Онлайн чтение книги Чапаєв
XII. ДАЛІ

Чапаєвська дивізія обходила Белебей з півночі, брати саме місто доручено було не їй. Але вже така пристрасть усіх командирів — тикатися в пункти якнайбільші і довести неодмінно свою активну участь в оволодінні цими пунктами.

В громадянську війну не завжди мали на меті знищення ворога як живої сили — частіше гналися за територією, а особливо за визначними, відомими містами. Прагнення це мало, проте, під собою не тільки воєнне значення. Воно мало значення і політичне: кожний великий центр, велике місто було водночас і політичним центром на більш-менш широку округу, і перебування його в руках у білих або червоних зовсім не однаково відбивалося на політичній бадьорості або млявості цієї самої округи. А оскільки політика в громадянську війну була основною пружиною діяння — кожен і прагнув якнайшвидше оволодіти центральними пунктами.

Белебей був не дуже-то значним центром, проте і він мав своє об'єднуюче значення. Правофлангова бригада Чапаєв- ської дивізії підійшла до міста якраз у момент рішучої сутички, взяла в цій сутичці участь і разом із сусідньою дивізією ввійшла до міста. Був галас, були протести, було багато суперечок про те, хто місто взяв фактично, хто ввійшов перший, хто виявив спритність, героїзм, талановитість і т. д. і т. д. — суперечкам таким нема кінця, коли дві військові частини одночасно займають один якийсь пункт. Сам Чапаев не сперечався — цей клопіт доручав він бригадному командирові Потапову, і той ретельно вправлявся в дипломатичному мистецтві.

Полки розташувалися на північ, на березі Усеню. Вижидали. Тут — червоні, за річкою — білі. Так кілька днів.

Відпочивали, збиралися з силами, готувалися до сутички. Чапаев лаявся, весь час лаявся і висловлював незадоволення, вважав злочинною цю стоянку на Усені.

— Що за відпочинок? — кричав він. — Який дурень на фронті відпочиває?! Та й кому цей відпочинок потрібен? Може, самим штабам він потрібен? — ущипливо казав Чапаев, натякаючи на можливу там зраду, на свідоме гальмування швидкого й переможного просування червоного війська. А посувалися справді не дуже-то швидко. Із зупинками, з пе- репочинками, підготовками та перегрупуваннями виходило в середньому щось верст по вісім-десять на добу; були охочі,

що займалися й цими обчисленнями, даючи Чапаеву цифри, які його розлючували.

— Я не втомився, не втомився! — гримів він, стукаючи кулаком по столу. — Коли попрошу, тоді й давай, а тепер — вперед треба… Ворог тікає, треба на плечах у нього сидіти, а не відпочивати над річкою…

— Ну, Василю Івановичу, — казали йому, — ти про одну свою дивізію говориш… Чудний ти чоловік… А інші ж? Треба їх вирівняти, змінити, підновити, — та хіба мало чого по фронту треба! Не можна ж одну свою дивізію «на мушку брати» і думати, що вона сама все діло зробить…

— А не зробить? — блиснув очима Чапаєв. — Яка це підмога мені з боків! Чи бачено, щоб хоч от стілечки допоміг хто… Аякже — допоможуть!.. Однією дивізією візьму Уфу, тільки не заважай, не лізь…

— Хто це — не лізь?

— Та ніхто не лізь. Я сам зроблю, — відповів він уже трохи зниженим тоном, начебто схаменувшись і зрозумівши, що сказав не до ладу.

Таких скандалів і скандальчиків було багато. До самої Уфи Чапаєв був незадоволений ходом операцій, незважаючи на те, що дивізія здобувала перемогу за перемогою. Йому все здавалося, що мало дають простору, що ініціативу його обкрадають, до голосу його не прислухаються, на думку його не зважають.

— Що вони там бачать — карту? — вигукував він у своє- му колі.— Та ми ж воюємо не на карті, а на землі… На землі ми воюємо, хай їм чорт! — дедалі більше входив в азарт Чапаєв. — Ми тут усе знаємо і все бачимо самі… Нам указувати нема чого, тільки підмогу давай!

— Знову ж не так, Василю Івановичу, — напоумляв його Кличков. — Координувати, об'єднувати треба всі дії.

— І об'єднуй, — перебиває Чапаєв, — хто тобі заважає об'єднувати? Не заважай, кажу. Коли з розгону треба бігти, а ми — дивись-но, свята які справляємо на Усені…

— Які свята?.. Кинь, будь ласка, — заперечував йому Федір. — Годі, наряжалися вже досить із своєю квапливістю… Досвід навчив, от що…

— Цебто сидіти? — обурювався Чапаєв. — Над річками? Коли в Колчака тільки п'яти блискають? Ну, воюйте вже, брат, так самі, а ми не звикли… Надумали дивізії переміняти, та хіба час? — бурчав він. — Та хіба соЛдат тебе просить, нарікає?.. У чорт!.. Кину все, знову загоном командуватиму…

Там вже як задумав, так і все твоє, а тут… — і Ьін спересердя плюнув.

