього ніяк не можна заперечувати. Грабунки, коли військо вступає в населені пункти, мабуть, явище неминуче, і це Федір не раз мав можливість згодом спостерігати як на своїх, на червоноармійських, частинах, так і на війську ворога. Це — щось стихійне, з чим важко боротися, що в корені знищити неможливо, поки існує війна. Це властиве бійцеві наших днів, з природи всієї його напруженої, специфічно воєнної, руїнницької психології. Воєнні грабежі зникнуть тільки з війною. Це так. Проте це аж ніяк не означає, що з ними не можна боротися вже тепер і боротися навіть дуже, дуже успішно.

Федір натрапив на цілу низку грабежів, зовсім безглуздих, які не можна нічим виправдати. Іде, приміром, червоно- армієць і тягне величезного клунка з різним манаттям.

— Що в тебе? Покажи.

Він цілком спокійно розташовується з клунком на снігу, розв'язує, витягає звідти дитячі сорочки, пелюшки, іграшки різні, ганчірки, платтячка…

— Нащо це тобі, друже?

Мовчить. Сам бачить, що ні до чого.

— Нащо ж брав, питаю?

— А ми всі, кому що: взяв і поніс.

— Нащо ж усе-таки?

— Звідки я знаю…

— А в мене жінка була, плакала, шукала. Мабуть, оце саме шматтячко і єсть…

— Може, воно… Хай бере, — згодився хлопець без жалю.

— Не «бере», а віднести треба, — повчально, дружньо, без злоби сказав йому Кличков.

— І віднести можна, — згодився він. — Звичайно, віднести, — чого їй, бабі, морочитися? Ти покажи, я сам віднесу.

Федір дізнався, де той ухопив клунок, і пішов разом з ним. Червоноармієць приніс, мовчки поклав його на залізне злиденне ліжко, потупцяв ніяково на місці, взявся за клямку і мовчки вийшов.

Федір зустрів другого. Цей голову встромив у плетену дитячу колясочку — може, в пічку тягнув, а може, й просто побавитись… Бувало і це, по-різному розважалися…

Згребуть часом здоровенні лапи якогось там вихрястого Михрютку, в якого чоботи важкі-преважкі та грязюки на них з аршин, у якого в стегнах три пуди та півпуда в лляних кучерях, — згребуть і волочать його до такої-от ангельської колясочки. Верещить-брикаеться Михрютка, шаленим виттям лякає прохожу публіку. Чи в станиці, чи в селі, чи в місті — гра скрізь однакова. Хоч як верещи, а забава буде: на підмогу з усіх боків збігаються хлопці, поможуть вони в'язати, тримати, зовсім скрутити хлопця в дитячу колясочку. Зв'яжуть його, прикрутять як слід і руки мотузком заплетуть, а тоді вибирають, де гірка крутіша, та з гірки його… на коліщатах — шкереберть!

Ха-ха-ха! Ото забава молодецька!

І тут наслідок був той самий: колясочку хлопець Клич- кову повернув без найменшого жалю, вона йому була зовсім не потрібна і спокусила тільки своїм прикрашеним виглядом…

Багато дечого розшукала, багато дечого повернули, станиця притихла, перестала скаржитися. Чапаев наказав скликати негайно командирів, а коли зібралися, — жорстким тоном розпорядився провести масові труси і арештувати всіх, у кого хоч що-небудь знайдеться з украденого. Що буде відібрано — все зносити в певне місце, призначити особливу роздаточну комісію, запросити потерпілих і задовольнити, але… тільки бідноту: жодному «буржуєві» щоб не було віддано анічогісінько. Це майно піде в полкові каси, які створити треба одразу ж, негайно! Тих, хто самі знесуть речі, не чіпати, не арештовувати… Крім цього, — зібрати через дві години на майдані всіх бійців, повідомити, що буде говорити «сам Чапаев»—так і наказував передати: «Сам Чапаев говорити, мовляв, буде!»

Через дві години Петька Ісаєв доповідав Чапаеву, що зібралися на майдані і ждуть його червоноармійці. Тут же з'явився командир одного з полків, разом пішли на майдан. Командир дорогою пояснив Чапаеву настрій бійців.

