Онлайн чтение книги Сагайдачний
ХI

Полковник Чепiль, розставшись з Сагайдачним, рушив зараз тiєю самою дорогою, якою йшли сюди.

Перейшли гори, минули спалений Єскi-Крим i подались в середину ворожого краю. Йшли великою пустинею. Татарськi улуси позникали. Татари забрали свої отари та табуни i пiшли у глибину Криму. До того ще спалили степ. Аж страшно було в таку дорогу пускатися. Нiчого не було видно, хiба почорнiлу землю, на яку падав пекельний жар лiтнього сонця.

У козакiв було харчiв доволi. Коней i волiв кормили сухою пашею, а воду для себе i для скота везли в бочках, якi наповняли в тих рiчках, котрi по дорозi надибували.

I конi, i люде страшно мучились. Гаряче сонце ссало iз них останню капельку. Конi дуже помарнiли та ледве волоклись, понизивши голови.

Дотепер не стрiчали нiде ворога. Аж коли перейшли на другий берег рiки, стали показуватись на обрiї татарськi стежi, якi, очевидно, зорили за козацьким рухом. Вони начеб iз землi виростали i пропадали в степу. Згодом стали чiпати козакiв, i треба було вiдганяти рушничним огнем. Тi напастi ставали щораз частiше. Чепiль приказав, щоб стежi нiколи задалеко у степ не запускались i не ганялись за втiкачами.

Вiд пiйманих татар довiдались, що хан з великим вiйськом заступить козакам дорогу перед Перекопом i похвалявся, що нi одна козацька нога з Криму не вийде.

Старшина, довiдавшись про таке, затривожилась. Вони не так боялися татарського вiйська, як голоду i безводдя, коли б прийшлось довше в Криму задержатись. Народу в таборi було дуже багато, до того ще жiнки i дiти, яких визволили з неволi. Усiх треба було вигодувати i напоїти. Один козацький роз'їзд захопив десь на боцi отару овець, з чого всi були дуже радi. Та цього ненадовго вистало. Вода в бочках стала висихати вiд сонячної жари. Старшина турбувалась, та цього не можна було козакам показувати.

Чим ближче доходили до Перекопської шийки, помiтили стежнi козацькi чети, що там стоїть справдi велике татарське вiйсько. Тепер вже роз'їздiв не можна було посилати. Кiннота, що йшла довкруги табору, держалась близько. Треба було сподiватись кожної хвилi, що татарва напре на них цiлою силою. Табiр поступав уперед дуже обережно, щоб кожної хвилi бути готовим до бою. У тiй сторонi степ уцiлiв вiд пожару i вкривавсь високою травою.

Аж одного дня татари стали наближатися. Вiд пiвночi сунула чорна валка, яка щораз стала розвиватися в пiвколесо, поки зi всiх сторiн не замкнули табору.

- Коли нам з Сiчi не наспiє помiч, то ми пропали, - говорив Чепiль до Жмайла. - Як там вже є Сагайдачний, то вiн нас не лишить, а може, i вiн десь у сiй непевнiй дорозi пропав…

- А я сього певний, що Петро не пропав i що вiн леда день прийде i нас виручить. Ми поки що будемо вiдбиватись у таборi. Правда, що годi нам зараз йти далi, поки трохи не переб'ємо татар, але взяти себе не дамо.

- Без води погинемо. Придивись, скiльки у нас жiнок i дiтей. Коли вони повмирають, то у таборi кинеться яка пошесть i чума або чортзна-що. Ми тепер так обложенi, що хiба птиця з табору перелетить, щоб братiв про наше горе звiстити.

- А я кажу, що вода буде… Я зараз, як ми окопаємось, викопаю колодязь, i добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас i дерева доволi з наших човнiв… Не турбуйсь, отамане.

- Тут хочеш копати колодязь?

- Нi, не тут, а трохи далi. Тут недобре мiсце до оборони. Ми рушимо замкненим табором ще трохи наперед… Я гарматою промощу собi дорогу.

I зараз положення табору змiнилось. Передовi i заднi вози пооберталися. Переднi попихали люде руками. Звiдсiля стали стрiляти з гармат у збиту татарську юрбу. Табiр йшов черепашиним кроком, але таки посунувся о кiлька гонiв наперед серед безнастанної пальби з гармат на усi боки. Татари стали щораз бiльше присiкатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.

Табiр став у такому мiсцi, яке Жмайло уважав за вiдповiдне. Зараз пообертали вози боком, i як лише настала нiч, взялись до заступiв i стали з усiх бокiв окопуватися. А посерединi табору стали могильники пiд оком Жмайла копати колодязь. Робота йшла день i нiч. Жмайло казав розiбрати похiднi судна, до переправи через рiку призначенi, i тими дошками пiдпирали стiни колодязя.

Чепiль тiєю роботою дуже цiкавився. Заходив часто сюди i питав, чи вже вода показалася?

- Ще нема, та ми її добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до сарахманiв…

- А що це таке - сарахмани?

- У нас, в Галичинi, вiрять люде, що десь пiд нами якiсь сарахмани живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижнi лушпини з яєць на воду кидають - це, мовляв, для бiдних сарахманiв, у котрих тiльки i свят буде, що тi лушпини пооблизують.

