Онлайн чтение книги Чапаєв
IX. ПЕРЕД БОЯМИ

Бузулук і не думав евакуюватися. Все поставлено було на ноги — готувалися до сутички. Партійний комітет, виконком, професійні спілки об'єдналися навколо дивізії, що стояла тут, віддавали всі сили Червоній Армії. Суворий лозунг «Все для фронту!» здійснювався тут наполегливо, — мабуть, так само, як сотні разів здійснювався в інших обложених центрах.

Бузулук був під ударом; ворожі роз'їзди з'являлися всього за кілька десятків верств від міста. Сюди тікали з усіх боків, а найбільше — з Бугуруслана, поодинокі радянські та партійні працівники, кого не встигли захопити колчаківські роз'їзди, не встигла виказати своя сільська біла шкура. Багато хто тут же вступав в армію рядовим бійцем, потім доходили з переможними полками до своїх сіл і знову бралися до роботи, а інші вже не кидали полків і йшли з ними в невідому далину — бійцями, рядовими червоноармійцями.

В атмосфері, насиченій нервовими настроями, кров'ю і порохом, почувалось наближення цілої епохи, нової смуги, великого дня, від якого почнеться нове, велике числення. Давались останні підготовчі розпорядження, все напружувалося, збиралося, спрямовувалось до єдиної мети. В містечку, завжди такому скромному і сонному, засвистіли трепетні мотоцикли, проносились автомобілі, в усіх напрямах скакали вершники, проходили чітким і сильним ходом колони бійців.

Штаб дивізії містився на розі двох головних вулиць; у цьому центрі рух не зменшувався ні вночі, ні вдень, — тут, як у фокусі, збиралось і відбивалось усе напружене, шумливе і поквапне життя останніх днів.

Чапаєв з Федором, близькі друзі і нерозлучні працівники, у себе на квартирі бували рідко: життя минало в штабі. З центру раз у раз надходили накази та розпорядження; з місць, від своїх частин, теж надходили різні відомості і запити, відбувались нескінченні «наради» по телефону, по прямому проводу… Найдовшими і найскандальнішими переговорами були, звичайно, ті, що кружляли навколо різних недостач. Але в той час недостач було стільки, скільки й самих питань, тому у відносинах з частинами (та й з центром) завжди панував підвищений тон, і він сповнений був то запевнень, то просьб, то загроз «дати справі зовсім інший хід». Чапаеву думалось, що досить тільки натиснути на «різні там раднар- госпи» — і вмить з'явиться вдосталь усе потрібне. Побачить він чи дізнається про якісь там два-три десятки возів, про чотири бочки коломазі, дізнається, що десь на складі лежить аршинів півтораста сукна, скількись там шапок, валянок, кожухів, — і гримить громом, добивається, щоб усе це було віддане в армію. Лозунг «Усе для фронту!» він розумів надто вже буквально. І думалося Чапаеву, що цими крихтами і клаптями можна буде нагодувати й одягти всю нашу багатомільйонну армію. Про економічну розруху і неминучі нестатки він. говорив багато разів, а от уявити собі справу в її конкретній суті, видимо, ще не міг, не вмів, і висновків із слів своїх не зробив ніяких. Від претензій і легковажних спроб його завжди відговорював Кличков і, треба сказати, відгово- рював без великих труднощів: Чапаеву завжди було досить навести кілька серйозних доказів, щоб він з ними мовчки погодився.

Мовчки, тільки мовчки! А щоб відмовитися від своїх слів, узяти назад, визнати неправильним що-небудь і одверто заявити про це, — ну, цього вже не ждіть, цього Чапаев не зробить ніколи! Мало того, йому й самі доводи треба подати категорично і переконливо, — він терпіти не міг людей, які скиглили й мимрили, і звичайно слів їхніх до уваги не брав, хоч би що ці слова собою означали.

Любив чоловік сильне, рішуче, тверде слово. А ще більше любив рішуче, тверде, розумне діло!

За два дні бригада Сизова виступила в похід. Треба було її відвідати — стояла від Бузулука всього за сорок верст.

