Онлайн чтение книги ЧОРНІ РЯДКИ
IV

Якось наприкінці листопада 1918, йдучи до уряду, стрінув я одного

інтендантського старшину, котрий звістив мені, що того дня до нас на підмогу приходить частина наддніпрянців - 600 крісів під орудою полковника Кравчука.

Мені зараз не хотілося вірити, та він мене запевняв, що це правда, що прийшло авізо із Стрия, щоб для того війська приладити квартири і подбати про їхнє прохарчування, і він саме за тим йде.

Вістка та була для нас всіх дуже потішаюча, бо нам ставало вже трохи гаряче…

Розуміється, що нашому громадянству випадало любих гостей відповідно привітати.

Я розвідав ближче, що поїзд приїде приблизно біля полудня. Я зараз дав знати до жіночого гуртка. Крім того я запорядив, щоби в тім часі громадянство явилося на двірці. Наші пані не дали собі двічі говорити. Врадили приладити обід для старшин на «Бесіді», знайшовся гарно вишиваний рушник і в такому разі хліб-сіль.

Мені припало на долю повітати їх промовою. Ми пішли в полуднє на двірець, де зібралося доволі цікавого народу. Довідалися про це поляки і жиди. Одні і другі налякалися, бо говорено, що прийдуть козаки, а тих пам'ятали люди ще з часу російської інвазії. Зачинає падати густий сніг. Вже минуло полуднє, а поїзду ще немає. Нарешті приходить авізо, що потяг вже в Дрогобичі. Ждемо по всіх бюро двірця, де хто міг сховатися перед снігом…

Вже геть з полудня почувся свисток машини, котрої через сніговий туман не було видно, і нарешті заїхав доволі довгий поїзд. Всі дожидаючі вийшли на перон.

Потяг став. Зразу бачимо лиш дві худі корови, приміщені на відкритій «льорі», опісля виходять з возів старшини і стають купою. Козаки повідчиняли товарові вози і визирають на світ божий. Я витаю гостей палкою промовою, а що наш гетьман

Петро Конашевич Сагайдачний походив із Самбірщини і то, як каже традиція, із поблизьких Кульчиць, то я й про нього згадав в такому смислі, що тепер нашій

Самбірщині віддячуються наддніпрянці за заслуги, положені Сагайдачним на службі запорізькому козацтву. Та либонь моя промова не зробила бажаного враження на

Кравчука, бо не відповів мені нічого. Прийняв піднесені йому хліб-сіль і вклонився. За нього відповів один зі старшин дуже палкою промовою і на тім прийняття скінчилося. Я запросив усіх старшин на вечерю, бо пора до обіду давно вже проминула. Для козацтва призначено на квартиру учительський семінар, де було напалено, настелено свіжої соломи і приладжено вечерю. Зібраний народ прямцював до міста, коли вже горіло по вулицях світло.

Я цікавий був побачити, яке то військо до нас прийшло, і для того полишився трохи позаду. І зараз в першу хвилину я розчарувався. Йшли більшими і меншими гуртками, а то і одинцем, без старшин, от так, як прочани з Кальварії. Навіть тим не були до вояків подібні, що мали на собі московські шинелі, шапки зимові і держали кріси, позакладавши руки за рукави. За їхнім обозом я вже й не дивився.

Я собі подумав: яке б то зробило враження, якби вони ма-шерували по-військовому, рівним кроком, під командою старшини, та ще й з піснею!.. А то йшли, мов закрадалися, до міста, щоб їх ніхто не бачив. Я пішов прямо на «Бесіду», де був вже від полудня приладжений харч, ну а тепер - вечеря для старшин.

Саля «Бесіди» наповнялася. Стали знакомитись. Полковник Кравчук не був, здається, балакун, бо не говорив нічого. То був чоловік молодий, не більше тридцятки. На наше повітання відповів сотник Жук мовою російською, оправдуючись тим, що він кінчив російську школу, а щойно тепер вчиться українською. Між старшинами був один дуже замітний старшина - типовий запорожець -

Чорненко-Чорний. Говорив чистою українською мовою і пригадав нам, що не годиться поминути так мовчки, при нинішній нашій стрічі, таких борців слова, як Шевченко,

Франко і другі, і закінчив відповідно до того свою промову, яка усім дуже сподобалася, чим Черненко з'єднав собі відразу симпатію усіх. Пересиділи ми так пізно в ніч. Як ми верталися додому, йшов з нами і Черненко. Та при однім домі він каже:

- Вибачте, що не йду далі з вами, та мені слід подивитись до мого коня, чи все біля нього в порядку. Кажу вам: славний козацький кінь, усе розуміє, тільки б говорити.

Чи не типовий запорожець-товариш? У нього кінь - наче рідний брат.

Ця підмога зробила добре враження на всіх. Ми набрали певності, що ми не такі відрубані від усього світу і можемо числити на поміч наших братів з-над

Дніпра-Славутиці. Тої ночі ми спали цілком безпечно.