- Тобi жарти в головi, а менi турбота свiт морочить…

- Я не жартую, коли про колодязь говорю. Вiн буде, ще i журавля поставимо, та ще i корит на воду наробимо…

Татари лише раз пробували узяти табiр приступом, та їх так привiтали, що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.

Татари були певнi, що вiзьмуть табiр безводдям, коли не голодом, i тому ждали тiєї хвилi терпеливо, аж козаки самi здадуться або усi вигинуть. Вони не наближалися до табору на вiддаль гарматного стрiлу. Лише вночi страшно галайкали, i тривожили людей, та не давали спокою.

Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:

- Вода!

Цiлий табiр вiд цього одного чарiвного слова начеб ожив. Слово переходило вiд одного до другого, поки не облетiло цiлого табору. Всi дуже радiли i хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода пiдходила щораз вище. З долу кричали, щоб їх швидше тягли вгору, бо вода доходила їм до грудей i грозила їм затопом. Вода була така студена, що аж у костях ломило.

Зараз опiсля стали спускати униз вiдра i тягти воду, котру вливали в наладженi корита. Вода зразу була каламутна, та нiхто на це не зважав, бо умирав вiд спраги. Конi, почувши воду, стали iржати i рватися з припонiв до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб бiльше було до води приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в колодязi чимраз вище, добра, студена, чиста.

Зараз поставили на двох стовпах дерев'яний вал, на якому причеплено довгий мотуз з вiдром. Козаки наперемiну тягли воду i вливали до корит та човнiв. Люде начеб вiджили, усi повеселiшали, начеб на свiт народились.

Чепiль говорив до Жмайла:

- Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустинi. Пропали б ми, мов рудi мишi в степу. Тепер можна вже пiдождати на мiсцi, поки пiдмога не прийде. Татари йно ждуть того, коли ми здамось, i тому нас поки що не чiпають… Хай ждуть, ми пiдождемо теж.

- I ми довго ждати не можемо, бо харчiв не стане. Треба усю поживу перечислити та видавати на кожного по паю. Iззовнi ми нiчого не добудемо: нi вола, нi осла.

- Нам треба забезпечитись на яких два мiсяцi.

- Краще буде, як помiркуємо на три, - каже Жмайло. - Особливо з сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину їсти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як слiд…

Усi благословили Жмайла i почували себе бадьорими. Навiть скот повеселiшав i взявся за суху пашу.

В таборi залунала весела пiсня, забринiла бандура…

Татари не могли того зрозумiти, що сталося. Пiдкрадались вночi пiд табiр i замiсть одчаю почули веселiсть. Як донесли про те хановi, вiн каже:

- Тим шайтанам сам чорт помагає. Мусимо їх брати силою, а то далi ми всi з голоду i спраги поздихаємо…

Справдi, татарське вiйсько голодувало, а воду для людей i коней привозили у шкуряних баклагах.

Зараз другого дня пiшли татари до наступу. Вони пiд'їхали з одного боку з великим криком i пустили на табiр велику силу стрiл, якi навiть не долiтали. Козаки стрiляли з гармат i рушниць, косили татарськi ряди, мов траву. Татари подались назад i вже того дня не наступали.

На другий день знову нiхто не показувався. Татари кудись пропали.

- То якiсь татарськi хитрощi, - говорив Чепiль до старшини. - Вони щось задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так можна на Сiч вiстку послати…

На таке каже Струк:

- Сього не треба. Як на Сiчi вже є Сагайдачний, то вiн, певно, поспiшить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на виручку йти. Тепер робота коло хлiба, i всi порозходилися. А заки вони зберуться, то ми пропадемо…

- Краще би розвiдати, куди татари подiлись, - каже Жмайло. - Я поїду сам на роз'їзд.

- Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж - обозний. Роз'їзди пошлемо на всi боки, а вже досвiдних людей ми знайдемо…

Старшина стала подавати рiзних запорожцiв, якi своєю проворнiстю вiдзначались.

- Поїде Степан Бульба, Тарас Печiнка, Максим Грух, Конопель. Господи, у нас не було би людей!

Названих зараз прикликали, а Чепiль каже їм:

- Берiть, голуб'ята, по десятку козакiв, виберiть найкращi конi i гайда на роз'їзди… Розвiдайте, куди татари дiлись? У бiй не вдавайтесь, а, помiтивши, де татарва, завертайте швидко у табiр. Може, справдi покажеться таке, що зможемо рушити далi i перебитись табором.

- Воно би можна i зараз так зробити, якби ми могли з собою i наш славний колодязь забрати, - каже Бульба. - Ну, їдемо, братчики…

Зараз розiйшлись вибирати собi людей i коней.

Роз'їзди виїхали з табору i незадовго пропали в степу.

Надвечiр всi вернулися, крiм Степана Бульби; вiн поїхав прямо на пiвнiч.

- Тi, певно, пропали, - каже Чепiль. - Там, певно, була найбiльша сила. - Ну нiчого… треба у той бiк послати за слiдом другий роз'їзд… той мусить бути обережнiший…

Як лиш на свiт заноситись стало, виїхав на пiвнiч другий роз'їзд. Другi роз'їзди, якi повернулися вчора, нiде татар не стрiнули. Нинiшнiй роз'їзд недалеко заїхав, як помiтив вiд пiвночi великi клуби диму, начеб чорна велика хмара припала до землi i сунулась з пiвночi на пiвдень. З пiвночi пiдганяв її сильний вiтер.

