Онлайн чтение книги Кобзарь
Л.

Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я і походжу В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотині В садочку буду спочивати. Присняться діточки мені, Веселая присниться мати, Давнє-колишній та ясний Присниться сон мені!.. і ти!.. Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І в малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха… Запалиш рай мій самотний.

27 сентября [1864 С.-Петербург]

***

Не нарікаю я на бога, Не нарікаю ні на кого. Я сам себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи. Орю Свій переліг - убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива Колись-то будуть. І дурю! Себе таки, себе самого, А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво, Долом та горою! Та засійся, чорна ниво, Волею ясною! Орися ж ти, розвернися, Полем розстелися! Та посійся добрим житом, Долею полийся! Розвернися ж на всі боки, Ниво-десятино! Та посійся не словами, А розумом, ниво! Вийдуть люде жито жати… Веселії жнива!.. Розвернися ж, розстелися ж, Убогая ниво!!!

Чи не дурю себе я знову Своїм химерним добрим словом? Дурю! Бо лучче одурить Себе-таки, себе самого, Ніж з ворогом по правді жить І всує нарікать на бога!

5 октября [1860, С.-Петербург]

Саул

В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан було в своєму раї. І гадки-гадоньки не має, Пасе, і доїть, і стриже Свою худобу та співає… Аж ось лихий царя несе З законами, з мечем, з катами, З князями, темними рабами. Вночі підкрались, зайняли Отари з поля; а пасущих, І шатра їх, убогі кущі, І все добро, дітей малих, Сестру, жену і все взяли, І все розтлили, осквернили, І осквернених, худосилих, Убогих серцем, завдали В роботу-каторгу. Минали За днями дні. Раби мовчали, Царі лупилися, росли І Вавілони муровали. А маги, бонзи і жерці (Неначе наші панотці) В храмах, в пагодах годувались, Мов кабани царям на сало Та на ковбаси. І царі Самі собі побудували Храми, кумирні, олтарі. Раби німії поклонялись. Жидам сердешним заздро стало, Що й невеличкого царя І з кизяка хоч олтаря У їх немає. Попросили Таки старого Самуїла, Щоб він де хоче, там і взяв, А дав би їм, старий, царя. Отож премудрий прозорливець, Поміркувавши, взяв єлей Та взяв од козлищ і свиней Того Саула здоровила І їм помазав во царя. Саул, не будучи дурак, Набрав гарем собі чималий Та й заходився царювать. Дивилися та дивувались На новобранця чабани Та промовляли, що й вони Таки не дурні. «Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця». А Саул Бере і город, і аул, Бере дівча, бере ягницю, Будує кедрові світлиці, Престол із золота кує, Благоволеньє оддає Своїм всеподданнійшим голим. І в багряниці довгополій Ходив по храмині, ходив, Аж поки, лобом неширокий, В своїм гаремі одинокий, Саул сердега одурів.

Незабаром зібралась рада. «Панове чесная громадо! Що нам робить? Наш мудрий цар, Самодержавець-господар, Сердешний одурів. Панове! Чи нам його тепер лічить? Чи заходиться та зробить Царя здоровшого?» По мові, По мудрій раді розійшлись Смутнії пастирі. В кедровій В новій палаті цар не спить, Не їсть, не п'є, не гомонить. А мовчки долі, всемогучий, Дере порфіру на онучі І ніби морщить постоли, Плете волоки, озуває І у кедрових стін нових Про батькове осля питає. То возьме скіпетр і заграє, Мов на сопілці. Чабани, Веніамінові внучата, Тельця отрокам принесли, Щоб їм дозволено співати У сінях царських. Заревла Сивоборода, волохата Рідня Саулова пузата, Та ще й гусляра привела, Якогось чабана Давида. «І вийде цар Саул, і вийде,- Чабан співає,- на войну…» Саул прочумався та й ну, Як той москаль, у батька, в матір Свою рідоньку волохату І вздовж, і впоперек хрестить. А гусляра того Давида Трохи не вбив. Якби він знав, Яке то лихо з його вийде, З того лукавого Давида, То, мов гадюку б, розтоптав І ядовитую б розтер Гадючу слину. А тепер Плугами, ралом не розорем Прокляту ниву: проросла Колючим терном. Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі!

13 октября [1860, С. Петербург]

***

Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! Сиди ж один, поки надія Одурить дурня, осміє… Морозом очі окує, А думи гордії розвіє, Як ту сніжину по степу! Сиди ж один собі в кутку. Не жди весни - святої долі! Вона не зійде вже ніколи Садочок твій позеленить, Твою надію оновить! І думу вольную на волю Не прийде випустить… Сиди І нічогісінько не жди!..