— Ти зміною незадоволений! — все хотів його урезонити Кличков. — Чудний чоловік! Міркування, значить, є, не з пустою ж головою в такі дні надумали перетасовку… Може й справді натопталися, втомилися до краю?..

— А-а-а… — махнув він рукою. — Ніхто не втомився… Вчора мені назустріч червоноарміець… Один шкандибає в лісі, кульгає, дивлюся — забинтований весь, маленький, худий, — як оселедець. «Чого ти, куди?»—питаю. «А я, — каже, — назад у частину до себе». — «Ну, а кульгаєш ти чого?» — «Поранений». — «Чого не лікуєшся?» — «Ніколи, — каже, — товаришу, не час тепер відпочивати, воювати треба… Уб'ють, — каже, — ляжу в могилу, робити там нічого, от і полікуюсь…» А сам сміється. Як подивився я на нього… Ох ти, чорт, думаю, видно, молодець і є… Зняв годинника з руки, даю йому. «На, — кажу, — носи, пам'ятай Чапаева». А він одразу не впізнав, мабуть… Веселий зробився, не бере годинника, а тільки махає все рукою… Потім узяв… Я — в свій бік, а він стоїть, дивиться та дивиться, аж поки його бачити перестав… От вони, втомлені… З такими втомленими всім Колчакам морди понабиваю!..

— Авжеж, таких багато, — згоджується Федір, — може, більшість навіть, а все-таки і вони можуть втомлюватися…

Але Чапаева тут переконати було дуже важко. Навіть не допомогло посилання на Фрунзе, якого він поважав надзвичайно.

— Адже розпорядження без Фрунзе не проходять? Не самі ж тільки генерали їх підписують?

— А може, й самі? — якось загадково і тихо протестував Чапаев.

— Та як же це?

— А так… Наші вказівки Колчакові раніше відомі, ніж нам… Он як…

— Звідки це ти взяв? — дивувався Федір. — Ну, один-дру- гий наказ, може, й справді попав до Колчака, але не можна ж робити таких висновків, Василю Івановичу…

Але сперечатися — марна річ. Чапаев стояв на своєму: щодо штабів переконати його було неможливо, — не вірив їм до останньої хвилини життя… -

Рано-вранці квітучим лісом пробирались на Давлеканово… Виїздили на гори, їхали з гір, переїжджали чисті, джерельні річки, риссю проходили пахучими черемховими алеями. Дорога тиха, ясна, повна звуків, пройнята пахощами весняного ранку.

З цих лісів — по бригадах, по полках до червоноармійців, брудних, вошивих, змучених, напівголодних, напівроздягне- них… Що ближче до Уфи, то відчайдушніше опирається вороже військо. Затримується на всіх зручних місцях, особливо в горах, зосереджує ударні групки, ходить у контратаки… Обозів не дає — одводить їх заздалегідь поперед себе, охороняє великими загонами: мабуть, постачати Червоної Армії не хоче!

З кожним днем просуватися було важче і важче. Викривалося масове шпигунство: на Колчака працювала свої розвідники, працювали куркулі-селяни, працювали нерідко татари, яких багато обдурено було оповіданнями, ніби йдуть більшовики тільки для того, щоб відняти в них аллаха і порозбивати мечеті… Були випадки, коли в татарському селищі під час вступу червоного полку відкривали по ньому з вікон огонь. Стріляли жителі-татари, і не якісь там багатії, а справжня голота. Ловили… Що робили? По-різному робили… Декого розстрілювали на місці — війна церемоній не любить. А декого віддавали «на розмову» своїм же червоним бійцям- татарам. Ті в короткий строк пояснювали своєму одноплемінному, за що борються, і не рідкі були випадки, коли він сам після короткої розмови вступав добровольцем до Червоної Армії… Шпигунів ловили часто…

В Давлеканові червоноармійці сказали Федорові, що в полковому обозі везуть якусь дівчину, захоплену по дорозі: проситься, щоб підвезли ближче до Уфи, хоче ввійти туди з червоними військами, — в Уфі мати, сестри, родичі.

— Приведіть її до мене, — звелів Кличков.

Дівчину привели. Років дев'ятнадцять… Кульгає. Закінчила недавно гімназію. Вдягнена погано… Говорить багато про Уфу… Поривається швидше туди… Зовсім нічого підозрілого. Але він інстинктивно відчув недобре — без будь-яких приводів, без підстави, без найменших фактів.

Вирішив випробувати, думав: «Помилюся, чим рискую? Відпущу, і край!»

Говорив, говорив з нею про різні дрібниці і раптом руба:

— А ви давно поранені?

— Давно… Тобто чого ж… Ні… Звідки ви думаєте, що я поранена?

— А кульгаєте, — твердо сказав Федір і пильно подивився у вічі…

Поруч сидів товариш Тралін, начальник політвідділу армії, сидів і мовчки спостерігав картину оригінального допиту…

— Ну, так… — зам'ялась вона. — Нога… була… але вже давно… Зовсім давно…

Федір розумів, що питання треба ставити швидко і безперервно, оглушити її, не давати придумувати відповіді й викручуватися.

— Де поранені, коли?

— Папірця в штаб несла…

— Бій був близько?

— Близько…

— В розвідці в них працювали?