- Степ запалили, втiкаймо! - крикнули в один голос всi козаки i завернули конi.

Вони поприлягали головами до шиї коней i пiдганяли їх. Конi зрозумiли теж небезпеку i гнали так, що пiд животами майже землi не доторкали.

В таборi помiтили їх теж i зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з пiвночi.

Жмайло став на возi з сiном i кричав:

- Хто живий, виступайте окопувати табiр, та лиш так, щоб траву перекопати. Порозносити судна з водою попiд вози, щоб можна погасити пожар.

Довкруги табору зароїлося вiд людей. Кожний поспiшав, хапаючи що в руки попало: шаблю, келеп, заступ… Робота йшла дуже запопадливо.

Жмайло приказав перенести порох усередину табору i прикрити переверненими суднами, а на це накласти одежу i зливати водою. Всi жiнки в таборi тягли воду з колодязя i помагали козакам.

Хмара диму щораз наближалася. Конi i скот стали непокоїтися. Воли ревли, конi квичали та обступили колодязь, понизивши голови.

В таборi настала велика жара, а вiдтак дим залiг увесь табiр i виїдав людям очi. Та робота не вгавала, хоч люде душились вiд диму. Вiтер перекидав полум'я на переднi вози. Огонь тушили водою.

На щастя, подув сильнiший вiтер i погнав огнем далi. Над табором наче огняна буря перелетiла. Цiла околиця горiла. Жара була страшна, хоч диму вже не було. Згодом, завдяки тому вiтровi, став воздух холоднiти. Усi свобiднiше вiдiтхнули. В таборi не було нiякої шкоди.

Та ось за цим вiтром надпливли з пiвночi справдешнi хмари на небi. Почулись сильнi громи, якi не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по темно-синiх хмарах. Затим пiшла сильна злива. Дощ падав, начеб небеснi застави повiдсувались.

Злива тривала коротко, начеб на те тiльки послав її бог, щоб потушити огонь по степу. Згодом хмари полетiли геть на полудне i показалось чисте, голубе небо. Воздух прочистився i просвiжився. Усi вiддихали повною груддю.

- Господь на нас милосердний, - говорили козаки помiж собою.

- А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не полiг, то згине мiж татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все…

- Пропав або й нi, - каже полковник Глух. - Вiн хитрий, як лисиця, i татарську мову знає, а певно, що дiбрав собi таких самих товаришiв, як i сам… Я надiюсь, що вiн перекрався i дасть знати на Запорожжя…

- Бог би з тебе говорив, - каже Чепiль, - та воно нелегке дiло через татарськi лави на цiй вузенькiй шийцi Перекопськiй…

- Боже йому помагай! - говорив Жмайло. - А ми порадьмося, що нам далi робити?

- Поки що лишаємось на мiсцi, - каже Чепiль, - бо кращого не знайдемо. Маємо тут воду, вогнем нам бiльше нiчого не зроблять.

- Пiдождiм тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би певно до наших.

- То закороткий час. Пождiмо двi недiлi - треба деякi вози понаправляти, бо поки стоять на мiсцi, то стоять, а рушити з мiсця, то певно порозлiтаються. Колеса порозсихались, нiчим мазати… Вiдтак рушаймо далi табором поволi, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо другий колодязь i якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.

А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить, запорядив великий наступ з усiх бокiв.

Татари мов з землi повиростали. Вони летiли на конях з великим розгоном i криком прямо на табiр, аж жахом проймало. З табору стрiнули їх гарматою i рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табiр оповився густою хмарою диму.

Татари падали цiлими валками. За цим валком з трупiв ховалися татари, що позлазили з коней, перелазили вал i перлись далi. Звiдсiля випускали цiлi хмари стрiл i посувались щораз ближче. Вiд безнастанних стрiлiв рушницi так порозпiкались, що годi було порохом налаштувати…

Татари, мов скаженi, перлись далi. Жмайло заздалегiдь приказав покопати ями, прикрив їх суднами i тут скривали жiнок, дiтей та ранених, щоб їх захистити перед татарськими стрiлами. Напираючих татар не можна було нi рушничним, нi гарматним огнем здержати. Добрались аж до возiв i стали туди дертися. Козаки вiдбивались шаблями, списами, а то i дрючками. Старий Чепiль страшно iзнемiгся i гадав, що йому вже прийшла остання година.

Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бiгав з одного боку в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, i стинав татарськi голови, мов макiвки. Страшно було на нього глянути. Очi набiгли кров'ю, губи спеченi, аж чорнi, голос охрип. Двi стрiли його досягли, з нього текла кров, яка на ньому засихала, та вiн на це не зважав. Де був найбiльший напiр, там вiн зараз i з'являвся.

- Ось так їх, братики, ось так собачих синiв, ми їх проженемо. Ось незадовго наспiють нашi на виручку. Сагайдачний вже у Перекопi. Не давайтесь, вже недовго нашого горя, - говорив так навгад, щоб пiддержати дух у вiйську, хоч сам не вiрив у те, що говорив.

Жiнки i дiти, що у ямах поховались, пiдняли страшний лемент. Кожне прочувало, що коли татари прорвуться у табiр, то усiм прийде кiнець…

Степан Бульба, старий досвiдний запорожець, вибрав собi таких самих завзятцiв, як i сам, i поїхав на розвiди на пiвнiч вiд табору, прямо на Перекоп.

