Онлайн чтение книги ЧОРНІ РЯДКИ
VII

Мені часто доводилось їздити до Станіславова в урядових справах, які здавались мені пильними, а не можна їх було письмом чи телеграфом обговорити (телефоном не можна було зі Станіславовом порозумітися).

Одного разу в Стрию на двірці в ждальні III класу, щось мені поперед очі блиснуло. Придивляюсь ближче, хтось наче б у фелоні стоїть. Протискаюся крізь юрбу наших стрільців і бачу, що то не був фелон, лише дивовижний козацький одяг.

Від смушкової шапки звисає довжезний шлик, обшитий срібними чи золотими шамарунками. Так само обшитий і козацький жупан. Мені нагадався цирковий шталькнехт. Козак стоїть між юрбою стрільців і розказує про свої лицарські подвиги.

- Хто це такий? - питаю найближчого.

- Це козак з Великої України. Мені зараз нагадалася пісенька, либонь чи не Тимка

Падури: «А я козак з України, козак з роду, козак з міни, Я ніколи не заплачу, ходжу, гуджу, граю, скачу».

Опісля я довідався, що того лицаря за різні бешкети заарештувала наша поліція у

Станіславові.

Деякі панове з фронтової команди старалися нам, оскільки мога, допекти. Один австрійський старшина, котрий мусив у Самборі сидіти, просив нас, щоб у нього зареквірувати пару коней, бо як їх візьме військо, то він їх ніколи вже не побачить. Нам коней було дуже потрібно, бо повітовий лікар не мав чим їздити по селах поборювати епідемію тифу, яка страшно лютувала. Ми взяли з одного двора повозку і прийняли фірмана. Та недовго ми тими кіньми (справді дуже гарні коні були) тішилися, бо одного вечора команда фірмана прогнала, а коні зареквірувала для війська. Зараз на другий день побачив я, як на тих конях гарцювали по місті старшини команди. Я віднісся з жалобою на таку самоволю і до головної команди, і до секретаріату війни в Станіславові. З головної команди дістав я письмо, що реквізиція була неправильна і команда мас нам коні звернути. З Станіславова не приходило нічого. Якось незадовго я був в Станіславові і пішов за цею справою до секретаріату війни, і тут якийсь отаман заявив мені, що реквізиція була правильна і я коней не дістану. Тоді я тицьнув йому перед очі письмо головної команди.

- Коли так, то місцева команда не мала права реквірувати в адміністраційної влади і мусить вам коні віддати.

Але ми коней тих ніколи не дістали. Я тільки на те згадав про цей інцидент, щоб виказати, що військова влада трактувала нас. цивільних урядовців, «пер ногам» і ми мусили для добра справи усе те терпіти.

Одного ранку довідуюся, що наш урядовець Пласкач сидить у касарняній фурдизі на Дрогобицькій. Телефоную до команди касарні.

- Прошу зараз випустити на волю мого урядовця і написати мені причину арештування.

- Аякже! Зараз… Він піде перед польовий суд…

- Ов! А то за що?

- За невідповідну поведінку супроти війська.

- За таку провину перед польовий суд нікого не ставлять, а ви вважайте, щоб самі туди не попали. Жадаю безпроволочного звільнення…

- Не маєте права мені приказувати…

Але якось пан четар Фільц наумився і Пласкача зараз випустив.

Афера була така: йде Пласкач вечером мимо касарні. Його задержали: «Стій! Хто ти?» - Пласкач представляється і покликається на перепустку від комісаріату.

«Лягай на землю і перепустку держи перед собою». «Та як - лягати в болото?» -

«Лягай, сякий-такий сину, а то побачиш!»… На те вибігає з касарні командант четар Фільц. Пласкач каже, що він урядовець комісаріату. «Я с… на ваші комісаріати, лягай зараз на землю…»

Нічого було робити і коли вже провірено його легітимацію, казав його командант замкнути до військової фурдиги, де було стільки арештантів, що не було де сісти

і, розуміється, одному цивілеві між військовими довелося не одне почути на свою адресу.

Я списав із Пласкачем протокол і відпис передав на дві руки: до місцевої команди

і до польового суду, за надужиття влади і зневагу державного уряду. За кілька днів прийшов до мене якийсь не знаний мені старшина з предложенням, щоб справу якось по-доброму полагодити, Фільц мене перепросить… Я предложення відкинув.

Не мене від обидив, лише уряд, і я не маю права прощати. Ми ведемо діло серйозно, а хто нервовий (тим його виправдував) - хай йде лічитися, а такого хамства, щоб чоловікові тверезому казати лягати в болото, стерпіти не можу. Не знаю, на чім справа скінчилася, бо незадовго настав розвал фронту.