18 октября [1860, С.-Петербург]

Титарівна

Давно се діялось колись, Ще як борці у нас ходили По селах та дівчат дурили, З громади кпили, хлопців били Та верховодили в селі,- Як ті гусари на п о с т о ї. Ще за гетьманщини святої, Давно се діялось колись.

____________________

У неділю на селі У оранді на столі Сиділи лірники та грали По шелягу за танець. Кругом аж курява вставала. Дівчата танцювали І парубки… «Уже й кінець! А нуте іншу!» - «Та й це добра!» І знову ліри заревли, І знов дівчата, мов сороки, А парубки, узявшись в боки, Навприсідки пішли… Найкращий парубок Микита Стоїть на лаві в сірій свиті. Найкращий хлопець, та байстрюк; Байстрюк собі, та ще й убогий, Так і нікому не до його, Стоїть собі, як той…. Плечима стелю підпирає, Та дивиться, і замирає, На титарівну… А та в квітах, Мов намальована, стоїть Сама собі, і на Микиту Неначе глянула!.. Горить! Горить Микита в сірій свиті! Шеляга виймає, І за того остатнього Музику наймає, І нерівню титарівну У танець вітає!! «Одчепися, пройдисвіте! - І зареготалась Титарівна.- Хіба тобі Наймичок не стало!» Насміялась титарівна З бідного Микити. Насміялася при людях, Що він в сірій свиті! Буде тобі, титарівно! Заплачеш, небого, За ті сміхи!.. Де ж Микита? В далеку дорогу Пішов собі… З того часу Не чуть його стало… З того часу титарівні Щось такеє сталось! Додому плачучи прийшла, І спати плачучи лягла, І не вечеряла!.. не спала, Яка лягла, така і встала, Мов одуріла! Що робить? Сама не знає! А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима все стоїть! Мара, та й годі! Титарівно! В недобрий час з того нерівні Ти насміялась… Стало жаль Тобі його… Нудьга, печаль І сором душу оступила, І ти заплакала! Чого? Того, що тяжко полюбила Микиту бідного того!

Диво дивнеє на світі З тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає! Та так тяжко забажає, Що хоч на край світа Шукать піде… Отак тепер Не знає, де дітись, Титарівна… Хоч у воду, Аби до Микити… Стережітесь, дівчаточка, Сміятись з нерівні, Щоб не було і вам того, Що тій титарівні!

Як та билина засихала, А батько, мати турбувались, На прощу в Київ повезли. Святими травами поїли, І все-таки не помогли! Втоптала стежку на могилу, Все виглядать його ходила, І стежка стала заростать, Бо вже не здужає і встать. Так от що сміхи наробили! А він канув, провалився; Його вже й забули, Чи й був коли? Год за годом Три годи минули.

На четвертий год в неділю У оранді на селі На широкому столі Сліпі лірники сиділи; По шелягу брали І ту саму грали, Що й позаторік. Дівчата Так само дрібно танцювали, Як і позаторік. Завзятий, У синій шапці, у жупані, В червоних, як калина, штанях, Навприсідки вліта козак, Та ще й приспівує отак:

«Та спасибі батькові, Та спасибі матері, Що нас добули! Як нас добували, Жито розсипали Вночі на печі…»

«Горілки! Меду! Де отаман? Громада? Соцький? Препогане, Мерзенне, мерзле парубоцтво, Ходіте биться! Чи бороться, Бо я борець!..» Не неділю, Не дві, не три і не чотири! Як тій болячці, як тій хирі, Громадою годили Тому борцеві… Вередує, Як той панич… І де взялось Таке хиренне? Все село Проклятого не нагодує. А він собі гуляє, п'є Та хлопцям жалю завдає Тими дівчатами. Дівчата Аж понедужали за ним. Такий хороший та багатий! Уже й не бореться ні з ким, А так собі гуляє, Та вечорами у садочок До титаря вчащає. А титарівна зустрічає, Приспівує, примовляє: «Чи не той це Микита, Що з вильотами свита?» Той це, той, що на селі Ти насміялася колись. А тепер сама до його У садочок ходиш, Сама йому, байстрюкові, Як панові, годиш! Не день, не два титарівна В садочок ходила, Не день, не два, як панові, Микиті годила! Догодилась титарівна До самого краю І незчулась! Дні минули, Місяці минають, Мина літо, мина осінь, Мина сьомий місяць, осьмий, Уже й дев'ятий настає. Настане горенько твоє!…. У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою… До криниці - Не води напиться - Ледве ходить титарівна - Трохи пожуриться, Поплакати, погадати, Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись?…. Раз увечері зимою, У одній свитині, Іде боса титарівна І несе дитину. То підійде до криниці, То знов одступає, А з калини, мов гадина, Байстрюк виглядає! Положила на цямрину Титарівна сина Та й побігла… А Микита Виліз із калини Та й укинув у криницю, Неначе щеня те! А сам пішов, співаючи, Соцькому сказати, Та щоб ішов з громадою Дитину шукати!!