Змучений безперервними боями, двічі поранений, втративши всяку здатність спокійно мислити й говорити, в двадцять два роки маючи вигляд старика — такий був командир бригади Сизов.

Він ще в 1917 році покинув у селі своє немудре господарство і вступив у Червону гвардію. Незабаром доля звела його з Чапаєвим, якому припав Сизов до душі розумною мовою, швидким ділом і дивовижною сміливістю, що доходила до безрозсудності. Чапаев призначив його командиром пішої розвідки. І бували випадки, коли втрьох-учотирьох підкрадався Сизов до сплячих козаків, а ще частіше — до чехословаків. Почне стрілянину, нагрішить, обеззброїть і, прижене, дивись, одразу десятка півтора. Таких справ за ним лічилося дуже багато — таких же молодецьких, фантастичних операцій, які проробляв і так любив сам Чапаев. На Іргизі, в Гусисі, в бою з чехами Сизову пробило ногу; похворів-похворів, одлежався. Тільки рана підгоїлась — він знову в стрій. Пробув недовґо — в новому бою пробило руку. І незначна була рана, не страшила операція, біль, болісне лікування, — все це було пусте, а от шкода було залишати бойових товаришів. І тут не долежав, вернувся передчасно.

Невпинні гарячі бої на Уральському фронті забрали останні сили, розтріпали і без того слабкі нерви. Його мускулясте загоріле обличчя то тут, то там пересмикується нервово; широкі нідрі тремтять, як у дикого звіра; розкуйовдилося личане русяве волосся, вимазаний чорнилом, червоний — леле, уже в зморшках — високий лоб; сухим металічним блиском горять запалені сірі очі; на широких робочих долонях — зашкарублі мозолі; комір сорочки весь час розстебнутий, начебто жарко, душно йому; голос нервовий, тремтить у розмові, зри- ваеться на високий, пронизливий фальцет. Коли говорить Сизов — з ним говорить увесь його худенький, мускулястий, пружний організм; у такт туди й сюди сіпається голова, тупотять ноги, стукають кулаки; Сизов собі ціну знає і скривдити себе ніколи, ніколи нікому не дасть, навіть своєму командирові.

Його торкнулася й роз'ятрила стихійна і якась казкова слава, що припала в степах Чапаеву. Запаморочилося від заздрощів у голові, зайняло від палких надій та бажань дух.

«А чому б і мені не бути Чапаєвим?»

І він увесь час був сповнений цього почуття, яке позбавляло тепер їхні зустрічі й щирості, й теплоти, затьмарювало таку ще недавню чисту дружбу. Чапаєв відчував у Сизові цю зміну, але ніколи не згодився б відпустити його від себе: він знав, що на таких Сизових народилася, держиться і шириться його особиста слава. А Сизов не залишив би Чапаева за славу, проміння якої падало й на нього, за широкий шлях, який той відкрив перед ним і на який тягнув за собою в нестримному барвистому пориві.

Зустрілись по-приятельськи. Не прогаявши жодної хвилини, зараз же до стола, до карти, до наказів, до прямого про-. воду, до телефону… Гінців — до командирів полків, до нач- госпів, лікарів, комісарів… Картину встановлено точно. Начебто все-все тепер таки передбачено, ніщо не повинно зірватися, от тільки б розіграти все, як до написаних нотах… Треба бути великим майстром, щоб уміти розігрувати по нотах! Щодо цього Сизов був майстер видатний, і вже через три дні чути було, як він покалічив цілу ворожу дивізію. Сиділи виміряли, виміряли, обмірковували, й сперечались, не згоджувались, застерігали один одного, потім договорювались, мирились на тому, що всім здавалося розумним.

— Тепер зібратися треба з полками, — сказав Чапаєв. — Дещо, може, і їм пояснимо…

— А… вмить!

Підвівся Сизов і всім командирам наказав привести негайно бійців у найбільший кінематограф…

— Та сказати, що товариш Чапаєв доповідь робитиме! — крикнув він навздогін. — Хай приготуються слухати.

