Онлайн чтение книги Сагайдачний
ХIV

Усюди ми бачили весну, та усюди вона iнакше виходить: не так у городi, як на селi; не так у горах, як у степу. I не кожному прийде на думку стежити за її приходом i розвитком. Зачинається вiд прибiльшування дня. Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, i дужче грiє. Вiд того тане снiг, зима бореться з лiтом i змагається не попускати свого володiння над землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снiгом, зимний вiтер повiє, та таки весна переможе. Приходить теплий вiтрець з далеких сторiн, забирає з собою усю вогкiсть i жене далеко на пiвнiч. Рiчки й потоки набирають жовтої води i несуть останки зими геть до моря. Показується перелiтна птиця. Крюкають журавлi, лопотять та погегують дикi гуси. Злiтаються бузьки i бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться зелена травка, покажеться вчасна квiтка. Дерева випускають пуп'янки i все так перемiняється. Де недавно була бiла плахта снiгу, тепер простираються зеленi коври. Пiд небесами жайворонок свою пiсеньку до бога-творця защебече, а тут по болотах скиглить чайка, вiдзиваються цiлi стада жаб, як лише сонце пiде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, iз хат висипаються веселi дiти, радiючи, що можуть вийти на свiт божий. Оживає надiя у серцi кожного на краще, вiльнiше життя.

Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною, бо то була пора лихолiття татарського. Не один вiтав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив степ, коли стало трави попасти конi, голодна орда бiгла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в свiй поганий край, мов товар, гнати.

Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ i ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз'їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал вiд пожарiв на обрiї, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже при своїй поганiй роботi. Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя пiде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарськi пута попаде, i не побачить бiльше рiдної України, i його не побачить, не приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи далекi попали, хрестилася та молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".

Їздили щоднини роз'їзди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.

Аж одного дня вернувся роз'їзд iз пiвночi i сповiстив, що татарський загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось двi милi вiд Чубiвки. Iз табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.

Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рiшитися, треба було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться їм ради. Касян рiшився поїхати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд вечiр. Ждали на нього досвiта. Сторожа пильно зорила за ним з валiв. Всi дожидали нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка, як почувся вiд степу тупiт коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:

- Пугу, пугу!

Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.

Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.

- Дамо їм раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспiє. Табiр вижидає на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав. В таборi є досить награбованого добра, є i бранцi. Треба на них скочити, поки орда наспiє. Вони з Подiлля вертають. Безпечними почуваються, бо i сторожi не поставили, я пiдповз пiд сам табiр i їх розмову пiдслухав. Я лежав недалеко татарської арби i добре чув. Так само непомiтно вiдiйшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цiлому загоновi в чистому полi не дамо ради.

- Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив так: - Нинiшнє поготiвля остане в редутi. Слiдити пильно й не спати. Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому треба нам мати гасло: "Київ", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з мушкета. Решта козакiв - сiдлати коней i поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не смiє бути голодний.

Пiшли до куреня, поїли що попало й вже сидiли на конях. Ватага складалася з вiсiмдесятьох людей.

Вiдчинили браму, спустили моста, й цiла чета висипалася з редути, мов з рукава. Оставшi в редутi козаки супроводжали їх зором, поки не запали в степ далекий. Попереду їхало двоє козакiв. Вони мали дати знать, коли би що помiтили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони мiж собою радилися, як їм робити. Доїхали так до рiчки Бога, й тут запали пiд берегом, начеб пiд землю провалились.

- Як нас лише татари не помiтили, то ми виграли, - каже сотник.

- Не могли нас помiтити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас прислонювала.

Сотник дививсь по небi.

- Сьогоднi погода буде. Ми пiд'їдемо до табору й пiдiждемо пiд берегом до заходу сонця.

- Розумiю, i я так думав, - каже Касян, - над'їдемо вiд сонця, то побачать нас аж пiд табором.

Довгенько їхали понад воду, пiд берегом, довгою варiвкою, кiнь за конем.

