Онлайн чтение книги Сагайдачний
V

Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн спливали похвали за їх пильнiсть i статечнiсть. Хлопцi розвивалися i росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непокоївся.

- Занадто вони вирiзняються вiд своїх товаришiв, бiльше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх i не намовив до козакування, - говорив часто Плескач до своєї жiнки. - Не одного вiн уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем'яном не поговорю.

I справдi, одної недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу:

- Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля їх не мине, але на мiй простий розум виходить, що вони сотворенi на щось кращого, що бiльшу користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому народовi, як пiти в козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або… на колi згинуть…

О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже:

- На тих хлопцiв я маю особливе око. I їх милiсть не байдужий. Ми їх уже заздалегiдь до чого iншого призначили, - то неабиякi голови. Не розумiю, чого тобi за них так побоюватися?

Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:

- Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую їхнi розмови. Северин - то вершок козацької досконалостi, врештi, я i всi, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв пiшло. Отож я б прохав вашої милостi звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, - дав менi його їх батько.

- Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.

- Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить дозволу, може бути запiзно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум, треба б забезпечитися наперед.

- То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.

- Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу. - Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.

- Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.

Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.

О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:

- Ти знаєш оцих пришельцiв од Самбора?

- Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.

- Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.

- А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

- А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша народнiсть, наша церква має великий на те голод…

- А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин i розсмiявся. - От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю їм горiхiв за це й вицiлую обох.

- Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не пiддав.

- Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

- I князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладає великi надiї на них.

- Краще не говорiмо про такi небилицi: я такої дурницi не зроблю.

При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив. Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки наслухались, говорить iз ними.

- Гаразд, хлопцi! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?

Вони оторопiли вiд такої несподiванки, а Петро каже:

- А чи пан Северин взяв би нас?

- Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися.

Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:

- Ми ж i тут без панiматки живемо.

- Ех, дурень ти один з другим! Тобi здається, що на Запорожжi то самими пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, i привiз би наперед себе до Острога, та вiддав ректоровi на карцер о хлiбi й водi.

Северин вiдiйшов, думаючи: "Тепер вiдiйде їм охота про козакування думати. Скажу про те братовi".

А хлопцi знову думали собi таке:

- Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро мiркував таке:

- Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не держалося купи.

- Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.

Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав її Плескач з їх говорiння.

Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують старшi, що з ними станеться.

Найближчої недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, - чого вiн вiд них хотiв, чого їх вилаяв так погано?

Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiївської школи вiд отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеїв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.

- Треба йти, дiти, - каже Плескач, - то важна особа i без причини вас не кличе.

Пiшли. А по дорозi - Марко каже до Петра:

- Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв нас один, а другий, певно, ще вилає.

- Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч, а я жартом йому вiдповiв. Випили одне, вип'ємо й друге.

- А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?

- Як вишлють, то поїдемо. А грiха за нами, сам знаєш, нема нiякого.

Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн прийняв їх ввiчливо i зараз почастував їх горiхами та медiвниками.

- Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою?

- Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад, у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що їм люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще нiде не бачили.- Так говорив Петро.

- А якi у вас священики?

- Та якi… У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє знає читати…

- А як же вони читають Євангелiє?

- Навчилися одне "За всякоє прошенiє" напам'ять та спiвають його щонедiлi, а службу правлять напам'ять.

- Сумно, - каже о. Дем'ян, - шкiл нема, людей нема.

- I князiв руських нема, - докинув Марко.

- Бачите, дiти, в якiй небезпецi наша благочестива вiра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати її, а то лише тодi статися може, як матимемо своїх вчених, до церкви i народу прив'язаних людей. На князiв не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочi єзуїтiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви в нiй. Не лише що самi навчитесь, та ще своїм прикладом товаришiв заохотите до невсипущої працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше вимагати, як вiд усiх iнших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не стерпiв. Пам'ятайте собi те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вiльно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати.

- Та ми вчимося, що можемо, - оправдувався Петро.

- Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школi, вчителi вас хвалять, а я вас остерiгаю, щоб тi похвали вас не попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас знає i його милiсть, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ - вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви - сiль землi сiя, як вашi батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.

Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов якої проповiдi, по-божно, i кожне слово западало глибоко в їхнi молодi душi.