Не зрозуміти, нащо сказав: чи направду, чи жартуючи, чи глузуючи з охочого «доповідати» Чапаева? З тону нічого не можна було зрозуміти — в нього на жарти й на команду однакова мова.

За півгодини у величезному, вогкому, непривітному залі кінематографа серед сірих шинелей — яблуку ніде впасти;

ще більше лишилося за дверима, не вмістилося. На естраді — стіл, на столі, як водиться, графин з водою, склянка, блискучий дзвоник з дерев'яною ручкою'… Як тільки з'явився Чапаєв — зашушукали, відкашлялися поквапно, поправляю- чи шапки, самі хотіли здаватися молодцями. А як сказав він перше слово, таке могутнє й улюблене: «Товариші…»—зімкнувся щільно безликий натовп, занімів, напружився в чеканні бажаних слів.

— Товариші! — звернувся Чапаєв. — Ідемо воювати на Колчака. Багато побили ми з вами козаків у степу — не нам звикати до перемог. Не втече од нас і адмірал Колчак…

Бурею нестримного захоплення, вигуків і оглушливих оплесків прорвався мовчазний натовп. Атмосфера одразу розпалилась. За дві хвилини, все сприймалося гостріше й гарячіше. Копійчаному слову п'ятак була ціна, слово в п'ятак розцінювалось на карбованець. У Чапаева було в запасі кілька виграшних фраз — він ніколи не минав нагоди вставити їх у свою промову. Це, по суті, були звичайнісінькі і навіть зовсім не барвисті місця, але в примітивній, підігрітій і співчутливій аудиторії вони справляли величезний ефект.

— Я, товариші, не старий генерал… — грозився протестуючий Лапаєв. — Цей генерал, бувало, за триста верст дає наказ узяти, хоч би там що, от таку і таку сопку. Йому кажуть, що без артилерії не дійдеш, що тут у тридцять рядів завитий колючий дріт… А він, сивий чорт, наказ висилає: гімнастику вас учили робити? Стрибати вмієте? От і стрибайте!..

У цьому місці аудиторія завжди вибухала дружним реготом і гучно виявляла промовцеві своє співчуття: звичайна, елементарна картина припадала до серця, потрапляла в точку.

— А я не генерал, — вів далі Чапаєв, облизнувшись і смикнувши себе за вус, — я з вами сам і назавжди попереду, а як загрожує небезпека, то першому вона попадає мені самому… Перша-бо куля мені летить… А душа жити просить, умирати кому охота?.. Я тому й виберу місце, щоб усі ви були цілі та самому не загинути марно… От ми як воюємо, товариші!..

В таких словах і в таких тонах була в нього уся промова. Проте, треба на честь його сказати, довго балакати не любив: не те що не міг, а розумів перевагу коротких промов.

Коли скінчив — важко вже було виступати Сизову, та й Федір справив не дуже велике враження. Після промов — концерт. Він був такою чудовою імпровізацією, яку можна було зустріти лише в ті дні і, мабуть, тільки на фронті.

Щойно замовкли останні слова останнього промовця, — ще, здавалося, стояли вони в повітрі, і всі чекали нових, інших

слів, — як гримнула гармонія. Звідки він, гармоніст, коли виліз на естраду — ніхто не помітив, але діяв він, безперечно, за чиєюсь невидимою, нечутною командою. І що ж заграв? «Ка- маринську»… Та так хвацько, аж ноги затрусилися — у танок поривалися… Чапаев вискочив молодчиком на саму середину естради і пішов, і пішов… Спочатку лебедем, з вихилясом, навкруги… Потім, притупуючи на каблуках, чечіткою. А коли в несамовитому пориві загикав, закричав і заплескав спів-, чутливо тисячоголовий натовп, лівою рукою підхопив свою чудову срібну шаблю і витанцьовував навприсядки — тільки шпори забряжчали та шапка з'їхала набакир. А вже який щасливий був гармоніст — вятський хлопчина з горбастим лиснючим носом і маленькими, як у слона, очицями на широкому обличчі: подумайте, сам Чапаев витанцьовує під його охриплу, заграну до смерті гармонь!

