Онлайн чтение книги Мысли и мечты
КРИМСЬКІ ВІДГУКИ

В гаю далекім, в гущавині пишній,

Квіти гранати палкі розцвітають,

Мов поцілунки палкі на устах

Іншим палким поцілункам назустріч,

Мов поцілунки рубінових уст…

Спи, моє серце! нехай там у гаю

Квіти гранати палкі розцвітають…

Вітри північні тремтять, затихаючи,

Між запашними кущами лавровими,

Наче зітхання жаги,

Наче ті лаври стрівання таємнеє

Любо ховають од світу цікавого

Листом ласкавим густим…

Спи, моє серце! хай вітри північнії

В лаврах лагідних тремтять, затихаючи…

До кипариса магнолія пишная

Чолом заквітчаним ніжно схилилася,

Як молода до свого нареченого.

Білії квіти тремтять в темних кучерях,

Але серпанку немає на їх.

Щире кохання не вкрите серпанками…

Спи, моє серце! хай пишна магнолія

До кипариса стрункого схиляється.

З темного моря білявая хвилечка

До побережного каменя горнеться,

Пестощі, любощі, сяєво срібнеє

Хвиля несе в подарунок йому;

Темне чоло побережного каменя

Хвилі коханій назустріч засяяло.

Пестощі, любощі, сяєво срібнеє…

Спи, моє серце! Хай хвиля білявая

До побережного каменя горнеться…

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша.

Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,

Розмір, неначе химерная хвиля,

Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,

Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,

Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану.

Думки навіває мені тепер Чорнеє море –

Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає,

Вчора грало-шуміло воно

При ясній, спокійній годині,

Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі,

Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.

Так би й лежала я завжди над сею живою водою,

Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвіти

На побережне каміння,

Як тіні барвисті від хмарок злотистих

Проходять по площині срібно-блакитній

І раптом зникають,

Як білая піна рожевіє злегка,

Немов соромливе обличчя красуні,

Як гори темніють, повиті у білі серпанки,

Вони так спокійно стоять,

Бо їх стереже колонада сумних кипарисів,

Поважних, високих…

***

Я тільки що знов прочитала

Ваш дужий, неначе у крицю закований,

Міцно узброєний вірш.

Як же за нього я маю віддячити вам?

Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте.

Битим шляхом та крутим

Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі;

Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,

Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний,

Ось уже й лаврів, поетами люблених,

Пишних магнолій не видко,

Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем,

Ані платанів розкішних наметів.

Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези,

Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,

Але й вони вже зостались далеко за нами,

Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі,

Потім не стало і їх.

Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння

Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,

Наче льоди на північному морі.

Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,

Наче довічна тюрма.

Сонце палке сипле стріли на білую крейду,

Вітер здійма порохи,

Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,

Країну всесильної смерті…

Аж ось на шпилі,

На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь.

Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,

І краплі роси самоцвітом блищали на дні.

Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,

Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні.

Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,

Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь

І шанувать її більше від пишного лавра.

Гори багрянцем кривавим спалахнули,

З промінням сонця західним прощаючись,

Так моє серце жалем загорілося,

З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синіми

В’ються, не спиняться чаєчки білії.

Де тебе мають шукати на безвісті,

Милий мій, думи мої бистрокрилії?

В себе на вежі вогонь запалила я,

Любий, твого воріття дожидаючись,

Хай він просвітить по морю доріженьку,

Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Світе мій! буду тебе дожидатися,

В чорну, смутну фереджію повитая,

І посаджу кипарисову гілочку,

Буде щодня вона слізьми политая.

А як повернешся, я покажу тобі

Той кипарис мій в садочку квітчатому,

Здійметься він над всіма мінаретами

В краї сьому, на мечеті багатому.

У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства.

Тільки дивно, що не принци,

Таємницею укриті,

Не вродливі королівни

Розум мій очарували.

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»

Не здававсь мені величним

Той завзятий, пишний лицар,

Що красуню непокірну

Взяв оружною рукою.

Тільки серце чарувала

Бранки смілива відповідь:

«Ти мене убити можеш,

Але жити не примусиш!»

Роки любії, дитячі,

Як весняні води, зникли,

Але гомін вод весняних

Не забудеться повіки.

Він, було, мені лунає

У безсонні довгі ночі

І єднається так дивно

З візерунками гарячки:

Мріє стеля надо мною,

Мов готичнеє склепіння,

А гілки квіток сплелися

На вікні, неначе грати.

Од вікна до мене в хату

Червонясте світло впало, –

Чи то вуличнеє світло,

Чи то полиски пожежі?

Що се так шумить невпинно?

Навісний, безладний гомін!

Чи в крові гарячка грає,

Чи війна лютує в місті?

