Онлайн чтение книги Чапаєв
X. ДО БУГУРУСЛАНА

Пам'ятного дня почався вже загальний фронтовий похід, а окремі сутички, певна річ, були і весь час до того.

На фронті антрактів не буває.

В двадцятих числах квітня, у великодні, відбулися перші зустрічі з ворогом. Він продовжував свій переможний похід від Бугуруслана на Бузулук. Бригада Сизова стримувала цей натиск, розбившись полками по лівому берегу Боровки. Сюди полкам дістатися було дуже важко: не давали можливості розгаслі дороги, бурхливі, глибокі весняні потоки. Не тільки гармати везти було неможливо, навіть кулемети переправляли розібраними, зсипаними в лантухи. І як тільки дісталися до Боровки, зав'язались бої, що вже не припинялися весь час аж до самісінької Уфи.

В одній операції під Бугурусланом Сизов мало не попав сам в лапи до білих — врятував щасливий випадок. Він з Вихором та чоловіка із сімдесят кінних пробрались у ворожий тил і помітили в лощині батарею, котра пересувалася. Поскакали, але тільки наблизились, як артилеристи-офіцери, зрозумівши, що це за вершники, стали на картеч розстрілювати червоноармійців. Видно вже було, як «номери» (солдати, що стояли біля гармат) відмовлялися стріляти, як офіцери били деяких шаблями і рукоятками револьверів, але неможливо було нічого зробити. І от, пославши більшу частину загону з обхід, одвернувши увагу, сам Сизов, Вихор та купка артилеристів, пробравшись — сусідньою лощиною, на весь кар'єр винеслись майже до самих гармат. Остовпілі офіцери звели були на руки маузери, але вже було пізно, — одному Вихор з нальоту розкраяв голову, другого збили конем, а решту свої ж «номери», поваливши, м'яли на землі або тримали з закрученими за спину руками. Все сталося з дивовижною швидкістю: «номери» наче тільки й чекали того, щоб вершники підскочили до гармат. Ті, що тримали офіцерів, благальними поглядами просили пощади, решта застигла з піднятими руками. Офіцерів не лишилося, солдатів не зачепили жодного. Батарею направили на полк, до якого вона поспішала на підмогу; а полк цей, побачивши безнадійність становища, здавався тим червоним* частинам, які на нього наступали. Цією операцією лишився керувати Вихор, а сам Сизов з десятком ординарців поскакали далі, в обоз, і коли мчали повз повозки, навантажені взуттям та солдатськими гімнастерками, забивало дух од радісної думки, що все це дістанеться червоноармійцям. Обозники не опиралися: хто сторопів од несподіванки, хто не розумів нічого, вважаючи вершників за «своїх», подумавши, що їх повертають кудись «за призначенням», — так увесь обоз з кількох сотень возів дістався на поживу червоним полкам.

Неподалік від обозів стояв штаб дивізії; там зчинився переполох: у таких випадках про кількість нападаючих завжди утворюється перебільшене уявлення й цим пояснюється" і паніка, яка дає в руки «нальотчикам» дешеву перемогу, а часто і багату здобич. Точнісінько, як і завжди, вийшло й тепер: ніхто нічого й нікого не думав організовувати, ніхто нічого не хотів, не намагався роздивитися й дізнатися — кожному впору було думати лише про врятування власної шкури. Одним з перших вискочив надвір начальник дивізії полковник Золотозубов; він разом з дивізійним попом вскочив у таратайку, що стояла напохваті, і кинувся навтіки. Всюди біганина, крики, плутанина, поквапна лайка, погрози.

А десяток кінних червоноармійців гасав серед переляканої штабної публіки, гиканням, стрільбою і криками про здачу посилюючи і без того нестримну паніку. За начдивом поскакав Сизов і вже наганяв, заміряючись шаблею, коли батюшка обернувся з таратайки і вистрелив; куля рлучила коневі в передню ногу, він закульгав, почав відставати. Тоді спинилась і таратайка; полковник зіскочив на землю і з руки почав бити з маузера. Друга куля влучила коневі в голову, він хитнувся й упав, тільки Сизов устиг, падаючи, випручати ногу і, як зіскочив, кинувся тікати до сусіднього переліска. На самому узліссі селянин на возу править парою здорових робочих коней. Сизов до нього. Тут розбалакувати ніколи, показав йому дуло револьвера, скочив на ближчу упряжку, відрубав посторонки і помчав геть, назад, туди, де зосталися товариші. Але паніка вже вгамувалась. Там зрозуміли, що гроза наскочила не страшна, — товаришів, мабуть, погнали, а може, й перебили, не було кікого; тільки проносячись повз хатину, де був штаб, побачив Сизов одного з ординарців без коня, із закривавле- ною щокою. Кинувся до нього і крикнув, щоб сідав ззаду на широкий круп здоровенного коня. Не довго думавши, той з розгону злетів і вчепився за Сизова, мало не зірвав на землю.

Так скакали вдвох ззаду ободів, поза хатинами, обірвавши червоноармійські значки, скакали на далекий пагорок, до якого мав підходити, на думку Сизова, свій полк. Попереду група кінних — стоять на самому шляху, об'їхати нема куди. Що за люди? Коли підскакали ближче, побачили, що свої, з обозу, збившись тут, не знають тепер, як через галявину, під обстрілом, пронестися до свого полку, що маячив на рівнині. У Сизова кінь хоч і здоровий, але для такого діла не годиться. Зрозумів це Яшка Галах — один з найкращих, найхороб- ріших ординарців.

:— Товаришу командир, — каже, — бери мого коня, а я злізу, пішки піду. Якщо заберуть — скажу, мобілізований, може, й не займуть — буває, що й не займають…

Роздумувати ніколи. Зіскочив Сизов з широкої доброї кобили, залишив на ній супутника, а сам пересів на швидкого Ящиного меринка. Витяглися низкою і помчали. Лишився Яшка Галах сам, поплентався назад, змішався з обозом. (Він вернувся тільки через три тижні; розповідав, що переховувався у них же в обозі — солдати-мужики не займали й не виказували; втекти зразу не вдалося, бо погнали його на тих підводах, які встигли заховатися від червоного полку).

По полю мчали кар'єром. Як бджоли, дзвеніли, шуміли, свистіли швидкі кулі; двох вершників поклали вони на широкому лузі, решта доскакала. Доскакав і Сизов. Швидко перекинули з другого флангу кінну розвідку, і вона попереду полку помчала відрізати обоз. Частина встигла відступити, але більше того дісталось полкові: цим добром немало тоді підкріпили босу, обтріпану сизовську бригаду.

Не зайва буде річ додати, що здобич свою полки, бригади та дивізії дуже не любили передавати вище «для загального розподілу» — лишали звичайно в себе, нагромаджували навіть іноді, задовольнялися вдосталь (що було рідко) і.вже тільки безперечно непотрібні, обтяжливі лишки передавали «вгору». Це стосується не тільки одягу, взуття, харчів — те саме Можна було спостерігати і щодо гвинтівок, патронів, кулеметів і навіть… гармат. Так бувало іноді, що в одному полку, ледве-ледве кулеметів з десяток набереться, а в іншому, дивись, аж під сотню підкотило — і мовчать, ніколи не скажуть, що сотня у них, навіть при ревізіях зуміють приховати, а вже в різних «звітах та донесеннях» і думати не думають про справжні цифри! Секретність тут була така велика, що навіть жоден командир бригади «самому Чапаеву» правди не казав.