- Чим ти, Петре, хочеш бути?

- Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися.

- А коли б ти так… при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу?

- Як менi старшi порадять.

- Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше досвiду. А ти, Марку?

- Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi.

- I ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями буває?

- Хiба як дiтьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, вiдколи прийшли до розуму, ми заодне думаємо.

О. Дем'ян розпитував їх з цiкавостi, чи вони собi рiдня. Тодi Марко оповiв iсторiю Петра, яку ми вже знаємо.

- Дiти мої, - говорив о. Дем'ян, кладучи руки на їхнi голови. - Господь вас залучив, вибрав вашi душi для себе ще в лонi ваших матерiв, - не розлучайтесь душею нiколи, бо цього вам не вiльно робити. "Я же Бог сочита, человек да не розлучаєть!" Побратимство - свята рiч.

О. Дем'ян наклав їм у кишеню яблук, горiхiв та пряникiв, поцiлував у голову та вiдправив ласкаво. Вертали не в такiм настрої, як сюди йшли.

- Що ти, Петре, на це скажеш? - питає Марко.

- Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають.

- Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усi на нас закричать, хоч пiд землю ховайся.

- Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.

Для Острога був зразу призначений один Онуфрiївський ярмарок. Вiдтак король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Миколаївський i Йорданський. У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi один город не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'їздилися -з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаєнне, за мешкання, їжу i корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи i мiстечка дуже побивалися. Iз-за того були рiзнi спори, коли б ярмарки мали вiдбуватися в один час у поблизьких мiсцевостях. Церкви ж мали з таких ярмаркiв, що припадали в день якогось храмового свята, великi користi через братськi пири. Братствам прислугувало право на такi пири варити мед i продавати його на загальному угощеннi. На те запрошували постороннiх людей з-поза братства, якi вкуповувалися на пир i за це добре платили. З меду зоставався вiск на церковнi свiчки братськi, з того знову приходила користь.

Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопцi до Острога, заповiдався величаво. Надворi було морозно, але сухо. За тиждень перед тим святом стали з'їздитися купцi з рiзних сторiн. Не лише в городi, але й на Зарiччi не було одного дому, де би не гостював якийсь приїжджий. На ринку виростали шатра крамарськi, наче гриби по дощi. Турецькi та татарськi купцi мiстились у своїх одновiрцiв на Зарiччi. Городськi пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарськi шатра.

На той ярмарок лагодились i тутешнi купцi. У Плескачiв аж горiла робота. В робiтнi на довгих жердках вiшано готове обув'я, призначене на продаж. Були тут цiлi в'язанки чобiт iз сап'яну, курдибану, з простими i задертими вгору носами, призначенi для шляхти. Плескач казав навiть кiлька пар пiдкувати срiбними пiдкiвками, якi йому зробив мiсцевий золотар. Були тут i жiночi черевички на високих зап'ятках, шнурованi шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерськi з твердими халявами та шовковими, рiзного кольору кутасами.

Все то мало бути продане на Миколаївському ярмарку. До слiдуючого, Онуфрiївського, буде приготовлятися новий крам.

Кульчичане заздалегiдь радiли, що такого дива надивляться, хоч iншi бурсаки приймали це байдужо i навiть не згадували про те, що за кiлька днiв має наступити.

Як котрий iз кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посмiхався пiд носом, не кажучи новикам нiчого.

Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач свої iменини святкувати буде. Петро скомпонував навiть якийсь стишок в день "тезоiменiя славетному пану цехмiстру", який вивчив напам'ять.

В недiлю перед святим Миколою хотiли хлопцi пiти в город, та немало зчудувались, як застали дверi зачиненi, а диякон заявив, що в часi цiлого ярмарку не вiльно жодному бурсаковi вийти на свiт.

Згодом довiдалися, що такий приказ завела вже вiд кiлькох лiт управа бурси i школи тому, що бурсаки ходили помiж крами i тягли, що пiд руку попало та легше лежало. У мiщан не рушали нiчого, бо тi приймали їх, як своїх, але у приїжджих годилося покористуватися.

