Онлайн чтение книги Сагайдачний
XVII

Петро побув у Чубовiй редутi ще два роки. За той час татарва не зачiпала їх. Раз тiльки вкрали татари чубiвським слобожанам табунець коней. Та не мали з того пожитку, бо не вспiли перебратися на той бiк Бога, як їх Петро догнав з козаками, розгромив, а табун вiдбив.

Настав початок зими. Земля тiльки що замерзла i вкрилася невеликим снiгом. У ту пору сотник виправляв партiю козакiв на Запорожжя. Його редута стала справдiшньою фортецею, а слобода розжилась на кiлькасот душ. Старий Касян жив на слободi при своїх прибраних дiточках. Вже оглядався за женихом для своєї донечки.

Сотник прикликав Петра i каже:

- Люблю тебе, Петре, як рiдного брата, та не вiк тобi тут вiкувати, тобi пора у свiт. Ти йди з цим гуртом на Запорожжя; жаль менi з тобою розстатися, та годi iнакше. Тебе на Сiчi бiльше треба, як тут, у редутi. Знаєш, яке тепер на Сiчi завелося, багато народу полягло над Солоницею з Лободою i Наливайком. Гей-гей! Коли-то тi убутки заповняться свiжим народом! Не повелось Косинському, не повелось тим двом, кому ж воно поведеться, хто освободить Україну вiд панського ярма?

- Замала сила була, - каже Петро. - На таке дiло треба добре приготовитися, а поки не пiдiйметься до боротьби увесь народ, то панiв не поконаємо.

- Сила була замала, а незгода ще бiльша. Та вже не ми старi втремо цьому носа. Це велике дiло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе велику надiю покладаю…

- Коли Польща не ослабне, не можемо до неї братися, - каже Петро.

- А хто її ослабить, коли в нас сили не буде?

- Бачиш, пане сотнику, я не одну нiчку над цим передумав, самi не можемо подолiти!

- А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Вiд Москви нiчого нам надiятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?

- Я так мiркував теж, але нам лишається одна Туреччина…

- Господи! Що ти кажеш! З бiсурманами в'язатися? Що ж скаже увесь хрещений мир? I яка ж з того користь? Турки зайняли би цiлу Україну, яничарiв би з нас робили так, як роблять в Молдавiї, в Волощинi, в Болгарiї та в Сербiї. Нi, сину, ти або глузуєш, або зле обмiркував дiло.

- Нi, батьку, я обмiркував добре. Турки анi догадаються, що вони будуть нашими союзниками на ослаблення Польщi. Бо ми їх маємо бити, палити, грабити, а чим бiльше їх козацтво буде мотлошити, тим бiльше вони будуть метатися на Польщi. Знаєш, пане сотнику, чому приходять вiд Польщi до козакiв тi всi заборони ходити на море? То все пiд грозою Туреччини, з боязнi перед нею.

- Тобто так: чергою, пане брате, то й батьковi дiстанеться, - говорив сотник, смiючись. - Та бач, з другого боку, - Польща задавить козацтво, щоби вiд Туреччини мати спокiй.

- Нi, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати буде козацтво за чуба, а все мусить про те пам'ятати, що козацтво буде колись їй потрiбне, чи на туркiв, чи на шведiв, чи на Москву, бо i в московський огород лакоме їх око заглядає.

- Гаразд, сину. Так i роби, iз того показується, що таких, як ти, на Запорожжi потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай знаєш, i вчити тебе не треба. Бiсурманiв бити, а вони битимуть Польщу - гаразд так, ти гарно це обмiркував, най тебе за це обнiму. Посилаю тепер з тобою сорок чоловiкiв, вибирай собi їх сам. Я перезимую з чим є, за той час прийде новий народ, вишколиться, а як зберу силу, то i я попробую бiсурманiв шарпати.

- Нi, батьку, не роби цього. Ти скiлькимога лиш обороняйся вiд тих поганих сусiдiв, та не пускай їх на Вкраїну, але не зачiпай їх, бо не будеш мати супокою i Чубiвка буде на тiм терпiти. Виховуй, батьку, твоєю мудрою, досвiдною головою козацтво, а тим найбiльше поможеш дiлу. Поширяй свою слободу народом вiльним, крiпким, а тим поможеш неньцi Українi. Та не гнiвись, що я, молодик, тобi, пане сотнику, старому запорожцевi, науку даю, але я привик говорити з тобою по щиростi, як з батьком.

- Вiд тебе, любий Петре, все прийму, спасибi за щирiсть твою, спасибi за твоє щире товариство. Нiколи тобi цього не забуду. Ти зробив мою Чубiвку славною, зробиш i Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали, а увесь свiт щоб забiгав у нього приязнi та побратимства. Чи Марко iде з тобою?