Чапаева Федір чув уперше. Від таких промовців-демаго- гів він давно вже відвик. У робітничій аудиторії Чапаев був би зовсім непридатний і слабкий, "з його прийомів там, мабуть, немало б посміялися. Але тут — тут інша річ. Навіть навпаки: промова його мала тут величезний успіх! Почав він без будь-яких вступів і пояснень з того питання, заради якого скликав бійців, — з питання про грабунки. Але далі він зачепив мимохідь і величезну масу непотрібних дрібниць, усе зачепив, що випадково спливло на пам'ять, що можна було хоч якимось кінцем «пришити до справи». В промові Чапаева не було навіть і сліду злагодженості, єдності, пройнятості якоюсь однією загальною думкою: він говорив, що на думку спадало. І все ж, при всіх численних огріхах і хибах, від промови його враження було величезне. Та не тільки враження, не тільки щось легке і скороминуще — ні: була гостра, безперечна, глибоко прониклива сила дії. Його промова була густо насичена щирістю, енергією, чистотою і якоюсь наївною, майже дитячою правдивістю. Ви слухали і почували, що ця безладна й випадкова в деталях своїх промова — не пуста балаканина, не позування. Це — палка, од- верта сповідь благородної людини, це — клич бійця, ображеного і протестуючого, це — яскравий і переконливий заклик, а коли хочете, і наказ: в ім'я правди він умів не тільки закликати, а й наказувати.

— Я, — каже, — наказую вам більше ніколи не грабувати. Грабують тільки падлюки. Зрозуміли?

І на цей наказ відгукнулись оглушливі, і привітальні, і вдячні, з глибини серця, радісні вигуки багатотисячного натовпу. Був невимовний захват. Червоноармійці присягалися, вірячи в слова, чесно присягалися своєму вождеві, що ніколи не припустять грабунків, а винних будуть самі розстрілювати на місці.

На жаль, вони не знали, що цього зробити неможливо, що з коренем вирвати це на війні не можна, але присягалися „вони переконливо, і нема сумніву, що зменшили грабунки до останньої фронтової можливості.

Пригадуються уривки чапаєвської промови.

— Товариші! — вкривав він майдан металічним дзвоном. — Я не потерплю того, що діється! Я розстрілюватиму кожного, хто буде помічений у грабіжництві. Сам же перший ось цією розстріляю падлюку! — І він енергійно потряс у повітрі правою рукою. — А я " попадуся — стріляй в мене, не жалій Чапаева. Я вам командир, але командир я тільки в строю. На волі я вам товариш. Приходь до мене опівночі і після опівночі. Треба — розбуди. Я назавжди з тобою, я поговорю, скажу, — що треба… Обідаю — сідай зі мною обідати, чай п'ю — і чай пити сідай. От який я командир.

Федорові стало ніяково від безсоромного, хлопчачого вихваляння, а Чапаев, хвилинку заждавши, спокійно крив далі:

— Я до цього життя звик, товариші, академіїв я не проходив, я їх не закінчив, а все-таки сформував-от чотирнадцять полків і в усіх був командиром. І там скріз» у мене був лад, там грабіжництва не було, та не було й того, щоб із церкви витягали рясу попівську… Що ти — піп? Одягнеш, чи що, сучий сину? Для чого крав?

Чапаев грізно обернувся в один, у другий бік, навіть перехилився назад, глянув пронизливо і швидко, ніби хотів розпізнати серед багатотисячної сірої маси того лиходія, про якого зараз говорив.

— Піп, звісно, бреше, — проказав Чапаев міцну думку. — Він і живе обманом, а то який же піп, коли обману нема? Не їж, каже, скоромного, а сам гуску в маслі жере, тільки кістки тріщать. Чужого, каже, не займай, а сам краде, — цим попи й огидні нам… Це правильно, а. все-таки віру чужу не займай, вона не заважає тобі. Правду кажу, товариші?

Місце було виграшне. Чапаев це знав і тому саме в цьому місці поставив своє хитре запитання.

Червоноармійці-селяни, розпалені чапаєвською промовою, немов даючи вихід задушевному довгому мовчанню, прорвалися буйними вигуками.

Тільки цього й чекав Чапаев. Симпатії слухачів були тепер цілком на його боці: далі промову хоч як побудуй — успіх забезпечений.

— Ти-от тягнеш з чужого дому, а воно й без того все твоє… Коли скінчиться війна — куди ж воно все піде, як не тобі? Все тобі. Забрали в буржуя сто корів — ста селянам віддамо по корові. Забрали одежу — і одежу поділимо нарівно… Правду кажу?!

— Правду… правду… правду… — рокотало у відповідь.

Паленіли навколо збуджені обличчя, блищали променисті од захвату очі… Червоноармійці уривками слів, кивками, усмішками, веселим оком виявляють один одному гостре співчуття, згоду, задоволення. Чапаев тримав у руках колективну душу величезної маси і примушував її думати й почувати так, як думав і почував сам.

— Не розтягай!.. — вигукнув він, різко піддавши лівою рукою. На хвилинку спинився, не знаходив потрібного слова. — Не розтягай, кажу, а збери докупи і віддай своєму командирові, все віддай, Що в буржуя забрав… Командир продасть, а гроші покладе в полкову касу. Поранять тебе — от маєш з цієї каси сотню карбованців… Убили тебе — ось тобі на всю сім'ю по сотні! Що, як? Правду кажу чи ні?