Проте Чапаєв ніколи правди цієї й не домагався, а віддаючи накази, — хоч про те офіціально і не заявляв, — завжди мав на увазі десятків зо два, зо три зайвих кулеметів, а іноді «невраховану» гармату, яку десь випадково помітив або про яку почув від якогось там полкового просторіки. Цифра наявної зброї подовгу лишалась у донесеннях одна й та сама. Але не слід думати, що не було ніколи втрат — вони були, тільки доносити про них було невигідно та, мабуть, і соромно, тому про втрати мовчали і поповнювали їх з таємничих невичерпних своїх «резервів». Якщо нічого не говорили про втрати, то не все говорили і про здобич — тут виявляли своєрідну «далекоглядність»: не гнались за скороминущою славою, заради розширення «резерву» цифру здобутого зменшували вдвічі, втричі, а то й більше, залежно від потреби.

Куди ж дівалося це нагромадження? Як звітували про нього?

А тут звичайно з'являвся різний «брак, лом і непотріб»: у дивізію здавали тільки воістину негодяще, а що краще — лишали незмінно у себе. Коли про це дізнався і Федір, його вже не так хвилювали гіркі скарги на всякі нестатки, бо він знав, що скарги звичайно йдуть «авансом», голосити починають далеко перед тим, як підступають справжні нестатки. Розуміти доводилось так: «Дивізія, помагай! Нестатки підкрадаються до моїх таємних резервів!..»

І справді, слідом за скаргами зростали, посилювались, близилися справжні нестатки.

Тепер-от свою здобич бригада Сизова теж розпотрошила майже всю у себе — мало що дісталося дивізії, а про армію й казати нічого.

Федір Кличков про все дізнався і зробив свої висновки вперше лише на цьому прикладі сизовської перемоги.

«По-перше, — подумав він, — матиму це на увазі щоразу під час підрахування сил, а по-друге, постараюсь обмежити командирську брехню».

Забігаючи наперед, скажемо, що приблизно через півроку він і справді дечого добився, але взагалі мало, дуже мало. Тоді ж він відзначив і іншу обставину: командир бригади Сизов з групою ординарців працював у ворожому тилу. Працював, правда, успішно: відбив батарею, прискорив загибель ворожого полку, сплутав усе в обозі, мало не захопив начальника білої дивізії.

Це все добре, але… Вже тоді зародилось у нього це «але». І тоді ж зробив він логічний, незаперечний, такий переконливий і ясний висновок: командирові ніколи не треба захоплюватись окремою справою, він завжди повинен мати перед собою ціле — й операцію цілу, й військо свое в цілому, а окремі завдання комусь доручати.

Особиста мужність Сизова могла призвести до сумних наслідків, можливо, для цілої бригади, якби його підстрелив Зо- лотозубов, а заступник, скажімо, не зумів би керувати полками.

Цю думку Федір твердо засвоїв тоді ж, але засвоїв її якось абстрактно, а на ділі і сам од неї відступав не раз і ніколи не засуджував того, кому вдавалася молодецька витівка, — хай вона була майже безрозсудна, аби тільки кінчилася добре. Отака велика чарівність виняткового подвигу!

Як тільки дізналгіся, що у Сизова заварилось діло, поїхали відвідати його Чапаев з Федором, Кочнєв, Петька Ісаєв, кінних чоловіків п'ятнадцять; поодинці показуватися тут було неможливо — ворожі роз'їзди могли об'явитися в першому- ліпшому місці, та й куркулики сільські не дуже любили чер- воноармійців, тим паче «начальство». ч

День ясний, чистий, святковий. По селах у яскравих сарафанах, у кольорових сорочках гуляє, співає, грає зелена молодь — аж дивно все це бачити. На призьбах ридять, покректують згорблені старі баби; задля теплого свята вирядились у важкі кожухи, немов жаби, повилазили з нір, маячать тут і там, наче мармурові чорні статуї. Біля Ради товпиться народ, не знаючи, куди подіти вільний час. Чапаев указав їм вірний шлях, як позбутися святкової нудьги. По селах струмки глибокими рівчаками перерізали в усіх напрямах шлях; у тих рівчаках доводилося застрявати не одному десяткові бригадних повозок, рвучи посторонки, ламаючи колеса… В кожному селищі викликали голову Ради, давали йому розпорядження провести спішну мобілізацію і полагодити шлях… Зчинявся гвалт, протестували, не бралися, але, вже повертаючись назад, можна було побачити, що шлях полагоджений і впорядкований. Так від хутора до хутора, від села до села полагодили весь шлях до останніх, далеких полків.

Сизова застали в штабі. За загальним правилом, за звичкою, він зараз же розклав на столі розмальовану, перекреслену карту і почав указувати різні пункти, де, за останніми відомостями, розташувався ворог. Незабаром до штабу під'їхало чоловік з десять кіннотників, заляпаних грязюкою,

мокрих, — видно, що дуже потомлені… Виявилося, що група ця, на чолі з комісаром бригади Буровим, ходила в розвідку, побувала на цьому березі в чотирьох селах, перебиралась навіть і на той берег вплав через річку, привезла чимало цінних відомостей… Витягши записну книжечку, заховану десь під самим горлом, щоб не замочило, Буров крок за кроком змальовував перед присутніми обстановку за річкою… Ворог готувався запобігти наступові червоної сторони, зосереджуючи свої сили, підвозив артилерію, перегруповував частини, гнав поспіхом у різні сторони довгі повні обози… Маленька книжечка викрила великі справи. Про що дізналися — переказали далі, через штаб дивізії, в армію…

Федір з гордістю, з радістю дивився на комісара — цього високого на зріст, дужого, репаного здорованя, що, як виявилося, був пітерським слюсарем і добровільно пішов на фронт ще в минулому 1918 році.

Одійшли вбік, розговорилися.

— А як політична робота? — спитав Федір.

— Та що… — махнув комісар, — скажу вам одвертр, товаришу Кличков, нічого не роблю, їй-богу, нічого. Лайте не лайте, а ніколи. Що, по-вашому, робити? Чи от за річку їхати, чи програму вчити?.. За річку потрібніше.

— Правильно, — сказав Федір. — Та я й не про те… Що обстановка нам диктує — хто скаже проти того? Ну, а бувають же моменти, коли можна?

— Ніколи! — відрубав упевнено Буров, скручуючи на пальці цигарку..

— Це ви вже занадто… — недовірливо заперечив Федір. — Занадто… Моменти бувають, неправда, їх тільки треба вміти ловити…

— А спробуйте з хлопцями нашими, — усміхнувся Буров.

— Це інша річ…

— Та що інша… спробуйте, — начебто, дошкуляв той Клич- кову. — Воно теє, скажу вам, дуже теє…"

І він значливо підніс палець угору, наче загадав — загадку і чекав розв'язання.

— Важко? — спитав Федір співчутливо.

Той мовчки нахилив голову, а потім крикнув:

— Не тільки важко — не можна! Зовсім не можна! Ми, кажуть, воювати прийшли, а книжки читати потім будемо… Коли війну закінчимо, тоді книжки, от що…

— Так-от тут саме ваше завдання і починається, — не дав йому докінчити Кличков. — Комісар якраз і повинен переконати в іншому: повинен переконати, що без політики воювати не можна… Що ж за армія буде, коли не знає, куди й за що воювати йде! І час на це можна знайти… не вірю, що не можна… Спробуйте… Іншим разом самі згодитесь, що можна… Тільки розворушіть усіх тут — полкових комісарів, осередки… Та й сам… Од вас — ой як багато залежить…

— Та я — бачте, — він показав на мокру, заляпану гряззю тужурку.