У неділеньку раненько Збиралася громадонька, Та криницю виливали, Та дитя теє шукали. Найшли, найшли твого сина, Титарівно, в баговинні. Ой узяли безталанну, Закували у кайдани, Сповідали, причащали, Батька, матір нарікали, Громадою осудили І живую положили В домовину!.. й сина з нею! Та й засипали землею! Стовп високий муровали, Щоб про неї люде знали, Дітей своїх научали, Щоб навчалися дівчата, Коли не вчить батько, мати.

Борця того в селі не стало; А люде в Польщі зустрічали Якогось панича. Питав: «Чи жива,- каже,- титарівна? Чи насміхається з нерівні?» Ото він самий! Покарав Його господь за гріх великий Не смертію! - він буде жить, І сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить І вас, дівчаточка, дурить Вовіки.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Хоча лежачого й не б'ють, То і полежать не дають Ледачому. Тебе ж, о Cуко! І ми самі, і наші внуки, І миром люди прокленуть! Не прокленуть, а тілько плюнуть На тих оддоєних щенят, Що ти щепила. Муко! Муко! О скорб моя, моя печаль! Чи ти минеш коли? Чи псами Царі з міністрами-рабами Тебе, о люту, зацькують! Не зацькують. А люде тихо, Без всякого лихого лиха Царя до ката поведуть.

20 октября [1860, С.-Петербург]

***

І тут, і всюди - скрізь погано. Душа убога встала рано, Напряла мало та й лягла Одпочивать собі, небога. А воля душу стерегла. «Прокинься,- каже.- Плач, убога! Не зійде сонце. Тьма і тьма! І правди на землі нема!» Ледача воля одурила Маленьку душу. Сонце йде І за собою день веде. І вже тії хребетносилі, Уже ворушаться царі… І буде правда на землі.

30 октября [1860, С.-Петербург]

***

О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!

Вночі і ожеледь, і мряка, І сніг, і холод. І Нева Тихесенько кудись несла Тоненьку кригу попід мостом. А я, отож таки вноні Іду та кашляю йдучи. Дивлюсь: неначе ті ягнята, Ідуть задрипані дівчата, А дід (сердешний інвалід) За ними гнеться, шкандибає, Мов у кошару заганяє Чужу худобу. Де ж той світ?! І де та правда?! Горе! Горе! Ненагодованих і голих Женуть (последний долг отдать), Женуть до матері байстрят Дівчаточок, як ту отару. Чи буде суд! Чи буде кара! Царям, царятам на землі? Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить.

3 ноября [1860, С.-Петербург]

***

Якби з ким сісти хліба з'їсти, Промовить слово, то воно б, Хоч і як-небудь на сім світі, А все б таки якось жилось. Та ба! Нема з ким. Світ широкий, Людей чимало на землі… А доведеться одиноким В холодній хаті кривобокій Або під тином простягтись. Або… Ні. Треба одружитись, Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині. Пшениця, жито На добрім сіялись лану, А люде так собі пожнуть І скажуть: «Десь його убито, Сердешного, на чужині…» О горе, горенько мені!

4 ноября [1860, С.-Петербург]

***

І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?

5 ноября [1860, С.-Петербург]

***

Тече вода з-під явора Яром на долину. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явор молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпощуться качаточка Помеж осокою. А качечка випливає З качуром за ними, Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми.

Тече вода край города. Вода ставом стала. Прийшло дівча воду брати, Брало, заспівало. Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати?

7 ноября [1860 С.-Петербург]

***

Якось-то йдучи уночі Понад Невою… та, йдучи, Міркую сам-таки з собою: «Якби-то,- думаю,- якби Не похилилися раби… То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! Була б сестра, і був би брат, А то… нема тепер нічого… Ні бога навіть, ні півбога. Псарі з псарятами царять, А ми, дотепні доїжджачі, Хортів годуємо та плачем». Отак-то я собі вночі, Понад Невою ідучи, Гарненько думав. І не бачу, Що з того боку, мов із ями, Очима лупа кошеня - А то два ліхтаря горять Коло апостольської брами. Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав.

13 ноября [1860, С.-Петербург]

***

Бували войни й військовії свари: Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї Було добра того чимало. Минуло все, та не пропало, Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба… А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть. І виростуть; і без сокири, Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфиру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі. Няньки, Дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, І вас не стане,- будяки Та кропива - а більш нічого Не виросте над вашим трупом. І стане купою на купі Смердячий гнів,- і все те, все Потроху вітер рознесе, А ми помолимося богу І небагатії, невбогі.

26 ноября [1860, С.-Петербург]