Онлайн чтение книги Гетьман Иван Выговский
VIII

 Тим часом до гетьмана Виговського все частiше та частiше приїздили польський посланець Казимир Беньовський, дiдич православної вiри, Юрiй Немирич та iншi українськi православнi пани. Гетьман, задумавши оддати Україну Польщi, боявся, що не всi козаки пристануть на те, й не йняв вiри козакам. Вiн набрав в Чигиринський полк нiмцiв, волохiв, православних дрiбних убогих шляхтичiв i козакiв, прихильних до Польщi. Зiнька вiн не перевiв в iнший полк тiльки через те, що за ним була гетьманшина сестра в первих. Гармати i нiмецьку пiхоту в Чигиринському полку гетьман доручив нiмцевi Даниловi Олiвенберговi. Недалеко вiд Чигирина за Чорним лiсом стояло напоготовi найняте татарське вiйсько. Гетьман не дуже йняв вiри своїм козакам i обставив свiй гетьманський двiр найнятими чужинцями для своєї оборони. Старий Лютай знав про новi гетьманськi порядки, про гетьманськi замiри i тiльки хитав з досади головою. Зiнько нарiкав на тi новi порядки голосно й прилюдно, не вважаючи на те, що його жiнка була гетьманшина родичка в первих. Незабаром пiсля того, 16 сентября 1658 року, гетьман скликав козацьку раду в Гадячi. Пан Беньовський приїхав на раду, сказав пишну промову i вговорив прихильникiв Польщi прилучити Україну до Польщi. Простi козаки мало розумiли кучеряву та премудру промову пана Беньовського. Переяславський полковник Павло Тетеря виложив змiст i тямку тiєї промови в народних простих примовках та в приказках.

 - Отой всю правду сказав! Згода! згода! згода! - закричали козаки, показуючи пальцями на Тетерю.

 Гетьман i полковники пiдписали ту Гадяцьку умову i постановили послати посланцiв в Варшаву на сейм i просити, щоб король знов прийняв Україну пiд свою державу. На радi постановили, що козаки пристають до полякiв як рiвнi до рiвних; козацька старшина повинна була дiстати шляхетське польське право; Україна повинна була стати великим князiвством, а Виговський - гетьманом i руським великим князем.

 Вернувшись до Чигирина, гетьман вирядив в Варшаву посланцiв. В квiтнi 1659 року польськi сеймовi посланцi з'їхались до Варшави на сейм. На цьому сеймi повинно було статись велике дiло для Польщi. Король був готовий прийняти в пiдданство козацьке вiйсько i всю Україну, i сейм був повинен роздивитись i розiбрати пункти Гадяцької умови, постановленої Казимиром Беньовським та Євлашевським з гетьманом Виговським та козаками ще 1658 року в мiсяцi сентябрi. Сейм розпочався. Король Ян-Казимiр i польськi магнати та сеймовi посланцi ждали козацьких посланцiв з великою нетерплячкою, а вони загаялись i не приїздили.

 Варшава заспокоїлась i неначе повеселiшала пiсля важких воєн з козаками за гетьмана Богдана. Новий гетьман України Iван Виговський знов вертав Україну польському королевi. Ця радiсна звiстка пiшла по Варшавi, по всiй Польщi. Магнати з'їхались до Варшави, давали на радощах пишнi бенкети, гуляли по тiсних варшавських улицях то верхами на чудових баских конях, то в стародавнiх високих каретах, запряжених в простяж.

 Грязюка на тiсних улицях вже протряхла, але в вибоях i ямах стояло багно. Тiснi й вузенькi улицi кишiли людьми, натовпом жидiв, котрi понавозили свого краму пiд час наїзду панiв на сейм. По всiх улицях, закутках i переулках сновигали екiпажi магнатiв та сеймових посланцiв, котрi попривозили до Варшави своїх жiнок та дочок для розваги. Скрiзь мигали високi, аж пiд самiсiнькi жидiвськi стрiхи, старомоднi екiпажi, де на козлах стримiли погоничi в кракiвських жупанах з широкими викладчастими комiрами, обшитими золотими взорцями та мережками. Чудовi конi, запряженi в простяж, в кракiвських хомутах, з червоними шарфами, причепленими зверху, басували по улицях, як навiженi. В екiпажах сидiли убранi магнати, їх жiнки та дочки. На панiях та паннах вперемiшку манячiли то польськi оксамитовi червонi та жовтi кунтушi, облямованi бiлим горностаєм, то моднi заграничнi сукнi. Сивi парики на магнатах та магнатках були перетасованi з оксамитовими колоритними шапками чудернацьких фасонiв, часом вигаданих фантазiєю варшавських панiв та панiй. Конi катали, як скаженi. Весняне сонце грало на дорогих колоритних уборах панiв, на блискучих кракiвських хомутах, на блискучiй упряжi, облитiй срiблом. Все це жваве, колоритне, блискуче, сновигаюче по улицях, весь цей ворушливий блискучий розкiшшю наїзд ставав в великий контраст з задимленими домками та халупками, з плесами багна по улицях, з смердючою гряззю та гноєм. Всi улицi були схожi на тропiчнi плеса та болота з смердючою гнилою водою, на котрих манячiли пречудовi квiтки рожевого та бiлого латаття, препишних квiток вiкторiї та колоритних лелiй.

 Аж у маї прибули до Варшави гетьманськi посланцi з України. З генеральної старшини прибув генеральний обозний Тимiш Носач, генеральний писар Груша, миргородський полковник Лiсницький. Од кожного козацького полку гетьман прислав по два сотника. З посланцями поїхало багато охочих людей з козацької старшини. Усiх посланцiв набралося двiстi душ. Юрiй Немирич, дiдич православної вiри, київський каштелян, котрий поїхав за депутата од Києва, та Прокiп Верещага, як депутат од Чернiгова, були на чолi козацького посланництва.

 "Козацькi посланцi вже прибули! Вже приїхали! -загомонiли скрiзь по Варшавi. - Слава Богу! Таки дiждались! Знов настане мир мiж Польщею та Україною!" - говорили польськi пани, углядiвши, як козацькi посланцi в'їхали в Варшаву довгими рядками на баских степових конях.