— Ні, не працювала, а друкаркою була.

— Брешете, брешете! — раптом крикнув він. — От що — мені все відомо. Зрозуміло? Все! Я вас знаю, наші розвідники мені про вас сказали. Дайте мені свою посвідку, зараз же… На цьому, на папірці,— знаєте?

— На якому? — боязко спитала вона.

— А от на тоненькому-тоненькому… Знаєте, як папіросний буває… Ну… ну-ну, давайте скоріш! Розвідники наші знають, як вам її писали. Та ну ж!..

Федір уп'явся очима і здивувався сам несподіваним наслідкам. Дівчина зовсім знітилася, коли почула про папірець… А відомо, що всім розвідникам дають посвідки на малесеньких клаптиках найтоншого паперу, і вони ховають ці посвідки в складках одежі, в щілинку каблука, затикають у вухо, — ну, куди тільки придумають.

Дівчина дістала мундштук, тричі його розгвинтила і витягла скрученого папірця, що приліпився по боках мундштукового ствола. Там значилося прізвище, ім'я, по батькові…

Успіх був надзвичайний…

їй учинили офіціальний допит: спочатку в себе, а пізніше — в армії. Допитував її товариш Фрунзе, що нагодився на той час. Дівчина розповіла багато цінного, заявила, між іншим, і те, що деякі червоні розвідники працюють одночасно і в розвідці білих. Дворушників скоро ліквідували. Багато дала матеріалу — дуже до справи придалася…

Таких випадків, тільки не таких серйозних та вдалих, було декілька… Між іншим, до однієї полковниці, запідозреної в шпигунстві і замкненої в лазні, посадовили під виглядом білого офіцера одного тямущого комуніста, і «дурна баба» розплескала йому чимало цінних новин.

Полки йшли на Чишму. Ясно було, такий важливий пункт дешево не віддадуть: тут сходяться під кутом дві залізничні вітки — Самаро-Златоустівська і Волго-Бугульмінська. Вже за десяток верст від станції починалися глибокі, рівні, добре обладнані окопи з чудовими бліндажами, з потайними ходами в долину, з обходами під гору. Були вирубані цілі гаї і на зрубах розчищені місця для кавалерійських засад, а поля, мов ліанами, були повиті колючим дротом… Нічого схожого не траплялося ні під Бугурусланом, ні коло Белебея; особливо окопів, так ретельно й грунтовно зроблених, не бачили вже давно. Було видно, що ворог готувався як слід.

На Чишму наступала бригада Сизова — разінці, домаш- кінці, пугачовці. Всі останні версти посувалися з безперервним, дедалі гарячішим боєм. Що ближче до Чишми, то запекліші сутички. Атаки відбивались, ворог сам не раз ходив у контратаку.

Але почувалася вже якась приреченість, навіть у найлютіших його атаках не було того, що дає перемогу, — певності у власних силах, прагнення розвинути досягнений успіх. Ворог немовби тільки відгризався, а сам і думати не думав стати переможцем.

Чи бачили ви, як по вулиці мчить стрімголов собаченя, і тут же, чіпляючись за хвіст, напосідає, гризе його інше, сильніше, певне своїх сил? Те, що втікає, і думати забуло про рішучу сутичку, — воно може тільки відгризнутися, часом укусити, і боляче навіть укусити, але це не сутичка: воно тікає, буде ганебно переможене. Враження саме отакого собаченяти, що відгризається, справляло колчаківське військо вже тут, під Чишмою. Ходили в контратаки, але все це робилося начебто лише для того, щоб дати відійти головним силам, відступити обозам. Начебто билися тільки ар'єргарди, заслони, які охороняли тих, що відступали десь спереду. На ділі було не так — билися великі, основні, головні сили. Але ініціативу вони втратили ще там, перед Бугурусланом, і от ніяк-ніяк не можуть повернути її назад. У колчаківській армії ширився і прискорювався згубний для неї розклад. Ніякі заходи боротьби: потурання, репресії, розправи — ніщо вже не могло спинити цього історично неминучого процесу. Крім загальних причин розкладу, які більш-менш швидко позначились на всіх білих арміях, тут, у Колчака, були ще й причини особливі, які дуже прискорювали самий процес. По-перше, Колчак мобілізацію населення проводив «не перебираючи», гнався більше «за кількістю, ніж за якістю», і, по-друге, намагаючись зцементувати і об'єднати це величезне намобілізоване військо купкою відданих йому кадрів, він неминуче мусив розв'язати цій купці руки щодо репресій над своїм же «військом». Всі види старої «солдатчини» у Колчака відродилися чи не повніше, ніж у будь-якій іншій армії білих. Різношерст- ність війська і жорстокість кадрів були тими двома причинами, які особливо швидко повели вперед процес розкладу кол- чаківської армії.

До Кличкова якось після бою попала ціла пачка ворожих документів, серед них — телеграми, накази, розпорядження, запити колчаківського командування: «У найкоротший строк зібрати всіх малонавчених в одне місце і підготувати до відправлення залізницею; для супроводу призначити обов'язково офіцера*. Ці два останні слівця чудові: вони свідчать про смертельний переляк перед своїм власним «христолюбивим воїнством».