Чи се лютий біль у мене

Тихий стогін вириває,

Чи то стогне бранець-лицар,

Знемагаючи на рани:

«Хто живий у сьому замку?

Хто тут має серце в грудях?

Другом будь, зійди на вежу,

Подивись на бойовисько!

Подивись на бойовисько,

Хто кого перемагає?

Чи над лавами ще в’ється

Корогва хрещата наша?

Коли ні, – зірву завої!

Хай джерелом кров поллється,

Будь проклята кров ледача,

Не за рідний край пролита!

Ні, я чую наше гасло!

Ось воно все голосніше…

Зав’яжіть тісніше рани,

Шкода кров губити марне!..»

Так дитячі мрії грали

Між примарами гарячки.

А тепер? – гарячка зникла,

Але мрії не зникають.

І не раз мені здається,

Що сиджу я у полоні

І закута у кайдани

Невидимою рукою.

Що в руці у мене зброя

Неполамана зосталась,

Та порушити рукою

Не дають мені кайдани.

Глухо так навколо, тихо,

Не шумить гарячка в жилах,

Не вчувається здалека

Дикий гомін з бойовиська.

Так і хочеться гукнути,

Наче лицар мрій дитячих:

«Хто живий? Зійди на вежу,

Подивися наоколо!

Подивись, чи в полі видко

Нашу чесну короговку?

Коли ні, не хочу жити,

Хай мені відкриють жили,

Хай джерелом кров поллється,

Згину я від згуби крові.

Будь проклята кров ледача,

Не за чесний стяг пролита!..»

– Розваж мене, Музо, моя та порадо!

Так важко в сей вечір на серці мені!

Де ж ти забарилась? Колись ти так радо

Летіла на поклик мій в кращії дні.

Муза

Дарма нарікати! Не я забарилась,

Я часто край тебе стояла, ждучи

Твого привітання, але ти журилась

Самотньо, мовчазнії сльози ллючи.

– О Музо, не згадуй ту люту годину,

Журби не буди, бо вона сторожка,

Мов хижая птиця, – засне на хвилину,

І зо сну її кожний шелест ляка.

Настрой свою ліру, гучну, невидиму,

Струна струні стиха нехай промовля,

І вслід за тобою я голос вестиму,

А думка хай вільно по світі ґуля.

Муза

Співай же за мною

Про те, як весною

Усе відживається знов,

Про квітки весняні

І речі кохані,

Про першу весняну любов.

– Ні, Музо, ся пісня незграйно лунає,

Чомусь я на голос її не зведу,

Мій голос журливеє щось починає,

А струни твої на веселім ладу.

Лишімо сю пісню…

Муза

Утнімо другої,

Поки не розстроївся лад!

«Підківки іскристі!

Дівки танцюристі!

Гей, пари, ставайте всі в ряд!..»

– Ми, Музо, не щиро сю пісню співали,

Мені вона завжди чужая була, –

В той час, як навколо усі танцювали,

Я тільки таємнії сльози лила.

Муза

Нема нам з тобою

Веселого строю,

Судились нам інші пісні.

Співаймо поважно

Про те, як одважно

Герой умира на війні.

Він рад серед бою

Лягти головою,

Аби не впустить корогви,

Він чесно поляже,

Товаришам скаже:

«Я вдержав, держіть тепер ви!»

– Ой Музо! ся пісня двусічна, мов зброя,

І будить одвагу, й жалю завдає:

Ти згадуєш в пісні погибель героя,

Я згадую в думці безсилля моє.

Поки я недужа, не клич до відваги,

В заржавілих піхвах меча не воруш.

Мені тепер сумно, я прагну розваги,

Прошу тебе, свіжої рани не руш!

Муза

Химерні ви, люди! серця ваші хорі

Від всього займаються жалем страшним.

Згадай, як колись ти на яснії зорі

Зо мною дивилась під небом рідним.

Чи в сій стороні закривають так щільно

Небесну красу кипариси сумні,

Що пісня твоя не літає так вільно

До самого неба, як в давнії дні?

Невже отсих гір золота верховина

Для тебе сумна, мов тюремна стіна?

Замовкни ж ти, пісне моя лебедина,

Бо хутко порветься остання струна!..

– Стій, Музо, ображена, горда богине!

Даремне твій спів безнадійно луна.

Скоріш моє серце раптово загине,

Ніж в тебе порветься остання струна!..

Згадай, як у літнії ночі безхмарні

Крізь ті кипариси світили зірки, –

Були наші мрії хоч смутні, та гарні,

Немов у жалобі вродливі жінки.

Нехай же тепер тумани непрозорі

Вкривають і небо, і серце моє, –

В піснях наших завжди сіятимуть зорі,

Вони нам лишили проміння своє.