— Не тільки, — відмахнувся серйозно Федір. — Цього мало. Отут саме, ваша різниця з командиром і починається. Адже створюється враження, що ви — лише вояка добрий, а більше й нічого…

— їм головне це, — переконував комісар. — Як з ними не будеш — ф'ю! На чорта ти їм потрібен. Балакати — балакаєш, а сам, кажуть, не робиш. Сам, кажуть…

— Та стривайте, стривайте, — спинив його Федір. — Знову повторюю: треба… Але не тільки це треба, не тільки… Хто ж, крім нас, освічуватиме? Зрозумійте, що мало бути сміливим воїном, треба бути ще й свідомим…

І він почав доводити Бурову необхідність і можливість еєс- ти політичну роботу навіть у найскладнішій обстановці.

Той уже не протестував, але видно було, що користі великої в цій галузі від нього не буде… Командир? Так, командиром він буде чудовим.

Через якийсь час цьому товаришеві дали командну посаду, а комісаром на його місце призначили іншого.

Закінчивши розмову, підійшли до стола. Сизов розповідав про вчорашній випадок.

— …Чоловіка з п'ятнадцять… одягнені як слід, а відзнак нема ніяких: солдати і солдати. Тільки в командира зірка була червона — то в кишеню сховав. Приїхали в село — до Ради: де голова? А мужиків тут з півсотні набралось, — шепочуться чогось, одвертаються, бояться…

— Ви колчаки, чи що, солдатики? — питають.

— Колчаки, — кажуть хлопці, прикинутись задумали, подивитися, що з цього вийде.

— А сюди чого, воюєте?

— Воюємо, братці, та червоних от шукаємо: де вони тут, хто знає?

І стали мужиків розпитувати, які, мовляв, тут військові частини у червоних та де вони є, куди йдуть, як поводяться з селянами…

А ті носи повісили, слова путнього не скажуть.

— Он Іван Царфенович хай розкаже, він у нас знає все, це наш голова…

Іван Парфенович з'явився на дверях — чолов'яга так пудів на одинадцять… — обвів оповідач руками навкруги живота, показуючи, яка була солідність у Івана Парфеновича.

Всі розсміялись.

— Так, так, — підтвердив Сизов. — Тут по Радах скільки завгодно таких зустрінеш… Не розгледіли ще мужики, в чому річ, та й бояться… так наволоч усяку часом і оберуть…

Так-от, спускається з ганку… І оком не моргнув, не злякався Іван Парфенович, іде собі до «колчаків», вклоняється аж від дверей, руку під козирок бере, усміхається.

— Здравія, — каже, — желаю.

— Ти голова? — питають хлопці.

— Так точно, — каже і знову сміється, сучий син. — Посадили ото, падлюки, — каже, — і сиджу… Сподівалися вас, рідних, на тому тижні… От… слава богу, прийшли — всю ж душу розмотали.

А хлопці начебто не вірять, значить.

— Та що ти, мовляв, дурня клеїш, — 'розказуй діло: де «ваші»?

— Які це наші? — витріщив очі голова.

— Ну, чого — які: червоні де? Розказуй, червоний чорте!

Тут голова навколішки, виправдовуватися, свідків трьох з

натовпу (пудів по вісім); ті за нього.

Та де ж, мовляв… Іван Парфенович — людина статечна, він ніколи з цим не зв'язувався, мужики його примусили в Раду залізти.

Хлопці з коней, зайшли до Ради, записали всі його свідчення, дали підписати: хочемо, кажуть, панам офіцерам матеріали привезти…

Все підписав, падлюка… Тут йоґо з трьома ото (Захисниками на воза та й сюди. Як зрозумів, так і завив: я, христом- богом, каже, сам у більшовиках… А мужики перелякались — говорити не знають що… Зовсім перелякався народ, — махнув рукою Сизов, закінчивши оповідання.

— А де тепер? — спитав Федір.

— Усіх чотирьох у трибунал послали… Що народ біля фронту спантеличився, це точно: на тиждень по чотири рази зустрічали і білих, і червоних, сплуталися, хто перший приходив, хто останній, хто кривдив здорово, а хто й не чіпав… Коней, що позабирали, — і не злічити, а возів поламано, сараїв попалено, посуду розбито, розтягнено — краще і не згадувати. З худобою, правда, селяни узнали, як рятуватися: заженуть у хащу лісову цілі табуни та так і не виводять звідти, корм ночами тягають. А солдати прийдуть: кОні де, корови?

— Всіх забрали… геть усіх.

— Хто забрав?

Тут уже, коли білим, — то на червоних кажуть, а червоним — на білих. Минало. Але не завжди й тут минало, дізнаватися потім стали, розвідку по лісах пускали… Відшукають табун — приженуть, а село — ревма реве… Тільки що ж сльозами вдієш, коли й кров ніпочому?!

По дорозі до полків заїхали в якесь село:

— Рада є?

— Рада? — м'ялися мужики. — Та була Рада…

— Де була?

— А мабуть, у цьому домі,— показують на великий забитий будинок…

— А тепер де?

— Тепер? Хто його зна… На селі… Там он десь… скраю…

— Та що ж ви, хлопці, невже не знаєте?

— Та чого нам… Ні, не знаємо нічого. їжджайте он на той куток, там, може, скажуть…

—. Ви ж самі — тутешні?

— Аякже — тут усі живемо.

— А не знаєте, чи є Рада?

— Та, мабуть, є…

— А староста є?

— І староста є.

— А молоко є?

— І молоко є.

— Ану, глечик швидше, та холодного!

— Це можна… Ванюшко, гей!

Вирядили хлопчика, послали по молоко; не знали, як поводитися, про що говорити. Знайшлося двоє — впізнали Чапаева. Але ще довго, вперто не вірили, що приїжджі «не з офіцерів будуть». Нарешті, з різних ознак, фактів, спільних спогадів, — повірили. Стали говорити охоче й легко. В розмові відчувалося співчуття, але втома, втома… І переляк… глибокий, хронічний, зашкарублий…

Мужички гуторили про те, щоб «дали спокій — від усіх;, мовляв, зле виходить… Війна кругом тяжка мужикові…»

Відпочиваючи, пробалакали понад годину, і, коли зібралися від'їжджати, селяни проводжали дружньо, виряджали по- товариському…

На самому березі Боровки, в селі, спинився Михайлов із своїм полком, — сюди проїхати можна було тільки берегом, а з того боку з-за сиртуде лежали ворожі цепи, йшла невпинна стрільба: як побачать — і пішла, і пішла… До села лишалося вже зовсім недалеко… видно було клуні, коли ворог посилив огонь… Задзижчали квапливі кулі, одному з супутників пробило ногу. Вдарили по конях — учвал!.. Розбилися низкою — один від одного кроків на двадцять. Федір пригадав, як він рятувався в слбміхінському бою, й одразу відчув зміну: тепер уже не було того панічного страху, як тоді… Хай там — розриви, тут — кулі; і кулі бувають страшніші за снаряди. Все страшне по-своему: «Куля — для тіла, шрапнель — для душі». Він скакав і ніяк не вірив, не припускав, що куля може зачепити і його. «Сусіда, звичайно… може… а мене — навряд…» А чого такі думки — і сам не знав.

На скаку поранило двох коней, одному з ординарців пробило шапку… Сховалися за високі стоги сіна, спішились, один за одним від стогу до стогу, від клуні до клуні почали перебігати в село. Чапаєв перебігав останній. Федір, щоб спостерігати, заховався і стежив, як той спочатку рвонувся й побіг, але раптом повернув назад і шмигнув знову за стіг. Потім перечекав і вже не пробував перебігати прямо в село, а взяв у протилежний бік, обходом, і до штабу прийшов останній…

Федір поцікавився:

— Що це ти, Василю Івановичу, здрейфив неначе? За клунею, як боягуз, ховався?

— Кулю дурну не люблю, — серйозно відповів Чапаєв. — Ненавиджу… Дурної смерті не хочу!.. В бою — давай, там можна… А тут… — І він сплюнув енергійно і люто.

