Онлайн чтение книги Сагайдачний
III

Був гарний погiдний день, чисте голубе небо, нi одної хмарки. Було рано. Ясне сонце лиш що пiднялось на обрiї. Легенька мряка простягалася над водою Днiпра-Словутицi. На Великiй Хортицi зеленiв лiс, а в ньому щебетала птиця, аж заходилася. Трава замаїлася рiзноколiрним цвiтом. По болотi проходжались поважнi довгоногi бузьки, а вгорi скиглила чайка, вiдводячи хитрощами свого ворога вiд немiчних своїх дiток. Пiд небесами високо спiвав свою одноманiтну пiсеньку жайворонок. В травi перекликались перепелицi. Бджола бринiла по цвiтах, збираючи для себе, що найшла пригожого. Повiтря було чисте i свiже. Усiм було весело.

На Сiчi всi вiд раннього-рана прочували щось добре, радiсне.

Ось-ось, сьогоднi, наспiє якась добра вiстка про тих, що їх Сiч-мати у похiд вiдправила в далекий турецький свiт ширити славу християнського козацького низового лицарства…

З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила вiд нього жодна вiстка. Коли б похiд не повiвся, то вернув би хтось звiстити нещастя. Хiба ж усi не пропали.

Аж тої погiдної гарної днини рано почувся далеко внизу Днiпра гарматний пострiл, за ним другий, третiй. Iзгук гармат не вгавав, начеб здобували фортецю.

- Гей, братики! Та це хiба нашi вертають.

Хтось побiг на дзвiницю i вдарив у дзвони. По Сiчi пролетiв блискавкою веселий гомiн: нашi вертають!

Усе заворушилося. Кожний кидав роботу i бiг на сiчовий вал. А дехто на радощах забувся i бiг з тим, що держав у руках: той - з сокирою, той - з молотом, цей - з рушницею. Сiчовi вали вкрились людьми, мов мурашками. Усi видивляли очi вниз Днiпра. Дехто повилазив на баню церкви.

Аж ось показалися на Днiпрi байдаки. Помiтили їх тi, що були на церковнiй банi.

- Вертають, справдi вертають. Пливуть i турецькi галери…

Вони плили рядком одна за одною.

Козаки вигукували i викидали вгору шапками. Тепер вже нiхто не сумнiвався, що вертали з побiдою.

На валах стали стрiляти з гармат на привiтання.

Вийшов кошовий батько з булавою пiд бунчуками з старшиною, вийшов сiчовий пiп з процесiєю.

- Слава нашим лицарям!

- Побiда! - гукали з байдакiв. - Турки дiстали доброго чосу, що попам'ятають…

- Де отаман? - питали.

- Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.

- А Жук?

- Полiг, сердега, царство йому небесне.

Надплили i галери. На помостi отамана маяв малиновий козацький прапор. Побiч нього стояв Сагайдачний iз старшиною. Тут стояла сiчова музика. Бринiли бандури, дзвонили решета, свистiли свистiлки.

- Слава Сагайдачному! - гукали з усiх сторiн. Коли трохи стишилося, заспiвав сiчовий пiп:

- З нами Бог, розумiйте язици i покоряйтеся, яко з нами Бог.

Зараз пiдхопили пiсню дячки, а за ними увесь народ, познiмавши шапки. Козаки на байдаках хрестилися на церкву i дякували Богу, що їм щасливо дозволив вернутися. А вже турецькi бранцi впали на колiнки, хрестилися днiпровою водою i плакали з радощiв, що знову вернулися на яснi зорi, на чистi води, у край веселий.

Пiп благословив їх хрестом. Тодi стали припинати байдаки до повбиваних палiв, галери закинули якорi, i козацтво стало виходити на берег. Зароїлося народу, мов у муравейнику. Позбiгали з валiв i шукали знайомих. Повiтанням не було кiнця.