- З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.

- Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут письменного чоловiка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш ватажком над тим гуртком, що на Сiч iде. На проводиря, щоб ви по степу не блудили, як тодi з Острога, дам вам старого запорожця Ониська Пугача, що в мене недавно гостює, а йому дуже скучиться за Сiччю. Хотiв сам iти, та небезпечно одного чоловiка самого пускати. Вiн не лише дорогу на Сiч знає, а ще й порадить тобi в потребi, розумна голова.

Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю, виправляв на Сiч своїх учнiв одягнених, обутих i узброених. Кожний дiставав ще по коневi, якi йшли вiдтак на власнiсть сiчового товариства. До того додавав вози з харчами для усiєї чети.

Так було i тепер. Вибиралось сорок козакiв. Була то на той час сила, яка в дорозi не пропаде й оборониться вiд напастi.

Як мали вже виїздити, був лагiдний зимовий день. Трошечки притрясало снiгом. Козаки поставали на конях на майданi редути. Тут зiбралися всi, щоб попрощати товаришiв в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з свiтлицi сотника. Вiн вийшов теж. З'явився старий Касян, що прийшов якраз з села.

Петро, знiмаючи шапку, вклонився низенько сотниковi й цiлому товариству i каже:

- Благослови, пане сотнику, твоїх вiрних товаришiв у далеку дорогу. Спасибi тобi за науку, за твою ласкавiсть, що нас, сирiток, пригорнув до себе. Вибач нам за нашу неслухнянiсть, коли тебе дечим образили. Дай боже нам здоровля побачитися. Твоєї редути повiк не забудемо.

На те сотник:

- Нiчим ви мене не обидили, мої голуби. Тiшуся, що я вас в людей вивiв, хоч жаль менi з вами розставатися. Служiть так вiрно матерi Сiчi на Українi, як менi служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю, нехай вас рятує свята Покрова вiд усякої пригоди.

Петро поцiлував сотника в руку, а сотник його обняв i перехрестив. Те саме зробив i з Марком.

Петро приступив ще i до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв i голубив Петра, мов рiдного сина.

- Боже вас провадь. Во iм'я отця i сина, i святого духа, амiнь!

Петро був зворушений. Скочив на коня й став напередi. За плечима в нього були, крiм рушницi, ще й сагайдак зi стрiлами та срiблом кований лук, подарунок князя. Задудонiли на мостi й рушили в село мовчки. Вали редути заповнилися народом, який вигукував i вимахував шапками.

А на селi згуртувалися всi на майданi коло церкви. Не було дитини, яка б сидiла в хатi. Багато людей повилазило на стрiхи, щоби лiпше видiти.

Перед церквою стояв пiп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед церквою з своєю четою в порядку.

Пiп вiдчитав молитву й кропив козакiв свяченою водою. Мiж народом почувся плач. Вiдтак ходив помiж ряди козацькi й давав цiлувати хрест.

Петро знову став насерединi, перехрестився тричi i рушив. Народ супроводжував їх благословенням. Жiноцтво плакало. Залунала пiсня i покотилась широкою луною по степу…

Засвистали козаченьки

В похiд з полуночi -

Заплакала Марусенька

Свої карi очi…

У хатi вдови Прокопихи стояла на порозi її дочка Настя. Вона затиснула блiдi уста i дивилася на вiд'їжджаючих козакiв, мов сонна.

Коли чета виїздила з ворiт села, вона заломила руки i влетiла у хату:

- Мамо, моя мамо, нема вже його, що менi робити?

- Бог з тобою, моє серденько, за ким ти так побиваєшся?

- Мамо, чи є хто такий iнший мiж усiм козацтвом, як цей Петро? Боже мiй, боже! Чого я його так полюбила?

Вона плакала, ломлючи руки.

- А хiба ж вiн тебе любить так?

- Не знаю я того, мамо, вiн менi того нiколи не говорив, не знаю, чи дивився на мене…

- Дурна дiвчино, чого ж ти за ним побиваєшся? От, викинь дур з голови…

- Нi, мамо, не можу я його з серця викинути. Який вiн гарний, який бравий козак. Я би за ним на край свiту пiшла, якби лише словечко сказав… Не жити менi без нього…

Настя, мов божевiльна, вибiгла прожогом з хати i пропала.

А далеко iз степу лунала ще козацька пiсня…

Пiд рiздво виловили рибалки молоде Настине тiло з-пiд льодової кори Синюхи.