До штабу було пройти нелегко: село обстрілювали з високого зарічного сирту. Тільки помітять кого між хатами, так і гатять у те місце мало не цілими пачками. Червоноармійці теж не дають себе скривдити: повилазили на клуні, поховались на покрівлях, за тинами, поробили дірок у стінах сараїв — пильнують, що діється на тому березі. І тільки зачорніє, застрибає постать або голова десь виткнеться за горбом, — починають стріляти. Тут іде не бій, а справжнє взаємне полювання, вогонь по «випадковій цілі». І — дивна річ — по селу гуляють дівчата в святкових барвистих убраннях, де-не-де пісень співають, забавляються… Парубки теж гав не ловлять — крутяться коло них, підспівують, а один-от із гармонією підсипається…

Треба сказати, що річка тут неширока, і з-за сирту видно — боєць іде, чи селянин, чи дівчина підстрибує… Стрільба в провулках шла тільки по червоноармійцях. Селяни ходили байдужісінькі — спокійні, неквапливі… І якби не перестрілка, важко було б подумати, дивлячись на них, що навкруги щосекунди витає смерть: село наче десь у найглибшому тилу і в цілковитому спокої справляло свій традиційний Великдень…

Михайлову хотіли порадити, щоб розвідку зробив через річку, а він її, виявилося, послав ще зранку, чекав тепер з хвилини на хвилину. Розвідка справді повернулася скоро, двох поховали на тому березі — вбили їх в останні хвилини, коли вже спускались до броду. На фронті рідко що дається даром! Повідомлення вислухали, порадилися і вирішили вночі ж зробити наскок. Знали, що брід цей буде охоронятися, — треба було завидна шукати іншого. Операцією Михайлов брався керувати сам. Надій на успіх було небагато, і головна надія полягала в тому, що білі частини вже наполовину були підготовлені, загітовані заздалегідь. Ця своєрідна агітація провадилася простим і оригінальним способом: чоловік десять комуністів виповзають на животах майже з середини села і пробираються через ті самі прольоти, в які обстрілюють у селі червоноармійців. Повзуть і повзуть, не підводячи голови, не коливаючись, не похитуючись у сторони, повільно і все в одному напрямі. Доберуться до тину — тут дірки ще вночі пророблено, — лізуть у ці дірки і сповзають до берега. Перед самісіньким тином відбувається невелике маскування, а деякі проробляють його і раніше, ніж виповзуть, у селі» Маскування теж нескладне: одному гіллячок,'паличок, ялиночок понатикають, понавішують з усіх боків, ганчірок, чи що, понакидають, щоб на людину не був схожий. Отака потворна істота і суне до води. Буває, сіна накидають, соломою обсиплють, рогожею накриють: усяк на свій смак… Десяток або півтора отаких потвор виповзають на берег з різних кінців і, припадаючи то до горбочків, то до кущів, до прибережного різного укриття, випростовуються раптом і починають кричати:

— Солдати!.. Білі солдати!.. Товариші!.. Бийте офіцерів! Переходьте до нас!.. Вас обдурили!.. Селян на селян женуть. Офіцери — пани… Вони вам вороги, ми ваші брати. Переходьте, товариші!.. Бийте офіцерів!.. Переходьте!..

Річка тут неширока, з берега на берег чути дуже добре, а особливо гучно чути по росі: виповзають агітатори, звичайно, присмерком, вечірнім або вранішнім, коли не дуже помітно, як вони рухаються… Офіцери з того боку бридко лаялися — вже так кепкували, так кепкували, що слів поганих не знаходили для провідників-бідьшовиків. Відкривали і стрільбу, але куди ж, у кого тут будеш стріляти, — не видно ніде нікого.

Лаятися — лаялись, а частини на березі все-таки надовго лишати боялися, міняли раз у раз, весь час жили в переляку, ждали якихось страхів у себе зсередини… Білі солдати близько до серця брали переконливі прості слова, що долинали до них з-за річки, і — казали потім — не один десяток розстріляли офіцери за підслухані солдатські розмови про «бра- тів-більшовиків*. Шпигунська робота в білих що далі, то більше розвивалась і серед солдатів: селяни починали там розуміти своє.драматичне становище, коли їх силували, гнали боротися проти свого ж діла, проти свого ж брата трудящого. Все це- в дуже значній мірі полегшувало боротьбу червоноар- мійських полків. А робота агітаторів і вкрай розкладала білі частини.

Постріляють-постріляють офіцери — кинуть, а агітатори так само повільно, тихо, не похитуючись, повзуть назад у срло.

Увечері, напередодні наміченого нічного наскоку, агітацію було проведено особливо успішно: в окремих місцях білі солдати, рискуючи життям, навіть перегукувалися з агітаторами, ставили різні питання, вказували на труднощі переходу, на суворість нагляду, на жорстокість розправ.

Вночі Михайлов з добірним загоном вирушив здійснювати задумане діло.

Другого дня в бригадний штаб надійшла його телеграма: «Відібравши двісті чоловік, уночі, вбрід, а почасти по дерев'яному мосту, зробленому нашвидку, перебрався на другий берег Боровки і зненацька атакував сонного ворога. Захоплено в полон понад півтораста чоловік, чотири кулемети, гвинтівки, патрони, кухні, обози…»

— Забрав півтораста, — уголос сказав Чапаєв, — то це забрав, а на місці що лишилося? Пиши! — звернувся він до штабника, який складав донесення про успіх: «Забрав у полон півтораста і зарубав на місці двісті».

— Слухай-но, що ж це? — здивовано подивився на нього Федір. — Які двісті?

— Не менше, — відповів Чапаєв, нітрохи не зніяковівши.

— Та які двісті? Що ти, брат, вигадуєш?

— Нічого я не вигадую, — образився Чапаєв. — Коли йому, дурневі, невдогад, що ж я — так і повинен пропустити?

— Та писати ж зажди… Ну запитаємо, чи що, додатково пошлемо, а тепер… це ж вигадка, Василю Івановичу.

— То що? — усміхнувся він легковажно. — Повеселити треба.

— Кого повеселити? — заперечував Федір. — Що тут за веселощі! Та дізнаються про такі штуки, тобі й вірити ніколи не стануть^.

— Не дізнаються, — знов усміхнувся Чапаев, але Федір добився, щоб ці двісті «мертвих душ» все-таки не включали, і Чапаев неохоче мусив згодитися.

Коли повернулися до себе в штаб, там чекало розпорядження: негайно виїжджати, захопивши з собою одне, друге, третє. Вказувалися місце і мета: перекидали в іншу армію. За час переходу перекидань цих було декілька: туди-сюди ткнуть, дивись — бригаду відірвуть, знову з'єднають, — словом, як годиться, як диктували обставини. Чапаев завжди обурювався і круто лаявся під час усіх цих переміщень, вважаючи їх чи то випадковістю, чи то проявом злої волі якихось «ворогів». На диво прості були в нього думки в таких випадках, навіть іноді можна було прийняти їх за жарт, якби не були вони сказані так серйозно. В новій обстановці*, по суті, ніщо не було нове, та й їхати було вже не так далеко. Армії тоді стояли тісно, йшли безперервним фронтом. Успіхи й невдачі в одній одразу позначалися на іншій. Відомості розносилися швидко; ці відомості то наганяли сум, то окриляли надіями. Особливу радість виявив Чапаев, коли зачув про успіх бригади Сизова.

— Молодець, падлюка, недарма вчений, — радісно заявив він у штабі про Сизова і негайно послав телеграму, де між іншими діловими фразами висловлював свою радість: голі привітальні телеграми посилати не годилось.

Наступ розвивався успішно. Зайняли цілий ряд пунктів, великих і малих. По фронту метались, як шалені,— всюди треба було встигнути, вказати, допомогти, попередити, а часом і брати участь особисто в бою. Один з таких бойових епізодів Федір занотував у свою книжку під назвою «Пилюгінський бій». Наводимо цілком цей нарис.