Останній стрибок, останній молодецький викрутас — і Чапаев відскакує вбік, витягає досить-таки засмальцьовану димчасту хустку, витирає задоволене, веселе мокре обличчя…

Цілу годину не бути порожній естраді: танцюристи тепер вискакують навіть не поодинці, а цілими партіями. Охочих знайшлося багато, що справжня конкуренція. Хто за- танцьовувався довго, тих безцеремонно гонять: відтанцював, мовляв, своє, давай місце іншому!

За танцюристами пішли оповідачі-декламатори: таку верзли нісенітницю, що тільки ахнути можна. Не було ще тоді на фронті ні книжок, ні збірок добрих, ні пісенників революційних, — на фронт усе це потрапляло рідко, червоноармійці мало що знали, крім власних частівок та масових воєнних пісень…

За оповідачами надривалися співаки; теж не задумувалися довго над піснями, виспівували, що спаде на думку. Канитель!.. Але весела, соковита, барвиста, щира канитель. Від походів, від бойової гарячки, від окопної напруженої нудьги, від напівголодного життя — з якою охотою і радістю відпочивали бійці! Потім цілий день по хатах або купками на брудних розталих вулицях, за столом, у стайні, за насінням — скрізь тільки й мови було про веселий мітинг-концерт… І в центрі всіх розмов-спогадів стоїть Чапаев: от такий командир і любий бійцям… Сьогодні на світанку холодним, туманним полем хай веде він цепи і колони на приступ, в атаку, в бій, а ввечері, під гармонь, хай вибиває з ними разом «Кама- ринську»… Мабуть, на ті часи і справді потрібний, необхідний був саме такий командир, народжений селянською цією масою, командир, який органічно втілив усі її особливості.

Виросте маса — відпаде і в цьому потреба. Вже й тоді не потрібен був би такий-от Чапаєв, скажімо, полкові іваново- вознесенськнх ткачів. Там його примітивні промови не мали б ніякого успіху, там вище відваги молодецької ставилася спокійна свідомість, там на бесіду та збори йшли охочіше, ніж на «Камаринську», там розмовляли з Чапаєвим, як з рівним, без захопленого погляду, без паленіючого від щастя обличчя. Тому менш за все любив Чапаєв бувати в полку івановських ткачів, таких скупих на тріумфи та захоплення.

Коли Федір уперше з'явився в політичний відділ дивізії, він відчув недоброзичливе, холодне, видимо, упереджене ставлення. «В чому ж річ?» — дивувався він і не думав, що неприязне ставлення політпрацівників до «партизана і мордобійця» Чапаева переносилося механічно і на нього, «чапаєвського комісара».

Мало того. Тут, у політичному відділі, вже було відомо про приятельські взаємини між Кличковим і Чапаєвим, а пояснювали це дуже просто. Або «наш комісар» підпав під чапа- євський вплив, ходить перед героєм на задніх лапках і в- механічною фігуркою, яка виконує несвідомо не свою — чужу волю. Або ж «нашому комісарові» і під вплив підпадати нема чого: сам такий же партизан і «молодець»…

Одні припускали таке, інші — інакше, але всі згоджувалися, що «комісара треба присадити» з першого ж кроку. Тим-то, коли Федір прийшов у політвідділ, там йому начальник злорадо, ні слова не кажучи про роботу, про потреби, про плани, ткнув у руку якийсь папірець і став глузливо, дивлячись просто в очі, стежити, яке справить він враження. Це була повістка, — трибунал викликав Кличкова «як обвинувачуваного». Він одразу не зрозумів, у чому річ, а потім згадав і розсміявся… Рижиков (начальник політвідділу) непорозумі- ло дивився на Федора і, очевидно, сподівався зовсім іншого ефекту.

— До суду за щось! — процідив він крізь зуби Клич- кову.