Був тут старий Жмайло. Вiн обнiмав Марка i Сагайдачного.

Сагайдачний пiшов прямо у церкву за попом, тут впав ниць перед тетраподом i дякував Богу. Залунала благодарственна пiсня за вiднесену побiду.

З церкви пiшов Сагайдачний до кошового з докладом про похiд. Старшина, слухаючи цього, не могла з дива вийти.

- Так воно, панове отамання, - кiнчив Сагайдачний. - Варна зруйнована, а Очакiв без суден… Тепер можна йти у морський похiд хоч би й зараз. Поперечних ланцюгiв теж немає…

Зараз по обiдi стали переносити здобичу з байдакiв у Сiч. За тим наглядав Жмайло. Гармати поскладано пiд майстернею. Iншу зброю, одежу, сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах, а грошi в мiшках зложено в домi кошового.

Сагайдачний був дуже знеможений. За той час вiн дуже змарнiв на лицi i висох. Вiн же увесь час походу мусив про все тямити.

Вiн зайшов у домiвку генерального обозного, поклавсь на лежанку i крiпко заснув. Потурнаковi порадив, щоб той по Сiчi не вештався, а держався його боку. Антошковi приказав пильнувати дверей i нiкого сюди не пускати.

Другої днини сонце вже стояло високо, як Сагайдачний прокинувся. Поперед усього вiн викупався в Днiпрi i перевдягся у празничну одежу, котру принiс йому Антошко з куреня.

На майданi проходжалося багато народу. Населення Сiчi побiльшилося шiстьма тисячами турецьких бранцiв. То був рiзноманiтний народ. Були тут переважно українцi: козаки, селяни i мiщани. Були ляхи, волохи, угри, серби i болгари. Усi вони дiлили однакову долю, носили однаке ярмо, тож покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького пекла. Тi три дiвчини, що втiкали з гарему варненського пашi, жили тепер таки на галерi, бо у Сiчi жiнкам не вiльно було жити. З ними було найбiльше клопоту, бо не було їх де примiстити. У степ годi було їх прогнати.

Остаточно Сагайдачний передав їх одному сiмейному козаковi-старшинi, що вертався у хутiр i згодився забрати їх до себе.

В домi кошового переночували i попаювали золото. Подiлено його на три частини. Одна йшла на сiчову церкву i майбутню школу, котру Сагайдачний настоював заснувати, одна - на сiчовий скарб, третя частина пiшла до подiлу мiж товаришiв, якi були у походi. Коли хто полiг iз сiмейних паланчиних товаришiв, то його пай передавали для сирiт. На тому знову настоював Сагайдачний.

По тiм узяв Сагайдачний кошового на сторону i каже:

- Перш усього, кошовий батьку, у мене одно пильне дiло, яке треба негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що приїхав з нами один потурнак, котрий у сiм походi козацтву багато прислужився. Я був би своєю головою, нiде правди дiти, цього не вигадав, i ми всi були би попропадали, як рудi мишi, коли б не вiн. Людина освiчена, розумна, хитра i щира. Вiн сердечно сповiдався перед нами i каявся. Треба повести дiло так, щоб козацтво простило цього наверненого грiшника i прийняло його до громади. Вiн може на будуче козацтву дуже прислужитися своїм розумом i досвiдом. Я йому поручив безпечнiсть, i у цьому моя честь зачеплена, бо Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився. Треба би робити усе iззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з великої побiди. Треба завтра скликати велику раду. Потурнак має багато ворогiв помiж тими бранцями, що ми їх з Варни привезли. Не треба їм багато лишати часу, бо як рознесуть помiж козацтвом про його вчинки, то можуть нам його з рук вирвати i на куски пошматувати.

- Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний похiд. Мушу тебе звеличати, щоб тобi з'єднати пошану у всiх, а тодi хай вже твоя голова промишляє, як дiло повести.