- А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися, та й до своїх махнули?

- А чому? Можна попробувати. Козак не без долi.

- Та коли ми всi на се згоднi, так не їхать нам на конях, а йти пiшки, чорт його батька знає, чи де у травi зачаєних татар не стрiнемо.

- Не то пiшки, а нам i перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми тут усi є, знаємо сю песячу мову…

- От i добре, голуб'ята, - каже Бульба, - тепер дiло у сьому, щоб татарської одежi добути…

- А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати? - каже нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. - От, братики, ви добре дивiться, може, де любчикiв-татар помiтимо, а тодi ми й подумаємо.

Онисько Хрущ - то була собi знатна особа мiж тим товариством. Говорив дуже поволi, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького росту, не дуже подобав на силача, та вiн справдi був дуже крiпкий. Говорив м'яким голосом, наче жiнка, нiколи не хвилювався i не злякався хоч би самого чорта, а рiзнути йому ножакою ворога по шиї - то начеб хлiба вкусити. До того вiн був перший повзун на Запорожжi i знав порушатися по-гадючому цiлi гони без утоми.

- Ось бачите, братики, я вже щось бачу. Он там, у степу, легенький димок серед степу показується. Ви тут лягайте у травi з кiньми, а я з кiлькома товаришами пiдкрадусь роздивитися…

Козацькi конi були до того навченi, що на команду лягали на землю i лежали, доки було їх панам завгодно. Сталося по думцi Хруща. Конi полягали в травi, а всi пiшли за Хрущем, ховаючись. Хрущ випереджав усiх.

Наближались тихцем до того мiсця, звiдки виходив дим. Згодом побачили сторчачу серед трави татарську кiнчасту шапку. На знак Хруща козаки припали до землi, а вiн, узявши довгого ножа в зуби, поповз далi. Незадовго повернув до своїх.

- Ось як воно, братчики. Десяток татар, я пощитав добре, сидять при вогнику i печуть м'ясо, либонь, конятину. Один стоїть та, либонь, пильнує, а так собi, бо вони тут безпечнi. Ми пiдповземо, та хоч нас йно шестеро, то подолiємо, i буде одежа.

- Яка у них зброя? - спитав Бульба.

- На ратищах печуть конятину, а попри те нiж, та й годi. Ну, братчики, не час роздобарювати, ходiмо…

Всi поповзли вперед з ножами в зубах. Шаблi та пiстолi позакидали за спину, щоб не заважали.

Татари справдi нiчого не прочували. Вони сидiли кругом огня i заїдали печене м'ясо.

Тодi Хрущ схопивсь перший i, мов кiт на мишу, кинувся з ножем на першого найближчого татарина. Татари оторопiли, та заки стали до оборони, вже Бульба з товаришами усiх порiзали.

Всi знали що робити, поприсiдали до землi i стали стягати з побитих одежу та перетягати на себе.

- От зле, братики, - каже Хрущ, - далебi, що зле. Ми поспiшились. Одного татарина треба було оставити в живих, та гарненько розпитати, що нам треба знати… Далебi шкода…

- Не журися, - каже Бульба, - ми ще десь "язика" добудемо.

Тепер Хрущ i другi козаки стали мазати собi лице попелом та вугiллям, розмочивши його слиною…

Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися конi i прибiгли до своїх панiв.

- От козацькi конi розумнi, далебi, цiлувати їх за те, - говорив поволi Хрущ, - розумний козацький кiнь - то краще дурного товариша.

Конi прибiгли до козакiв i стали їх обнюхувати.

- А тепер, голуб'ята, на конi та в дорогу, - каже Бульба.

- Ой нi, братчики, - говорив Хрущ, - так воно буде не добре. Ми ще поспiємо, та ось шкода нам тiльки печеного м'яса оставляти вовкам на снiдання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м'ясо хай вибачать. От, братчики, берiть по кусковi в кишеню, а по дорозi схрупається. Спасибi добрягам татарам, що под-бали… Воно - конятина чи баранина - все одно, аби голоду не було.

Козаки посiдали на коней i поїхали далi на пiвнiч. Вони роздивлялись на всi боки i оскiлькимога обминали купи татар. Та не все повелось їхати помiж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, i як огонь гнав по степу на пiвдень.

- Гаряче буде нашим, - говорили козаки, - нам треба поспiшати щосили.

- Та все ж так, щоб коней не заморили… Хитрi татари, не пiдпалювали довго степу, аж добрий для них вiтер трапився.

Їдучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба виїхав до них перший.

- Хто у вас ватажок? - питає татарин. Зараз виїхав один з гурту.

- По приказу його свiтлостi хана, усе вiйсько має поспiшати до нього. Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згорiли би вiд вогню, так буде загальний наступ на козацький табiр. Його свiтлiсть забожився, що нi одна нога не вийде з Криму. - Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютiстю на козакiв, так вiдгрожувався, що нiхто був би не догадався у ньому запорожця.

- Остання їм година виб'є, - говорив другий козак, - тому його свiтлiсть стягає усiх до себе, щоб кожний правовiрний наситив i заспокоїв свою помсту…

- Ну, прощайте, менi треба їхати далi.

Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили далi, аж втратили цiлком татарську чету з очей.

Попри зруйнований Перекоп перекрались нiччю. За Перекопом почували себе безпечнiшими; тут стрiчали хiба татарських конюхiв, котрих можна було легше перехитрити.