 Червонi козацькi кармазини, червонi високi верхи шапок заманячiли по варшавських улицях. Баскi степовi конi помiшались з чудернацькими екiпажами. Незвичнi до мiського гаму й натовпу, дикi степовi конi ставали дибки, iржали, як скаженi, вищиряли зуби i лякали панiй та панянок, проїжджаючих по улицях. Червонi кармазини та шапки зарябiли й заманячiли мiж чорними жидiвськими кафтанами та шабасковими соболевими шапками. Натовп висипався на улицi, щоб подивитись на козацьких гостей, котрих вже давно не було видко в Варшавi. Варшава зашумiла на радощах, заворушилась, ждучи добрих наслiдкiв для Польщi, од приїзду ще не так давно страшних ворогiв Польщi, котрi тепер самi горнулись до Польщi, запобiгали ласки в польського короля.

 Висипали на улицю й вигнанi Богданом утiкачi з України - покатоличенi й споляченi українськi пани, котрi повтiкали з своїх маєтностей до Варшави i боялись вертати на Україну. Вони збiднiли, зубожiли, обносились i проживали нужденне, не маючи часом шматка насущного хлiба. В обстрiпаних, в злинялих жупанах та кунтушах цi українськi недоляшки стрiли козакiв криками ненавистi. Вони показували кулаки козакам, котрi шугали на конях по тiсних улицях.

 - Душогуби! Льотри! проклятi схизматики! лиходiї! бодай вам добра не було! - виривались прокльони слiдком за козаками з натовпу. - Ви нас скривдили! Бодай вашому гетьмановi Богдановi земля лягла залiзом на домовину! Проклятi! ви нас скривдили, нас, дiтей України, українського роду, української кровi!

 Але цi крики сполячених утiкачiв, панiв з України, не долiтали навiть до червоних козацьких шапок, їх приголомшували й заглушували крики радiснi, крики привiту козакам, що знов повернулись до пiдданства польському королевi.

 Король назначив день для прийняття козацьких посланцiв. В сенаторськiй просторнiй залi зiбралися усi сенатори й сеймовi посланцi. Для короля був поставлений трон на височеньких сходах пiд червоним оксамитовим балдахiном, перевитим посерединi золотими шнурками. Прибув i архiєпископ прiмас гнiзненський. Усi посланцi й магнати стали двома рядами по обидва боки зали i ждали короля. Незабаром рознiсся по залi голос герольда: "Найяснiший король Ян-Казимiр їде!" Усi в залi заворушились i подалися до порога. Прiмас з хрестом в руках пiшов до порога помiж рядами панiв i встрiв короля в дверях. Сенатори й сеймовi посланцi низенько уклонилися королевi. Лицемiрна покiрливiсть виявлялась на обличчях магнатiв, котрi вважали себе трохи не за рiвню королевi i котрi в себе вдома, в своїх маєтностях i на провiнцiальних сеймах i справдi виступали як маленькi самостiйнi королi. Гетьман Богдан продражнив їх за свавiльнiсть "короленятами".

 Король, ще молодий, але тiлистий, поставний та здоровий, повагом вступив в залу i попростував мiж двома рядами панiв до трону. Пани рушили слiдком за ним i стали по обидва боки трону. Прiмас став на чолi магнатiв по праву руку од короля. День був весняний, сонячний. В вiкна по обидва боки трону сипалось майське промiння i обсипало ясним свiтом багатi оксамитовi та шовковi кунтушi, лиснiло на золотих шнурках та позументах, переливалось чудовими м'якими сутiнками на шовкових та оксамитових складках кунтушiв. Увесь збiр, блискучий та пишний, аж сяв колоритними фарбами, сяв радiсними очима, веселим обличчям.

 Увiйшли козацькi посланцi i гуртом стали серед зали. Засяли червонi кармазини та червонi сап'янцi, неначе серед пiстрявого гурту магнатiв в залi схопилось червоне полум'я. Тiльки чорноволосi козацькi голови, чорнi чуби на головах, здоровi вуси та блискучi темнi очi чорнiли поверх червоного полум'я кармазинiв. Посланцi поклонились королевi. Король згорда повiв вниз очима i ледве схилив свою низько обстрижену голову, тiльки здоровецькi вуси трохи схилились вниз i натякали, що король поклонився - не чолом, а вусами.

 Перед держав Юрiй Немирич, чоловiк вчений i славний оратор того часу. Вiн спинився посеред зали, виступив трохи з натовпу i висловив латинською мовою пишну промову, в котрiй вихваляв Польщу, як вольну державу на ввесь свiт, i просив короля знов прийняти в своє пiдданство усю Україну, одрiзнену од Польщi гетьманом Богданом. Пiсля коротенького риторичного вступу Немирич промовив:

 - Ми з'являємось в теперiшнiй день перед престолом королiвської величностi, перед збором всiєї Речi Посполитої як посланцi найяснiшого й найшляхетнiшого гетьмана усього вiйська Запорозького i разом з тим усього українського народу, щоб признати перед лицем усього свiта на потомнi вiки його величнiсть. Рiч Посполиту i Корону Польську нашою вiтчиною i матiр'ю. Держава вашої величностi по всьому свiту стада славна волею i в цьому схожа на царство Боже, в котрому як огневим духам, так i людському родовi даються Божi й людськi закони, але з охороною їх вольної волi без найменшого силування на всi часи од самого сотворiння свiта. Нехай iншi царства й держави будуть славнi своїм теплим клiматом, багатством, злитками золота, дорогих перлiв та дiамантiв, розкiшшю життя... але там народи не зазнають правдивої волi. Забувши, що вони обдарованi од Бога вольною волею, вони живуть неначе в золотiй клiтцi, i повиннi зоставатись невольниками чужої сваволi, чужого бажання. На усьому свiтi не можна знайти такої волi, як в Польськiй Коронi! Ця воля, котрiй i цiни не можна скласти, ця вольнiсть, а не що iнше, веде тепер нас до з'єднання з вами. Ми родились вольними, виросли на волi i вольно обертаємось до однакової з нами волi.