Тут уже сталося щось неймовірне — захват перейшов у шал, крики перейшли в несамовите, захоплення виття…

— Усе щоб віддали, — закінчував Чапаев, коли хвилювання вщухло, — до останньої нитки віддати, що забрали. Там розберемо, кому віддати, у кого що лишити, вам же в поміч. Зрозуміли? Чапаев жартувати не любить: поки слухатимуть — ї я товариш, а нема дисципліни — на мене не ображайся!

Він закінчив промову свою під шалені оплески, під довготривале «ура».

На ящик, з якого щойно зійшов Чапаев, вихопився черво- ноармієць, миттю скинув шинель, задрав гімнастерку і швидким рухом розстебнув на штанях масивний срібний козацький пояс.

— От він, товариші,— кричав хлопець, трясучи поясом над головою, — сім місяців ношу… в бою дістався… сам убив, сам з убитого зняв… А віддаю. Не треба… Нащо він мені? Хай у поміч іде в загальну. Хай живе наш геройський командир товариш Чапаев!

Натовп задрижав у привітальному захваті.

Федір бачив, яке глибоке враження справила чапаєвська промова, він радів з цього ефекту, та все турбувала ота «сотня корів» та одежа, яку будуть ділити нарівно; потім і з комісіями цими полковими теж не все було гаразд.

— Товаришу Чапаев, — звернувся він, — мені охота тепер же познайомитися з червоноармійцями, та й розказати я їм хотів би коротко про нашу загальну обстановку в країні, тільки скажіть їм самі, що буде, мовляв, говорити комісар, товариш Кличков…

Чапаев — одразу ж на ящик, попередив, і Федір почав розповідати про боротьбу на інших фронтах — з Колчаком, Денікіним, з усіма вожаками білих армій. Торкнувся коротенько міжнародного становища, спинився в двох словах на економічному житті держави… В різних місцях, ніби побіжно і як ілюстрації, він навів чапаєвські приклади, спинився на них і, не відкидаючи прямо, дав такі до них «пояснення», що від цих тверджень лишився тільки легкий душок.

Федір підходив до руйнування чапаєвських тверджень дуже обережно і весь час підпускав вирази в такому дусі, мовляв, «хорошу і вірну думку товариша Чапаева про наше спільне майно вороги наші витлумачили б, звичайно, так, ніби ми беремо, тягнемо і ділимо кому і що і як'заманеться… Але не так думаємо ми з товаришем Чапаєвим1; та й ви, звичайно, думаєте не так», — і Федір підкопував і звалював з ніг ту «дільбу», яку, мабуть, і пропонував Чапаев. В усякому разі, так можна було розвинути і зрозуміти його знаменитий приклад: «…сотню відібраних корів ми розділимо на сотню селян — кожному по корові»… Без роз'яснень такі твердження лишити було неможливо.

Перебування — правда, дуже коротке — в групі анархістів, селянське минуле Чапаева і молодецька його натура, нестримана, безпланна, недисциплінована, — все це настрою- "вало його на анархічний лад, штовхало до партизанщини.

Так, велике діло — слово: ні грабунків, ні бешкетів, ні насильств у станиці більше не було.

Як тільки закінчився мітинг, Федір розшукав Йожикова і хотів з ним порадитися — чи сьогодні утворити ревком у станиці, чи відкласти до ранку. Але Йожиков промимрив щось незрозуміле і від прямої відповіді ухилився. Федір вирішив діяти сам: оповістив жителів, щоб зібралися зараз же до приміщення станичного управління, запросив з собою трьох політичних працівників, намітив питання, зважився сам спробувати щастя в новій справі,— ревкомів у смузі воєнних дій йому утворювати ще не доводилося. Станичників зібралося чимало — приміщення не могло вмістити присутніх. Коли Йожиков дізнався, що ревком все-таки буде й без нього утворено, він з'явився сам. Федір цього маневру спочатку не зрозумів, догадався тільки потім: Йожикову дуже, дуже хотілося зібрати якнайбільше матеріалу про бездіяльність Федора, про його непридатність, слабкість і т. д., щоб того відкликали, а його, Йожикова, залишили комісаром групи. Він і ревком хотів утворити самостійно, а Федора поставити уже перед фактом. Та не встиг.

Присутні поводилися невпевнено, як взагалі це буває в таких випадках. І чого тут дивуватися? Вчора були козаки, вчора збирали їх тут же і обирали свою владу… Сьогодні червоні прийшли, ревком призначають, а завтра, може, знову повернуться козаки — що тоді? Чи не повідрубують голови станичникам, посадженим правити станицею?

У ревком працювати ніхто не йшов — боялись. Ті, що не боялись і розуміли події в усій їх складній і серйозній сукупності, давно вже покинули станицю, пішли по містах, влилися в Червону Армію.