Сотник злiз з коня, пiдповз пiд берег i розглядав татарський табiр. Звiдсiля доходив гамiр i плач бранцiв. Сотник каже:

- Ще того нам треба було, чорт татарина до рiки несе.

- Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.

- Справдi. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пiрне у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".

- Ми задалеко заїхали. Пiймаємо одного злодiя, прийде десять, як той не верне, i нас вiдкриють. Мерщiй завертайте, ось там на закрутi. Я тут остану.

Завернули коней i поїхали назад, аж скрилися за закрутом.

Касян сидiв пiд берегом за кущем i чатував. Татарин, не прочуваючи лиха, зсунувся з берега й пiшов з кожаним мiшком черпати воду. Касян пiдокрався, мов кiт, i пiймав татарина за карчило:

- Як крикнеш, - каже до нього по-татарськи, - зараз зарiжу. Не надумуючись довго, накинув татарина на плечi й побiг до своїх. Татарин налякався, що слова не мiг промовити.

Касян, держачи нiж у руцi, став його розпитувати. Довiдались, що зараз, з весною, вибралась орда на Подiлля. Пограбили кiлька сiл, набрали добичi та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табiр, а орда скочила ще на бiк за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тодi переправляться на правий берег Бога.

- Дурнi ви, - говорив Касян. - Вам було вчора так зробити. Чи ви не знали, що тут недалеко стоїть фортеця?

- Ми знали, та ми не сподiвалися нападу, бо все ж до фортецi далеко.

- Зв'яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втiк, бо наробив би нам бешкету.

У тiм мiсцi перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркi променi сонця освiтлювали цiлу околицю. Тодi рушили на давнє мiсце й повиїздили на берег.

- Клином, - скомандував сотник.

Уставились у клин. Напередi став сотник iз Касяном, вiдтак ставали козаки один за другим, вiддаляючись щораз далi, достоту, як ключ журавлiв.

- Боже нам помагай! - Сотник перехрестився й рушили з мiсця. Зразу їхали ходою, далi - пiдтюпцем. Татари їх не помiтили, бо сонце з того боку не давало дивитись.

Як були вже близько табору, сотник крикнув:

- Списи в руки й скоком!

Задудонiла земля. Козаки крикнули: "Слава богу!" - й, мов сокирою, вбились у татарський табiр.

Татари не могли змiркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З криком: "Шайтан!" - кожний ховався пiд вози, по шатрах. Козаки перевертали шатра, ганяючись помiж вози, й кололи, кого попало. Навiть тi, що пiд арби поховались, не минули смертi. Бранцi, побачивши своїх спасителiв, пiдняли великий крик з радостi. Один другому помагав розв'язувати сирiвець. Помагали собi зубами, заки козак подав їм ножа.

- Бранцi! - кликав сотник. - Сiдайте на арби. Хто мiцнiший, женiть скот. Мусимо перед нiччю бути в редутi, бо орди йно що не видно.

Козаки й бранцi стягали татарськi шатра, впрягали коней, до арбiв зганяли товар i конi, - й так цiла валка, околена козаками, вертала в напрямi редути. Касян їхав з самого заду.

Як прийшли пiд ворота Чубiвки, то вже було темно. На ясному небi показувались одна за одною зорi. Вiд заходу ще тiльки рожевiло небо. По болотах залунали цiлi хори жаб. Здалека чути було летючi стада диких гусей.

Обмiнялись гаслами, а тодi заскрипiли ланцюги, впав мiст через рiв, i вiдчинилися важкi ворота.

- Що чувати? - питає сотник.

- Усе гаразд, пане сотнику. Було спокiйно.

На майдан редути заїздили татарськi арби з жiнками й дiтьми. Загнали товар i конi. Стало так глiтно, що нiкуди було поступитися.

- Що ми з тим цiлим крамом зробимо? - журився сотник; а на те Касян:

- Маємо порожнi стодоли. Позаганяємо туди товар, а опiсля пiде все пастися,-тепер весна.

- Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм сьогоднi виладили. Що нам з бранцями робити? Вiдсилати їх додому небезпечно.