 Сеймовий збiр заплескав в долонi. Кожний пан почував, що Немирич говорив правду про волю в Польщi, але пани забулись, що в тiєї "вольної панської волi" були в неволi хлопи i польськi, i українськi, в неволi, як у пеклi. Вони забули слова французького вандрiвника на тодiшнiй Українi Боплана, що на Українi польськi пани живуть, як у раю, а панщаннi мужики мучаться, як у пеклi. Оратор в своїй промовi забув на той час згадати про те пекло. Немирич замовк на хвилину i знов заговорив:

 - Тепер блудний син знов вертається до свого батька. Нехай же батько привiтає його поцiлунком миру й ласки! Нехай надiне золотий перстень на його палець, вбере його в гарне убрання, нехай заколе годоване теля i радiє вкупi з ним на заздрiсть iншим! Не тисячi, а мiльйони душ потягуються до пiдданства вашiй величностi i усiй Речi Посполитiй! Привiт тобi, найяснiший королю!.. Прийми цей багатий край, цей родючий Єгипет, текучий молоком i медом, багатий на пшеницю i на усякi земнi овочi, цю вiтчину войовничого i давно славного на морi й на суходолi народу українського... Вiват, найяснiший король Ян-Казимiр! Вiват Республiка Польська!

 Славному в свої часи ораторовi одповiдали в сеймi короткою промовою. Усi сеймовi посланцi були радi, що козаки знов задумали вернутись до пiдданства королевi. Юрiй Немирич подав королевi Гадяцькi пункти. Посланцi сподобились цiлувати руку короля. Сенатори й сеймовики дуже радо привiтали козацьких посланцiв.

 Але радiсть в сеймi швидко змiнилась на смуток, як сенатори почали розбирати пункти Гадяцької умови. Пiднялись змагання та нарiкання, що козаки вимагали дуже багато права та усяких привiлеїв для України, що в Гадяцькiй умовi, постановленiй комiсарами Польщi Казимиром Беньовським та Євлашевським, комiсари надавали козакам надто багато обiцянок.

 По Гадяцькiй умовi Україна приставала до Польщi як Велике князiвство Руське, зовсiм самостiйне в своїх осерединних справах: козаки приставали до полякiв як вольнi до вольних, рiвнi до рiвних. Гетьман i великий князь Виговський просив для себе повного права суду над усiм козацтвом на Українi i особистої незалежностi од усякого суду, од усяких позвiв. Козаки вимагали, щоб у Великому князiвствi було своє козацьке вiйсько i своє правленство, щоб на Українi не було унiї, а польськi єзуїти навiть не мали пробувати на Українi; щоб вигнанi з України пани-католики й поляки не мали права вернутись на Україну i забрати свої давнi маєтностi; натомiсть король був повинен дати їм скарбовi землi в самiй Польщi. Козаки постановили, щоб усi староства, усi скарбовi землi на Українi були одданi в український скарб, були прилученi до українських воєводств. Воєводами повиннi бути тiльки православнi; католики не мали права займати мiсця на урядовiй службi на Українi i через те не мали права дiставати короннi землi й маєтностi на Українi. Козаки домагались, щоб король дав їм усiм право шляхетства i щоб в самому Великому князiвствi православнi дiдичi, князi високого роду були в усьому рiвнi з шляхтичами-козаками i не присвоювали собi окромiшних вищих привiлеїв. Щодо просвiти, то козаки вимагали собi права заснувати два унiверситети: в Києвi i в Брацлавi, i заводити школи, не питаючись у полякiв, права вольної печатнi книг та вольної чорноморської торгiвлi.

 Такi вимагання козакiв збурили польських магнатiв i сенаторiв, гордих своїм шляхетством. Пiднялися голоси проти Гадяцької умови. Пани нехтували козаками, нiзащо не згоджувались, щоб козаки стали шляхтичами, рiвними у своїх правах з ними. Посланцi кричали на сеймi, що Україна стане через такi привiлеї мiцносилою, самостiйною державою, небезпечною для Польщi.

 - Як то можна давати шляхетськi привiлеї усiм козакам, та хоч би й усiй козацькiй старшинi! Це виходить, що ми дамо шляхетське право хлопам, бо козаки з хлопiв. Це буде приниження для нашої стародавньої шляхти. Рiвняти до себе хлопiв, якихсь душогубiв, лиходiїв! якихсь бунтарiв, що встали бунтом проти своєї матерi Польщi, якихсь пройдисвiтiв! Це буде ганьба, неслава для нашої шляхти! Не попустимо цього! - кричали польськi пани, вислухавши прочитанi Гадяцькi пункти.

 - Якихсь схизматiв становлять врiвнi з панами-католиками! - гомонiли в сеймi бiскупи. - Схизму треба вбити, як гадину, а не становити її нарiвнi з католицькою вiрою панiв. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба на ймення Боже!

 - Це знеславить вартiсть i достойнiсть нашої шляхетської верстви! Ми принизимо, нас самих, пiдвисивши до себе якихсь пройдисвiтiв! - репетували деякi пани. - Не попустимо цього! А все то накоїв лиха пан Беньовський!

 Трохи не мiсяць змагались пани на сеймi, розбираючи пункти Гадяцької умови, та все нарiкали на Беньовського за його непомiрну здатливiсть на користь козакам. Але були мiж польськими панами й такi правдивi люди, котрi могли б послужити за iзразець i для сучасних декотрих польських панiв i польських iсторикiв.

 - Не козаки порушили згоду, а ми, - говорили декотрi пани. - У всьому винна наша гордовитiсть. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не тiльки однiмали од них таки їх права, але позбавили їх усякого людського натурального права. От за те Господь Бог i показав нам, що й вони такi люди, як i всi, i по заслузi покарав нашу високодумнiсть. Ми нижчi за їх: вони бились з нами за волю, а ми - за безсиле панування... Тодi, як Адам копав землю, а Єва пряла, нiхто нiкому не служив, нiхто нiкого не називав хлопом.

 Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрiсть в умовi ї козаками. I хитрий посланець викрутився. Вiн подав таку гадку:

 - Треба згодитись на усi вимоги козакiв, бо тепер Польща має ворогiв - шведiв та москалiв; котрi можуть загубити Польщу. Козакiв тепер стало дуже багато, i вони дужi. Ми придбали собi спiльникiв на Українi. Але потiм, як мине час, можна буде й порушити усi пункти Гадяцької умови: завести унiю, притиснути козакiв, вернути землi вигнаним католикам-панам i завести на Українi давнi польськi порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна буде згодом повернути дiло на Українi по-давньому.

 Тiльки тодi пани й сенатори згодились пiдписати Гадяцьку умову з певною надiєю не додержати свого слова. Iзба сеймова й посланницька обидвi затвердили своєю згодою Гадяцькi пункти, гадаючи в слушний час зломити своє слово, порушити Гадяцькi пункти.

 Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив дань для торжественної присяги на пiдданство королевi. Цей день прийшов на 22 день мая.

 В сенаторськiй iзбi поставили пишний трон для короля. Зiбрались усi сеймовi посланцi, сенатори й декотрi бiскупи. В одинадцятiй годинi ранку увiйшов в залу король i сiв на тронi. Сенатори й сеймовi посланцi стали кругом трону. Тодi покликали посланцiв нового Великого князiвства Руського. Козацькi посланцi увiйшли i стали вряд. Коронний канцлер сказав красномовну промову од ймення короля i оповiстив, що король прощає усi козацькi давнi провини, приймає Україну в пiдданство i затверджує Гадяцьку умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року. Почалася присяга. Перший присягнув король, поклавши два пальцi на Євангелiє. В своїй присязi Ян-Казимiр обiцяв, що вiн i його наслiдники дають обов'язок королiвською присягою держати Гадяцьку умову непорушне на вiки вiчнi i вчиняти правдивiсть усiм жильцям Великого князiвства Руського по їх праву i звичаю. "I коли б я, борони. Боже, - сказав в кiнцi присяги король, - не додержав моєї присяги, то народ український не повинен менi покорятись".

 Пiсля короля присягали архиєпископ прiмас гнiзненський, єпископ вiденський за все католицьке духовенство, потiм присягли гетьман коронний i литовський за все польське вiйсько, а пiсля них присягли канцлери i пiдканцлери Королiвства Польського.

 Коли ця церемонiя скiнчилась, почали присягати козацькi посланцi. Київський митрополит Дiонiсій Балабан принiс Євангелiє, обковане золотом, i золотий хрест i поклав їх на столi. Генеральна старшина присягала по одному, пiднявши два пальцi вгору; отамани й осавули присягали по два разом. Але як церемонiя стала вже дуже загайна, то сотники i решта козацьких посланцiв усi встали навколiшки, пiднявши два пальцi вгору. Генеральний писар Груша висловив за їх усiх присягу.

 Скiнчивши присягу, козацькi посланцi сподобились поцiлувати короля в руку, i ввесь збiр з церемонiєю вийшов з iзби i пiшов в собор святого Яна.

 Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим кортежем розкiшно убраних польських сенаторiв та козацьких посланцiв. Увесь кортеж аж сяв [то] червоними, то синiми кунтушами, червоними верхами козацьких шапок. Улиця неначе зацвiла квiтками. Майське сонце весело грало й лиснiло на золотих позументах кунтушiв, на червоних та жовтих дорогих уборах, на червоних макiвках козацьких шапок та на червоних кунтушах. З усiх одчинених вiкон визирали гарнi панни та панiї в пишних уборах. Покрiвлi будинкiв були обсипанi народом, неначе їх обсiли хмарами галки. Блискучий кортеж неначе вливався в високi дверi собору, кидаючи червонястий та жовтий одлиск на стiни собору, обквiтчанi вилiпленими фiгурами та арабесками. Самi янголи, вилiпленi над високими дверима, неначе ожили, вкритi живим одлиском од дорогих кармазинiв. Свiт тих одлискiв бiгав, миготiв по горорiзьбi; янголи неначе засмiялись на радощах, що настав мир i спокiй в Польщi, що Україна знов пристає до згоди з Польщею.

 Блискучий кортеж неначе поглинули широкi темнi дверi. В соборi почався молебень. На улицi, на покрiвлях стало тихо, як в глупу нiч. Натовп на улицi поскидав шапки. Все затихло. Весь натовп на улицi нiби замер. Тiльки чуть було, як в прозорому повiтрi десь весело щебетала ластiвка i її дзвiнкий, але м'який голос розливався, неначе хто вигравав на флейтi веселi трелi. На соборi на хрестi вчепилась нiжками галка i закавкала своїм м'яким голосом. I те кавкання галки виразно рознеслося понад домами серед мертвої тишi. Високi й тонкi двi башти собору з дива поглядали на незвичайний збiр народу, неначе замершого й захоловшого на улицях, в одчинених вiкнах i на дахах.

 Серед мертвої тишi несподiвано загув орган, та все дужче, та голоснiше. Гук органа сповнив увесь собор i мало-помалу нiби полились здавленi хвилi потужних мiцносилих гукiв через одчиненi дверi, неначе вони не змiщувались в храмi, i полились через край, потрапили в одчиненi дверi i розлились хвилями по улицi, понеслися вгору понад домами i розлилися по синьому небi, в майському повiтрi.

 В соборi заспiвали "Тебе, Бога, хвалимо". Заспiвали усi од щирого серця на радощах дужими голосами. Орган загув, заклекотiв, закричав, а потiм загримiв: його низький клекiт, як грiм, злився з голосами. I задрижали товстi стiни собору, неначе не видержали натиску лицарства, натиску лицарської сили й мужностi. Безмовне, нiби змертвiле стовпище захилиталось на улицi й на дахах. Усi почали хреститись, бо вже настав кiнець молебня, i всi ждали, що от-от незабаром блискучий кортеж з королем на чолi з'явиться в дверях собору i затопить золотом i сяєвом улицю.