Козацька чета щораз вiддалялася вiд редути. На полудне погодували коней, перекусили i йшли далi. Петро їхав iз Марком та сiчовим товаришем Пугачем напередi. Всi були веселi. Марко каже:

- Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлi на огонь летiли, чудом божим спаслися.

- Ми були ще дiти. Тепер зробили б iнакше. Ось хоч би те: чого ми не перезимували в дiда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.

- Але нiчого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвiду набралися i на людей вийшли.

- Як бiду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, - каже Пугач, - не одну я бiду перебув, i з тим менi добре жити на свiтi.

- А яку ви, батьку, найтяжчу бiду перебули?

- Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хiба богу подякувати.

- А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? - питає Марко.

- Пiдождiть, станемо ночувати, тодi й розкажу. Може, й iншi схочуть послухати.

Сонце вже зайшло, i стало смеркатися. На землю насiла мряка. Поставили чотири вози, якi з ними везли провiзiю, поприпинали конi й розвели чималий огонь. Всерединi, мiж возами, розiп'яли шатра. На трьох коликах розiп'яли перед шатром великий котел i стали варити кашу. Накидали туди капусти i м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачевi, що обiцяв, i всi стали його просити, щоби розповiв їм про похiд Наливайка з Лободою та їх розгром.

Пугач подумав хвилину i каже:

- Нема поганiших людей на свiтi, як тi пани. Як їм козакiв треба, як не можуть власними силами чого подолати, тодi до козакiв: любчики та голубчики, поможiть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує, а ви - християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нiчого не пожалiємо, - i це, i те.

- Ми - народ воєнний, i вiйна - то наше ремесло. Збираємось, гуртуємось, а тут показується, що нема нi зброї, нi коней, нi гармати, а панам не спiшно нам помагати, а всi їх обiцянки - то грушки на вербi. Ми мусимо йти голiруч i здобувати собi усе на вороговi. А тут i пани пишуть листи, польськi гетьмани, i король, його милость, а от цiсар нiмецький, i рiзнi князi, й княжки. Зачала собi Польща з Волощиною, султан розсердився, - гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурнi, йдемо, проливаємо свою кров за ляцьку справу. У тiй розправi багато нашого брата полягло. Нас таки добре пошарпали, i молдавани, i волоша, i турки, i татари. Але ми таки доконали великого дiла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свiжих ран вилизуватися. А пани до нас: вертайте собi, куди хочете, лише не через нашi оселi. Йдiть собi попiд землю або хмарою попiд небо, лише не важтеся станути на нашу землю, бо ви голоднi, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете додому, то тi, що записанi в реєстр, нехай остануться козаками, а уся iнша голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецiнь пановi працювати не ялось.

Засiли ми зимувати в Брацлавщинi, то тут, то там, бо не було нам сили йти далi. Пани в крик: гiльтайство та свавiльство грабує нас, об'їдає, i пiднесли на увесь шляхетський свiт. З того вийшла велика буча, яка скiнчилася аж над Солоницею. Наше вiйсько засiло в Бiлiй Церквi. Нас зразу не чiпали, та цiлою силою кинулись на наливайкiвцiв. Нiчого казати, що Наливайко неабиякий ватажок. Вiн вiдступав збройною рукою возовим табором. Вiдтак завернув на Бiлу Церкву, щоби з нами сполучитися. Хоч ми з Наливайком не були добрi, ще вiд часу Косинського, та мимо того не хотiли послухати панських брехливих слiв, щоб на Наливайка кинутися i помогти панам його здавити. Тому-то пани i проти нас виступили. Храбрував проти нас той собака запорозький, князь Ружинський. Вiн у нас держав козацьку булаву, вiн годувався козацьким хлiбом, а тепер, пiзнавши всi козацькi штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.