Сагайдачний, вернувши вiд кошового, каже до потурнака:

- Ходи, вашмосць, зi мною до церкви…

На те слово потурнак задрижав усiм тiлом i каже:

- Я боюсь переступити порiг божого дому, щоб мене господь не покарав на мiсцi.

- Не бiйсь! Знай, що Бог не хоче смертi грiшника. Я тебе проведу аж до попа. Тобi треба висповiдатися i прийняти покуту, яку тобi наложать. Вiд того тобi на серцi полегшає. Уповай на Боже милосердя. Тобi i перед козацтвом гладше пiде дiло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з кошовим про тебе, i завтра збирається велика рада. Кошовий менi поможе, товариство тобi простить i заживеш мiж козацтвом давнiм лицарським життям.

Iван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не мiг iти власною силою, i держався руки Сагайдачного. Вiн хитався, мов п'яний. Пiшли так у церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли вiн йшов пiд руку з Сагайдачним, нiхто не посмiв його зачiпати.

На порозi церкви Iван впав навколiшки, бив себе в груди i плакав.

Вийшов їм назустрiч пiп.

Сагайдачний каже:

- Оцей каючийся грiшник приступає со страхом i трепетом до сповiдi. Бiльше тобi, отче, говорити не треба, бо се вже не моє дiло.

Сагайдачний лишив Iвана в церквi i пiшов на майдан.

Пiп приказав зачинити церкву, i розпочалася сповiдь…

Сагайдачному аж навкучилося ждати. Вiн не хотiв, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповiдь не скiнчилася.

Аж вийшов пiп з церкви i прикликав Сагайдачного.

Насеред церкви лежав на помостi, навхрест руки розвiвши, потурнак Iван.

Вiзьми його з собою, пане Конашевичу, а то околiє чоловiк… Такого щирого каяття я ще не бачив…

Сагайдачний нахилився i взяв його за одежу.

- Устань, товаришу, пiдемо обiдати. Господь простив тобi твої грiхи.

Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу. Пiшов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.

- Хто се?

- Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни.

- Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.

Другий козак каже:

- Вiн пiд рукою Сагайдачного. Не раджу нiкому його зачiпати. Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно.

Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися, i так моливсь довго-довго, їсти не хотiв нiчого i просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв у церкву запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у притворi хрестом. До причастiя треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як вернулися у домiвку, потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати.

- Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння моєї душi. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати мене кiньми або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське менi тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.

- Слухай, Iване, зараз збирається радне коло. Не роби собi з того нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.

В тiй хвилi вдарили на майдан в литаври. З усiх сторiн сходилося козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого їх кличуть.

Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всi сторони, говорив:

- Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство!

Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити вам про славний похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, знаєте. Багато з вас у сьому походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч нашi славнi лицарi-молодцi. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.

Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!"

Скiнчився реєстр тим, що визволено з турецької неволi шiсть тисяч християнських бранцiв.

Тепер кошовий говорив далi:

- А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство? Правда, що без вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого не зробить, та коли знову найкраще вiйсько не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада…

- Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане.

- Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiдносячи шапки вгору. - Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?

Сагайдачного випхали на пiдвищення, i вiн кланявся на всi сторони.

- Тихо! Сагайдачний буде говорити!

- Панове отамання, i ви, мої добрi, щирi i вiрнi товаришi! За що ви мене славите i величаєте? Я лише думку пiддав, щоб йти на Варну, а похiд повiв i все запорядив наш славний отаман Жук, вiн там i голову поклав, його тiло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на сiчовому кладовищi поховати. Та буря на морi затопила його враз з байдаком, i вiн на днi моря спочиває. Царство йому небесне i слава на вiки вiчнi, йому треба подякувати, його досвiдному отамануванню, а не менi.

- Що й казати, - говорив хтось з гурту, - а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий…

- А хто нас так хитро вивiв iз матнi, як не ти?