Або така квітка:

Приходить до мого бюро якийсь четарик у шапці і, показуючи на мене пальцем, питає:

- Чи то ви Чайковський? Мене аж підкинуло.

- Чого вам треба від Чайковського?

- Коли ви Чайковський, то дайте мені дозвіл, щоб забрати для дивізії машину до писання в адвоката Е… Він такий зухвалий, що не хоче дати машини, поки не принесу дозволу від Чайковського.

- А хто ви є? - питаю.

- Я є четар з дивізії, і для дивізії машина потрібна.

- Неправда, ви не є старшина, бо не знаєте, що, входячи в хату, хоч би по службі, треба зняти шапку і представитися, то є виявити своє назвисько і рангу.

Як дивізії машина потрібна, то хай віднесеться до мене письмово.

- Я хочу взяти машину від того адвоката, щоб його покарати за зухвальство, що не хотів мені машини дати.

- А я не маю з вами про що більше балакати, прошу мені не перешкоджати…

Він стояв ще якийсь час без шапки, котру м'яв у руці, нарешті вийшов, не промовивши слова…

Приходить до самбірського, рудецького і турчанського комісаріатів з головного хар-чевого уряду приказ, потверджений підписом полковника Гриця Коссака, щоб кожний з тих повітів достарчив до такого-то часу стільки-то твердого збіжжя, стільки круп, каші, солонини і таке інше для центрального харчевого уряду.

Діставши таку урядову дурницю, підписану ще й полковником Коссаком, котрому місцеві відносини повинні бути відомі, я потирав чоло долонею, думаючи, що це мені сниться. Самбір і Рудки живлять свій фронт, бо із запілля нічого не приходить, а надто Самбір мусить живити повіт турчанський, де лютує голод. Тепер приказ, щоб давати ще харчі для запілля, для тих товстопузих дармоїдів міліціянтів, яких довелось мені бачити. До того ще загальновідома річ, що турчанський повіт, відколи існує, не бачив на своїх нивках твердого зерна, хіба вівсик. Отож, Турчанщино, давай тверде зерно, може, і для Поділля призначене, бо так наказує влада! Я порадився з моїм товаришем д-ром Ріпецьким, і ми прийшли до того висновку, що хоч би і послухали, і таки збіжжя зібрали, то місцева команда не дозволить його вивезти з повіту, бо й у нас не переливається. Ті причини неможливості виконання того приказу виписали ми до головного харчевого уряду.

Потім незадовго приїжджає якийсь вищий урядовець головного харчевого уряду з репримендою, чому приказ дотепер не виконаний. То був якийсь із тих «любячих атєчество» патріотів, що замість йти в однострою на фронт, бо здоровий нівроку і молодий, волів «декуватися» між мішками хліба-каші в харчевім уряді.

Я сказав йому ті самі причини, що в письмі до харчевого уряду.

- Але ж, пане комісаре, говорю серйозно, тут немає виправдання, визначена кількість мусить бути доставлена.

Я схвилювався:

- Пане! Не робіть з тата вар'ята. По-українськи ж вам говорю, що це неможливо, бо нема звідки… Науку про прикази сховайте собі про запас, а я вам кажу, що дурень той, що видає прикази, знаючи, що вони не до виконання. Врешті йдіть собі

і реквіруйте самі, але я не ручу за це, чи наші фронтовці вас не зареквірують і відішлють туди, звідкіля приїхали.

Потім я луснув дверми і вийшов, лишаючи його з д-ром Ріпецьким, котрий і від себе наговорив йому прикрих слів.

Ні, так далі не може бути. Я скликав прибічну раду і тут вирішили, щоб я поїхав до Станіславова і там розмовився в харчевім уряді. Нас мусять конечно відтяжити

і перебрати прокормлення фронту.

Я поїхав, але в тім уряді годі було з ким договоритися до путнього кінця. Вони такі бідні, нізвідки взяти. Треба всім терпіти… ну, а цей приказ про доставу твердого хліба буде взятий назад…

Я вийшов і зараз на вулиці перед харчевим урядом приступає до мене якийсь жид, купець, котрого я перший раз в житті бачив.

- Пане комісаре, потребуєте твердого збіжжя?

- А ви маєте за скільки?

- Маю скільки захочете, б, 8, 10 вагонів. Пшениця по 600 корон, жито по 500 корон.