Призначили в ревком своїх політпрацівників. Почали говорити про роботу — що робити в першу чергу, що — в другу, з чим можна почекати. Вирішили на перші витрати зібрати з присутніх, хто що може, а потім із шапкою пройтися і по всій станиці. Далі зв'язатися з Уральськом, дістати звідти вказівки-розпорядження, а може, і матеріальну підмогу.

Федір їм докладно роз'яснював завдання ревкому, мимохідь роз'яснював і завдання Радянської влади. Слухали селяни, згоджувалися, схвалювали… У станиці встановлено було Радянську владу. Над ґанком козацької управи приладнали червоний невеликий прапорець.

Надвечір ні з чим повернулася розвідка. Вона тикалась у різні сторони, винюхувала, вимацувала; видивлялась, але чижинська повінь не дозволяла й думати про проїзд саньми до великого Уральського тракту. Це правда, що ранками приморожувало здорово. Це правда, що степ був у рихлому, липкому снігу. Але вже дороги помітно розбаюрило, а теплі березневі дні й зовсім їх облисили. Треба було припинити дальший наступ, чекати нових розпоряджень. У великому будинку купця Карпова зібрався весь командний склад. Чапаев наказував розставляти охорону, підтягати обози, наводити лад у радянській станиці… Туди-таки приводили полонених. Довго і марно допитували киргиза, захопленого в степу. Стало відомо, що коло Шильної Балки — селища за кілька десятків верст — бешкетують козаки і що вони мало не зайняли саме селище; туди треба було негайно перекинути частину наявних сил — і це обмірковували. Та хіба мало різних справ, де там про все розказати!

Звисли чорними туманами сутінки. Стомлені походом і тривогами відгримілого дня, спали командири. Заснув і Федір. Чапаев скоро збудив його — підписати наказ. Прокинувся, підписав, знову заснув. І знову розбудив його Чапаев. Всю ніч, до ранку, без сну просидів цей надзвичайний чоловік. Прокинеться Федір і бачить, як сидить Чапаев сам, тільки світить тьмяна лілова лампочка. Сидить він, схилившись важко над картою, і той же улюблений циркуль з ним, що був в Александрова Гаї: поміряє-поміряє — запише, знову поміряє і знову запише. Всю ніч, до третіх півнів, міряв він карту і слухав молодецьке хропіння командирів. Біля дверей, стиснувши гвинтівку в руках, куняв вартовий і сірим лобом довбав по чорному ребру багнета.

У Сломіхінській пробули чотири дні. Фрунзе прямим проводом повідомив, що бригаду кидає на Оренбурзький фронт. Обстановка скоро примусила змінити і це рішення, — перекинули бригаду не на Оренбург, а в Бузулуцький район. Для детальних переговорів Фрунзе викликав Чапаева і Кличкова в Самару — до себе.

Зібралися за чотири хвилини. Знали, що вже сюди не повернуться. Покидали в санки похідні саквояжики. Не стоїть на місці баска тройка, — вибрали сильних, найкращих коней!

Оверко вже сидить, готовий мчати в степ, і віжки Підібрані, як у старої баби губи — сухо і міцно! На ганку Потапов, Чеков, Тьоткін Ілля, вся братва чапаєвська — висипали проводжати.

— Та скоріше б нас звідси, товаришу Чапаев…

— Як приїду — викличу враз!..

Тройка рушила.

Блиснули в сніговий порох прощальні вигуки. З ґанку — як у дзеркальцях — плеснув в очі розлучний смуток. Хтось вереснув, хтось батогом махнув, хтось шапку підкинув угору… В сірому смутку і в снігових заметах зник ґанок…

Степи, степи! Кумачі вечірні, колиски білі та пухові!

А по степу вітер, як зітхання, ходить пахучими і холодними валами, ходить над білими снігами, ходить над сніговими пустирями, зникає в чистій синяві березневого неба!

Від Сломіхінської прямували назад на Александров-Гай — тією самою дорогою, де йшли ще так недавно з полками… їхали й мовчали. Степ подорожньому, як колиска, — наганяє солодкий сон.

От уже і Козача Таловка. Ну, чи давно тут готувались до бою, вивчали і циркулем розпорювали карту, радились, мізкували — як би дощенту розбити козару! І ніч — з піснями, з веселою розмовою, а потім — з мертвою тишею, могутнім хропінням стомлених, міцно-преміцно заснулих бійців…

Федір пригадав вогнища і коло вогнищ рудобородого того мужичка і високого кучерявого хлопця, що перевертав на жаринах картоплю і вихоплював на багнет. Де вони тепер? Чи лишились живі?

Так до самого Александрова-Гая — у спогадах про пережите, у звітуваннях перед собою за свої вчинки.

В Алтаї були недовго: перепочили, попоїли — і далі. Крили степ перекладними тройками аж до самої Самари.