Вони прямували iк Днiпровi.

- От, братики, - говорив Бульба. - Ми буцiмто перебились щасливо через татарську хмару, та нам ще далеко у Сiч, а поки звiдтiля наспiє помiч, то наш табiр таки не устоїться, i помiч прийде вже по всьому.

- Ти недобре говориш, товаришу, - каже Хрущ. - Як вже господь дав нам через се осяче гнiздо перебратися, то i далi нам пособить, i все буде гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили великої не треба. Вистане десять сотень, щоб татарина по спинi вдарити, а тодi i для табору дорогу промоститься. Нам не треба було так для нашого колодязя на мiсцi сидiти, а треба було йти табором далi…

- Якби мiж нами був Сагайдачний, ми би вже над Днiпром були, - говорив другий.

- Не говори так i не зобижай нашої старшини, старий Чепiль - добрий ватажок, а Жмайло - гарна душа, нiчого казати.

Аж пiд нiч припинився наступ на табiр. Татари вiдступили, але недалеко i скрилися за купами трупiв своїх товаришiв i коней. Козаки стрiляли на них з гармат залiзними кулями, розбивали купи.

Половина козацького вiйська спочивала поза возами та по землянках, перев'язуючи собi рани, бо пiд час бою не було на те часу. Другi пильнували возiв, бо татари i вночi не давали спокою i пiдлазили пiд сам табiр та стрiляли з лукiв. Повторювалася стрiлянина з рушниць, а iнколи треба було шаблею вiдбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.

Жмайло, пов'язавши свої рани, прилiг пiд возом та на хвилю задрiмав. Старий Чепiль вже ледве ноги волочив.

Як лиш на свiт стало заноситися, татари розпочали наступати наново. Нiччю прийшли новi сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Вiн знав, що козаки помученi, знеможенi боєм i, певно, не устоять.

Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що костi геть розходилися i розлiтаються. У нього в головi гудiло, мов по сильнiм перепою, кров била молотом у висках, в ухах шумiло i дзвонило. Вiн не мiг собi з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справдi так.

- Я вже незадовго не буду мiг рушитись, - говорив Жмайло до сотника Стецини, - та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались i приходила нам послiдня година, так зжалiйтеся, товаришi, i убийте мене, бо я не хочу живим у татарськi лабети попасти.

- Я кажу, що не пропадемо, - говорив сотник. - Татари незадовго виснажаться i уступлять. Це їх остання спроба.

- Бог би з тебе говорив, а знаєш, брате, що у нас вже пороху небагато, вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три днi. Ми за той час так знеможемось, що нiхто шаблi в руцi не вдержить…

В тiй хвилi настав при однiй стiнi табору великий крик. Жмайло забув за свою утому i побiг туди. Тут наступала бiльша сила татар i вже на вози повилазили.

Тодi Жмайло вискочив i собi на вiз, перескакував з одного на другий i рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова злiтає. Його утома зовсiм кудись подiлась, здавалося, що його м'язи перемiнились у гнучку крицю, що нiчим її переломити.

За його примiром пiшли на перегони козаки i за короткий час вiдбили татар та стали за утiкаючими стрiляти з рушниць. Тепер вiдступили татари i на других мiсцях.

Можна було трохи вiдпочити. Чепiль приказав розвести огнi i варити обiд: конятину з покалiчених коней з кашею. В таборi загорiлись огнi пiд казанами. Могильники копали ями i хоронили полеглих товаришiв.

Той час супокою треба було використати на те, щоб привести табiр до ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато наробили бешкету. Було багато поранених коней та людей, кiлька жiнок збожеволiло з переляку i треба їх було в'язати поясами та держати у землянках, а то лiтали без упину по табору, кричали, йойкали або спiвали. Багато козакiв лежало пiд возами, були дуже утомленi.

- Я вже i число забув, як ми довго змагаємось, - говорив Жмайло до Чепеля.

- Вже три днi, мiй сину, - каже старий. - Може, вже дадуть собi спокiй. Глянь поза табiр, якi купи ми того татарського стерва набили. Звiдкiля їх тiльки набирається?

Справдi, поза табором лежали купи татар i коней.

Татари справдi вiдпочивали два днi, стягаючи щораз бiльшi сили. Це не ворожило добра. Козаки мусили за той час i собi вiдпочити, щоб набрати сили для нового бою, що їх неминуче ждав.

Новi татарськi сили пiдходили вночi i ховалися поза трупами, якi стали на сонячнiм жару розкладатися. До табору заносило великим труп'ячим смородом, що годi було дихати.

- Коли не вигинемо вiд татарських стрiл та набiгiв, то погинемо вiд сього диявольського смороду. У нас лише що не видно, як прокинеться яка пошесть, - говорив Чепiль до старшини.

- Нам треба буде рушитись звiдсiля бодай на кiлька гонiв, - каже Жмайло. - Начерпаємо у всi човни води, колодязь розберемо i на новому мiсцi новий викопаємо та тими самими дошками обцимбруємо.

Усi на це згодилися. Поклали човни на вози i стали черпати воду. Жмайло став ладити табiр до походу.

Вже запрягали коней до возiв. Татари помiркували це i стали знову наступати.

I знову настало тяжке змагання на життя i смерть. Татар наспiло стiльки, що першої днини. Козаки за два днi трохи вiдпочили, та все ж їх тепер було менше.