- Та звідкіля, з котрого повіту, коли ніде нічого немає…

- Ой, ой, коби я так здоров був, скільки є у нас збіжжя, з котрого хочете повіту… Лиш ви постарайтеся про дозвіл на вивіз, бо я його не дістану.

Нічого я йому не відповів на цю оферту, лиш зараз завернув до харчового уряду до того самого референта.

Я йому розповів про мою розмову з купцем…

- Треба було його зараз арештувати…

- За що? Чи за те, що диспонує збіжжям? Воно чей же не крадене. Це лиш доказ, що вас оббріхують повітові комісари із запілля, а ви цю брехню в найліпшій вірі повторяєте. Ви того не хочете знати, що у нас потворилося стільки республік, скільки є повітів. Кожний комісар дбає лиш про свій повіт, а загальна справа йому байдужа, і коли кількох тих брехунів не повіситься, не буде в нас ладу.

Одні зійдуть на прошаків, інші забагатіють.

Опісля пішов я до військового секретаріату, і тут мене краще зрозуміли й обіцяли пособити, що справді пізніше сталося, бодай почасти.

Причину такого недомагання можна було легко відгадати. Центральний уряд прохарчування питав, певно, повітових комісарів про стан запасів збіжжя на місцях, а ті, дбаючи лише про свій повіт, показували із себе убогеньких, наче та миша церковна. Керувалися такою думкою, що мовляв, ближча сорочка до тіла, як кожух. Вигоді свого повіту підчиняли загальну справу, від якої залежало наше бути чи пропасти. Ті комісари, певно, знали, чи в їх повіті продають збіжжя і купують, бо ж той мій оферент не мав на думці краденого збіжжя. Для них був фронт далеко, а аж тоді будуть оборонятися, як ворог до них прийде. Виявилося тут цілковитий брак почуття спільноти діла. Але у тому завинив і центральний уряд- Треба було комісарські звіти через свої органи прослідити і винуватих за брехливі звіти треба було потягнути до відповідальності. Таке затаювання харчового стану в запіллі не було винятком, лише правилом. Треба було запорядити, що при означеній урядом ціні збіжжя можна вивозити його з одного повіту до другого, а було би збіжжя вилізло, з'явилося зараз, бо кожний, що його мав, був би радо спродав.

Таке саме і з м'ясом. Вертаючи тоді зі Станіславова, стрінувся я з повітовим комісаром з Долини д-ром Северином Даниловичем35. Питаю, чи у них не купив би живого м'яса.

- Можна,- каже,- та лиш за готівку, а не шляхом реквізиції. Люди мають скота доволі і можна би так кожного тижня купити яких 50 штук.

Я нагадав собі, що на нашому відтинку різали ементальські тільні корови для війська…

На нашому відтинку ставало щораз тісніше, відчувався брак усього. Хирів уже був у руках противника, а ми не мали чим гаразд відбиватися, бо не було достаточної артилерії. Ми вирішили послати до головної команди військово-цивільну депутацію, котра би наш стан як слід з'ясувала. Командування було тоді в Бережанах. В депутації поїхали: я - за Самбірський повіт, покійний Всеволод Ріпецький - за

Турчанський повіт, поручник артилерії Околіт і четар Кульчицький - від війська. Вибралися ми в дорогу під саме польське Різдво 1918 р. Подорож була страшенно утяжлива. Ми заледве другого дня опівночі приїхали до Бережан, хоч у Потуторах були зараз з полудня. Не можна було допроситися з Бережан яких саней, а бодай щоб прислали по нас дрезину. В Бережанах ніхто для нас квартири не замовив, не можна було серед нічної пітьми допитатися, де поміщається кватерунковий уряд. Ми ціпеніли під готелем до тої години, коли поляки йшли рано до костьола на «пастирку». Тоді дали мені і Ріпецькому таку кімнату, що входилося в неї прямо із двору, до того ще було і вікно забите. Старшини примістилися в іншому готелі, де пересиділи до рана у фотелі, бо ліжка не було. Одним словом такого неладу під боком головної команди, такої безпорадності годі собі уявити.

Рано я розпитав помешкання окружного команданта д-ра Ковшевича і зараз ми пішли до нього, 3 Ковшевичем, моїм старим другом, я давно не бачився, то ж наша стріча, була дуже мила. Він повів нас до головної команди, котра містилася в судовім будинку на другому поверсі. Нас прийняв шеф штабу полковник Мишковський.

Омелянович-Павленко нездужав, і ми у нього не були. Полковник Мишковський міг справді заімпонувати. Мужчина рослий, статний, в однострою російського полковника, говорив дуже гарно по-українськи і говорив військовим стилем так, наче стріляв з кріса, значить, що сказаного слова ніколи не завертає. Така мова може заімпонувати. Ми предложили йому наші пекучі потреби: насамперед - військові, а опісля - ми цивільні.