 На небi сонце зразу погасло. Набiгла майська чорна хмара. Ще орган не замовк, як несподiвано вдарив грiм, неначе десь недалечко вистрелили з гармати. Грiм гуркотiв весело по небi i неначе зареготався на радощах великого для Польщi свята. Несподiвано полився дощ ливцем. На одну хвилину стовпище неначе вкрилось туманом i заворушилось, захиталось на високих покрiвлях. Дощ лив, шумiв, аж дзюрчав. Потоки впали з покрiвлi i задзюрчали по улицi. Процесiя мусила задлятись в соборi поки перестане дощ.

 - Це добрий знак! - гомонiли в соборi. - Дощ теплий i плодючий. Як цей дощ несе свiжiсть i родючiсть, так постановлений мир з Україною нехай збагатить нас, прибiльшить благословення i надарує процвiтанням Польщу!

 Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподiвано хмари. Одгуки грому лунали тихо десь далеко за Вiслою над лугами, над густими лiсами. Над Варшавою небо випогодилось i засяло чистими блискучими блакитними фарбами, неначе оповилось найдорожчим голубим м'яким шовком з золотистими сутiнками. Кортеж рушив i вийшов з собору. Жовтi панськi чоботи, червонi козацькi сап'янцi з срiбними пiдковами залиснiли на улицi, обмоченi в теплу дощову воду, котра дзюрчала пiд ногами. Стовпище крикнуло, як один голос: "Вiват, король Ян-Казимiр! Вiват, козаки!"

 - Пiшла хмара на татари, а сонечко на християни! - говорили козаки, подивляючись на хмари, що посунулись за Вiслу.

 Але тi хмари посунулись i на татар, посунулись вони i на Україну...

 Пiсля присяги почалися в Варшавi бенкети. Багатi, значнi польськi магнати запрошували до себе на бенкети українських посланцiв. Пани вiтали козакiв з поважанням; козаки показували на словах прихильнiсть до короля й Польщi.

 В тi часи польськi магнати не ставили собi великих палацiв в Варшавi. Здоровi палаци з баштами вони ставили в своїх маєтностях по селах та мiстечках, то над болотяними рiчками, то на горах для захисту од несподiваного нападу татар, козакiв та лiвонських рицарiв. Палаци їх були разом i твердинi, обкопанi ровами, обсипанi валами, захищенi болотами, очеретами або горами. Один тiльки коронний канцлер мав чималий палац з двома невеличкими баштами, котрi гордовито позирали на тiсно скупченi жидiвськi та мiщанськi невеличкi задимленi домки, неначе ногатi та довгошиї чаплi та жаби, що притаїлись на днi болота в осоцi. Канцлер запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин i чимало сеймових посланцiв.

 Просторна довга зала на другому поверсi йшла через увесь палац i була вкрита зверху закругленим плафоном, неначе зiгнутим листком паперу або велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надвоє. Плафон увесь був облiплений грубими арабесками, неначе на йому було натулене ломаччя пополовинi з усяким листом, в котрому подекуди позаплутувались крилатi амури та мизатi й пикатi венери. По обидва боки довгої зали йшли рядочками тiсненькi й узенькi кiмнатки, в котрих нiгде було й повернутись гаразд. Уся зала була освiчена трьома люстрами, котрi були причепленi до плафона; на них трьома вiнцями горiли свiчки ярого воску. Довгi ряди столiв тяглися од краю до краю зали. Столи аж захрясли пiд срiбними тарiлками та полумисками, повними усяких наїдкiв. Срiбнi кубки та пугарi були наставленi посеред столiв, неначе срiбний гай вирiс на скатертях посеред столiв. Чимало волiв, баранiв, кабанiв та усякої птицi полягло пiд ножами кухарiв для того бенкету. З льохiв викотили кiлька бочок старого вина, а найбiльше венгерського. В залi стояв гам та клекiт, неначе на ярмарку; скрiзь тхнуло воском та димом, як у церквi. Добре вино розв'язало i панам, i козакам язики. Усi говорили голосно, скiльки було сили, як тепер говорять селяни в корчмах напiдпитку. Господар не раз обходив столи i велiв слугам наливати пугарi вином. I пани, й козаки пили страшенно. Гостi спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати їх вином з бочок. Вино неначе зсякало, всисалось i входило в суху землю, мiсяць непоєну дощем.

 Пани братались з козаками, обнiмались i цiлувались на радощах, неначе вони нiколи не бились i навiть не лаялись. Козаки голосно хвалились своєю прихильнiстю до Польщi.

 - От тепер нехай найяснiший наш король посилає нас на Москву або на шведiв! - говорили на радощах козаки. - Ми дамось їм взнаки i докажемо, що ми готовi i головами накласти за його королiвську величнiсть. Пропали тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються лиха! Завдамо ми їм вкупi з вами доброї пинхви!

 Вже надворi сутенiло. В залi стало душно, як на печi. Пiсля довгого бенкету козаки й пани вже були п'янi. Коронний канцлер, господар дому, встав з мiсця i хотiв сказати промову, але вiн був вже такий п'яний, що язик не слухав його i насилу повертався в ротi. Канцлер забелькотiв, запикав, замикав i замовк.

 - Вiват канцлеровi! вiват! Вип'ємо за здоров'я канцлера! - гукнули гостi. - Нехай живе славний канцлер!

 Вже смерком скiнчився бенкет. Господар запросив гостей в садок. Гостi рушили в одчиненi на терасу дверi. Слуги понесли слiдком за ними пугарi, кубки, плящки та бутлi. Сад був освiчений лiхтарями. Надворi стояла тиша. Гостi обсiли лавки на широкiй терасi, обсiли кам'янi сходи, розсипались по садку i посiдали на розстелених килимах на землi, декотрi посiдали на травi. Знов полилось вино та горiлка з бочок в бутлi та в жбани.