Але становище було ще серйозніше, ще трагічніше: ка офіцерів, виявляється, безоглядно покладатися теж не можна, — продадуть, того й жди, червоному командуванню. Був випадок. Чоловік десять червоних кавалеристів наразилися прямо на ворожий цеп. Тут було сто двадцять солдатів, два офіцери, кулемет. Чого б, вдається, легше — захопити цих кавалеристів або позбивати їх моментально з коней? А вийшло от що. Офіцери крикнули своїм солдатам: «СтрГляти не смій!», вибігли назустріч кавалеристам і заявили, що хочуть перейти з усіма солдатами до червоних. І, майте на увазі,— це при всіх переказах про «більшовицьку жорстокість» та нещадність до білих офіцерів: не злякались, зважились, пішли…

Ну, зате ж здорово просили за них кавалеристи перед своїми командирами, начебто тим, що добровільно здалися, щось і справді загрожувало страшне.

Офіцери були: один з конторників, другий — колишній народний учитель. Розповіли багато про колчаківську «дисципліну». Розстрілюють офіцерів за найменшу спрощеність розмови з солдатами; додержання етикету і кастових відмін вимагають з усією жорстокою суворістю. Страх перед «військом» позбавив розуму вище командування, і воно у зовсім простій, немудрій розмові офіцера з солдатом вбачає злісну, свідому «агітацію» Серед нижчого офіцерства заворушення, — його очевидна, глибока ворожнеча до вищого посилюється з кожним днем.

Ці оповідання офіцерів були безумовно правдиві. Федір мав змогу перевірити їх і по документах, про які згадано вище.

«Наказую встановити нагляд за поручиком Власовим», — значилося в одному наказі начальника дивізії. «Установити найпильніший нагляд за офіцерами Марковим, Жуком і Лі- зенцовим, які пробували вести розмови з рядовими», — значиться в другому його розпорядженні. Є запити, довідки про офіцерів — і все шпигунського порядку.

У Колчака явно не гаразд. Дисципліна підупала навіть і серед офіцерства — ряд телеграм свідчить про непослух, про невиконання наказів. Щоб підтримати «дух» армії, вище офіцерство вдається до заходів дуже сумнівних: починає привласнювати собі перемоги червоного війська, в наказах і листівках перелічує «своїми» такі пункти і селища, в яких принаймні з тиждень майорить червоний прапор. Військо про це, звичайно; довідується і остаточно перестає вірити навіть безперечно правдивим відомостям.

Одне слово, розпадалася армія колчаківська з очевидністю, цілком безперечною. Цьому процесові червоне військо допомагало щосили. У тил білим возами розвозили агітаційну літературу, і через жителів, і з аеропланів, і з своїми ходаками розсипали мільйони відозв, звернень, всіляких закликів. Червоні агітатори проникали вглиб ворожого розташування, в гущу білого солдатства і там безбоязно, зовсім недвозначно провадили свою героїчну роботу.

І все ж, незважаючи ні на що, бої часом бували такі серйозні й запеклі, що розбивали всякі припущення і всяку певність того, що почався розклад білої армії. В цих серйозних сутичках брали участь найстійкіші білі полки; їх було, порівняно з загальною масою, небагато, але билися вони чудово, і техніка в них була теж чудова. Перед самою Чишмою бій був такий серйозний, що в деяких ротах лишилося по червоних полках всього тридцять-сорок чоловік. Одчайдушно, натхненно, моторошно билися! На броньові поїзди кидалися з ручними бомбами, вкривали трупами весь шлях, бігли за страховищем, кричали «ура», кидались, як м'ячиками, страшними білими пляшками. А коли з'являлись броньовики, цепи лягали ницьма, бійці не підводили голови від землі: броньовик лежачого не б'є — тим і рятувались… Протинав вік цепи, гуляв у тилу, палив, але безрезультатно, а коли втікав — і за ним теж, як за поїздом броньовим, бігли і в нього кидали білими пляшками.

Героїзм межував з безумством: від кулеметного вогню броньовиків і броньових поїздів чимало полягло під Чишмою червоних бійців.

І тут через двадцять хвилин після того, як закінчили бій, коли ще в полі стояв пороховий дим і лунали у повітрі безперервні зойки ворогів і товаришів, яких вивозили з поля, — Чишма зажила звичайним у цих випадках життям. З підвалів і льохів, з клунь і комірчин, з печей і з-під припічків, з-під помостів і з горищ — виповзли звідусіль перелякані стріляниною селяни і заметушились коло стомлених червоноармійців.