Згадай, як ми співом стрівали світання:

Мінилася ясна зоря, мов рубін,

Шарілося море від сонця вітання,

По той бік затоки лунав тихий дзвін.

Нехай тепер щастя зайшло, як і сонце,

Марою насунулась ніч дощова,

А завтра знов сонце загляне в віконце

І збуджене серце моє заспіва.

Згадай, як удень ми стояли з тобою

На скелі гарячій, на кручі стрімкій,

Я вчилася пісні з морського прибою,

А ти прислухалась, який в ньому стрій.

Нехай я отруєна злою журбою.

Та в пісні на всяку отруту є лік;

Ми слухали пісню морського прибою, –

Хто чув її раз, не забуде повік.

Згадай, як захід у вогнистії шати

Верхів’я гори одягав крем’яні, –

Палали в гущавині квіти гранати,

А в серці мойому палали пісні.

Нехай мої співи й садочки квітчаті

Заснули, оковані сном зимовим, –

Весною й пісні, і квітки на гранаті

Вогнем загоряться новим!

Хор дівчат

Строфа

Богине, таємна, велична Артемідо,

Хвала тобі!

Хвала тобі, холодна, чиста, ясна,

Недосяжна!

Антистрофа

Горе тому, хто зухвалий подивиться

На непокриту богині красу,

Горе тому, хто руками нечистими

Шати пречисті богині торкне, –

Тіні, спотворені місячним сяєвом,

Кращими будуть, ніж образ його,

Рідная мати, на нього споглянувши,

Рідного сина свого не пізна.

Строфа

Заступнице міцна коханої Тавріди,

Хвала тобі!

Хвала тобі, потужна, невблаганна

Богине стріл!

Антистрофа

Горе тому, хто словами безчельними

Грізну богиню образить здола,

Горе тому, хто не склонить покірливо

Гордеє чоло – богині до ніг!

Місячний промінь скоріш не дістанеться

До океану глибокого дна,

Аніж не влучить стріла Артемідина

В серце безумця зухвале, палке.

Строфа

Іде богині жриця наймиліша, –

Віддаймо честь!

Віддаймо честь; її сама богиня

Обрала нам.

Антистрофа

З краю далекого, з краю незнаного

Нам Артеміда її привела,

Все таємниця в дівчини величної,

Рід її, плем’я і ймення само.

В гаю святому у ніч Артемідину

Жертву таємну приносили ми,

Там показала нам в сяєві срібному

Сюю дівчину богиня сама.

Іфігенія

(приносячи жертву)

Вчуй мене, ясна богине,

Слух свій до мене склони!

Жертву вечірню, сьогодні подану, ласкаво прийми.

Ти, що просвічуєш путь мореходцям,

на хвилях заблуканим,

Наші серця освіти!

Щоб ми стояли, тебе прославляючи,

Серцем, і тілом, і думкою чистії,

Перед твоїм олтарем.

Хор

Слава тобі!

Срібнопрестольная,

Вічно-осяйная,

Дивно-потужная!

Слава тобі!

Іфігенія

Ти, переможная, стрілами ясними

Темряву ночі ворожу поборюєш, –

Нам свою ласку з’ясуй!

Темнії чари, таємні наслання Еребові,

Нам поможи побороть!

Хор

Слава тобі!

Срібнопрестольная,

Вічно-осяйная,

Дивно-потужная!

Слава тобі!

Іфігенія

(сама)

Ти, срібнолука богине-мисливице,

Честі і цноти дівчат обороннице,

Поміч свою нам подай…

Прости мене, величная богине!

Устами я слова сі промовляю,

А в серці їх нема…

А в серці тільки ти,

Єдиний мій, коханий рідний краю!

Все, все, чим красен людський вік короткий,

Лишила я в тобі, моя Елладо.

Родина, слава, молодість, кохання

Зосталися далеко за морями,

А я сама на сій чужій чужині,

Неначе тінь забутої людини,

Що по Гадесових полях блукає,

Сумна, бліда, безсила, марна тінь!

Холодний мармур – тільки ж і притулку!

А як було я голову схиляла

До матері коханої на груди

І слухала, як рідне серце билось…

Як солодко було тримать в обіймах

Тоненький стан мого хлоп’ятка-брата,

Мого золотокудрого Ореста…

Латони дочко, сестро Аполлона!

Прости своїй рабині спогад сей!..

Хоч би мені вітри принесли звістку,

Чи там живий ще мій шановний батько

І люба матінка… Сестра моя, Електра,

Вже досі одружилась. А Орест?

Він досі вже на грищах олімпійських

Отримує вінці. Як мусить гарно

Оливи срібне листя одбивати

Против злотистих кучерів його.