- I тим нема чого журитися. Заоремо трохи бiльше степу i хлiба не бракне.

- Порядкуй же тут, Касяне, а я навiдаюсь до кухаря. Треба тих бiдних нагодувати, бо, певно, добре голоднi. Запорядкуй, щоб те все трохи попрятати. Коли б так зараз татари до нас навiдалися, то далебi подушимося всi.

На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з куреня цiлi казани теплої страви та оберемки хлiба.

- Люде добрi, поживайте здоровi, що бог дав.

Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали коритця й сiдали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матерi годували та заспокоювали плачучих дiток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.

- Касяне, зараз по вечерi понаганяй їх спати. Менi аж лячно, що тут стiльки народу. Я все ще сподiваюся непроханих гостей, а цiлий порядок перевернувся догори дном. Гляди, щоб нашi нiчого не пили. Ще би нам лише цього треба було. Треба поготiвля здвоїти, коли б лише ординцi показалися, створити заставу i пустити воду з рiки.

- Чого ти, пане сотнику, такий сьогоднi схвильований? - говорив Касян. - Сам кажеш, що твоєї редути татарин не вiзьме. Чого ж боятися? Ще й мiж бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї i пороху буде у нас доволi.

- Моя душа щось недобре вiщує. Ми зачепили собi чорта, а глота в редутi мене страшно дратує. То все пiдiйме крик i буде попiд ноги плентатися та заважати.

- Годi ж їх у степ вигнати…

- Цього я не кажу, але ти завчасу йди помiж бранцiв та вибери путнiших людей. Я тепер пiду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опiсля я тебе змiню.

- На якого диявола брали ми татарiв у полон! Який з них пожиток?

- У лiтi треба нам буде робiтника. Ти їх запри у льоху та постав сторожу.

- Звiдкiля стiльки сторожi набрати? На валах - сторожi, вiд лiса - сторожi, поготiвля ставляй, посилай на роз'їзди, - звiдкiля людей взяти?

Сотник уже не чув того воркотiння, бо пiшов у хату. Його приказ мусив бути виконаний, бо й ще дехто з козакiв його чув, а Касян не хотiв перед своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати, Касян був би найохотнiше казав полоненим татарам поскручувати в'язи.

Згодом стало усе стихати. Бранцi позасипали. Сторожi козаки ходили по валах. Касян таки на майданi редути поклався на кожусi…

Нараз посхапувалися собаки i стали непокоїтися, а далi побiгли, гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:

- Пугу, пугу!

В тiй хвилi поцiлила його стрiла, i вiн повалився на землю, стогнучи.

Касян вже був на ногах, скочив на вал i звiдсiля побачив щось неждане: редуту обступила цiла хмара татар. Заки здужав збiгти з валу, почув скрипiння ланцюгiв. Якiсь чорнi постатi спускали мiст.

- Сурмач! Труби… - не докiнчив слова, бо в тiй хвилi почув петлю на своїй шиї, i заки вспiв зняти її рукою, вона затяглась, i Касян повалився на землю. На нього налягло кiлька людей i стали в'язати, його душила петля. В головi шумiло, а очi вилазили наверх…

Та в тiй хвилi послав йому бог таких оборонцiв, про яких i не думав. Йому на пiдмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар, прискочили й кинулись на ворогiв. Татари їх не сподiвалися. Султанка хватила татарина за ногу i вп'ялила свої здоровi зуби, аж татарин завив з болю. Лиско скочив другому татариновi до горла i повалив на землю, аж прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобiднi руки, здiйняв петлю й пiдвiвся. Вiн гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.

Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися вiдчинити ворота, лиш їм те не йшло.

Те все вiдбулося бiля брами серед метушнi, але без крику. Крик Касяна за сурмачем прогомонiв безслiдно. Вартовi пильнували валiв i не знали, що тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пiстоль iз-за пояса i стрiлив на тривогу. Вiд того посхапувалося все iз першого твердого сну. Надбiгло поготiвля i кинулося до ворiт, куди пхалися татари, силкуючись виломити тяжкi ворота.

Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Вiн чув пiд воротами метушню i галас, та нiчого не бачив. Побiг на вал i запалив смолоскип, вiдтак запалив бочку зi смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.

Бухнуло великим полум'ям i стало ясно в цiлiй редутi. Татарва заревла пекельним голосом i рвалась у браму, як нетлi до свiтла.

Поготiвля стала до оборони й стала густо стрiляти з рушниць. Та тим не можна було ординцiв здержати. Вони пхались густою даною через мiст, поломили поруччя й стручалися в рiв, де калiчилися на гострих стовпах.

Сотник прокинувся зi сну й вибiг босий, у своїй куцiй кожушинi, на майдан.

Напад був такий нагальний, що всi потратили голови. Вартовi не знали, що їм робити: чи бiгти на пiдмогу, чи пильнувати валiв.

Тодi Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кiлькох молодикiв, пiшли пiд шопу й виточили звiдти гармату.

- Хлопцi, берiть порох i сiканцi, давай льонт.

Затягли гармату, мов сикавку, пiд браму й налаштували сiканцями.

- Геть сюди, козаки, геть вiд брами на майдан! - кричав Петро. - Я гармату поставив.

Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо перехiд пiд валом. У цю дiру звернув Петро гармату й приложив льонт до запалу. Було це в ту хвилю, як кiльканадцять татар висипалося на майдан.

Гукнув стрiл, мов у бочку, й аж оглушив усiх. Навiть тi татари, що вспiли на майдан дiстатися, замiсть кинутися на обслугу гармати, поставали, мов вкопанi.

- Давай другу гармату, - кричав Петро. - Стрiляймо наперемiнку!

Заки те сталося, гукнув другий стрiл. Перехiд завалився трупами й раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.

- Бий собачих синiв! - кричав Касян.

Козаки кинулись на горстку татар i били, чим попало. Касяновi подав хтось великого келепа. Настала рiзня.

Петро налаштував гармату залiзною кулею. Вона пробилась крiзь трупи й ранених i попала аж на мiст. За тим пiшла друга, третя…

Петро вiддав льонт пушкаревi й пiшов iк хатi, бо почув, що йому кров лице заливає. Хтось утяв його шаблею по головi. Мiг у замiшаннi хтось зi своїх його скалiчити.

Сотник стояв недалеко хати й дивився на храбрування своїх бравих борцiв. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що за його плечима щось тяжко впало.

Сотник оглянувся. На землi лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро з скривавленим ножем:

- А це що?

- Нiчого, - каже Петро, обтираючи кров з лиця. - Я йшов саме до куреня, щоби перев'язатися, бо кров менi очi заливає, та побачив, як татарин пiдвiвся з землi й хотiв тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я його випередив i зробив йому те саме.

- Хлопче, тебе ранено.

- Нiчого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.

- Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обiйдеться.

Пiшли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапцi задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив сотник, засипав рану порохом i перев'язав полотенцем.

- Ти вже там не ходи, без тебе обiйдеться. Ми, слава богу, татарву вiдбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.

Петро не сказав нi слова. Вiн чув, що рана зачинає долягати, бо перед тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шумiти, в очах iскорки скакали.

Зразу хотiв ще пiти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги. Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.

Прочування сотника, що буцiмто вже всьому кiнець, не справдились. Татари, побачивши, що туди, до редути, не дiстануться, стали шукати iншого проходу. Вони облягли її зi всiх бокiв та стали добуватися до валiв. Тут були перешкодою широкi рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут застромилося. Козаки з валiв з-поза частоколу пражили їх iз рушниць, з гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогiв. Найслабша сторона показалася вiд лiсу, де, крiм вовчих долiв i ям, не було нiчого. З того боку були дорiжки, вiдомi мешканцям редути. Коли б вороги на тi стежки попали, то нiчого би не здержало їх увiрватися в редуту. Один рятунок був би, коли б витягти заставу на греблi й пустити туди воду. Та серед тої великої метушнi нiхто про це не пам'ятав.

Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собi Петра, й пiшов за ним шукати. Довiдався, що Петро лежить ранений i побiг до нього. Гадав, що застане його в куренi й побiг туди. В куренi горiв огонь. Пасмуга свiтла виходила заднiм вiкном i освiчувала цiлу сторону далеко. В тiм свiтлi побачив, як ватага пiдходить дорiжкою вiд сторони лiсу.

- Мати божа, рятуй! - скрикнув вiн. Коло нього не було нi живої душi. Вмить пригадав греблю й заставу.

"Коли б лише на час наспiти", - подумав. Вибiг з куреня й кинувся до греблi. Йшов хильцем, щоб його не помiтив хто. Добравшись до греблi, побiг до застави й став її пiдносити. Робота не була пiд силу одного чоловiка, тим бiльше, що рiчка весною багато води набрала й на заставу налягала. Надлюдською силою, тямлячи, що вiд такого залежить доля всiх товаришiв, вiн так довго силкувався, поки застави не рушив. Поволi цаль за цалем пiдносив заставу вгору, аж вода рванула цiлою силою. Задиханий i знеможений не мiг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.

Вiн присiв з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди бiгли якiсь люде, а рiвночасно з долини почувся крик. Вода стала долину заливати.

Татари побачили небезпеку й хто мiг, то звертав.

До застави прибiгло кiлька людей.

- Гляди, Пархоме, заставу вже хтось вiдсунув, вода рветься цiлою силою, а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.

- Та ось тут хтось є… - каже другий, що наткнувся на знеможеного Марка.

- Поможiть, братики, - говорив слабим голосом Марко, - не можу своїми силами пiдвестися.

- Та це Марко! Тебе ранили?

- Нi, я знемiгся.

- Хiба ти сам заставу вiдсунув?

- Як бачите, сам, нiкого тут не було.

- Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.

Марка насилу пiдвели, вiн ледве ноги волочив. Надворi стало свiтати, а ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нiчого не вдiють, редути не вiзьмуть. Вони стали вiдступати. За ними стрiляли з гармат. Дехто пiддавав думку, щоб сiсти на конi та погерцювати з поганцями в полi.

- Буде з них, - говорив Касян. - Ми знемоглись. Татарин подякував би нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.

А тим часом в стодолi жiнки з дiтьми аж тряслися зi страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмiнно всiх порiжуть.

Тепер, коли стрiли переставали, аж душа в них вступала, всi були радi.

- Гей, баби, - кликав Касян, - виходьте козакам снiдання варити та ранених обходити! Збiр! - кликав Касян.

- Скажiть, хлопцi, кому впало в голову викотити гармату до брами?

- Та я помагав, але Петро мене до того закликав…

- Славний хлопець, де вiн?

Сотник каже:

- Вiн трохи ранений, лежить на моїй лежанцi. Тепер я був у нього. Вiн спить.

- А тяжко ранений? - питає Марко.

- Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його врятувала.

- Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?

- То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.

- Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила…

- Нiде правди дiти, пане сотнику, - каже Касян, - цих двох бравих козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед такої метушнi не втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було треба, i зробив добре.

- Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки. - До того Петро менi життя урятував, того ви всi не знаєте. Вiн в саму пору заколов татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi за те, що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi з моєї зброївнi. Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i друже, - мої двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що над моєю лежанкою висять. Вам усiм - моє сердечне спасибi. Сьогоднi в нас празник буде. Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?

- Буде п'ять, - каже Касян.

- Тих поховаємо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять. Ще одне хочу сказати: обидва нашi молодi лицарi вiднинi переходять з новикiв у козацтво.

- Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин нинiшнього дня даю їм вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.

- Славно! Ходiмо до Петра! - гукали козаки.

- Кажу, що не можна. Вiн спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.

- А я ще мало не забув на своїх оборонцiв, - каже Касян.

Вiн став свистати, i на це прибiгли пси, мiж ними була Султанка, а Лиска не було.

- А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?

Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за горло. Вiн дивився на козакiв зизом i махав хвостом.

- От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.

Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.

- Йому зараз теплого молока дати. Бiдний, добрий Лиско! - Всi його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.