ПИЛЮГІНСЬКИЙ БІЙ 1. ВИСТУП

Ми виступили з Архангельського рано, на світанку, коли ще сонце навіть не зігріло землю, на луках пахло нічною вогкістю, а в повітрі стояла напружена досвітня тиша. Один по одному виходили в просторе поле наші полки, вишиковувались і мовчки, без криків, без пісень, без шуму, сунули до високого сирту, що заслоняв ближчі села. В усіх напрямках розкидані були передові групи; кінна розвідка помчала вперед і незабаром зникла з очей. Ми їхали перед полками — Чапаєв, командир бригади і я — раз у раз розсилаючи вістових або з одержаними новими відомостями, або по свіжий матеріал. Ліворуч, з-за другого сирту, лунала приглушена артилерійська пальба. — це за Кінелем; там має посуватися наша бригада, яка Дістала завдання вийти ворогові в тил і відрізати відступ, коли ми його поженемо з Пилюгіна. Хто палить — не розібрати, десь далеко, — верст за двадцять — двадцять п'ять; це лише на світанку ясно доносяться глухі гарматні удари, вдень їх не було б так виразно чути.

Раптовим ударом в тил ми думали зчинити паніку в ворожих лавах і, користуючись замішанням, забрати артилерію, про яку донесла розвідка. Пальба за річкою свідчила, що ворог і помітив, і правильно зрозумів наш маневр, — шанси на успіх знижувалися.

Виїхали на косогір. Внизу — маленьке сільце Скобелєво; звідси почнемо наступ на Пилюгіно. Прискакала розвідка, повідомила, що Скобелєво ворог покинув ще напередодні ввечері. Підійшли до села. Селяни тулилися коло хат і боязко поглядали на військо.

— Сьогодні білі, завтра червоні,— скаржилися вони, — потім знову білі, потім червоні — не бачимо краю… І хліб у нас поїли, і худобу забрали, знедолили кругом… — Потім чухали потилицю і з філософською примиренністю додавали: — Воно, що й казати, війна… розуміємо — жалітися ні на кого. Та важко стало, сили нема… І коли вона вже скінчиться, проклята? Таки ж і відпочити треба.

— Коли переможемо, — відповідали їм. — Раніше ніяк не кінчити.

— Це коли ж? — дивилися вони втомленими, скляними очима.

— А самі не знаємо. От помагайте — скоріш піде. Як дружно візьмемося, де ж йому встояти, Колчакові?

— Де там встояти!.. — згоджувались мужики.

— Виходить, помагати треба…

— І помагати треба, — згоджувались вони далі.— Спробуй- но, помагай. Ти йому поміг, аж бач, ви село й зайняли… Тільки за вас заступився, а він село назад бере, отут дивись, як тебе з двох боків бити почнуть. Наше-от Скобелево надивило- ся всього: і ваших бувало багато, і ганяли тут нас не раз… То по підвалах ото воно ладніше, — ні туди ні сюди…

Ми пояснювали мужикам на ходу, поспішаючи, наганяючи тих, що пішли вперед, у чому вони помиляються, що для них означає офіцерська, панська влада Колчака, що — влада Рад… Розуміли, згоджувались, але видно було, що говорили з ними на ці теми рідко і мало, знати вони до ладу нічого не знали і крутили розмову тільки коло «спокою».

Так не скрізь бувало, лише в такій глушині, у таких закутках, як Скобелєво. У великих селах — там, звичайно, кололись різко на дві половини непримиренних ворогів; з приходом білих задирала голову одна половина, мстилася, знущалася, переслідувала, виказувала; з приходом червоних свято було на боці других, і вони теж, звісно, не милували своїх споконвічних ворогів…

Частини проходили селом, одна по одній переправлялися через невеличкий міст, розсипалися по луці цепами. З Пилю- гіна відкрили по луці артилерійський обстріл…

Але вже далеко на правий край відбігали перші цепи, за ними тбнкою, рідкою стрічечкою вишикувалися інші, купки зникли, розтанули, вірний приціл взяти було дуже важко, — наслідки обстрілу були мізерні.

Ввійшли з Чапаєвим у хату, питаємо молока. Перелякана стрільбою, квола, хвора хазяєчка принесла глек, поклала окраєць хліба, ласкаво, любовно, дбайливо допомагала черво- ноармійцям, які товпились тут же, і їх годувала, розповідала, як страшно їй було, коли оце стріляли по селу. Коли стали давати за молоко гроші — відмовляється, не бере.

— Я, — каже, — і так проживу, а вам хто його знає, скільки воювати Доведеться.

Так і не взяла. Гроші ми сунули дітям; вони тулилися коло матері, чіплялися їй за поділ, як звірятка, позирали блискучими оченятками на незнайомих людей з гвинтівками, револьверами, шаблями і бомбами.

— Ви от платите, — зауважила хазяйка… — Хоч і не треба мені, а гаразд… Чи сіна, чи вівса, за все віддають… А ті — обгризли геть усе, хоч би тобі соломинку заплатили… І Ванюшку, сина, з конем погнали… Чи вернеться — один бог знає.

В її голосі, в манерах не було підлесливості — говорила правду. Хоч не завжди, не скрізь розплачувались наші — не знала вона того, а про «колчаків» у кожному селі одне й те ж: обдирають, не платять, розтягують начисто…

Ми сидимо в халупі, і видно з вікна, як вибухають на луці снаряди — за двісті-триста сажнів. Тут і там, одна за одною безперестанно з'являються над землею маленькі хмарки густого чорного диму, і з кожною появою такої хмарки здригається повітря, двигтить земля, як бубонці, дзеленчать шибки у вікнах халуп. Ворог б'є по цепах, але невдало, навмання, без будь-яких наслідків, — перельоти на багато десятків сажнів… Ми затримуємося, чекаємо свою артилерію, щоб з місця в кар'єр пустити її в діло. Виходжу з халупи, забрався на горбок, лежу. Коли це прибігає жінка. Оглянулась по сторо- нах, витягла щось з-під фартуха, тиче:

— На от, на, скоріш…

— Подивився — яйце, і, не розуміючи, в чім річ, сповнений здивування, дивлюся на неї широкими очима.

— Скільки заплатити?

— Е, що ти, рідненький, — образилась вона. — Адже втомився… Які тут гроші! їж ото собі…

Вона поспішала, видно було і з мови, і з рухів; скаже і озирнеться — помітять, мовляв, сільські, а білі прийдуть — викажуть, то біди не здихаєшся…

— Та що ти так ото? — питаю.

— А братик з вами у мене… рідний… разом воює… Теж у Червоній Армії… Казали, білі ото розбили вас, Самару нібито взяли, чи ж правда?

— Ні, голубонько, неправда, — відповідаю. — Зовсім неправда. Сама бачиш, хто кого б'є.

— Отож-то бачу… Ну, будь живий, голубе…

І вона квапливо шмигнула з косогору, ховаючись і оглядаючись, зникла серед хат… А я сидів з дивним, радісним, особливим почуттям. Дивився на яйце, чогось усміхався і уявляв собі образ цієї милої простої жінки. «Є в нас скрізь, — думав я, — навіть і в такому закутку, Скобелеві, свої люди… Хоч і не розуміють, може, багато дечого, але інстинктом почувають, хто куди йде… От вона, жінка, подивись: ждала… діждалась… рада… і тепер не знає, чим довести свою радість… яйце сунула».