Забряжчали відрами жінки, зашуміли самовари, задзвеніли чашки й ложки, горщики й миски. По хатах гомін пішов, оповідання-розмови. Згадували, кому як жилося, кому що бачити, чути, зазнати довелося за цей час, чого дожидали, чого діждалися… Коли підживились і чаю напились, почали гратися в чехарду, і можна було подумати, що зібрались тут хлопці не після бою, а на гулянку з далеких і близьких сіл на якийсь урочистий храм…

Увечері в полку Стеньки Разіна зібрався хор. Співаків було чоловік двадцять п'ять, у багатьох і голоси були чудові, та от біда — все бої, походи, заспівати ніколи! А охота поспівати була така велика, що на кожній зупинці, де хоч трошечки можна дихнути, співаки збирались докупи, самі собою, без запрошення, навколо улюбленого й поважного свого диригента… І починалися співи. Підступали, оточували любителів і охочі, а потім збиралося мало не половина полку… Тут уже купкою співати було неможливо — заводили таку, що знали всі, і полк заливався в дружній пісні… Співали пісень різних, але улюбленими були про Стеньку Разіна та Єрмака Тимофі- йовича. Були і веселі, танкові. Який-небудь вигадливий фальцетик, підморгуючи хитро і примружившись лукаво, заводив на найвищій ноті:

Хор підхоплював хвилями гучних голосів:

У такт плескали долонями, відбивали каблуками, але це ще «біг на місці». Другий куплет не витримували, тільки підхоплять:

Не знати звідки, на середину вискакують одразу два-три танцюристи і пішли шкварити… Танцюють до сьомого поту, до запаморочення, до нестями… Одні за одними, одні за одними…

Пісень мало — з'явиться гармонія… Танці і гармонія часто витісняють хор, але більше тому, що вже наспівались, пере- хрипли, як півні.

Особливо завзято танцювала полкова «інтелігенція» — фуражири, каптьори, канцеляристи… Але не поступалися перед ними й батальйонні та ротні командири — теж танцювали хвацько! ^

Часто чергувалися. Співають-співають, заморяться — танцювати почнуть. Натанцюються до чортиків, передихнуть і знову співи, — і так скільки стане горлянки та ніг.

За останні місяці прийнялися дві нові пісні, де найбільше подобалися приспіви, — їх співали з величезним піднесенням і запалом. Мотиви старі, а слова нові. Перший приспів таким чином був зроблений із старого:

Другий приспів обійшов усю Червону Армію:

Слова, які тут співалися, нічого не значили, — гарна пісня ще не з'явилась, але приспів… приспів співали чудово.

— Ану «Вєчну пам'ять», — пропонує хтось із натовпу.

Співаки багатозначно перезирнулися.

— Може, й справді заспівати?

— Аякже…

— Заспівача давай сюди, заспівача!

Протовпився височенний, сутулий, рябуватий паруб'яга, став посередині й одразу захрипів густючим басом:

— Благоденственное і мирное житіє, здравіє, спасеніє і во всьом благое поспєшеніє, на врага победу і одолєніє подаждь, господи!

Він замовк, глянув навколо, начебто говорив: «Ну, тепер вам черга», — і хлопці завили протяжно:

— Го-осподи, по-оми-луй…

— Всеросійській соціалістичній Червоній Армії з вождем і товаришем Леніним, — гримів він далі,— геройському командному складові двадцять п'ятої стрілецької і всьому двісті вісімнадцятому Стеньки Разіна полкові мно-огая ле-та!

Хор гримнув «Многая лє-та»…

— Артилеристам, кавалеристам, телефоністам, мотоциклістам, кулеметникам, бомбометникам, мінометникам, аеро- планним льотчикам, розвідникам, піхотинцям, ординарцям, кашоварам, різникам і всьому обозові мно-о-о-огая лє-ета!

І знову підхопили «Многая лета» — дружно, весело, гучно.

Обличчя в усіх веселі, розпливлися від усмішок, очі урочисто й гордо говорять: «Не звідкись взяли — у себе в полку склали цю пісню!»

Заспівач зниженим і ще похмурішим тоном виводив:

— Во блаженном успєнії вечний покой подаждь, господи, сибірському верховному правителеві, всіх трудящих мучителеві, його високопревосходительству білому адміралові Колчаку з усією його богохранимою паствою — митрополитами-єзуї- тами, архієпископами та єпископами, бандитами, шпигунами і агентами, чиновниками; золотопогонниками і всіма його поклонниками: білими колченятами, обдуреними хлоп'ятами і прихвостнями-дармоїдами… Ве-е-е-ечная па-а-ам'ять!..

Розлігся гугнявий, фальшивий похоронний спів. Зробилося нудно, наче й справді засмерділо дохлятиною.

— Усім контрреволюціонерам, — урвав співаків, закінчуючи, заспівач, — імперіалістам, капіталістам, усяким білим соціалістам, кар'єристам, монархістам та іншим авантюристам, зрадникам і перегонникам, спекулянтам і саботажникам, мародерам і дезертирам, товстопузим банкірам, від ранку до ночі — всій подібній сволоті — вє-ечная пам'ять!

Хор, а з ним і всі присутні червоноармійці затягли «Вечную пам'ять».

Скінчивши, стояли якусь мить мовчки і нерухомо, начебто дожидались чиєїсь похвали… Цим акафістом пишалися в полку надзвичайно, слухати його дуже любили й іноді вислухували по три-чотири рази.

З піснями, танцями гуляли до пізньої ночі, а вранці, на світанку, — виступати! І то нічого, що позаду безсонна ніч: швидкий і легкий звичайний крок.

Чишму вважали ключем Уфи. Шлях тепер очищено. Все свідчить про те, що ворог піде за річку і головний опір чинитиме на тому березі Білої.

