Онлайн чтение книги Каменный хозяин
IV

Оселя командорова в Мадрiдi. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кiмната. Високi, вузькi вiкна з балконами сягають сливе до пiдлоги, жалюзi на них закритi. Донна Анна у сивiй з чорним пiвжалобнiй сукнi сидить при столику, перебирає у скриньцi коштовнi покраси i примiряє їх до себе, дивлячись у свiчадо.

К о м а н д о р

(увiходить)

Чого се ви вбираєтесь?

А н н а

На завтра покраси вибираю. Завтра хочу пiти на бiй бикiв.

К о м а н д о р

У пiвжалобi?!

А н н а

(з досадою вiдсуває покраси)

Ох, тi жалоби! i коли їм край?

К о м а н д о р

(спокiйно)

Ся має вiсiм день iще тривати.

По дядьковi вона не дуже довга.

А н н а

Найцiкавiше те, що я i в вiчi не бачила нiколи того дядька.

К о м а н до р

То справи не змiняє. Ви тепер належите до дому де Мендозiв, тож вам годиться шанувати пам'ять всiх своякiв.

А н н а

Продовж їм, боже, вiку!

Бо се тепер по дядьковi жалоба, а то була по тiтцi, перед нею ж - коли б не помилитись! - брат у третiх чи небiж у четвертих нам помер…

К о м а н д о р

На кого ви розсердились?

А н н а

Я тiльки хотiла пригадати, скiльки днiв я не була в жалобi з того часу, як з вами одружилась.

К о м а н д о р

Цiлий мiсяць.

А н н а

(iронiчно)

Ах, цiлий мiсяць? Се багато, справдiї

К о м а н д о р

Не розумiю вашої досади.

Невже-таки для марної розваги ладнi ви занедбати всi почеснi звичаї давнi?

А н н а

(встає)

Що се за слова?

Я не додержую звичаїв чесних?

Коли я що ганебного вчинила?

К о м а н д о р

Про щось ганебне й мови буть не може, але для нас i збочення найменше було б ступнем до прiрви. Не забудьте, що командорський плащ менi дiстався не просьбами, не грiшми, не насильством, але чеснотою. З нас, де Мендозiв, були здавен всi лицарi без страху, всi дами без догани. Чи ж подоба, щоб саме вас юрба могла огудить, коли ви завтра…

А н н а

(роздражнено)

Я не йду нiкуди.

К о м а н д о р

Зовсiм нема потреби замикатись.

Ми завтра маємо пiти до церкви.

А н н а

Я не збиралася до церкви завтра.

К о м а н д о р

А все-таки ми мусимо пiти, - казати казань має фра Iньїго.

А н н а

Се найнуднiший в свiтi проповiдник!

К о м а н д о р

Я з вами згоджуюсь. Та королева злюбила тi казання. Отже, ходить i цiлий двiр на них. Коли не буде з усiх грандес лиш вас, то се помiтять.

Анна мовчки зiтхає.

(Командор виймає з кишенi молитовнi чiтки з димчастого кришталю).

Я вам купив чiтки до пiвжалоби, а трохи згодом справлю з аметисту.

А н н а

(бере чiтки)

Спасибi, тiльки нащо се?

К о м а н д о р

Вам треба пишнотою всiх дам переважати.

I ще, будь ласка, як прийдем до церкви, не попускайте доннi Консепсьйон край королеви сiсти. Теє мiсце належить вам. Прошу вас пам'ятати, що нам належить перше мiсце всюди, бо ми його займати можем гiдно, i нас нiхто не може замiнити, - ручить за те не тiльки честь Мендозiв, а й ордену мого почесний прапор.

Коли ж не тiльки донна Консепсьйон, а й королева схоче те забути, то я не гаючись покину двiр, за мною рушить все моє лицарство, i вже тодi нехай його величнiсть придержує корону хоч руками, щоб часом не схитнулась. Я зумiю одважно боронити прав лицарських, та тiльки треба, щоб вони були всiм навiч безперечнi, а для того ми мусим пильнувать не тiльки честi, але й вимог найменших етикети, щонайдрiбнiших. Хай вони здаються для вас нудними, марними, без глузду..

А н н а

Терпливосте свята!

К о м а н д о р

Так, справдi треба молитись до терпливостi святої, коли хто хоче встоять на верхiв'ї тих прав, що вимагають обов'язкiв.

Права без обов'язкiв - то сваволя

Анна знов зiтхає.

Зiтхаєте? Що ж, вам було вiдомо, якi вас тут повинностi чекають.

Свiдомо ви обрали вашу долю, i ваше каяття прийшло запiзно.

А н н а

(гордо)

I в думцi я не маю каяття.

Я признаю вам рацiю. Забудьте мої химери - вже вони минули.

К о м а н д о р

Осе слова справдешньої грандеси!

Тепер я пiзнаю свою дружину.

Простiть, я був на мить не певен вас, i так менi тодi самотньо стало, i боротьба здалась менi тяжкою за той щабель, що має нас поставить ще вище.

А н н а

(живо)

За який щабель? Таж вище

є тiльки трон!