- Усе наладнається, і пришлеться вам підмогу з гарматами.

Ми сиділи довкруги стола і розмовляли. На столі перед четарем Кульчицьким лежав якийсь записник. Кульчицький доторкнувся його рукою, наче б хотів подивитися.

Мишковський глянув на нього грізно і поклав на записнику руку.

- Як ви цього тут не поклали, так не доторкайтесь.

Збентежений Кульчицький завернув руку, наче б попікся.

Я говорив за прохарчування армії на фронті.

Повіт виснажений війною, не стає хліба для населення, а приходиться ще і фронт годувати. Нам грозить господарська катастрофа, бо минеться весь скот в повіті.

Ворог переб'ється і забере нам економічну підставу існування, коли забере бориславську нафту…

- Ну, та й що з того?

- Я гадаю, що зле, бо без нафти ми нічого не вдіємо…

- Забере, а ми відберемо знову.

- А він, уступаючи, або її забере собі, або понищить, а нам її не лишить.

- Не журіться… Не знищили її москалі та й німці, не знищать її і поляки.

- Але населення зневіриться, і справа на тому потерпить.

Я говорив схвильовано, бо я бачив, що нічого не доб'юся, а пан полковник говорив про уступлення і інвазію наче б кому мав уступитися із зайнятої лавки із чемності.

- Пане полковнику,- кажу,- я взагалі не розумію, чого нам кривавитися під

Львовом, замість взяти Перемишль і відтяти комунікацію зі заходом, а тоді Львів сам здасться без кривавлення.

- Я тої самої думки, що й ви, але я того плану не робив, лиш ваше командування, котрого я зміняти не буду, бо я щойно 10 день урядую тут…

Аудієнція скінчилася. Шкода було їхати, бо з таким самим верталися, як сюди прибули. По тій аудієнції мене щось торкнуло, що тут щось не теє. Признають мені рацію, що краще було зробити інакше, а не хотять цього зробити, хоч воно не шкодить справі.

Того дня неможливо було нам від'їздити і ми тут осталися. Цілий день я вже не розлучався з Ковшевичем, мали собі що розказувати. Зараз і квартиру кращу ми добули.

На другий день рано заїхали по нас сани. Ковшевич прийшов зі мною попрощатися востаннє, бо якраз на його іменини (св. Йосифа) його поховали.

Не було чим вдома повеличатися. Значить, що головне командування, хоч бачить, що план був недоцільний, не хоче його змінити на ліпший, хоч повіт, такий багатий, на тому потерпить, хоч нафту втратиться і не буде чим найконечніших потреб заспокоїти. Тут щось не теє…

Та ми, самборяни, покладали усю надію на полковника Кравса. Він нас певно оборонить. До нього мали всі необмежене довір'я:

і населення, і військо, рядові і старшини. От якраз прийшла вістка, що Кравс переломив під Судовою Вишнею ворожий фронт і знищив на 14 кілометрів залізницю аж до підбудови («унтербау») і перервав комунікацію зі заходом. Довір'я змагалося. Але цей подвиг полковника Кравса, очевидно, не подобався головному командуванню, бо тоді мали вестись якісь переговори про завішення зброї, з чого наші фронтовики були дуже невдоволені. І от стали старшини самбірські говорити, що головне командування усунуло полковника Кравса, що на його місце прийде інший командант, а над тим всім фронтом обійме команду полковник Грицько Коссак. Нам зразу не хотілося у таку дурницю вірити. За що ж така кара на Кравса? Хіба ж не його у тому заслуга, що ми дотепер на тім фронті держимося? Хіба ж не він створив цю армію з нічого? Старшини були через те до крайності схвильовані.

Погрожували, що в такому разі усі подадуться до демісії, вважаючи такий поступок головної команди з їхнім улюбленим старшиною за свою власну обиду. Ми, цивільні, теж затривожилися, знаючи, що як Кравс відійде, то фронт не удержиться й одного дня. Треба було і нам щось проти того робити.

Поголоска стала справджуватися. Кравс уже не вернувся до Самбора по тій екскурсії під Судовою Вишнею, а на його місце прийшов генерал Гембачев. Я вважав за відповідне з ним познайомитися і пішов до команди. Гембачев прийняв мене ввічливо, говорив поправне по-українськи. Коли ми розговорилися над загальним положенням, він каже до мене:

- Мене прислали сюди через якусь невияснену помилку. Та ж я не був ніколи фронтовим старшиною і на тім нічого не розуміюся. Я увесь час служив у російськім війську при інтендантурі. Тут велике фронтове завдання і відповідальність, а я її приймати не можу на себе. Я звідсіля леда день піду.

