Онлайн чтение книги Мартин Боруля
ЯВА I

Входять Степан i Омелько. Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку.

Степан. Ну, слава богу, - дома. (Роздягається.)

Омелько. Де його поставить?

Степан. Став тут i доказуй мерщiй, як далi було. Далеко ж ви його догнали?

Омелько. От зараз на поворотi, бiля розкопаної могили.

Степан. Ну?

Омелько. Стали наближаться, а панич той, певно, пiзнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся i зараз затрiпав обома руками, зашарпав кобилку вiжками i ну її цвьохать батогом; а кобилка вскач пустилась, а ми ще гiрше припустили. Конi нашi потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне пiд паном! Вони не втечуть, а ми не доженем… А бiля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потiм задок схиливсь на лiвий бiк, потiм одско-чило колесо, вiсь одбилась, кобилка стала, жид схопився i що є духу попер у бур'яни… Отут ми їх догнали… i я напарив жида, а панича пан частували… Спасибi, чумаки одняли, а то, мабуть, i вбили б. А потiм пан злiзли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживi… Чумаки тi їх i додому довезли.

Степан. От нещастя!.. Iди ж випрягай конi.

Омелько пiшов.