Свою дорогу значив вiн шибеницями й палями, на яких застромлював своїх колишнiх товаришiв. Найлютiшим показав себе, прийшовши у Паволоцьку волость. Страшно подумати, що там творилося. Вiд того, що очевидцi розказують, волос дибом стає. Бачить наша старшина, що то не жарти, посилає полковника Саська з трьохтисячним вiйськом проти Ружинського. Хто його знає, чи нас господь вiдступив, чи Ружинському чорт помагав. Сасько поступив нерозважно. Не розвiдавши гаразд, в котрiм боцi Ружинський та яка в нього сила, вислав у цей бiк передню сторожу, яка необачно наскочила на Ружинського i вiн її розбив на порох. Того налякався Сасько, i вiй уступив пiд Київ. А в Ружинського було всього-на-всього тисяча вiйська. Вiн, осмiлений такою легкою побiдою, пiдступив до нас пiд Бiлу Церкву. За ним пiшов Жолкевський з своїм вiйськом. Наш полковник Шавула виступив проти нього, бо ми довiдалися, що йде до нас Наливайко. Нас було разом сiм тисяч. Як бачите, як ми могли тодi Ружинського роздавити. Та йому на час наспiв з помiччю Жолкевський. Ружинський напав на табiр нагло. Ми збентежились. Настало замiшання, бо нiхто такої смiливостi не сподiвався. Наш табiр розiрвали, i ми стали уступати. Лише за Руткою вдалося Шавулi вiйсько впорядкувати, i тодi ми Ружинського вiдбили. Наспiв зi своїми i Наливайко, i тодi ми Ружинського так спражили, що ледве втiк. Ружинський з останками замкнувся в Бiлоцеркiвськiм замку. Та тепер наспiв Жолкевський. Старшина вважала неможливим давати йому поле. Ми стали уступати на Трипiлля, Жолкевський пустився за нами. Нас було бiльше шести тисяч. Господь нас вiдступив. На сором козацтву ми з такою силою уступали перед на половину меншим вiйськом Жолкевського. Ми отаборилися п'ятьма рядами возiв. Усi ми були пiшi. До того ще Жолкевський не був тут з усiєю своєю силою, бо вiн вирвався наперед, а решта тiльки наступала за ним. Та мимо того вiн вдарив на нас на урочищi Гострому Каменi. Та не вдалося йому розiрвати табору. Ми гарно вiдбивалися. Тодi сталося нещастя. Шавулi гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською смертю. Лободи не було тодi при нас, бо вiн з рештою нашого вiйська стояв пiд Києвом. На мiсце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхiв, що Жолкевський не важився нас бiльше зачiпати, вернувся в Бiлу Церкву i вижидав пiдмоги. Ми пiшли далi. Пiд Києвом ми злучилися з Лободою. У його таборi було багато збiгцiв, жiнок та дiтей, що втiкали перед ляхами. То було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними робити? Годi їх було лишити на поталу вороговi. Ми пiшли пiд Переяслав, гадаючи, що в степ не поважаться пани за нами йти.

Тепер пани взялися до давнього способу роз'єднати нас. Жолкевський написав до запорожцiв, обiцяючи нам цiлу торбу ласк, як лише покинемо гiльтаїв, себто наливайкiвцiв. Та ми його пiсланцiв ув'язнили i закували в диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далi робити. Нам лишилося або пiти у московську землю, або получитися з ханом i татарами, або оборонятися до останку, а були i такi, що радi були здатися на ласку панiв. Щоби забезпечитися вiд Жолкевського, треба було зупинити його переправу через Днiпро. Однi човни попалили, а другi поховали по комишах на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що зiбрався з козацтвом, у Каневi нам на пiдмогу. Як Жолкевський прийшов у Київ, мiщани зрадили йому, де човни похованi. За те хотiли ми киян покарати. Зiбравши сотню чайок, рушили козаки пiд проводом Пiдвисоцького горi Днiпром. Та Жолкевський уже стояв на березi i привiтав їх гарматою. Похiд не вдався. Пiдвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до спинювання Жолкевському переходу через Днiпро, i це нам вдалося. Ми гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемiрюватися з панами. I знаєте, чого Жолкевський вiд нас вимагав? Видати йому Наливайка i iнших старших, видати цiсарськi хоругви i гармати. Дрiбничка, правда?

- Якi то цiсарськi хоругви?

- А, то ви того не знаєте? Як хотiли усi володарi християнського свiту зробити спiлку на турка, то нiмецький цiсар прислав на Запорожжя свого посла Ля-соту, вiн привiз запорожцям у дари хоругви, клейноди i вiсiм тисяч червiнцями. Отож тi хоругви були панам солею в оцi, i вони наважились їх вiдiбрати.