2. В цепу

Прийшла артилерія, вказали їй шлях, і лощиною, напружуючись та пірнаючи, потягли коні важкі гармати. Ми бачили, як спинились батареї позаду цепів, як блиснув перший вогник: бббах… ббб… ах… Далі — без перерви. Цепи почули свою артилерію, пішли веселіше… Ми посідали на коней і в

супроводі ординарців поскакали вперед… Виїхали на гору — звідти Пилюгіно, як на долоні: прямою дорогою тут не більше як три версти. По флангах, до цепів, роз'їхались у різні сторони: Чапаев — праворуч, я — ліворуч,

— Товаришу, — звернувся до мене вістовий, — це чого там, наші, дивись-но, відступають, чи що, тікають… Сюди, мабуть?..

Я подивився. Справді, якесь сум'яття — червоноармійці перебігають з місця на місце, цеп то стягнеться, то розтягнеться знову. Ми — туди. З'ясувалася справа дуже просто: цеп перешиковувався і брав інший напрям.

Поле тут засаджене соняшником. Ледве пробиралися ми між здоровенним колючим соняшничинням. Добрались до першої лінії, позлізали з коней. Вістовий ішов кроків за тридцять од нас, я сам приліг у цеп. Побіч мене лежали молоді хлопці з загорілими обличчями, обидва куці, широкоплечі здоров'яки — Сергеев і Климов. У цепу, коли наступає він, тихо, не почуєш людського голосу, — тільки команда гримне або кашляне, відплюне хто-небудь. Та рідко-рідко хто кине випадкове слово. Моменти ці глибоко змістовні: під огнем, у свисті і дзижчанні куль, кожну мить чекаючи, що вона проб'є тобі череп, ноги, груди, не до слів, не до розмов. Ти сповнений складних, мінливих, звичайно невиразних дум. Стаєш зосереджений, мовчазний, майже злий. Думки плутаються, хочеться згадати зразу якомога більше, якомога скоріше — в одну мить, щоб нічого-нічого не забути, не проминути… І здається, що от головного якраз і не згадав, а треба не баритися; поспішати треба…

Перебіжки одна за одною, все-частіше, все частіше… Ближче ворог… Зовсім близько… Ще хвилина — і перебіжок не буде, за останньою перебіжкою — атака… Заради цього страшного моменту, саме заради атаки, і поспішаєш тепер усе відразу, якнайшвидше, згадати… Там — межа, чорна безодня…

Я поволі опустився між бійцями. Вони посунулись, подивились непевно мені в обличчя, ні про що не спитали — як лежали мовчки, так і лишились. Полежавши, помовчав і я, але стало тяжко від мертвотної тиші,— вийняв кисет, скрутив цигарку, закурив…

— Хочеш, товаришу? — звернувся до сусіда.

Він підвів голову, мов не зрозумівши одразу і здивувавшись моєму запитанню; ще більше здивувався він тому, що раптом, так-от несподівано почув тут тепер людську мову. Подумав якусь мить, і я побачив, як очі його засвітилися, повеселішали.

— І то діло, давай, — потягся він до кисета. — Гей, друже, — звернувся одразу ж до Сергеева, — чого землю жуєш? На от, краще закури з нами.

Сергеев так само повільно, як і Климов, трохи підвів голову і подивився на нас похмурим, суворим поглядом, а потім скрутив, закурив і сам повеселішав… Розмови нема ніякої, тільки кидаємо окремі слова: «вогко»… «колеться»… «погасло»… «бач, летить»…

— Перебіжка!!! — залунала команда.

Вмить схопилися. Разом, ніби гумовий, підстрибнув увесь цеп. Він не випростався на весь зріст, а так і застиг горбатий.

— Бігом!!! — почулося в ту ж мить.

Усі кинулися бігти, далеко поперед себе викидаючи гвинтівки… Біг і я, зігнувшись у дугу, нерівним, шкутильгаючим бігом. Ворог заторохкотів кулеметами, заквапився рушничними залпами.

— Лягай! — залунала негайно ж нова команда.

Всі ткнулись у землю… як ткнулись, так кілька секунд і лежали нерухомо. Потім цоволі заворушились, стали підводити голови, оглядатися. Хто ткнувся попереду — рачкував тепер назад, щоб зрівнятися, хто ткнувся позаду, підповзав поволі, низько нахиливши до землі ^голову, — ніхто не хотів лишатися наодинці ні позаду, ні попереду.

Климов, що біг швидше і ткнувся попереду нас, рачкував тепер назад і, коли б я не посунувся, просто в обличчя влучив би мені величезною підошвою американського черевика.

Лежимо — мовчимо. Чекаємо нової команди. Вже більше не пробуємо курити, не чути навіть і окремих уривчастих слів. Климов із Сергєєвим поруч. Мабуть, згадалося Климову, як кілька хвилин тому стало йому легше в розмові,— чую, загр- ворюз з Сергєєвим:

— Сергеев…

— Чого тобі?

— Комаха, бачиш, — і тиче пальцем у траву.

Сергеев йому ні слова: — похмурий, насупився, мовчить.

— Сергеев! — пристає він знову.

— Та ну, чого? — кидає той неохоче.

Климов і сам нічого де відповів, зітхнув і потім, немов зібравшись з думками, тихо сказав:

— А Любоньку віддали в Проніно…

Мабуть, згадав землячку, а може, й кохану, хто його знає… І цього разу ні слова не відповів йому Сергеев. Розуміючи безнадійність, замовк Климов, а зі мною, певне, охоти не було говорити; розтягся ще щільніше по землі і почав водити пальцем по ранній рідкій траві,— то комашку роздавить і дивиться, як вона в конвульсіях конає на його брудному широкому пальці, то землі грудку сколупне, візьме її між пальцями і сипле, все сипле по піщинці, аж поки висиплеться вся…

— Перебіжка!.. Бігом!!!

Швидко схоплюємось, біжимо вперед з безумним поглядом, з перекривленими обличчями, з широко роздутими, палаючими ніздрями. І чекаємо. Біжимо й чекаємо. Біжимо й чекаємо… бажаної команди: «Лягай!»

Падали мертвими, закостенілими тілами, завмирали, підбиралися, втягалися в себе, як черепахи, а потім відходили, починали рухатися, нетвердим, сторожким поглядом дивитися по сторонах.

Тут же Маруся Рябініна — дев'ятнадцятилітня дівчина, — теж з гвинтівкою, ступає гордо, не хоче відставати. Бона не знала, дорогий наш друг, що через кілька днів, біля Заглядіна, так само, як тепер, піде вона у наступ бродом ч<£ рез річку, одна з перших кинеться в атаку, і прямо в лоб на смерть вразить її ворожа куля, і впаде Маруся, і попливе теплим трупом по закривавлених холодних хвилях Кінелю… Тепер вона теж усміхалася, щось мені кричала дружнє, та не розібрав здалеку… Земляків своїх я не бачив уже два місяці і не встиг навіть про те дізнатися, їцо Микита Лопар і Боч- кін — туТ же, в полку, перебрались з уральських частин; надокучило воювати по інших полках. Терентія так і не побачив я цього разу. Лопар з другого краю болотини махав ко- мунаркою і тряс величезними рудими кучерями…

Все знайомі, дорогі обличчя… Але ніколи було чекати — до клунь лишалося близько сотні сажнів. Кожної секунди можна чекати, що звідти зустрінуть раптовим огнем. Це улюблений на фронті прийом: завмерти, причаїтися, націлити дула й підпустити ворога близько-близько, а потім раптом — кулемети і, залп за залпом, бити жорстоко й невпинно, рядами, купами накласти перед собою людські тіла, бачити, як завагався ворог, посунув назад, помчав геть, і бити, бити його навздогін, а може, й кинути на нього приховану десь тут Же кавалерію — добивати, рубати ворога, що втікає, розгубився, збожеволів у смертельному переляку.