Ще швидше, ще наполегливіше кинулося військо переслідувати відступаючу колчаківську армію.

— Тепер Уфа не втече, — наказав Чапаев, — аби тільки права сторона не підвела!

Він мав на увазі дивізії, які діяли з правого флангу.

— Чого ти так думаєш? — запитували його.

— А тому, що зачепитися йому, Колчаку, нема за що — так і покотиться в Сибір.

— Та ми ж от зачепились під Самарою, — заперечували Чапаеву. — А вже як тікали?

— Зачепились… ну то що? — згоджувався він і не знав, як це зрозуміти. М'явся, підшукував, але пояснити так і не міг. Відповів — Дарма, що ми зачепились… а він все-таки не зачепиться… Уфу візьмемо.

Ця впевненість у перемозі була властива більшості, нею особливо були сповнені рядові бійці. Коли в полках ставилося і обговорювалося питання про близькі можливості і бойові перспективи, там була лише одна лічба — на дні і години. Ніколи не говорили про живі сили, про техніку ворога, про дого підготовку, силу опору.

Говорили і лічили тільки так: «У вівторок ранком будемо в цьому селищі, а надвечір дійдемо до річки. Якщо місток не висаджений у повітря, ввечері ж і на той берег перейдемо… а коли зірваний — раніш як уранці не бути… В середу ввечері повинні будемо минути таку-от станцію, а в четвер…» і т. д. і т. д.

Ніби йшли похідним маршем, не маючи перед собою ворога, точно розрахувавши по днях і годинах, де, коли можна і слід бути.

В розрахунках помилялися рідко — звичайно приходили раніш від наміченого строку. Та й саму Уфу взято було раніш від призначеного і передбаченого дня.

Швидкість руху часом дивувала. Витривалість червоноармійців була разюча. Бійці не знали перешкод і не припускали можливості, що їх може щось спинити. Чишминський бій, коли кидались з бомбами на броньові поїзди, і справді показав» що перешкоди червоним бійцям поставити важко. Тепер Чишму прислали нагороди, їх треба було розподілити по полках. Але тут вийшов казус. Один з геройських полків, що особливо відзначився, нагород не прийняв. Червоноармійці й командири, яким було присуджено нагороди, заявили, що всі вони, всім полком, однаково мужньо і чесно обороняли Радянську республіку, що нема серед них ні поганих, ні хороших, а боягузів нема й поготів, бо з ними покінчили б свої ж хлопці. «Ми хочемо лишитися без ніяких нагород, — заявили вони. — Ми в полку своєму всі однакові…» В ті часи такі випадки були дуже, дуже частим явищем. Такі бували пориви, такі бували високі піднесення, що дивом дивуєшся! На діло дивились якось особливо просто, безпосередньо, зовсім некорисливо: «Чого я буду першим? Хай буду рівним.

Чим сусід мій гірший, чим він кращий від мене? Якщо гірший — давай його виправляти, якщо кращий — виправляй мене, от і все».

— В Пугачовському полку ще в 1918 році чоловік триста бійців організували своєрідну комуну. У них нічого не було свого: все майно — одежа, взуття — вважалося спільним, надягав кожен те, що йому в даний момент більше потрібне… Платню і все, що одержували з дому, знову ж таки віддавали в спільне користування… У бою ця група була особливо солідарна й тісно спаяна… Тепер, звичайно, вся перебита або покалічена, бо героїзму була сповнена незвичайного.

Відмова полку від нагород була тільки найбільш яскравим проявом тієї зневаги до відзнак, яка характерна була для всієї дивізії, в тому числі й для командирів, для політичних працівників, великих і малих. Принаймні того ж дня, зібравшись у політвідділі, товариші просили Кличкова, цілком з ним солідарного, послати до ЦК партії протест проти системи нагороджувань і висловити щодо цього питання свій принциповий погляд. Поміркували і послали такого папірця:

«Дорогі товариші!

Коли одному з геройських полків ми стали видавати нагороди, червоноармійці запротестували, від нагород відмовилися, заявили, що всі вони однаково бились, б'ються і будуть битися за Радянську владу, а тому не хочуть ніяких відзнак, бажають залишитися рівними серед усіх бійців свого полку. Ця вища свідомість змушує нас, комуністів, задуматися взагалі над системою відзнак, яка встановилась у Червоній Армії. Вибрати кращого ніколи неможливо, бо неможливо встановити якийсь єдиний критерій цінності. Один виявив багату ініціативу, другий — передбачливість, яка врятувала сотні людських життів; третій — мужність, витримку, спокій; четвертий — надзвичайну хоробрість; п'ятий — систематичною кропіткою роботою сприяв зростанню боєздатності частини і т. ін. і т. ін. — та хіба все мояша перелічити?

Кажучи одверто, нагороди часто видаються навмання. Бували випадки, коли їх одержували на жеребок. Бували випадки бійок і кривавих сутичок; на нашу думку, нагороди мають вплив найогидніший і розкладницький. Вони породжують заздрість, навіть ненависть між. кращими бійцями, дають поживу різним підозрінням, пліткам низького гатунку, розмови на тему про повернення до минулого тощо.