«Ну, гарна історія», подумав я собі:

«не вмію ні читати ні писати, а хочуть мене жидівським королем обрати».

От уміле командування! Хай би і кілок поставити, щоб лиш в однострою генерала.

Неможлива річ, щоб поляки того не знали і не використали, а тоді фронт присне, мов мильний пузир. Кравса любить рядове вояцтво, його поважають старшини, а теперішній командант сам каже, що не знає, що має робити. Старшинський корпус має Косса-ка нізащо, сміються із його приказів. От дає він приказ телефоном для відтинку Крукенич чи Гусакова:

- Наступати «шпрунгвайзе»… а пан-цирка… (тут зам'явся на слові, що панцирці робити). Черговий старшина, що відібрав телефонат, сміється і відповідає: «а панцирка гуляє по шляху»… «Так, так,- каже Коссак,- а панцирка гуляє по шляху».

Оповідали мені також, що кілька старшин перебралися за дядьків з Ясениці

Сільної, де перед війною Коссак був вчителем, явилися до нього в Стрию і просили, щоб покинув війну і вернувся до них на село, бо в школі немає порядку і діти дуже пустують. Громада обіцяє його «вилекріму-вати». Не знаю, чи це правда, але говорили мені про це старшини в Самборі і з того дотепу дуже сміялися.

Коли вже усунення Кравса стало фактом, наша прибічна рада вирішила післати знову депутацію до головного командування, поки не наспіє катастрофа. До депутації вибрано мене і покійного радника Василя Щербатюка. Ми мали їхати до Ходорова, куди перенеслася головна команда армії. Ми мали наставати на те, щоб Кравсові віддано знову командування на нашому фронті. Я радий був з мого товариша депутації, бо покійний Щербатюк дуже щира і розумна людина, був моїм вірним товаришем і дорадником і не одно лихо минуло мене не раз через те, що його щирої ради послухав.

Ми вже збиралися їхати, як повідомив нас окружний ад'ютант, що тої днини головнокомандуючий генерал Омелянович-Павленко переїздитиме через Самбір на перегляд хирівського фронту. Отож буде можна з ним в Самборі поговорити і не треба товктися до Ходорова. Вечером пішли ми на двірець, бо не було нам відомо, о котрій годині приїде поїзд. На двірець прийшов і генерал Гембачев. Це нам не було на руку, бо як же при ньому просити, щоб його взяли і привернули Кравса.

Тому-то прохали ад'ютанта, щоб виклопотав для нас аудієнцію в чотири очі. Ми ждали аж поза північю. Нарешті поїзд приїхав. Генерал сидів у салонці. Сюди пішов Гембачев зі старшинами. Ми бачили усе крізь неприслонене вікно салонки.

Нарешті старшини вийшли, а осталися генерали самі. Ад'ютант доповів нам, що генерал невдовзі до нас вийде.

І так сталося. До кімнати станційної команди, де ми дожидали, прийшов генерал

Омелянович-Павленко. Ми представилися. Генерал - людина вже в літах, сивий, рука на підв'язці. Він низького росту, марний з лиця. Не виявляє ні одної прикмети на генерала, не то вже на головнокомандуючого. Говорить слабким голосом ламаною мовою. Хоч би лиш до Кравса - страшенний контраст. Я на перший погляд дуже, дуже розчарувався. Я представляю йому всю річ зв'язно, докладно, коротко - так, як мене вчили у війську писати «беріхти» і «мельдунки». Генерал вислухав мене терпеливо і каже:

- Справа вже вирішена: полковник Кравс відкликаний вже з відпустки і вертає та обнімає командування свого відтинку.

Ми не могли з дива вийти. Коли ж воно так вирішено в один мент, коли давно вже було вирішено інакше? Мені здавалося, що нам поміг у тому генерал Гембачев, якщо він сказав Павленкові те саме, що й мені того самого дня рано.

Ну, слава Богові, тепер знову зможемо безпечно спати. Коли ми розповіли старшинам, як воно вийшло, то всі дуже раділи і дякували нам, кажучи, що вони самі не посміли б генералові про це говорити.

Розуміється, що ця історія з Кравсом мусила бути наслідком якоїсь інтриги.

Комусь хотілося дійти до влади, а на перешкоді стояв Кравс. Кінець був такий, що

Кравс перебрав знову командування, а Гембачев від'їхав до Стрия.