Видавати свого товариша вороговi на смерть мученицьку - то був би страшний грiх, i Лобода це вiдкинув. Тепер Жолкевський пустився на хитрощi. До нас прислав двох, вони показувалися, що втiкли вiд панiв, i нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва переправитися через Днiпро i напасти на наш табiр, де були самi жiнки i дiти, бо цiла козацька сила стояла над Днiпром i не дозволяла Жолкевському переправитися. Ми тому i повiрили. Треба було уступати ще далi. Нашi човни поплили рiкою Сулою, а наш табiр посувався попри Сулу. Ми пiшли аж пiд Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких тридцять гармат i багато усяких припасiв. Як ми подалися далi, то Жолкевському прийшлось легко перейти Днiпро. Вiн iшов услiд за нами. Йому прийшли на пiдмогу литовськi полки. Тепер у Жолкевського була бiльша сила, як у нас. Ми уступали далi, хоч гiрко було йти з таким великим табором. Недалеко нам було дiстатися в степ, а тодi ми врятувалися. Вiдгадав нашi думки Жолкевський. Вiн розпочав з нами мировi переговори, щоби нас приспати, а тим часом послав вiйсько повище Лубнiв, що перейшло Сулу i заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, дiти, що ляховi не можна нiколи вiрити, вiн тебе цiлує, а нiж за пазухою держить. Ми стали табором над рiкою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох бокiв, годi нам було з отабореного мiсця рушатися. Ми окопалися з трьох бокiв i стали до оборони. Ляхи окружили нас i зачалася облога. Нашого табору не можна було силою здобути, бо з трьох бокiв вали, а з четвертого велике болото. Було в нас яких шiсть тисяч вiйська, i доброго, i менше вдатного, а друге - стiльки жiнок i дiтей. У нас було багато коней i скоту, яких не було де пасти, i все то гинуло. Настала страшна спека i сморiд вiд падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стрiляли у табiр з гармати i багато люду нiвечили. А Жолкевський не переставав вести переговорiв з нами. Iз-за того наливайкiвцi стали пiдозрювати нас у зрадi. Повстали в таборi колотнечi, аж на однiй радi Лободу вбито. Зробили це тi злодiї-наливайкiвцi.

- Хiба ж це не козаки?

- Це збиранина з усяких злодiїв. Наливайко тримав усяку дрань, розбишакiв. Вони нiкого не щадили, а всi їх злодiйства карбовано на справжнiх козакiв. Але по смертi нашого гетьмана не вдалось Наливайковi захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч Кремпський держав усе залiзною рукою, то годi було обi сторони з собою погодити. Ми, запорожцi, не могли вибачити тим злодiям-наливайкiвцям смертi нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табiр, то не може бути гаразду. Жолкевський знав про це вiд утiкачiв. Йому теж пильно було, у його вiйську був голод. Не можна було нiчого довезти, а вiн знав, що в нашiм таборi є подостатком поживи, i голодом нас не вiзьме, йому теж дуже пильно було справу покiнчити. З одного боку, лякав нас своїми гуляйгородинами, а з другого боку, пiдпускав туману на згоду.

- Що це таке гуляйгородини?

- Це такi рухомi фортецi на колесах, високi, мов обороги. Згори можна з них, скрившись за стiни, стрiляти з гармат у середину табору. Та ти, один з другим, як хочеш справдi запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба або дiтвак. Ти слухай та мiркуй сам, поки не вимiркуєш, а коли нi, то таки колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.

I цi гуляйгородини справдi налякали малодухiв, i вони подались на погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене заливає вiд соро- му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу i Шостака. Тим замарали козацьку славу на довгi вiки. Треба признати наливайкiвцям, що i чути про те не хотiли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його i ладились перебоєм видiстатися з табору. Наливайко вже перелазив через вал. Зчинився такий пекельний галас у таборi, що ляхи прискакали на конях дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани i видали… Видали i наших славних полковникiв. Видали хоругви, клейноди, гармати i всю зброю. Тодi Кремпський, бачачи, що цiла справа пропала, зiбрав коло себе вiрну дружину i перебився через ляцьке вiйсько. У тiм пеклi я втратив голову i вже рiшився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня. У пунктах угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено, що ми всi можемо свобiдно вiдiйти, куди нам завгодно. На те взялися жонатi козаки, щоб тим способом врятувати свої жiнки та дiти. Та Жолкевський уже по тiм, як ми видали усю зброю i стали голiруч, додав ще один пункт, а то, щоб тi пани, що з нами були, пiзнавали своїх пiдданцiв-хлопiв i забирали їх iз собою.

Ми кричали: "Зрада! Такого в умовi не було, ми не пристаємо!" - "Як не пристаєте, то обороняйтеся, - каже Жолкевський, солоденько усмiхаючись, - баталiя йде далi".