Купцi жалувалися перед городською старшиною. Голова пiшов князевi пожалуватися, i з того вийшов такий арешт на бурсакiв. Старшi бурсаки нiчого не говорили про те новикам, ще iнколи розповiдали їм чуда-дива, щоби їх зацiкавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане.

Такий заказ не зовсiм виходив купцям на користь. Бурсаки-шибайголови викрадались з бурси вночi i ходили на заробiтки промишляти.

I тепер знайшлося кiлька старших, що уложили собi план такого нiчного походу. Не було одної ночi, щоб чогось не дiсталося поза огорожу бурси з ярмарку. Часом воно i не вдалося, часом декого переловили, а тодi, щоб його засiкли рiзками, вiн не видав товаришiв.

Так було й тепер. Зiбралася компанiя шибайголiв. Головна рiч лежала в тiм, щоб даскали, що мешкали в бурсi, нiчого не помiтили, щоби було в що перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре на базарi, а потiм тою самою дорогою зi здобиччю вернутися та й непомiтно дiстатися до своєї лежанки.

Компанiя вибрала собi ватажка, а вiн над усiм промишляв. Одежу зносили з города довший час i ховали так, що нiхто її не мiг знайти. Iншi бурсаки, хоч бачили це, не смiли зрадити. Взагалi слово "зрада" в бурсi не мало мiсця. Зрадник або донощик мiг переплатити здоров'ям свiй вчинок, не сподiваючися коли i не знаючи вiд кого.

Одного дня, вже над ранок, зчинився на Замковiй вулицi, де стояла бурса, страшний крик. Люде летiли гурмою, когось ловили. А той хтось вдирав щосили, аж допав високої бурсової огорожi i перескочив її зручно. Нiчнi стражники добувалися до дверей бурсового дому i приказували собi створити в iменi управи города. Та нiхто не хотiв того слухати, бо бурса була княжа i городська управа не мала тут своєї влади.

За стражниками надбiг цiлий гурт крамарiв, якi нiчого собi з княжого права не робили. Вони були подразненi тим смiлим злодiйством. Вiдзивалися наклики й погрози в рiзних мовах. Стали гримати до дверей, а коли їм не вiдчиняли, один кремезний москаль пiдпер дверi плечима, i вони подалися. Юрба впала досередини шукати i ловити злодiя. Та ж усi його бачили, як втiкав i перескочив огорожу, мусять його знайти i покарати. Так кричали з усiх бокiв. Одного даскала перевернули i змiсили ногами. Iншi поховалися по кутках. Хлопцi, наляканi, посхапувалися з лежанок i стали кричати. Юрба стала їх бити. Iншi пiшли до огорода i шукали за слiдом. Городськi пахолки, що прийшли сюди першi, анi прочували, що така буча скоїться. Хотiли тепер роззвiрену юрбу спинити, але не мали вже сили.

Хлопцi ховалися попiд лежанки. Юрба пiймала кiлькох старших i стала немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив'язали до сволока за ноги i били, а вiн з болю признався, що то вiн дiйсно ходив красти, хоч не вмiв сказати, де вкрадене подiв.

Один бурсак вспiв вирватись тихцем i побiг на замок, побiг босий, бо нiколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову i не знав, що робити.

Той, що вспiв перебратися на замок, розповiв отамановi сторожi, що сталось, благав помочi, бо всiх бурсакiв повбивають.

На замку, на час ярмаркiв, стягав князь бiльше число гайдукiв, що творили на кожний випадок поготiвля. Могли якi розбишаки напасти на купцiв, могла статися яка пожежа або що iншого.

Отаман вислав зараз гайдукiв на помiч, i вони прилетiли миттю, бо вiд замку до бурси не було далеко.

З бурси виходив пекельний крик i вереск. Гайдуки вдерлися досередини i стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися. З гайдуками не була така легка справа, як з хлопцями. Дехто став оправдуватися. Мучення хлопцiв вiдразу устало. Кожний дивився, як би з цiлою шкурою видiстатися звiдсiля. Та це було неможливо, бо всi виходи були пильно стереженi. Гайдуки шукали всюди, ловили напасникiв i в'язали. Витягали їх за бороди i тягли до сiней. Тепер хлопцi помагали гайдукам шукати, нiхто не скрився. Вже було рано, як з бурси вивели цiлу юрбу, пов'язану мотузками, i повели на замок, де її запроторили до замкових льохiв.