К о м а н д о р

Так, тiльки трон.

(Пауза).

Давно б я сей план вам розказав, якби я бачив, що ви тим жити можете, чим я.

А н н а

А ви сього не бачили?

К о м а н д о р

Я каюсь.

Але тепер я кожний крок мiй хочу робити з вами враз. Найвища скеля лише тодi вiнець почесний має, коли зiв'є гнiздо на нiй орлиця.

А н н а

Орлиця?

К о м а н д о р

Так, орлиця тiльки може на гострому i гладкому шпилi собi тривку оселю збудувати i жити в нiй, не боячись безвiддя, нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв.

За те їй надгорода - високостi…

А н н а

(переймає)

…у чистому нагiрному повiтрi без пахощiв облесливих долин.

Чи так?

К о м а н д о р

Так. Дайте руку.

Анна подає руку, вiн стискає.

I добранiч.

А н н а

Ви йдете?

К о м а н д о р

Так, на раду капiтулу*, як часом запiзнюся, то не ждiть. * Капiтул - зiбрання членiв якогось ордену.

(Виходить).

Анна сiдає i задумується.

Увiходить покоївка Марiквiта.

А н н а

Ти, Марiквiто? Де моя дуенья?

М а р i к в i т а

їй раптом так чогось недобре стало, аж мусила лягти. Але як треба, то я таки її покличу.

А н н а

Нi, нехай спочине. Заплети менi волосся на нiч та й iди.

М а р i к в i т а

(заплiтаючи Аннi коси)

Я маю сеньйорi щось казати, тiльки ждала, щоб вийшов з дому наш сеньйор.

А н н а

Даремне.

Я вiд сеньйора таємниць не маю.

М а р i к в i т а

О, певна рiч! Адже моя сеньйора зовсiм свята! Я саме се казала тому слузi, як брала тi квiтки.

А н н а

Який слуга? Що за квiтки?

М а р i к в i т а

Недавно слуга якийсь принiс квiтки з гранати вiд когось для сеньйори.

А н н а

(гнiвно)

Буть не може!

Квiтки з гранати, кажеш? I для мене?

М а р i к в i т а

Не знаю… Вiн казав… Воно-то правда - зухвало трохи, бо квiтки з гранати - то знак жаги. Та що я поясняю!

Адже се всiм вiдомо.

А н н а

Марiквiто, я мушу знать, вiд кого ся образа!

М а р i к в i т а

Слуга iмення не сказав, лиш мовив, квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi вiд мавра вiрного".

Анна уривчасто скрикує.

Сеньйора знає, вiд кого то?

А н н а

(збентежена)

Не треба тих квiток…

М а р i к в i т а

Я принесу, хоч покажу.

А н н а

Не треба!

Марiквiта, не слухаючи, вибiгає i миттю вертається з китицею червоного гранатового цвiту.

(Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись).

Геть викинь їх!

М а р i к в i т а

Я б їх собi взяла, коли сеньйора їх не хоче. Тут же квiтки навдивовижу…

А н н а

Так… вiзьми…

М а р i к в i т а

От завтра я заквiтчаюсь!

А н н а

Iди!

М а р i к в i т а

Чи тут не треба вiдчинити вiкон?

Страх душно!

А н н а

(в задумi, безуважно)

Вiдчини.

М а р i к в i т а

(одчиняючи)

I жалюзi?

А н н а

Нi, може, видко з вулицi.

М а р i к в i т а

(одчиняючи жалюзi)

Та де ж там!

Тепер на вулицi зовсiм безлюдно.

Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiльї дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв, повiтря в'ється в прудкiй мадриленьї!

А тут повiтря кам'яне…

А н н а

(нервово)

Ой, годi!

Марiквiта, говорячи, вихилилась Iз вiкна i розглядається на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.

(Завваживши рух).

Та що ти, Марiквiто?!

М а р i к в i т а

(невинно)

Що? Нiчого.

А н н а

Ти кинула до когось квiтку?

М а р i к в i т а

Де ж тамi

Я нетлю проганяла… Чи сеньйора нiчого бiльш не потребує?

А н н а

Нi.

М а р i к в i т а

(кланяється, присiдаючи)

Бажаю гарних, гарних снiв!

А н н а

Добранiч!

Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на неї.

(Стиха).

Вiд мавра вiрного…

Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кидається на колiна перед Анною i покриває поцiлунками її одежу й руки.

(Впустивши китицю, в нестямi).

Ви?!

Д о н Ж у а н

Я! ваш лицар!

Ваш вiрний мавр!

А н н а

(опам'ятавшись)

Сеньйоре, хто дозволив?..

Д о н Ж у а н

(уставши)

Навiщо сеє лицемiрство, Анно?

Я ж бачив, як ви тiльки що держали сю китицю.

А н н а

Се трапилось випадком.

Д о н Ж у а н

Такi випадки я благословляю!

(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).

А н н а

Я вас прошу, iдiть, лишiть мене!

Д о н Ж у а н

Ви боїтесь мене?

А н н а

Я не повинна приймати вас…

Д о н Ж у а н

Якi слова безсилi!