- Тепер хiба нас яке чудо спасе, - говорив Чепiль до Жмайла. - Хан поприсяг нам смерть, якої нам не минути.

- А менi тепер якраз здається, що помiч для нас вже близька. Моє серце таке почуває.

Жмайло кинувся у бiй, де найбiльше того було треба, не зважаючи, що татарськi стрiли iз заднiх татарських лав падали хмарою.

Бульба з товаришами добились щасливо до Днiпра. Поживились свiжою печеною рибою, переплили Днiпро i пустились далi. Кожна хвилина часу була дорога.

I тут стрiнули першу козацьку стежу.

- Далебi, що се нашi, - скрикнув Хрущ i почвалував наперед, вимахуючи шапкою.

- Певно що нашi, коли вже i Хрущ схвилювався, - говорив Бульба i почвалував за ним. - Здається, що сам Сагайдачний поспiшає. Дивiться, голуб'ята, скiльки вiйська їде.

- Слава Сагайдачному, - гукали козаки, вимахуючи татарськими шапками.

- Братики! - гукав Хрущ, пiд'їхавши до самої стежi. - Бог вас наслав, а то нашим вже кiнець приходить…

- Хто ти? - питали вiд стежi. - Хiба що не татарин?

- Ми вiд Чепеля, з тяжкою бiдою перебились через татар, та добре, що ми вас стрiнули. Скiльки вас?

- Нас тут п'ять сотень кiнноти, а човнами Днiпром пливе Сагайдачний з двома тисячами.

Бульба з товаришами, що якраз причвалували, дуже зрадiли:

- Як Сагайдачний тут, то ми побiдили. Кудою вiн вернув?

- Вiн надплив вiд Києва i як побачив, що Чепеля ще нема, зiбрав зараз вiйсько, яке лише було пiд рукою, i ми йдемо Чепеля рятувати.

Над'їхали i другi сотнi, i пiшли зараз до переправи, де мали з Сагайдачним зiйтись. Та вiн вже тут на них ждав. Вiйсько повиходило на берег, повитягали вози та повпрягали коней.

Сагайдачний радий був, що дiстав вiстку вiд Чепеля, та про все подрiбно розпитував у Бульби. Якраз минуло шiсть днiв, як Бульба вийшов з табору. За той час могло багато дечого перемiнитися… Тим трохи Сагайдачний турбувався та випитував про стан вiйська, мунiцiї i харчiв.

Бульба розповiв, що мунiцiї вистане ще на тиждень, значиться, що якраз тепер буде з нею кiнець. Харчiв буде на довше, а коли не стане палива, то матимуть зайвi вози i судна.

- Вже то старий Чепiль порадить собi, там розумнi люде, котрi щось вигадають в потребi…

Татари не прочували з тiєї сторони козацького набiгу. I здавалося, що вся козацька сила пiшла у Крим i там тепер її замкнули у таборi.

Сагайдачний приказав поховати байдаки в комишах i лишив тут одну сотню козакiв пильнувати. Сам рушив прямо на Перекопську шийку.

Перейшли непомiтно попри спалений Перекоп вночi. Доперва, як наскочили на татарське вiйсько iззаду, як гримнули на них з усiх гармат, татари змiркували, що прийшла iз Сiчi пiдмога.

Зараз по тiм Сагайдачний на чолi своїх кiнних сотень вдарив, мов шулiка на курчата, на збентежених татар.

З того боку не було жодної оборони. Хан, дiзнавшись про те, рвав собi волосся з бороди з досади, а татарина, що його про це звiстив, вбив власною рукою.

Хан з своїми прибiчними ледве втiк; ще трохи, а був би попався козакам у руки. Козаки гонили за ним далеко, але опiсля завернулися, бо Сагайдачний не любив того, щоб його сили розбiгалися.

- Зле, отамане, - каже ватажок тiєї чети, що за ханом гнались, чухаючи в потилицю.

- Що сталось? - питає Сагайдачний.

- Хан втiк нам з-перед носа, не вспiли пiймати.

- Хай його чорт злизне, не турбуйсь, пiймаємо другим разом. Ми не того сюди прийшли; а що у там-тiм боцi з татарами?

- Втiкають, мов вiвцi.

- Зараз прикличте менi котрогось iз тих козакiв, що вiд Чепеля прийшли.

Прикликали зараз Хруща, бо вiн був найближче. Вiн ще не скинув з себе татарської одежi.

- Йдемо далi, а ти показуй дорогу. А де Бульба?

- Замiшавсь у гурт… Та ми потрапимо i без нього, я проведу.