В бурсi був нелад, як по татарськiм наскоку. Обстанова поперевертана i поламана, усюди валялася солома з подертих солом'яникiв, порозмiтувана одежа, кiлькох бурсакiв було вбито, одному даскаловi зламали руку i два ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубiв, то й не злiчиш.

Зараз прийшов княжий лiкар з помiчниками та цилюрниками i стали ранених перев'язувати.

Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося, i все записували, щоб зараз здати справу його княжiй милостi.

Та його милiсть, що вставав дуже рано до церкви замкової молитися, почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки своїх ранiшнiх молитов не скiнчив. Цього був би вiн не вiдложив, коли б навiть татарва напала, бо Бог перший.

Ректор, йдучи на замок, вже стрiнувся з посланцем, що йшов вiд князя по нього.

Ректор, ввiйшовши до кiмнати князя, низько вклонився, ждучи, аж князь перший заговорить, хоч був першою у нього особою.

- Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу.

- Так, ваша милосте. Був напад, i зчинилося велике нещастя. Є кiлька вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашої княжої милостi вдалося всiх напасникiв переловити, i вони тепер сидять у замковiм льоху, дожидаючи заслуженої кари.

- З чого ж воно взялося?

- Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночi, пiшов по базару промишляти. За ним гонили аж до бурси, тут вiн перескочив огорожу i скрився. Го-родськi пахолки домагалися, щоби їх впустити досередини шукати за злодiєм. Притча бурсова не хотiла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а не городська. Тодi юрба роз'ярена виважила дверi, вдерлася досередини, одного даскала перевернули i розмiсили ногами, багато хлопцiв побили, як я вже казав. Одного якогось, що мав подобати на того якогось злодiя, страшно, по-звiрськи катували, i вiн з болю признався, та не вмiв сказати, де вкрадене скрив.

Князь не втратив холодної кровi. Вiн плеснув у руки, i явився старий княжий слуга.

- Приклич сюди пана Претвича.

Претвич, шляхтич гербовий, був довiреним княжим секретарем.

Як слуга вийшов, князь каже:

- Такого пропустити не можна. Занадто собi тi бороди позволяють за те, що я їх освободив вiд мита i драчок, для того, що до моїх городiв безпечно заїжджають, бо усюди моя служба їх пильнує. Напад i розбишацтво тут, пiд моїм боком, - то нечуване. Та скажи менi, ректоре, що за причина такої сваволi, неслухняностi, такого зухвальства мiж бурсаками, чого ходять поночi красти, чи голодують у бурсi?

- Причина того, прошу вашої свiтлостi, - то буйна молодiсть. Я певний, що вони не роблять того анi з голоду, анi з якогось браку, анi для наживи. Це в них називається геройство, удалiсть: помимо замкiв непомiтно викрастись, помимо пильного стороження пахолкiв вкрасти. Ось що цей нещасний, що стiльки лиха накоїв, що вiн вкрав? Пiд огорожею бурси, в огородi, найдено розсипанi фiги, сушенi сливи полудневi, турецький мед i горiхи… та ще й одного в'яленого судака.

- Його не дасться викрити? - питав князь.

- Неможливо, ваша свiтлосте, сам не признається, хiба на сповiдi, а товаришi не видадуть його, хоч би на тортури брати.

Князь задумався i не говорив нiчого.

Прийшов Претвич i став перед князем.

- Маю для вашмосцi роботу: розслiдити, як i що сталося цiєї ночi в нашiй бурсi, здаси менi справу, потiм вiдiшлемо винуватих судовi городському. Скажи ротмiстровi надвiрної команди, що я з нього невдоволений. Якби був щоночi посилав ронда по городу, було би до цього, певно, не прийшло.

- Я смiю оправдати перед вашою свiтлiстю пана ротмiстра. Замало людей у нього. Багато вiйська розiслав до границь князiвства вашої свiтлостi, куди йдуть шляхи до Острога, щоби купцiв обороняти перед розбишаками та чужогородськими митниками.

- Як то? Вони смiють нехтувати мої розпорядки i побирають мито? Так ми їм iншої заграємо.