Ми були готові до всього. Раптом праворуч два короткі залпи, за ними одразу ж швидко-швидко заторохтів кулемет. Вістовий поскакав дізнатися, в чому річ; за дві хвилини сповістив, що це наші на правому фланзі викликають ворога на відповідь. Але відповіді не було. Можна було подумати, що селище очищене, але, навчені гірким досвідом, поволі, обе- режно, навпомацки посувалися на клуні наші цепи. Кілька чоловік кулеметників, а з ними бійці підхопили кулемет, підбігли до однієї з найближчих клунь, налагодили його швидко до бою — приготувалися стріляти. Але тихо… На правому фланзі здалеку глухо покотилось «ура», — це наші пішли в атаку, захопивши майже без бою всю групу ворога, яку залишено було там охороняти село. З-за гори, з лівого боку, прогриміли один по одному три гарматні постріли… Гуркіт і виття слабшали, поступово завмирали, було чути тільки удари, від вибухів долицав тільки ледь чутний відгук, — значить, не по Пилюгіну це, а сам ворог б'є кудись убік. Він бив по тих частинах, які йшли з крайнього лівого флангу йому в обхват; вій переносив туди артилерійський огонь, швидко відступав і проти нас залишив тільки невеликі частини, — так дізналися згодом, а тепер багато що було досі неясне, і можна було сподіватися всякого повороту і наслідку. Коли кулеметники влаштувалися біля клуні, ми з командиром батальйону підійшли ближче, щоб дізнатися, чи не побачили, чи не помітили чого- небудь на токах; але там, як і досі, тихо, ніхто не показується — ні з білих, ні з жителів, наче мертве стало порожнє село. Обережно, озираючись навкруги, заглядаючи під стоги, за клуНі й сараї, поволі просуваємося вперед. Ні звуку, ні шелесту, ні слова, ні пострілу — в такій тиші куди страшніше, ніж під пострілами. Тиша на фронті — жахлива, тяжка річ.

Позад нас, неподалік, ішли іванововознесенці,— їх червоні зірки вже тут і там мигтіли поміж клунь та стогів сіна. Цей рух, квапливий, нерівний, непевний, відбувався в могильній тиші, у щосекундному чеканні раптового вогню…

Вдалині промайнула жіноча постать: мабуть, селянка… Треба швидше довідатись…

Риссю — туди.

3. Вступ

Жінка-селянка стояла коло льоху й пильно дивилася на. мене застиглим, мутним, розгубленим поглядом. У цьому погляді відбився жах щойно пережитого страждання, в ньому відбилося непорозуміння і напружене, болюче питання, чекання нової, неминучої біди, невідворотної біди, наче вона чекала удару, хотіла б відвести його, але не могла. «Чи скоро?» — питав цей "стомлений погляд, і, мабуть, не вперше і не тільки на мене дивилася вона, така змучена, і питала: «Чи скоро?» Біля неї, коло хати, піднявши ляду, виглядало з льоху друге, таке ж змучене, сіре, напівмертве обличчя жінки:

під очима нависли синяво-багрові набряки, губи висохли, вибилося волосся з-під ганчір'я, накрученого на голову. Питанням і благанням був сповнений скорботний погляд.

— Білі тут чи пішли? — питаю їх.

— Пішли, втекли, рідненький, — відповіла та, що виглядала з льоху. — Чи можна нам звідси вилазити, рідненький? Стріляти будете ще?

— Ні, ні, не будемо, вилазьте…

І одна по одній почали вилазити з льоху жінки, тільки вони — мужиків не було. Виповзали ще малі дітлахи; цих закутали ковдрами, рогожами, мішками, — мабуть, думали, що борошняний мішок врятує їх від шрапнелі… Витягли за сухі довгі руки діда з сірими мокрими очима, з широкою білою бородою. В нього на поясі теліпалась довга мотузка, — певно, на ній спускали його в льох.

Коли всі зиповзли, одне за одним, тримаючись за тин, оглядаючись несміливо по сторонах, вони зашкандибали до своїх халуп. Велика, значлива картина, як посувалися вони, мов тіні попід тином у гробовому, драматичному мовчанні, все ще сповнені переляку, замучені своїм страхом, замерзлі в вогкому, холодному льоху!

На розі юрмиться купка селян, — вони теж іще не розуміють, не знають, чи закінчився бій, лишатися їм тут, а чи ховатися знову по хатах, під Сараї, по лазнях…

— Здрастуйте, товариші! — гукнув їм.

— Здоров… Здрастуй, товаришу! — дружно відповіли вони. — Діждалися, хвалити бога…

Не знаю, чи вірити цим привітальним словам. Може, й білих вони зустрічали так само, щоб не займали, — з боязкості, з переляку. Але подивився на обличчя — і бачу справжню, щиру радість, таку справжню радість, яку вигадати не можна, особливо не можна відбити її на простодушному селянському обличчі. І самому стало радісно.

Ми рушили на середину села. Там нова юрба, але видно, що це вже не селяни.

— Ви що, хлопці, полонені, чи що?

— Так точно, полонені.

— Мобілізовані, чи що?

— Так точно, мобілізовані.

— Звідки?

— Акмолінської області.

— Скільки вас тут?

— Та от, чоловік тридцять, а то поховалися по сараях… Та он з городів біжать.

— То, значить, самі лишилися?

— Так точно, самі.

— А зброя де?

— Поскладали он там, біля тину…

Під'їхав, подивився: купа гвинтівок. Зараз же до зброї, до полонених приставили своїх хлопців, наказали стерегти, поки переправимо в штаб дивізії.

Полонені мали жалюгідний вигляд, одягнені були погано — хто в кожушок якийсь, хто в сіряк, хто в діряві пальтечка; взуті теж погано — дехто в валянках, у лаптях і все це подерте вкрай… Вони ніяк не були схожі на військо — просто юрба голодранців. Дивно було: чого це вони так погано одягнені, адже колчаківське військо навпаки, закордонним добром по- стачазться щедро.

— Що це, — питаю, — хлопці, дуже погано одяг вас Колчак? Невже всіх так?

— Ні, це нас тільки. "Т

— За що ж так?

— А все не йшли. Повтікало наших багато — хто назад до себе, а хто в Червону Армію.

— Виходить, не добром" до Колчака йшли?

— А навіщо він нам… Своїх одяг з позументами, а нас — дивіться от… — І вони показували свої дірки та лахміття. — Та все вперед гнав, під самі постріли: таку, каже, сволоту й жаліти нічого…

— А от ви втекли б давно…

— Та не можна тікати, позад нас він своїх — поставив, — ^- ці не воювали, а тільки дивилися, щоб не втекли…

— Ну, а тепер як же вдалося?

— Та от всі в городах… між грядками полягли і чекали. А потім вийшли.

— Куди ж тепер: служити в Червоній Армії у нас будете?

— Так точно, тому й лишилися, щоб у Червоній Армії. Куди ж нам? Того й хочемо.

Розмову на цьому й скінчили.

Вздовж по селу поскакали ми до гори, в той бік, куди втік ворог. Частини наші, видно було, вже видиралися на укіс, збиралися на містку, переходили піщаним крутим схилом.

— Чи багато тут білих було? — питаю по дорозі.

— Тищу було… — відповідають селяни.

Але вірити цим «тищам» ніколи одразу не слід: іноді «ти- ща» обертається на п'ять, шість тисяч, а то й просто на двісті чоловік. Тільки згодом, порівнявши десятки відомостей і свідчення полонених, можна приблизно встановити цифру.

В усякому разі, судячи по обозах, війська тут було досить. Недовго і не так уперто, як звичайно, держався в Пилюгіні ворог, мабуть, тому, що помітив і побоювався обхідного руху на лівому фланзі…

— Чи давно білі втекли?