— Знаю… Дурниця… Не поїду… Це, бачте, так вийшло. В минулий наш приїзд до Самари їдемо з Чапаєвим дорогою, — кругом високі кучугури понамітало, вузько, тісно, нікуди з дороги поткнутися, тільки в сніг… І раптом, на санчатах мчить якийсь фертик — комісаром зв'язку, чи що, виявився, не пам'ятаю… Тільки випещений такий… видно, в партію проліз випадково… Мчить, падлюка, і хоч би що! Притиснув нас, змусив у сніг зіскочити, щоб не попасти під коня… Ну, я йому зопалу ото, здається, по шиї пообіцяв дати за таку підлість… Спинив коня, зліз, розпитав, записав і Чапаева. Ну, от і все… в трибунал подав…

В міру того, як Федір невимушено розповідав цю нікчемну історію, обличчя Рижикова дедалі більше втрачало свій тріумфуючий і зловтішний вираз. Виходило, що «історія» справді-таки дурна і радіти зовсім не доводиться з того, нібито «комісар наш так і є… щось уже там накоїв… у трибунал викликають…»

Виявилося, що все дурниця. А з другого боку, самий вигляд Федора, такий простецький та дружній, і манера поводитися, і вся розмова свідчили про те, що це зовсім не «якийсь партизан і мордобоєць». У Рижикова думка про Федора похитнулася вже після першої з ним зустрічі, а далі й остаточно змінилася: яка підозріла й негарна була спочатку, така щира й довірлива стала згодом.

У трибунал Федір написав, що справа дрібна, їхати нема коли, а зараз бої починаються — і тут він вважає себе по- трібнішим.

«А всім, усякій заочній постанові,— писав він, — певна річ, вважаю себе зобов'язаним підкоритися, але повідомляю, що справа вся полягала в тому і тому…»

І він сповістив про справу докладно, від початку й до кінця. В трибуналі зрозуміли, повірили, згодилися — більше Федора не турбували. Були чутки, що фертика цього при наступних чистках із партії вигнали як випадковий елемент.

У Кличкова з Рижиковим, а через Рижикова і з усіма політпрацівниками швидко встановилися чудові стосунки. Кличков скоро переконав їх у тому, що про Чапаева наговорено їм багато всяких дурниць, а насправді він, Чапаев, зов- сім-зовсім не такий.

Лише один раз, та й то з самого початку, відбулася неприемна й гостра розмова — про повноваження. Питання про повноваження і розподіл функцій між комісаром і начальством політвідділу дивізії протягом усієї громадянської війни було взагалі одним з найскандальніших і найтуманніших питань. Чого ж дивуватися, коли воно посварило тепер, хоч і ненадовго, Рижикова з Федором.

Рижиков наполягав на цілковитій автономії політичного відділу, на безпосередньому зв'язку його з армією, на цілковитій беззвітності перед комісаром, згоджуючись тільки на легеньке інформування… А Федір, навпаки, всі питання повертав в інший бік і посилався на різні інструкції та постанови, якими у великій кількості запасся в Самарі, уважно розглянув, засвоїв і тепер немилосердно заперечував Рижикову «на законних підставах». Питання розв'язалося дуже легко, але розв'язала його не полеміка, не аргументи того або другого, не формальні підстави, посилання та різні «пункти» — розв'язало саме бойове життя. Федорові перші ж дні й тижні показали, що керувати агітацією і пропагандою, займатися організаційними питаннями політроботи, спрямовувати систематично й детально роботу серед населення, стежити за повсякденною звітністю, роботою статистичного та інформаційного відділів, зв'язуватися з осередками, охопити неосяжну галузь культурно-освітньої справи, — де ж йому, коли ж йому?

Все це — безпосередня робота політвідділу, а значить, і його начальника. Комісарові, що часом на п'ять-шість днів відлучається по бригадах і зовсім не буває в ці дні в дивізійних центрах, — йому тільки під силу підмітити на місцях, що і як робиться, що і як треба робити, що є справою першої черги, що — другої, третьої, куди потрібні сили, де їх, на якій роботі, зосередити в даний момент.

Зваживши обстановку в дивізійному масштабі і ширше, Федір обмежувався тільки наскреслюванням основних питань, переліком невідкладних справ і в цьому дусі давав політвід- ділові директиви, там їх одержували і запроваджували в життя своїми силами, своїми методами, своїм апаратом. На цьому Федір не тільки помирився, а й зблизився з політичним відділом» і вже ні разу, аж до останнього дня, не було в нього жодного конфлікту, навіть жодної незгоди. Він зрозумів, що не командувати політвідділом треба, а тільки допомагати йому і стежити, як втілюються в життя основні директиви.