У таборi робилося щораз гарячiше. Послiднiй наступ тривав два днi, бо i нiччю не було хвилинки спокою. Козакам вже не ставало сили оборонятися. Багато людей не могло рухатися. Чепiль запорядив зменшення табору, бо такого великого простору не було ким обсадити. Козаки постягали вози ближче середини, а багато возiв покидали татарам на поталу. Через два днi не їв нiхто теплої страви. Живились в'яленою рибою i сухарями, котрих ставало щораз менше. Пороху осталось ще лиш кiлька бочiлок. Старий Чепiль так охляв, що не мiг на ногах стояти. До того його чепилась пропасниця, i козаки поклали його пiд судно, яке поставили з одного боку на стовпцях. Вiн стогнав важко, а пропасниця ним аж вгору пiдкидала. Начальство перебрав на себе Жмайло. Та йому теж недалеко було на той свiт. Пiддержував лише силою залiзної волi. Вiн тямив, що тепер рiшається доля цiлого козацтва, слава його побратима Петра, котрий був за цей похiд вiдповiдальний перед сiчовим товариством. Вiн добував з себе послiднiх сил. Усюди можна було його бачити, де була найбiльша небезпека. Не щадив себе, i тим пiдбадьорював своїх товаришiв. Вiд безнастанного накликування вiн так охрип, що голос його лунав, як голос пiвня, якому пiдрiзано шийку. Всi були обезсиленi, виснаженi, очадiлi вiд диму, обiдранi, мов гиря. Вони вiдбивалися останками сили, яку пiддержувала карнiсть, що завiв Сагайдачний.

Усi знали, що приходить їм остання година, що приходиться усiм пропасти, бо вiд роззвiрених татар не ждати їм пощади. Але вони продадуть дорого своє життя. Умовились мiж собою, щоб, коли вже не буде iншого виходу, повбивати себе взаємно, а не датись ворогам у руки.

- Ще трохи, товаришi, ще трохи, ще одну днину, а нам певно наспiє помiч, держiмося твердо, - говорив Жмайло.

Та ось рано, коли татари третьої страшної днини свiжими силами розпочали наступ, почувся з пiвночi гук гармат. Це начеб електричною струєю прошибло серця усiх.

Деякi думали, що їм причудилось, бо утомленiй душi не одно привидиться або прочується. Iншим здавалося, чи не гримить, але не було з того боку нiде хмари видно.

- То Сагайдачний йде, - крикнув з усiєї сили Жмайло i впав обiмлiлий на землю. Козаки думали, що його татарська стрiла поцiлила. Зараз занесли його пiд судно та поклали побiч Чепеля.

Слово "Сагайдачний" перелетiло увесь табiр блискавкою.

- Пiдмога, братчики, пiдмога! Слава Сагайдачному!

Оклики оживили всiх; кожний набрав вiдразу сили, начеб цiлющої води напився.

I старий Чепiль ожив. Вiн вийшов з-пiд судна i простяг руки угору:

- Слава ж тобi, господи небесний, за ласку… Зараз рушаймо. Де Жмайло?

- Он там, пiд судном, мов неживий лежить.

- Iзнемiгся козак. Ну нiчого, очуняє.

На цей несподiваний iзгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали наступати. Настала метушня. До них прибiгали кiннi посланцi i стали галайкати.

- Рушаємо табором, - гукав Чепiль, приклавши руки до рота.

В таборi заметушились усi, мов бджоли пiд рiйку. Недужi вилазили з землянок, їх клали на вози, туди посилали жiнок та дiтей. Лаштували вози i запрягали коней.

Заки рушили з мiсця, треба було спереду усунути трупiв. Вони смердiли вже, трупи розлазились в руках, що годi було руками до них прикладатися. Вiдсували їх списами, загачували келепами.

Коли таку масу трупiв рушили, такий настав сморiд, що не було чим дихати.

З тiєю роботою забарились довший час.

Тепер, стрiляючи з гармат у збиту татарську масу, рушили табором вперед. Переднi вози були без коней i козаки пхали їх руками перед себе. Табор врiзався в татарську масу. То вже не були тi розосенi колони, що дерлись у табiр. Татарське вiйсько перемiнилось в отару овець, яка не може впору вступитись з дороги. Табiр їх трощив, мов ралом орав, розбиваючи скиби по обох боках своєї дороги.

А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зi своїм вiйськом, то вони розскочились, татарське вiйсько розкололось, мов бервено вiд сокири.

Оба вiйська злучились; Чепiль пiд'їхав до Сагайдачного. Вони обнялись, старий плакав на радощах.

- Господь принiс тебе, сину, в саму пору… Нам приходив вже кiнець.

- А де Жмайло? Чи не полiг?

- Вiн живий, та дуже знеможений, аж омлiв.

Жмайло лежав на возi без пам'ятi. Почувши, що наспiла помiч, вiн зомлiв. Вiн начеб останнiй набiй своєї енергiї вистрiлив i повалився з нiг. Кiлька разiв очуняв, почувши радiснi крики та галас, дививсь на свiт, мов крiзь очадiле скло, та знову заплющував очi. Не мiг нi рукою, нi ногою рушити. Тепер почув над собою голос побратима i вiдкрив очi. Зразу не мiг його пiзнати. Вiн стiльки мав сили, що усмiхнувся до нього, його маленькi засохлi губи щось шелевiли, та слова не було чути. Зараз знову заплющив очi i попав у замороку.

- Чи вiн ранений?

- Нi, - каже Чепiль, - кiлька разiв дряпнула його стрiла, та це, певно, не вiд цього. Вiн лише обезсилений. Вiдпочине, то й очуняє. Але ж бо то богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував, йому треба подякувати, що ми дотепер устоялись. Менi вже було три чвертi до смертi… Пропасниця мене зломила зовсiм…

- Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав…

- Тож-бо i є, що сим колодязем вiн нас урятував.

- Зараз вертаємо, - каже Сагайдачний. - А як доберемось до зеленої пашi, тодi хоч тиждень вiдпочиваймо.