— Та недавно, — відповідній селяни. — От тільки-тільки перед вами. Мабуть, і по горі недалеко зайшли.

Але стомлені наші частини не могли переслідувати. Хіба що кавалерію можна було пустити для перевірки, але кавалерії мало, — надії не було і на неї.

Ті, що пішли вперед і забралися на гору, все ще не втрачали надії захопити ворожі обози. Але захопити вдалося лише невелику частину, яка залишилась, — головний обоз давно й далеко зайшов уперед.

Пилюгіно лежало під горою. Гора крута й стрімка. Перебравшись через міст, тільки з великими труднощами можна було піднятися на вершину. Тут у гарячці стався драматичний ЕипаДок: передові частини, що підіймалися прямо по схилу, як тільки вискочили на вершину, помітили на другому кінці цепи. Відкрили вогонь. їм відповіли. Зав'язалася перестрілка: це свої не впізнали своїх. Двох убито, п'ять чоловік поранено. Вона закінчилася б іще тяжче, коли б вчасно не збагнув обстановку командир того полку, який виходив з-за гори з лівого боку; він самовіддано, рискуючи життям, махаючи в повітрі хусткою й шапкою, кинувся по полю назустріч тим, що стріляли, добіг і роз'яснив, у чому річ. Коли ми на горі побачили чоловік шістдесят кавалеристів, що спішились біля пітних, змилених коней, — наказали їм розбитися на дві групи: одній наліво — дізнатися, чи нема якихось ознак, що там ідуть наші обхідні частини; другу половину послали праворуч, куди пішли ворожі обози. Зв'язку з обхідними частинами так і не встановили — там було щось подібне до зради, і кілька чоловік довелось арештувати," передати справу в трибунал. Але тепер ми нічого не знали і все сподівалися, що навіть невеликими ударами можна добитися наслідків, як тільки в тилу у ворога з'являться наші полки. Але полки ці не з'явились, і ворог відступив спокійно, безкарно, з обозами. Розвідники, послані направо, як тільки від'їхали сажнів триста, були жарко обстріляні відступаючими цепами, змушені були спуститися в яр і далі просуватися чагарником.

На тачанці забрався на гору перший кулеметник. Я його взяв із собою, і ми поїхали туди — вперед, де видно, було, як колихаються ворожі цепи. Вони відступали рівною галявиною, йшли до лісу, помітно поспішали, мабуть, чекали переслідування нашої кавалерії, не знаючи того, що кавалерії у нас майже нема. Самі ми, звичайно, вдіяти нічого не могли, але все ще була якась невиразна надія, що ось-ось у ворожому тилу залунають перші постріли, тоді звідси навіть і своїм кулеметом можна здорово посилити паніку, деморалізувати ворога остаточно і забрати обоз… Всі сподіванки були марні. По п'ятах відступаючих проїхали ми версти з півтори: розвідка з правого боку, а ми на горі — безперервно обстрілювали відступаючих. Вони відповідали і все йшли до лісу, аж поки зникли. Ми ні з чим вернулися назад.

На горі заліг Іваново-Вознесенський полк. Коли ми з кулеметником стали наближатися, помітили, як кілька чоловік, поклавши гвинтівки на коліна, прицілювались у нас і чекали, коли ми під'їдемо ближче. Я голосно закричав, що їдуть свої, замахаз хусткою — відвернув, нову біду. Кілька чоловік підвелося нам назустріч і, коли мене впізнали, похитували головами, ахали, лаяли себе за необачність. Ми спустилися з гори і в'їхали в село.

Тут я зустрівся з Чапаєвим — він об'їздив частини. В тій атаці, що була перед клунею, він брав участь особисто і звідти ж ввійшов у село. Повернувши коня, я поїхав разом з ним назад на гору.

Ожило село. Всі хати позаймали червоне/армійці. Жінки товпилися біля колодязів, бігли по воду, поспішали ставити самовари, частували прибулих товаришів. Вже тепер не ховалися вони від нас, не боялися, а молодь так навіть і зовсім розгулялася. Дівчата сільські знайомилися з червоноармійця- ми так швидко, що тільки дивом дивуєшся.

Поглянь от і тепер.

На горі заліг наш цеп; десь тут у лісі, зовсім недалеко, відступає вороже військо; не розвіявся ще в повітрі пороховий дим, а в розчинені вікна хати вже вабить гармонія, і на заклик її збираються охоче, йдуть і бійці, йдуть і дівчата… Тут незабаром почнуться танці — без цього не обійтися.

Тому ще тут зустрічають так радісно червоні полки, що не тільки грабунків або насильства — не було жодцого випадку навіть найдрібніших образ і сварки;. саме як товариші прийшли і до товаришів, сповнені поваги, взаємної духовної близькості.

Величезній більшості не дісталося місця в хатинках — довелося розташуватися бівуаком на майдані біля обозів.

Відшукали кращу, просторішу халупу; тут розмістили бригадний штаб і оперативний відділ дивізії,— він їздить з нами нерозлучно всі ці останні дні. Протягли кабель, запрацював апарат, заголосили телефони. Незабаром тут з'явився самоварчик. За столом були командири і політичні працівники. Один одному поспішав розповісти, що зробив, що бачив і пережив у бою. Перебивали, недоговорювали, хапалися то за одне, то за друге, галасували, спішили один одного перекричати, змусити себе слухати, але кожен не слухати — розповідати хотів, бо він сам ще був сповнений недавніми переживаннями. Втоми наче не було… Так за розмовами, за гомоном минуло з півгодини.

Раптом — громовий удар, за ним другий, третій… Ми пере- зирнулися, повскакували здивовані з-за стола і просто до дверей. Може, бомбу хто впустив?

Але тут підряд три вибухи… Якщо артилерія? Але звідки ж їй узятися?

В цей час блиснув рушничний постріл, за ним ще, ще — зчинилася безладна стрілянина. Червоноармійці, що сиділи купками біля фургонів, уже посхоплювались і кинулися в різні сторони. Майдан одразу збезлюднів. У себе над головою ми побачили ворожий аероплан, що рівно й повільно, мов срібний лебідь, плив у голубій далині. Вибухи сталися у величезному сусідньому саду, де не було жодного червоноармійця…

Незабаром усе заспокоїлось і набрало свого недавнього вигляду… Вже тремтів присмерк, а за ним легко спустилася спокійна зоряна весняна ніч. Тихо на селі. Ніщо не нагадує про те, що тільки недавно закінчився бій, що всюди нишпорила і виривала жертви нещадна, жадібна смерть. А завтра, як тільки трохи підіб'ється сонце, ми знову в похід. І знову, як метелики навколо вогню, будемо кружляти між життям і смертю…

«Ну, а сьогодні як? — ставиш собі щодня вранці тяжке, болюче питання. — Хто зостанеться живий? Кого вже не буде? З ким виступати будемо завтра на світанку, з ким ніколи-ні- коли не побачусь… після сьогоднішнього бою? А попереду ще нескінченні походи, щоденні жорстокі бої… Весна… Початок… Колчак подався тільки в перших лавах, а розтрощити треба всю величезну стотисячну масу. Як це дорого коштуватиме! Скільки буде на осінь жертв, скільки не долічимося з оцих ось товаришів, що йдуть тепер зі мною!»

Після цього так- докладно описаного бою відкритий був шлях на Бугуруслан. Як і більшість міст, — не тільки в цих боях, і взагалі за всю громадянську війну, — Бугуруслан було взято обхідним рухом. На вулицях великих міст бої бували рідко. Головний бій, останній і вирішальний, звичайно розгорявся безпосередньо на підступах до міста, і коли він, бій цей, був невдалий для тих, хто оборонявся, невдаха, звичайно, відступав, лишаючи саме місто без бою в руках переможця. Так було і з Бугурусланом.