Та не за прудкість візьме надгороду,

Хіба за диск, бо завжди Ахіллес

Вінці за прудкість брав. Чи він живий,

Мій Ахіллес?.. Тепер уже не мій, –

Там, може, еллінка або троянська бранка

Зове його своїм… О Артемідо,

Рятуй мене від мене, захисти!

Як зашуміли смутні кипариси!

Осінній вітер… Хутко вже й зимовий

По сій діброві звіром зареве,

Закрутиться на морі сніговиця,

І море з небом зіллється в хаос,

А я сидітиму перед скупим багаттям,

Недужа тілом і душею хвора,

Тоді ж у нас, в далекій Арголіді,

Цвістиме любо вічная весна,

І підуть в гай аргоськії дівчата

Зривати анемони та фіалки.

І може… може, спом’януть в піснях

Славутню Іфігенію, що рано

Загинула за рідний край… О Мойро!

Невже тобі, суворій, грізній, личить

Робити посміхи над бідними людьми?!

Стій, серце вражене, вгамуйся, горде,

Чи нам же, смертним, на богів іти?

Чи можем ми змагатись проти сили

Землерушителів і громовладців?

Ми, з глини створені… А хто створив нас?

Хто дав нам душу і святий вогонь?

Ти, Прометею, спадок нам покинув

Великий, незабутній! Тая іскра,

Що ти здобув для нас від заздрих олімпійців,

Я чую пал її в своїй душі,

Він, мов пожежі пломінь, непокірний,

Він висушив мої дівочі сльози

В той час, як я одважно йшла на жертву

За честь і славу рідної Еллади.

Ви, еллінки, що сльози проливали,

Як Іфігенію на славну смерть вели,

Тепер не плачете, що ваша героїня

Даремне на безслав’ї тихо гасне?

Навіщо ти мене, богине, врятувала,

В далекую чужину завела?

Кров еллінки була тобі потрібна, –

Щоб погасити гнів проти Еллади, –

Чому ж ти не дала пролити кров?

Візьми її, – вона твоя, богине!

Нехай вона не палить жил моїх!

Ні, се не варт нащадка Прометея!

Коли хто вмів одважно йти на страту,

Той мусить все одважно зустрічать!

Коли для слави рідної країни

Така потрібна жертва Артеміді,

Щоб Іфігенія жила в сій стороні

Без слави, без родини, без імення,

Хай буде так.

Аргосе, рідний мій!

Воліла б я сто раз умерти,

Ніж тута жити! Води Стікса й Лети

Не вгасять спогадів про любий рідний край!

Тяжкий твій спадок, батьку Прометею!

Тихо і тепло, так наче і справді весна.

Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла,

Міняться білі хмаринки то сріблом, то золотом.

Ледве на місяць наплине прозорая хмара,

Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки.

Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять,

Сніг на верхів’ї узгір’я блищить так яскраво,

Що видається не раз, мов займаються раптом вогні вартові.

Матовим сріблом біліють дахи на будинках,

Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,

А кипариси між ними здаються високими вежами замків;

Листя широке магнолій важке, нерухоме

Кованим сріблом здається;

Тінь фантастична латаній

лягла на блискучий поміст мармуровий.

Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить,

Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година.

Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось

Злотом червоним горіти. Скрізь тихо,

Тільки поток невидимий гірський,

як млиновеє коло, шумить,

Пісня часами озветься десь, ледве лунає…

Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні,

Море далеко леліє так ніжно, як мрія.

Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають.

Тихо і тепло… І сон не бере, і робота не йде.

Я походжаю по свому балконі, що довгий, високий,

Мов корабельний чердак. Видко звідти всі гори,

Неба широкий намет і далекеє море,

Звідси легше й думкам розлітатись по всіх українах…

Довго я так походжала, а мрії та думи снувались,

Мов на коловроті прядиво тонке;

порветься та й знову прядеться.

Часто літали думки мої в сторону рідну, –

Снігом повита, закована льодом,

лежить вона ген за горами.

Іншії гори згадались мені, вулиці інші й будинки,

Тільки той самий ясний місяченько

освічує їх в сю хвилину.

Хто там спить? хто не спить?

в кого в вікні видко світло?..

Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,

Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду,

А за оградою – вас, мій товаришу, в клітці тюремній.

Що, коли ви не спите в сю хвилину?

Що, коли місяць крізь грати освічує стіни порожні

Світлом холодним і жаским?

Ви, може, в вікно подивились,

Може, вам видко при місяці місто, і вулиці, й гори…

Сон не бере, і робота не йде, ніч така ясна і – довга…

Раптом зійшла я з балкона і двері засунула міцно.

Тяжко чогось мені стало в тому чарівному садочку,

Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло,

Може, туман застелив, може, погляд у мене змінився…