Та яка ж то могла бути баталiя? Ляхи були в нашiм таборi, ми без зброї, а мiж нами голосять жiнки i плачуть дiти… Нас взяла розпука. Кожний хапав що пiд руки попало. Я виломив iз воза люшню. Тодi польське вiйсько, роззвiрене, що стiльки з нами намучилось, кинулось нас рiзати, як баранiв. Не жалiли нiкого: рiзали жiнок i малих дiтей… Уявiть собi, що там дiялось, бо я не в силi вам цього розповiсти. Польськi жовнiри знасилували жiнок, а вiдтак розтинали їм животи. Малих дiтей застромлювали на списи i перекидали один одному. Мене обскочили, i якийсь ляшок пiзнав у менi свого пiдданця. Зi мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене, вiльного чоловiка, в пiдданство брати? Я скочив на нього, як ранений кабан, i зацiдив його люшнею по головi так, що мiзок вiдразу вискочив. Дiсталось також i тим, що мене хотiли живого брати. А що в тiм мiсцi табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втiкав щосили, поки не дiбрався в комиш. Тут було велике болото, i з цього боку наш табiр не був окопаний. Там я пересидiв двi доби, п'ючи гнилу воду з багна. Сюди чув я страшнi крики, голосiння i плач. Та вони, собаки, не мали найменшого милосердя над жiнками; здавалося поганим, що в цiм таборi зiбрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По двох днях коли все втихло, я викрався з болота i втiк…

Дiбравшися до Днiпра, кого я там стрiнув? Я стрiнув Пiдвисоцького, що йшов нам на пiдмогу. З ним получився i Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли iз низу запорожцi. Коли би було ще два днi перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Пiдвисоцький мав думку зайти їх iззаду вiд Днiпра.

Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.

- А як воно тепер на Сiчi, коли стiльки народу витратилося? - питав Петро.

- Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо вiн не пропаде, ми ще помiряємося з ляхами, i наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Вiйсько в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити…

Оповiдання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в яснiших зарисах той конфлiкт, який витворився мiж тими, що мають, i мiж тими, що не мають нiчого. Бо ж та цiла буча iз-за того пiшла. Пани хочуть, щоб бiднi на них робили, а вони щоб безжурно панували.

Було вже пiзно внiч. На небi зорi поперемiнялися. Деякi вже й позаходили, iншi посувалися на своїй дорозi далеко. Косарi стояли високо на полуднi. Козаки сидiли при великiй ватрi й куняли. Дехто полiз пiд шатро i захрiп. Старий Пугач полiз на вiз, пiд буду, накрився кожухом та невдовзi захропiв. Конi хрупали зерно, стоячи на припонi коло возiв. Десь далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за ним iншi. Сторожнi козаки проходжувалися повагом по замерзлому снiгу, позiхаючи голосно. Петро з Марком сидiли ще при вогнi, покурюючи люльки.

- Один з нас най iде спати, - каже Петро до Марка, - опiсля змiнимося.

- Якось не хочеться заснути. Так то оповiдання залiзло в голову; страхiття по мiзку снується, що годi забути.

- Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозi не знали. Як воно добре, що нас доля звiдти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися далi, переливали з пустого в порожнє, а вiдтак були б ми навiки прикованi до їх милостi, князя, кайданами вдячностi, а, може, згодом були б заложили шию в панське ярмо i сталися панськими собаками, як багато iнших.

- Та ще на князя Костянтина нема що нарiкати, там народовi добре живеться.

- А що буде потiм? Вiн же не вiчний, його цiла фортуна перейде в ляцькi руки, а тодi руський народ вийде на тих багатствах гiрше. Краще, щоб їх не було.

В тiй хвилi конi стали непокоїтися i форкати. Двi собаки, що повлазили на вози, посхапувалися i заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач встав теж i протер очi. Вiн спав чуйно, наче птиця на гiллячцi. Дивився в даль. Десь далеко чути було гаркотiння.

- Тiчка бiжить! Гей, хлопцi! До рушницi! Будемо мати гостей. Нуте, хлопцi, повiдв'язуйте коней.

- Коби лише не порозбiгалися, - завважив Петро.

- Ти, козаче, хiба не знаєш степових коней. Побачиш, як наш степовий кiнь вiд вовка обороняється.

Всi посхапувалися i згуртувалися при вогнi. Поспускали коней. Вони стали бiгати, позадиравши хвости, але нi один далеко не вiдбiгав. Опiсля один iз них заiржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снiгу. На той знак всi конi згуртувалися в колесо, головами до середини.

- Дивись, - каже радiсно Пугач, - яка мудра твар. Побачиш, як вони гарно обороняються.

А гаркотiння вовче щораз зближалося. Тепер козаки, якi позлазили на вози, могли бачити чорну плахту на снiгу, яка швидко тяглась до табору. Спереду бiгла велика вовчиця, а те все гнало, начеб великий та широкий хвiст якоїсь потвори.

- Хлопцi! - гукав Петро. - Рушницi напоготовi! Як наблизяться на десять крокiв - пали!