- Ваша свiтлiсть зволять прийняти ласкаво це оправдання вiрного слуги вашої свiтлостi, я кажу, що в нас нема стiльки людей, щоб пiд пору ярмарку сторожити всюди.

- Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до моїх залог Дубна, Ровна i Полонного, щоб зараз присилали вiддiли на пiдмогу. Тих бородачiв я так вiзьму в карби, що їм вiдхочеться нападати на мене. Далi, то я в моєму замку не буду безпечний.

- Я певний того, що бiльше такого не повториться.

- У тих купцiв, що їх нинi позамикали, сконфiскувати увесь набiр. Покривджених вiдшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав.

Претвич вклонився князевi в пояс i вийшов.

- Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли i з бурси не викрадалися. Якi з них будуть, люде, коли в молодiм вiцi на таке беззаконня пускаються.

- Позволю собi завважити вашiй свiтлостi, що про них я помимо того спокiйний. Молоде пиво мусить вишумiти i устаткується.

- Ну, нехай шумить, краде, розбиває. Нехай замолоду привчається до розбишацтва, опiсля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак.

Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумiв iнтенцiї ректора.

- Вибачте, ваша свiтлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що в буйностi молодих є певна границя, яку лише вправний педагог доглянути може. Границя мiж тим, що береться на рахунок дiтвацтва, а що свiдчить про злобу характеру. Навiть те друге дасться у молодого справити, коли б був на те час i можливiсть, коли б таку молоду, зiпсуту парiсть можна вiдокремити i охоронити вiд прокази iнших. На те анi школа, анi бурса не надається, але коли я знаю добрi прикмети дитини, то я йому вибухи дiтвацтва мушу вибачити, розумiється, остiльки, щоби не топити його, а вдоволитися звичайною, не шкiдливою карою. В данiм случаю, коли би тi гiльтаї робили свої нiчнi екскурсiї для наживи, я би, їх викривши, понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тiм, що не крали нi парчi, нi адамашка, нi шовку, лиш фiги, горiхи i мед. Вони колись самi до того признаються i признають свою молодечу похибку.

- Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею.

- Прошу цього не робити, ваша свiтлосте, бо знайдуться такi, що винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це пiдбадьорило би їх до ще бiльшого гiльтайства, бо поборення аж таких перепон - то ще бiльше геройство, чим обманути городських пахолкiв та купецьких челядникiв. Я маю, ваша свiтлосте, iнший, успiшнiший спосiб.

- Який?

- Я поставлю сторожу з-помiж них самих. Вони самi її вибирати будуть з-помiж себе. Вони самi будуть себе взаємно пильнувати, навiть без мого контролю, а коли би таке приключилося, як цiєї ночi, то тi стражники, а нiхто iнший за всiх тих, що викралися, вiдповiдають. Тим способом зломиться їхня псевдосолiдарнiсть в тiм напрямi: поставлений мною на сторожi не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише для того, щоби вiн сам не пiдляг карi за зле сповнений обов'язок, що не допильнував.

- Твiй план, ректоре, менi по нутру, попробуй.

Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут i о. Дем'яна, i кiлькох мiщан, якi допитувалися про знакомих. Був тут уже i пан Претвич, який пильно вiв слiдство. Показалося, що шкода була з початку прибiльшена, бо лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дiсталося теж трохи. Вони поховалися пiд лежанки, i тут їх покопано чоботами: Петра - в ухо, а Марка - в чоло. За ними розвiдувалися пильно о. Дем'ян i старий Плескач.

В тягу скiлькох днiв не було цiлком науки, заки усе привели до ладу. Половина хлопцiв лежала в шпиталi. Острозькi мiщане були мiж молотом i ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би застрого винуватцiв покарали; з другого боку, жаль їм було хлопцiв, i почували зневагу на собi самих i на князевi, якого дуже поважали.

Так само невеликий був пожиток з того, що в купцiв награбили. Бо показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик iз Кафи, що привiз полудневi овочi до Острога. Всi iншi - то челядники купецькi, якi привезенi були їх панами до помочi i до пильнування панського добра, їх потрафив той купчик, який сам уночi спав при своїм крамi, пiдбити до того нерозважного кроку, за який прийшлося всiм покутувати. Їх панам i не снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити i всього вiдпекувались.