- Але попам'ятають нас поганцi довго, - говорив Чепiль. - Штука була, та й годi…

Конi, почувши, що степ недалеко, що жде їх зелена трава, поспiшали, добуваючи останнiх сил.

Табiр минув Перекоп i став у доброму мiсцi. Зараз попускали коней на пашу. Вони форкали весело i качались по травi.

Службу в таборi перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.

Чепелiвцi спали мертвецьким сном.

Недужих поклали пiд шатрами. Жмайло спав два днi, не прокинувшись нi разу.

- Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, - говорив Сагайдачний, обнiмаючи його.

- Ой, тяжка нам була година, не гадав я, що ми ще коли на свiтi побачимось…

Вiдпочивши тут два днi, рушили далi. Як прийшли на переправу, вийшла до них сторожна чета вiд човнiв. Вона оповiдала Сагайдачному, що тут за той час сталося.

Незадовго, як Сагайдачний пiшов на Перекоп, з'явився на Днiпрi турецький флот. При переправi стояло лиш кiлька суден, решту скрили в комишах i самi сховалися. Звiдси придивлялись, як турки плили обережно, в бойовому порядку.

Помiтивши козацькi судна, вони стали стрiляти з гармат, начеб до якої фортецi. Потiм, коли їм нiхто не вiдповiдав, вони пiдплили обережно, позабирали судна, попричiпляли до своїх i вiдплили зараз у лиман. Поки це сталося, якийсь турок вiдлучився i пiшов у комиш, де його козаки пiймали на аркан, заткали рота, поки турки не вiдплили, i тодi давай брати на допити, поки усього не виговорив. Вiд нього довiдались, що Алi-паша на приказ султана пустився Сiч зруйнувати i всi байдаки понищити…

- Турки про Кафу, вiдай, ще нiчого не знають. Коли б не те, то Алi-паша був би непремiнно поплив на Сiч i справдi наробив нам бешкету, коли б знав, що уся козацька сила iз Сiчi вийшла…

- А й се не перешкодить, - каже Iскра, - пану пашi чванитись в Царгородi на всю губу, що Сiч зруйнував дотла.

- Ми таки того турка держимо у себе, - говорили козаки.

- Давай його зараз сюди, - каже Iскра, - я з ним розмовлюся.

Привели турка з пов'язаними руками.

- Розв'яжiть його, - каже Сагайдачний, - вiн нам не страшний.

Турок аж повеселiшав, коли зняли з його рук мотуза. Вклонився старшинi:

- Салем алейкум!

- Алейкум салем, - каже Iскра по-турецькому, - сiдай мiж нами, а коли ти голодний, то дамо їсти.

Принесли йому сухаря i печеної риби. Турок заїдав, що аж за вухами трiщало.

- Зле ви його годували, - каже Iскра, - мiг околiти, заки ми вiд нього розвiдаємо. - Тепер розпочав Iскра з ним розмову.

Турок розповiв, що падишах на козакiв страх лютий за Варну i Очакiв. Вiн приказав був великого вiзира повiсити, та з бiдою султанша з дочками його випросили, потiм приказав султан Алi-пашi поплисти з вiйськом пiд Сiч i зруйнувати її дотла, козакiв вибити, а решту привести в кайданах, - усiх ждали великi муки.

- Чому ж не пiшов?

- Либонь, що боявся вас…

- То ви хiба нiчого не знаєте, що ми зруйнували Перекоп, перейшли через Крим i Кафу зруйнували дотла.

- Ми сього не знали ще, - говорив турок, дивлячись недовiрливо на Iскру.

- От бачиш. Другий раз воно, либонь, не трапиться така нагода, як тепер була, Сiч зруйнувати. Там тепер було мало козакiв, бо вся наша сила пiшла на Крим…

- Шкода велика, що у нас сього не знали, - каже добродушно турок.

- Певно, що шкода. Але вже, либонь, в Царгородi про це знають, бо ми i Синоп по дорозi спалили…

- Аллах - великий бог, та ваш бог, либонь, дужчий…

- То лишись з нами. Поїдеш на Сiч, вихрестишся i будеш козаком…

- Я вас боюсь…

- Не бiйсь. Ми лiпшi люде, як ви. Коли б турки так козака пiймали, як ми тебе, то що би з ним зробили?

- Замучили б його.

- От бачиш. А ми тобi даємо волю: хочеш, то вертай до своїх, а хочеш, то зроби се, що я лиш тобi сказав…

- Ви лицарi.

- А коли i ти лицар, так приставай до нас. У нас є турки, i татари, i що хочеш, тiльки усi мусять бути православнi i мусять в Христа повiрити…

- Я не знаю вашої мови…

- Навчишся. Я сам тебе буду вчити.

- А хiба ти турок?

- Я нi, але я довго мiж турками побував… Отож надумайся, вiдпочинь, нiхто тобi нiчого не зробить…

Iскра переповiв усе Сагайдачному.

- Гаразд! Хай робить як хоче; у нас потреба часом i турка. А такий вихрест iнколи кращим буває християнином, як такий, що дитиною охрещений…

- Бачиш, який твiй паша ледачий. Вiн, певно, вiд султана нагороду дiстане, як привезе кiлька козачих човнiв i нагородить падишаховi сiм мiхiв полови: скiльки-то вiн козакiв винищив. Скаже, що вибив усiх, бо нi одного до Царгорода не привезе.