 На терасi один штукар, козацький сотник, стоячи коло лiхтаря i поглядаючи на свою тiнь, промовив:

 - А що, панове, чи не стала моя тiнь довша, як я став шляхтичем?

 Генеральний обозний Тимiш Носач зареготався на цей жарт. Зареготались навiть тi козацькi полковники та сотники, котрi самi запобiгали в сенатi та в короля ласки, щоб дiстати право шляхетства. Пани образились i понадимались. Коронний канцлер насупив брови. Козаки своїми жартами неприємно вразили гордих своїм шляхетством польських панiв.

 Вже настала глупа нiч. Вже гостi спорожнили не одну бочку старого венгерського. Половина гостей насилу потрапила в дверi, як почала розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула. Пани й козаки валялись по садку, по травi, по сходах, на терасi, як деревця на дрив'ятнi. I сад, i тераса нагадували поле пiсля гарячої битви. Самого господаря слуги взяли попiд руки i насилу доволокли до пишного лiжка в узенькiй тiсненькiй кiмнатцi.

 Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькi посланцi вернулись на Україну з дорученою їм грамотою до Виговського i з затвердженими королем пунктами Гадяцької умови. Король надарував козацьку старшину правом шляхетства, але не всю. Дiстали од короля шляхетське право навiть двiрськi гетьмановi слуги, тимчасом як декотрi полковники не сподобились од короля такої честi.

 Козацькi посланцi вернулись з Варшави до Чигирина аж перед Зеленими святками. Саме тодi поприїжджали до гетьмана полковники та сотники, щоб поздоровити гетьмана з празником по давньому козацькому звичаю. Гетьман жив тодi в Суботовi, i козацька старшина й посланцi поїхали до Суботова. Першого дня Зелених свят усi вони зiбрались в просторнiй свiтлицi Богданового палацу. Свiтлиця була обквiтчана клечинням, рутою та любистком. На вiкнах, на столах стояли букети з пiвонiї, пiвникiв, м'яти та рути. Пiдлога була посипана татарським зiллям, дрiбною осокою вперемiшку з пахучим чебрецем. Свiтлиця була весела, повна пахощiв. Дух весняного зiлля, ясне промiння майського сонця, все це гармонiзувало з радiсним почуванням козацької старшини, котру брала нетерплячка, щоб швидше вийшов гетьман i оповiстив про шляхетськi привiлеї, надарованi королем старшинi й усiй Українi.

 В другiй свiтлицi походжав гетьман Виговський, дожидаючись, поки збереться уся старшина, поки зiйдуться усi посланцi. Гетьманша сидiла на канапi коло столу.

 - А що, Олесю? Чи добрим пророком був я колись, ще тодi, як тебе сватав? Чи не справдились же мої пророкування?

 - Що справдились, то справдились! Ти був добрим пророком, тим-то я i зохотилась за тебе вийти замiж, бо постерегала твiй хист, твою здатнiсть, твiй розум та зручнiсть.

 - От теперечки я гетьман i великий князь на Русi, а ти велика княгиня! Поздоровляю тебе з великим князiвством! - сказав Виговський i тричi цмокнув гетьманшу в щоки.

 - I я тебе поздоровляю од щирого серця! - тихо обiзвалась Олеся.

 - От тепер твої князi Любецькi та Соломирецькi, та твої сенатори-родичi зостались в сливах! Ти тепер вища за їх усiх, бо ти велика княгиня, мов королева на Українi, а вони простi князi i муситимуть схилити свої гордовитi голови перед тобою. Вони тепер зiрки, а ти- ясне сонце України, - сказав Виговський, походжаючи по свiтлицi, гордо пiдвiвши голову вгору та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелi, неначе то лазили не мухи, а усi тi князi Любецькi i Соломирецькi, та Олесинi родичi-сенатори.

 - Ну, теперечки як почує княгиня Любецька, що ти став великим князем, а я великою княгинею, то лусне з досади, - сказала гетьманша.

 - А князь Любецький зареве од зависностi, а твiй дядько, кальвiнiст Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурiкає, як пiвень.

 - А тiтка Суходольська? Тепер вона од зависностi скрутиться, зверетениться та й сказиться! Вона ж найбiльше перебаранчала нам до шлюбу, - сказала Олеся i встала з мiсця. - От тепер я велика княгиня! Заткнула роти усiй високодумнiй рiднiї - говорила Олеся, ходячи тихо по свiтлицi. - Нехай тепер вони їдуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою над ними, як сонце над землею.

 В гетьманшi очi блищали, щоки горiли. Гордовитiсть i самолюбство, вдоволене по самiсiньку шию, так i свiтилось в її пишних очах, в цiлiй постатi її повненької фiгури. Довга оксамитова рожева французька сукня пишно сунулась за нею слiдком по пiдлозi, а голубий шовковий кунтуш аж шелестiв на її станi, нiби на радощах, що вкриває княжi плечi i княжий стан.

 - А знаєш, гетьманшо й велика княгине, що ми постановили в Гадяцькiй умовi з Польщею, щоб нашi українськi православнi князi, якi позоставались на Українi, не мали привiлеїв, бiльших за козацькi привiлеї, i були у всьому рiвня козакам, - сказав гетьман. - Це нашим князям Любецьким та Соломирецьким ще одна носатка од мене.

 - Ото й гаразд! Так i треба! - аж крикнула гетьманша. - Надiну княжу дiадему своєї матерi на цей урочистий час i покажусь в нiй козацькiй старшинi, щоб тепер вона не дуже ставала запанiбрата з нами.

 Гетьманша витягла з здорової скринi маленьку скриньку чудової роботи, одiмкнула, вийняла дорогу золоту дiадему, обсипану брильянтами, i почепила собi на голову; потiм вийняла чотири разки перлiв i золоте намисто з маленьких червiнчикiв i почепила на шию.

 - Пишна ти в цiй дiадемi та в перлах! Ти неначе родилась задля того, щоб носити дiадему та корону! - сказав Виговський, милуючись своєю Олесею.