Вони ж слабких схиляють на приниження, запобігання, підлещування, плазування. Ми ще не чули від жодного нагородженого, щоб він був захоплений нагородою, щоб цінив цю нагороду, глибоко, високо шанував. Нічого подібного нема. З ким тільки доводилось говорити із командирів та рядових бійців — всі однаково обурюються і протестують проти нагород. Звичайно, коли нагороди присилатимуться й надалі, вони розподілятимуться, але якщо скасують їх цілком — повірте, що ніхто за цим не пожалкує, а тільки зрадіють і зітхнуть з полегкістю…»

Такого листа надіслали до ЦК партії. Відповіді ніякої не одержали.

В листі цьому багато і невірного, і наївного: тут нема державного підходу до справи, аж солодко від ніжності й нудної добрості, але все це щире, все це щиросерде, все це дуже, дуже в дусі, в-характері того часу!

Одразу ж, через якихось кілька днів, надіслали до ЦК другого листа, за ним було послано і третього, але про нього — потім.

Другий лист — у тих самих тонах, що й перший: писако його з приводу нових окладів платні. Річ у тому, що за час просування на Уфу, незважаючи на тимчасові голодування, становище з харчуванням загалом було досить непогане, бо в критичних випадках харчі можна було дістати і в населення. Голодували тільки тоді, коли довіз чомусь припинявся зовсім, а посувалися полки і швидко, і такими місцями, де все було зруйновано, спалено, винищено. Так, тут доводилося скрутно!

На фронті дуже часто буває так, що гроші дівати зовсім нікуди, і вони стають справжнім тягарем для того, у кого нема до них спеціальної охоти. У ті місяці й роки найвищого духовного піднесення і величезної моральної чутливості особливо розвинена була педантичність — навіть у найбільших працівників і навіть у дуже маленьких справах і з незначних приводів.

Якийсь там комісар і вдягався просто, як рядовий червоно- армієць, і харчувався разом з ними з одного казана, і в походах бідував пліч-о-пліч, а помирати в бою завжди поспішав першим! Так поводилися кращі. А випадкові пройдисвіти, своєкорисливі, полохливі й непридатні взагалі до такої виняткової обстановки — вони якось самі собою витрушувалися з армії: їх виганяли, переводили, вони просто дезертирували — легально й нелегально. Дуже високий авторитет, заслужений в армії комуністами, заслужений ними був недаром і нелегко. На всі найважчі діла, в усі найскладніші операції першими йшли й посилались найчастіше комуністи. Ми знаємо випадки, коли з п'ятнадцяти-двадцяти чоловік, убитих і поранених в якій-гіебудь невеликій, несерйозній сутичці, половина, а то й три чверті було комуністів.

Так-от, повторюємо, курс на «зрівняння» був тоді найсерйозніший і навіть найзаконніший. Нерідко траплялися випадки, коли командири і комісари відмовлялися від спеціальних окладів, здавали надлишки в полкову касу, а самі задовольнялися тим самим, що одержували й рядові бійці.

«Зрівняльне» прагнення було таке сильне, що Федір з Ча- паєвим одного разу досить серйозно радилися про те, як усю дивізію зобовіязати говорити на «ти».

Приводом до цього було ось-що.

Найвідповідальніша публіка майже завжди говорить чер- воноармійцеві «ти», і це не тому, що зневагу якусь має, а природно вважаючи цілком Зайвою цю світську «викаючу» галантність у бойовій, жорстокій і суворій обстановці. Там навіть якось безглуздо звучали б ці «ввічливі» розмови, принаймні в ту пору вони були дуже не до речі. Командири та комісари і самі були або робітники, або селяни; вони з бійцями поводилися так само просто, як усе життя звикли просто поводитися з своїми товаришами десь на заводі або на селі. Яка там ще салонна ввічливість! Вони просто — із ними просто.

В полку взагалі всі були між собою звичайно на «ти». А от вище полку картина виходила інша: тут червоноармійцеві так само говорили всі «ти», а сам він відповідати в тому ж дусі начебто й «не насмілювався». Так-от на тему «про зрівняння» Чапаев з Федором і радилися, міркували, вигадували, припускали, але ні до чого остаточно так і не дійшли.

Уявіть же тепер, що сталося, коли дивізія дізналася, що оклади всім підвищено… всім, але… не червоноармійцям… Перші запротестували самі ж політичні працівники. І тому вони запротестували, що справді не хотіли себе відділяти від бійців, і тому, що всякі докори та підозріння звичайно сипалися на них і раніше, і рясніше, ніж на будь-кого іншого. Це їм в таких випадках говорили: «От дивіться — на словах рівність і братерство, а на ділі що?»

Ці примітні і такі звичайні запитання начебто й не повинні були їх бентежити, звикнути б до них пора, але насправді виходило інакше: політичні працівники, самі такі ж червоноармійці, як і всі інші, ставали дибки і частіше не тільки заспокоювали полки в таких випадках, а брали на себе обов'язок «зв'язатись», заявити «протест» і інше.