Політичний відділ, як величезна губка, раз у раз насичувався численними відомостями, фактами, багатим досвідом, що припливав від частин і навколишнього населення, і потім, перетравивши цей досвід усередині — на різних нарадах, засіданнях і просто в індивідуальних обміркуваннях, — він випаровував його у вигляді розсипчастого кадру організаторів і агітаторів, у вигляді безлічі всяких листків, відозв, інструкцій та вказівок.

І чи погано, чи добре, але завжди обслужено було політично навіть населення прифронтової смуги — не тільки свої бойові частини… По селах роз'їжджалися верхи, розходилися піші, розповзались у «червоних кибитках» агітатори-комуніс- ти і розповідали населенню, куди і чого йде Червона Армія, для чого її створено, що діється в Радянській Росії, що відбувається за її межами-. Часто і самі знали мало — нізвідки довідатися, часто й переказати до ладу не вміли, зате головне завжди доносили, були світочами, були рупорами, були вчителями… А то спектаклі ставити почнуть, «живий» ліхтар дістануть, возяться з ним, картини показують, — хіба ж це не дивно було в якомусь там убогому, глухому сільці, де до того ж живе половина татар, які ніколи не розходилися по радіусу далі як на тридцять-сорок верст?

З червоноармійцями працювати легше: вони завжди вкупі, готові, організовані, та й чи можна рівняти їх щодо розвитку з сільським населенням? З червоноармійцями і без політичного відділу завжди веде роботу свій партійний осередок; йому від політвідділу потрібна тільки матеріальна підмога та свіжий матеріал, — з роботою частіше вміли справлятися й самі.

А що за робота в полку? Різна: залежить від того, де полк стоїть і що робить. В тилу, наг відпочинку, — одне діло, тут можна і по системі зайнятися, і неписьменність день по дню викоріняти, лекції провадити, хоч. і не в дуже великому масштабі, читання організувати по годинах — та хіба мало що можна зробити? І робили. А в поході, в боях, — тут газета до рук тижнями не потрапляла, тут не до лекцій, не до мітингів. В боях — то вже в боях! А на відпочинку — впасти, заснути б, чи що, виспатися, відпочити або залатати ось діряві чоботи, прикрутити підметку, що відлетіла, отямитися, підготуватись до ранішнього нового походу.

При об'їздах полків звичайно виходило само собою — мовчки, без попередніх умов — так, що Федір не встигав переговорити з усіма командирами, а Чапаев не встигав ознайомитися з осередком і політичцою роботою. Але чого не встигав зробити один — неодмінно встигав другий. А коли їхали далі й розмовляли в дорозі — все життя полку було як на долоні. Дружно, ладно жили. Ладно, дружно працювали.

Коли розпочався загальний наступ на Колчака, вже повернуло остаточно на розталь, рушила на річках крига; на горбочках, а незабаром і в долинах оголилася земля; струмки і струмочки порозмивали шляхи; по грязюці, змішаній із снігом, по тонкому льоду, не тільки артилерії — неможливо було їхати кінному, а подекуди й пішому не пройти. Весна вступала в повні права.

Рух був утруднений до краю — цим і можна почасти пояснити спочатку повільне просування червоного війська. Але тільки почасти — причини були і в чомусь іншому. Від перших же сутичок передове колчаківське військо спинилося наче в роздумі. А тут удар за ударом посипалися з різних боків. Полк Тараса Шевченка, який перейшов до нас, сплутав у них в цьому місці карти й одразу підбадьорив червоноармійські частини, які тут билися. Не даючи ворогові опам'ятатися, чимраз дружніше, чимраз наполегливіше стало напирати червоне військо. Ворожий фронт похитнувся. Ініціативу було вже вихоплено. Поворотний момент відчувався і був помітний уже не тільки прозорливому окові. Зростали надії. Більшала сила. Наступ, розвиваючись, обіцяв перемогу.