 Гетьманша запишалась на цi слова чоловiка, на її очi, на її обличчя на одну мить неначе злинули грацiї i обвiяли їх своїм духом. Але перегодя Олеся знов гордо пiдвела голову i тихою ходою почала походжати по свiтлицi. Княжа поставнiсть та поважнiсть знов виглянули в її постатi, в кожному пружку її гордовитого обличчя.

 - Та ти, гетьмане, не цiлуйся тепер з козацькими полковниками: треба знати й свою честь. I я не буду їх тепер цiлувати в плечi, бо я тепер їм не рiвня. Одразу постав себе як великий князь i гетьман, щоб i вони зучились вважати на тебе як на великого князя! - навчала Олеся.

 - А то ж як? Авжеж я тепер їм не рiвня! Тепер я маю ласку в короля. Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг. Але козацька старшина, певно, вже вся зiбралась. Час виходити!

 - Виходь ти попереду, а я зараз за тобою вийду, щоб прийняти поздоровлення, - сказала гетьманша.

 Зiбрана в свiтлицi старшина все поглядала на дверi, а дверi не одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в очеретi й кошик на водi з маленьким Мойсеєм все стояли нерушно. Коли це несподiвано фараонова дочка з очеретом неначе посунулась i десь сховалась. Два козаки одчинили в велику свiтлицю дверi i поставали по обидва боки дверей. Гетьман прийняв поважний вид i гордо ступив в свiтлицю. Полковники, й сотники, й посланцi сповнили сливе усю свiтлицю. Гетьман поклонився до їх не дуже низьким поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий малиновий кунтуш, червонi сап'янцi з срiбними пiдковами та острогами аж сяяли на гетьмановi.

 Посланцi, полковники, сотники й уся старшина низенько уклонились гетьмановi i поздоровили його з Зеленими святками. Гетьман подякував тихим голосом i знов ледве поклонився старшинi. То вже не були низенькi та облесливi попереднiшi поклони колишнього генерального писаря Виговського, то був гордий поклiн гетьмана i великого князя Русi.

 - Не так тепер гетьман кланяється старшинi, як було переднiше! - зашепотiли декотрi полковники, що стояли позад других. - Неначе не той став!

 Гетьман стояв сам серед свiтлицi i нiкого не попросив сiсти. Генеральний писар Груша подав гетьмановi королiвськi грамоти. Гетьман прочитав їх мовчки i потiм зараз оповiстив, котрих полковникiв та сотникiв король надарував грамотами на шляхетство. Шляхетство дiстала од короля не уся козацька старшина, а тiльки тi полковники та сотники, на котрих, само по собi, показав гетьман. Полковники, осавули та сотники почали переглядатись i шепотiти. Гетьман пiдвiв голову i грiзним поглядом поглянув на старшину. Старшина стихла. Прочитавши декотрi грамоти од короля, Виговський промовив:

 - Поздоровляю вас, старшино, з Великим князiвством Руським i з новим правом шляхетства! Будьте вдячнi найяснiшому нашому королевi i добродiєвi!

 Дехто з старшини поклонився i подякував гетьмановi.

 - А ми тебе, гетьмане, поздоровляємо, як великого князя й гетьмана України! - промовив генеральний писар Груша i низенько уклонився Виговському, i разом з ним гетьмановi поклонились низенько i тi полковники та сотники, котрi дiстали право шляхетства.

 Осавул Ковалевський, Тимiш Носач i iншi, котрi не дiстали права шляхетства, не поклонилися Виговському.

 - Поздоровляєш нас, гетьмане й великий князю, з правом шляхетства, та не всiх, - гордо промовив Ковалевський. - Ми, козаки, усi дiти однiєї матерi України. Здається, в Гадячi постановили, щоб уся козацька старшина дiстала од короля право на шляхетство, i там не було такої умови, щоб шляхетство було дано твоїм, гетьмане, слугам...

 - Не з моєї причини так сталось... Про це вже знає найяснiший наш король i добродiй, - сказав Виговський i в його словах, в його голосi знов виявились хитрощi та облесливiсть колишнього Богданового генерального писаря.

 - Знає про це король... це правда. Але коли король знає, то тiльки через тебе, гетьмане, - знов обiзвався зi злiстю Ковалевський.

 Тимiш Носач стояв мовчки i тiльки од злостi крутив свого довгого вуса.

 Гетьман гордо випростався на ввесь свiй високий зрiст i сказав:

 - Що зроблено, то зроблено, i не нам його переробляти. Прошу старшину пам'ятати про свої обов'язки до найяснiшого нашого короля й добродiя i до нас, гетьмана i великого князя.

 Старшина замовкла. Генеральний писар Груша облесливо промовив:

 - Передаємо наше поздоровлення ясновельможнiй гетьманшi i великiй княгинi!

 - От вона зараз буде, - сказав гетьман i вийшов в дверi. Фараонова дочка й очерет знов з'явились перед очима старшини.

 Через одну хвилину два козаки знов одчинили дверi i стали по обидва боки, неначе вкопанi. В дверi увiйшла гетьманша з повагом, горда та пишна. Княжа дiадема лиснiла й блищала, аж сипала промiнням. Золоте намисто, перли, золотi позументи, золотi парчевi квiтки на шовковому кунтушi сипали од себе сяєво кругом нової великої княгинi. Вона увiйшла i стала серед свiтлицi. Слiдком за нею вийшов Виговський i став поруч з нею.

 Старшина поздоровила Виговську з святками i з великим князiвством. Вона подякувала тихим голосом. Усi полковники та сотники пiдступали до неї та цiлували її в руку i в плече. Вона не поцiлувала в плече нi одного полковника.

 Гетьман i гетьманша трохи постояли серед свiтлицi, трохи побалакали з деякими посланцями. Виговський розпитав в посланцiв, як приймали їх в Варшавi, як вони давали присягу на пiдданство королевi, а потiм поклонився усiм полковникам. Гетьманша так само поклонилась заразом усiм одним поклоном i тихою ходою вийшла з свiтлицi. Слiдком за нею вийшов i гетьман, не запросивши старшини до себе на празниковий бенкет, як то бувало переднiше. Два козаки зачинили за ними дверi.