- Нi, не я, товаришi. На здобуттi замку був моїй роботi кiнець. I коли ми були у найбiльшiй небезпецi, коли турецький флот з Бургаса сидiв вже нам на спинi, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвiду у морськiм походi. Тодi послав нам Господь на щиру пораду мудру i досвiдну голову, i це нас врятувало вiд неминучої загибелi. - В цю хвилю коло заворушилося, i всi були цiкавi знати, про кого Сагайдачний думає. - Та цьому не кiнець, - говорив Сагайдачний. - Той самий чоловiк славно убрав у шори очакiвського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опiсля в лиманi спалили, видурив вiд нього двадцять тисяч золотих турецьких цехiнiв i не взяв з цього нi шага для себе, а все вiддав сiчовому товариству.

Коло розступилося, i тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака i поставили перед Сагайдачним.

- Боже провидiння заставило одного славного козака, що побував у турецькiй неволi, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пiзнати всi бусурменськi штуки, розвiдати усi скритки у Варнянськiм замку. Коли його невольники пiймали, хотiли його, живого, кинути в огонь. Та голос Божий наказав менi до сього не допустити. Сей потурнак показав нам сi каземати, де мучились закованi християнськi невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро зложене. Без того ми самi хто зна, чи були би що знайшли, а тi нещаснi у льохах були б повмирали голодною смертю.

А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав приказ втiкати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали вiд страшної бурi. Вихор, вiючи нам в бiк, був би повивертав усi судна, а недобиткiв були б захопили пiд Очаковом. Тодi сей потурнак порадив плисти в Днiстровий лиман з вiтром. I се нас врятувало. Що далi було пiд Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.

Вiн сповiдався передi мною i старшиною нашою каявся, забажав вернутися в рiдну землю i тут спокутувати свої грiхи своїми добрими вчинками на службi сiчового товариства. Вчора вiн примiрно висповiдався, а сьогоднi запричащався. Значить, що вiн вже поєднався з Богом i вiн його простив. А що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому i приймете у товариство як товариша, чи будете строгiшi вiд самого Бога i покараєте його?

- Коли Бог його простив, то й ми прощаємо, - каже старий Жмайло, - чи правда, панове товариство?

- Вiн вартий того, щоб його живого у землю закопати, - обiзвався якийсь голос.

- Се правда, панове, - каже Сагайдачний, - потурнак Iбрагiм сього вартий, але потурнак Iван вартий i великої нагороди за те, що вiн для козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правдi, то треба його в першу чергу нагородити, а вiдтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрiвняється з карою, бо обi вони однаковi.

- Добре говорить Сагайдачний, так сьому i бути. Ми прощаємо.

- Прощаємо, зняти з нього кайдани, - кричали козаки.

- Чи всi згоднi? - питає кошовий.

- Усi!

- Нема згоди, - кричав якийсь турецький бранець позаду кола. - Розiрвати його на куски…

- А ти що? - кричали козаки. - Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у сiчове товариство приймуть, йди собi з богом та мовчи.

Зараз приступили до потурнака i зняли з нього кайдани. Вiн плакав з радостi, кланявся i дякував.

- Панове лицарi! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви менi зробили велику ласку, але i собi ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився i наслухався, чого я мiж турками навчився, складаю се на вашi послуги. Я знаю всi турецькi та татарськi штуки i замисли, а се охоронить козацтво не вiд одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно вiдомстити їм за те, що вони менi накоїли i до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товаришi, знайте тепер, хто я… Я багато знайомих пiзнаю мiж вами, та ви мене не пiзнали, бо я дуже за той довгий час змiнився… Я - Iван Iскра-Iскрицький, отаман Гадяцького куреня… Я пропав у походi на татар лiт тому десять назад, i ви, певно, за мене досьогоднi молились…

Мiж козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Iскру, аж охнув вiд нежданої вiстки…

Iскра скочив з пiдвищення i пропав в юрбi.