Колись я не такi од вас чував!

Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi колишнi мрiї?

А н н а

Тi дiвочi мрiї - то просто казка.

Д о н Ж у а н

А хiба ж ми з вами не в казцi живемо? На кладовищi, мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка, у танцi розцвiла, зросла в розлуцi…

А н н а

I час уже скiнчитись їй.

Д о н Ж у а н

Як саме?

Що вiрний лицар визволить принцесу з камiнної в'язницi, i почнеться не казка вже, а пiсня щастя й волi?

А н н а

(хитає головою)

Хiба не може казка тим скiнчитись, що лицар просто вернеться додому, бо вже запiзно рятувать принцесу?

Д о н Ж у а н

О нi! такого в казцi не буває!

Таке трапляється хiба в життi, та й то в нiкчемному!

А н н а

Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу нi рятувать мене, нi потiшати.

Я вам не скаржусь нi на що.

Д о н Ж у а н

Ох, Анно, хiба я сам не бачу?..

(Нiжно).

Сiї очi, колись блискучi, гордi, iскрометнi, тепер оправленi в жалобу темну i погасили всi свої вогнi.

Сi руки, що були мов нiжнi квiти, тепера стали мов слонова кiсть, мов руки мученицi… Сяя постать була мов буйна хвиля, а тепера подiбна до тiї карiатиди, що держить на собi тягар камiнний.

(Бере її за руку).

Кохана, скинь же з себе той тягар!

Розбий камiнну одiж!

А н н а

(в знесиллi)

Я не можу… той камiнь… вiн не тiльки пригнiтає, вiн душу кам'янить… се найстрашнiше.

Д о н Ж у а н

Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора!

Я розбуджу тебе вогнем любовi!

(Вiн пориває Анну в обiйми, вона схиляється йому на плече i проривається риданням).

Ти плачеш? Сiї сльози помсти просять!

Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора.

А н н а

Се похода Гонзага! Утiкайте!

Дон Ж у а н

Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу йому не уступитися з дороги.

К о м а н д о р

(увiходить i бачить дон Жуана)

Ви? Тут?

Д о н Ж у а н

Я тут, сеньйоре де Мендоза.

Прийшов подякувать за веледушнiсть, колись менi показану. Тепер я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо?

Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрикує.

К о м а н д о р

(оглядаючись на неї)

Я вам наказую мовчати.

Дон Жуан коле його в шию, вiн падає i вмирає.

Д о н Ж у а н

Край!

(Обтирає шпагу плащем командоровим).

А н н а

(до дон Жуана)

Що ви зробили!

Д о н Ж у а н

Що? Я подолав сперечника у чеснiм поєдинку.

А н н а

Сього за поєдинок не признають, - ви будете покаранi за вбивство.

Д о н Ж у а н

Менi се байдуже.

А н н а

Але менi не байдуже, щоб тут мене взивали подвiйною вдовою i по коханцю! i по мужу,

Д о н Ж у а н

Я ж iще не був коханцем вашим.

А н н а

Сеє знаєм ми.

Та хто ж тому повiрить! Я не хочу з iменням зрадницi, з печаттю ганьби зостатися у сiм гнiздi осинiм.

Д о н Ж у а н

Втiкаймо вкупi!

А н н а

Ви ума збулися?

Се значить взяти камiнь у дорогу!

Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз я крик здiйму й скажу, що ви хотiли мене збезчестити, зрадецьки вбивши сеньйора де Мендоза.

Д о н Ж у а н

Донно Анно, ви можете сказати се?!

А н н а

(твердо)

Скажу.

Д о н Ж у а н

А що, як я скажу, що ви були коханкою i спiльницею вбивства?

А н н а

Се не по-лицарськи.

Д о н Ж у а н

А ви, сеньйоро, по-якому збираєтесь робити?

А н н а

Я тiльки боронюся. I як ви от зараз пiдете iз сього дому, я всiм скажу i всi тому повiрять, що тут були розбiйники, та й годi.

Дон Жуан стоїть в непевностi.

Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?

Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викидає їх у вiкно i здiймає голосний крик.

Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди!

На крик її збiгаються люди, вона падає, нiбито зомлiла.

V

Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку - гранiтна каплиця стародавнього будування.

Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день.

Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де стоїть пам'ятник командоровi - велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя статуї i перебирає чiтки, ворушачи устами.

Д у е н ь я

(дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка)

Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, - я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.

А н н а

Се не випадає, щоб я лишилась тут на самотi.

Д у е н ь я

Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить!

Сеньйора бачить, як напухли руки?

Я, далебi, вiд болю нiч не спала.

А н н а

(глянувши на руки дуеньї)

А справдi, спухли. Ну, вже добре, йдiть, лиш не барiться.

Д у е н ь я

Буду поспiшати.

Моя сеньйора - янгол милосердя!

(Вiдходить).

Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'являється дон Жуан. Анна схоплюється на рiвнi ноги.

Д о н Ж у а н

Нарештi я вас бачу!

А н н а

Дон Жуане!

Се ви мою дуенью пiдкупили?

Д о н Ж у а н

Нi, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б iз того виннi.

А н н а