 - Осавул Ковалевський страшний задля мене, - тихо промовив Виговський до жiнки. - Вiн мене зсадить з гетьманства i з великого князiвства, але не дiжде вiн цього. Треба йому чики-чики! - сказав гетьман i показав на горло, чикаючи пальцем по своїй горлянцi. - Пошлю найнятих убiйникiв, горлорiзiв-татар, нехай його десь застукають та й чики по горлi!

 - Це наш закатований ворог: вiн нам накоїть багато лиха, - сказала ще тихiше гетьманша.

 Уся старшина, усi посланцi стояли, терлись, м'ялись, тупцяли, все сподiвались, що гетьман знов вийде i запросить усiх на празниковий бенкет, як звичайно бувало переднiше. Але дверi в свiтлицю не одчинялись, неначе їх хто замкнув i припечатав. Фараонова дочка мовчки дивилась на старшину i неначе смiялась з їх. Усi постояли, потупцяли та й розiйшлись.

 - Ого-го! Виговський вже став не той! - смiливо гомонiла старшина. - Вже не осмiхається й не кланяється низенько.

 - Коли б тобi хоч сiсти попросив! коли б тобi дав хоч по чарцi за труда! - гомонiли деякi сотники та посланцi.

 - Ото добра закуска, нiгде правди дiти! - говорив гордовитий Ковалевський. - Оце гаразд наїлись, напились в гетьмана, та й... бувайте здоровi!

 - В мене вже аж хмiль вдарив в голову од гетьманського вина. Добрий могорич поставив нам Виговський! - жартував Носач.

 - Буде вiн нам ставити ще кращi могоричi! Щось вiн занадто гордо пiдняв голову, як став великим князем з ласки королiвської, а не з нашої, - гомонiли Ковалевський та Золотаренко. - Не король вибрав Виговського, а ми! А коли ми його вибрали, - то можемо й скинути з гетьманства. Високо вiн лiтає, та низько сяде.

 Вже аж третього дня 3елених свят гетьманшин брат, сотник Юрiй Стеткевич, вговорив сестру та гетьмана, щоб вони запросили старшину та посланцiв на бенкет. Гетьман i справдi запросив до себе, але не всiх полковникiв та сотникiв, а тiльки тих, що були йому вiрнi i дiстали од короля шляхетство. Це ще бiльше роздратувало козацьку старшину. Чутка про те, що не всi козаки дiстали право шляхетства од короля, навiть не всi полковники й сотники, облетiла по всiх полках. Невдоволена старшина почала нарiкати на короля й гримати на гетьмана. Гетьмановi про все виказували вiрнi йому козаки. Бiльше за всiх пiдбурював козакiв Ковалевський. Гетьман задумав звести його з свiта i пiдiслав потаємцi до його своїх шпигунiв i убiйникiв. Але вбити Ковалевського їм не вдалося, а слава про цей гетьманiв замiр пiшла по всьому Чигиринi.

 Дiставши грамоти од короля, гетьман визволив з тюрми московського посланця Портомоїна i одiслав його в Москву з грамотою до царя, в которiй нарiкав на Олексiя Михайловича за те, що вiн розiслав по Українi унiверсал i звав гетьмана зрадником. Сам гетьман зараз розiслав по всiх полкових мiстах, по всiх мiстечках свiй унiверсал, в котрому вiн оповiщав, з якої причини вiн одiрвав Україну од Москви i оддав Польщi. Усе поспiльство, усей народ, усi простi козаки загули, закричали проти цього гетьманського вчинку. Тiльки десять рокiв минуло, як народ визволився од польського ярма. Польське лихолiття було ненависне народовi й простим козакам. Люди не встигли забутись про панщину, про всi неправди й притиски од панiв та ксьондзiв. Народ боявся, що знов вернуться на Україну вигнанi Богданом католики-пани i силуватимуть його до панщини, що Польща знов заведе унiю на Українi, знов напустить єзуїтiв та ксьондзiв, знов нашле на Україну свого вiйська, котре прийдеться вдержувати на харчах. Московськi бояри й воєводи почали пiддержувати пушкарiвську партiю в Полтавi, ворожу до гетьмана. В Полтавському полку вибрали за полковника Пушкаревого сина Кирика, котрий скликав до свого полку невдоволених хлопiв i назвав їх "дейнеками".

 Гетьман не вважав на народ i на козацьку старшину, що була неприхильна до Польщi. Вiн знав, що усi полковники на Правобережнiй Українi будуть встоювати за ним, будуть тягти до Польщi; вiн сподiвався, що коронний обозний Андрiй Потоцький стане йому до помочi, бо вже привiв польське вiйсько на Правобережну Україну i став станом в Бiлiй Церквi. Гетьман назначив Немирича рейментарем над польським "затяжним" вiйськом i послав його за Днiпро, де було чимало полковникiв, ворожих для гетьмана. Немирич перевiв польське вiйсько через Днiпро i поставив його в Чернiговi, Нiжинi, Борзнi й iнших мiстах Лiвобережної України. Нiжинський протопоп Филимонов давав про все звiстки в Москву. До його пристав Богданiв шурин, полковник нiжинський Василь Золотаренко, котрому хотiлось видерти гетьманську булаву з рук Виговського; пристав переяславський полковник Тимiш Цюцюра, котрому так само заманулось дiстати гетьманську булаву, запобiгши ласки в московських воєвод. Яким Сомко, брат першої Богданової жiнки Ганни, так само хотiв стати гетьманом. Запорозька Сiч i славний її отаман Iван Сiрко встали проти Виговського i оступились за Богданового сина Юрiя, котрому вони хотiли доручити гетьманство. На Українi тлiло, жеврiло, i огонь був напоготовi спахнути. Виговський знав про це i оповiстив збiр на раду в Канiвiцинi коло Германiвки. Вiн хотiв сповiстити там королiвський унiверсал на пiдданство козакiв королевi.