Тiчка зближалася. Гукнули стрiли в цiлу купу. Тiчка розбiглася на всi сторони i стала атакувати зi всiх бокiв. Багато вовкiв осталось на бiлiм снiгу.

- Дивись на конi, - говорив Пугач до Петра, - то варто видiти.

Справдi варто було видiти. Кiлька вовкiв кинулось на коней. Вони страшенно заквичали, наче безрогi, а вiдтак стали бити копитами поза себе. Кiлька вовкiв вертiлось по землi в судорогах. А конi анi рушилися. Стояли в збитiй юрбi, один при однiм. Понизили голови i дивились помiж ноги поза себе.

- А що, не славнi, не козацькi конi? - гукав Пугач. - Не дадуться, їй-богу!

Тим часом козаки стрiляли густо, вже на близьку вiддаль.

- Хлопцi, шпурляйте на них головнi, то собi пiдуть до чорта.

Так воно i сталося. Набили вовкiв багато, а решта пiшла врозтiч. Стало стихати стрiляння. Тепер i собаки позiскакували з возiв i пустилися за вовками. Пугач їх прикликав до себе.

- От дурнi, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.

З того всього тiльки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами, i добре скалiчив в удо. Його зараз перев'язали, засипавши рану порохом. Та вже до ранку нiхто не спав, а як лише стало на свiт заноситись, приказав Петро ладитись у дорогу.

- А що з вовками зробимо?

- А вже ж поздирається шкуру, тепер пiд рiздво кожух добрий, не пустить ', - каже Петро.

- Киньте їх до чорта, - каже Пугач. - То не на козацький кожух. Козаковi кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цiлий день возилися.

Рушили в дальший похiд. Знову залунала по степу весела пiсня. Веремiя" була дуже гарна, погiдна, хоч мороз щораз бiльшав.

I так iшла дорога одноманiтно далi. З возами не можна було поспiшати, але нiколи не кучилось. На нiчлiгу було весело. Стрiнули кiлька лiсiв, - i не бракло палива. Пiд нiч розкладали великий вогонь, який огрiвав i людей, i коней.

Аж на послiднiм ночлiгу сталася велика пригода, яка всiх втiшила.

Вже було далеко по пiвночi, на землю насiла велика iмла, що не було нiчого видно. Усi засипляли мертвецьким сном. Гукнув стрiл сторожного козака, i всi посхапувались. Пiд табiр пiдходили якiсь люде. Вартовi стали стрiляти далi. Непроханi гостi стали утiкати щосили, чути було тупiт утiкаючих коней.

Козаки розбiглися й побачили раненого татарина. Вiн лежав на землi з пiдстреленою ногою.

- От гiсть! - гукали козаки. - Ануте, хлопцi, бийте псубрата на втiху.

Надбiг Петро i крикнув:

- Не руш його! Вiд нього довiдаємося, чого вони хотiли, може, де недалеко бiльша сила татарська, пiдведiть його до табору.

Узяли татарина попiд пахи, вiн зуби закушував iз болю. З його йшла кров.

- Я тобi скажу, не питаючись, - каже Пугач. - Вони йшли конi красти.

Посадили татарина при вартi. Петро каже:

- Давай я йому поперед усього ногу перев'яжу.

- От невидальщина, - каже один козак, - я його зараз перев'яжу ножакою по шиї.

- Не руш кажу! - крикнув грiзно Петро. - I нiхто не важся менi перепиняти роботу.

' Не полиняє. - Ред.

" Погода.- Ред.

Петро розтяв ножем одiж, оглянув рану. Вона не була велика. Кiсть була цiла. Вiн засипав рану порохом i обв'язав чистим полотенцем.

Татарин був старий, змарнiлий дiдок з рiденькою борiдкою i поморщеним лицем, начеб йому шкуру ниткою перешивав. Вiн дивився заляканими очима на Петра i лебедiв.

- Не забивай бiдна Ахмет, козак. Аллах тебе благословити буде.

- Чого ви сюди лiзли? - питає Петро.

- Ми йшли конi красти. У нас бiда, нема їсти, - говорив Ахмет, - у мене п'ять дiтей малих, голодних, я бiдна, дуже бiдна…

- А дайте йому, товаришi, їсти, вiн, бiдний, голодний.

Козакам це не подобалось, стали воркотiти. Петро випрямився i поглянув грiзно поза себе:

- Тихо! Хто хоче з моєю рукою познакомитися, виступай! Непослуху я не стерплю. Розумiв?! Який вiдважний рiзати немiчного бiдака. Ти покажи, що вмiєш з татарином, коли вiн дужий… Стидайтеся. З вас мають бути лицарi, а показуєтесь вовками над падлиною. Казав: принести їсти.

Зараз втихло. Один принiс i подав татариновi кусок паляницi. Ахмет їв лакомо, аж давився.

- Дайте йому чарку горiлки. Пий, небоже. Твiй Магомет не заборонив горiлки пити, бо її ще не було.

Ахмет вхопив Петра за руку i став її цiлувати.

- Нехай тебе бог i Магомет, його пророк, благословить на твоїй дорозi, ти добра чоловiк; Ахмет буде за тебе молитися.

- Не болить тебе рана?

- Пече, але то нiчого…

- Ти вмiєш на конi їхати?

- Кожна татарин вмiє.

- Хлопцi, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годi спати… Татариновi дайте мого сивого коня.

- Що нашому осавуловi сталося? - говорили мiж собою козаки. - Козак хоч куди, а татарина не дасть зарiзати.

- Чи це послiднiй наш нiчлiг? - питав Петро Пугача.

- Перед заходом сонця будемо в Сiчi. I знову залунала пiсня, й похiд рушив.

Петро каже до татарина:

- Як зблизимося до Сiчi, то собi їдь з богом. На Сiч тебе не поведу, бо я там не пан i не знаю, що би з тобою сталося.

- Ти добра чоловiк, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує. Ти свiтло моїх очей, я тобi нiколи того не забуду. Ахмет вмiє бути вдячний, навiть джавровi…

Петро не говорив нiчого.

Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останнi гострi променi по замерзлiй землi. На обрiї було видно якiсь купи, начеб оснiженi гори. Iз-поза них виходили густi дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої рiчки. Петро питає Пугача:

- Що це, батьку?

- Це Сiч-мати, хрестiться, хлопцi.

Козаки познiмали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений. Ось цiль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться пророкування його приятелiв? Чи справдi жде його тут слава? В Петра шибали думки блискавкою. Серце сильно билося. Вiн став у душi вiдмовляти молитву. Чимраз ближче приходили до Сiчi. Усе було застелено снiгом. З високого берега видно було багато будiвель за валами, з яких виходили прямо вгору густi дими. Лише ворота було знати. Побiч них стояли на валах двi гармати. На валi проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали з'їздити з берега. Петро каже до татарина:

- Нам пора розстатися, їдь собi, чоловiче, з богом. Коня тобi дарую, то це мiй кiнь.

Татарин знову став лепетати благословення й поїхав. Та за хвилю обернувся до Петра та й каже:

- Осавуле, до мене ходи, щось скажу.

Петро пiд'їхав.

- Слухай, козак, мене Магомет покарає, що я тобi зраджу своїх. Але я за тебе спокутую, ти того варт.

Вiн наблизився до Петра й каже пiвголосом:

- Бережiться, козаки: цiєї весни пiде велика орда татарська з Менглi-Гiреєм на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять вас i ясир вiзьмуть. Всi мусять йти, кому прикаже його свiтлiсть хан. Може, i я пiду, хоч я спокiйна чоловiк. Бережiться!

З тими словами вiн потиснув коня й почвалав вiтром.

Петро стояв на березi Днiпра. Далеко направо й налiво розлягалась замерзла рiчка. Лише на однiм рукавi простяглась синя лента, якої мороз не одолiв…

Десь далеко грав Днiпро-Славутиця на своїх порогах.

Петро був захоплений. Вiн забув про все, що коло нього творилося, забув, по що сюди приїхав, забув про товаришiв, що стояли пiд воротами матерi Сiчi.

Петро зняв шапку й молився:

- Днiпре-Славутице, батьку! Ти, свята рiчко України! Чи є українське серце, яке б не забило живiше, наблизившися до тебе? Ти давнiй свiдку нашої бувальщини, нашої величi й упадку.

…На твоїй дорозi поставив господь могутнi пороги. За ними криєш ти тих бiдних дiток, яким тiсно стало на Українi. А цi пороги - то твоя мова. Горе тому, хто її не розумiє.

…Ти сердишся, ти гримаєш на твоїх дiток нерозумних, та грозиш ворогам. Доля України зв'язана з тобою на вiчнi часи. Україна тодi загине, як твоє русло висохне!

…Днiпре! Ти, український Йордане, свята рiчко!..

- Гей Петре! Осавуле! - гукали козаки. - Чого задивився?

Петро начеб зi сну прокинувся, протер очi й спустився з берега вниз…

За той час Пугач обмiнявся гаслом з вартовим козаком. Вiдчинились ворота, й цiла ватага в'їхала.

Петро опинився в Запорозькiй Сiчi.