Коли дізнались про нові оклади, захвилювалися всі полки. У політичний відділ посипались один за одним протести. Федорові під час його поїздок по дивізії голову прогризли з приводу цих «шалених окладів». Тільки не подумайте, що збільшення і справді було значне, — ні, воно було мізерне, але тоді всякі крихти здавалися хлібинами.

В ті дні зібралась якраз дивізійна партійна нарада, треба було обговорити коротко і терміново ряд питань у зв'язку з наближенням до Уфи…

На цій нараді просили Кличкова знову послати протест у ЦК, і Федір, дізнавшись, що і комсклад в більшості думає так само, послав туди нову грамоту:

«Дорогі товариші!

Пишу вам від імені політичних працівників нашої дивізії і кращої частини командного складу. Ми зовсім не- вдоволені і обурені тими новими окладами платні, які нам встановлено тепер. Оклади шалені, неймовірно високі. Куди, навіщо нам гроші? Крім розбещеності, вони в наше середовище нічого не внесуть. Не кажу вже про здешевлення карбованця, про швидке зростання цін на продукти тощо, але й самі ж ми звикаємо шикувати, панствувати і розкидатися грішми або, навпаки, затаю-, вати, накопичувати великі суми, скнарувати… А при всьому цьому червоноармійцеві не набавлено ні копійки. Чи знає про це партія? Чи не чужі люди нацьковують на нас червоноармійців? А глухе нарікання в Червоній Армії стає що далі, то більш і більш виразніше. Може, високі оклади потрібні на Петербурзькому та інших головних фронтах, але навіщо вони нам, коли хліб і масло тут майже даром? Ділили б на пояси, чи що. Ми прагнули навіть того, щоб усім політпрацівникам зрівнятися в утриманні з червоноармійцями, а тут нагороджують нас новими набавками. Вовків ви ніколи і нічим не нагодуєте, а нас підгодовувати не треба, — нас і голодних не відженеш від боротьби».

У листі знову-таки більше сердечної теплоти, ніж серйозності, а в деяких пунктах і згущено навіть, хоча б цим" «шикуванням і панствуванням». Ну, який там шик на фронті, яке панствування в походах та боях!

Тільки натяки на деяке поліпшення, ледь відчутні, і «слівця» ці треба розуміти, певна річ, тільки як «красиві слівця». Потім щодо ЦК. Чому справді запит послали прямо туди, а не в армію, не у фронтові установи, не в центральні органи Червоної Армії? Та тому, що питання це вважали, розуміється, загальним, а не лише дивізійним або армійським. Зате в ЦК віра була величезна, якась благоговійна, а в успіх свого звертання вірили до того, що' навіть відповіді чекали негайної…

Про нашу наївність свідчила, між іншим, і приписка до листа в ЦК, яка справляла враження приклеєної ні до ладу, ні до прикладу.

В цій приписці йшлося про бідність ресурсів щодо постановки в армії спектаклів і концертів. Закінчувалась вона словами:

«Треба натиснути куди слід, створити збірки свіжих п'єс, благородних пісень і справді художніх творів прозою і віршами. Якщо збірки вже видані (ми їх навіть не бачимо) — женіть їх, товариші, терміново на позицію!»

Тут уже не тільки віра у всемогутність ЦК, а й цілковита безнадійність щодо своїх військових «главків». Наївні! Вони тоді у себе на позиції і не знали, що не можна наказати «породити» збірки, — їх треба виносити, їм треба дати дозріти й народитися нормальним порядком, у свої строки. А тим часом чекати нормального «народження» збірок не було часу, не було терпіння. І тому, не бачивши виходу, тикались в усякій справі, куди доведеться. В роботі часто був різнобій, суперечки, непотрібне втручання, непотрібні образи, загрози, репресії…

Взяти хоча б, приміром, «жіноче питання» в Червоній Армії, Чого-чого в цій справі не говорилося, не писалося, не наказувалося, а на ділі що виходило? На ділі завжди виходило одне тільки «на розсуд». Були розпорядження — не завжди гласні і офіційні — усунути з армії всіх дружин та жінок взагалі. І цей «очисний» порив мав під собою багато серйозних підстав: жінки були не тільки у командирів та комісарів — вони цілими зграями носилися за червоноармій- ськими полками, часто з домашнім добром, деякі з дітьми… І все це величезне «тилове військо» вантажилось на казенні повозки! Подумайте тільки, яка сила селянських підвід зайнята була завжди найнепродуктивнішою роботою! Потім і такі були міркування: як звичайно, через жінок, з різних приводів, траплялися скандальчики і справжні скандали, — це в армії справа неминуча. Та як же інакше; коли вона, армія, цілі місяці й роки змушена жити особливим, замкнутим життям, відірваним від багато дечого, абсолютно необхідного?

Потім жінка, і зокрема дружина, бувала частенько причиною того, що чоловік замість питань військових чимало часу віддавав іншим, для бойового похідного життя приватним і стороннім питанням. Саме серед жінок дуже часто траплялися шпигунки і розвідниці.

Словом, багато було причин для того, щоб видавати про жінок окремі накази і розпорядження.

Але яке ж тут створювалося скандальне становище, коли починали накази запроваджувати в життя. Найперше дибки ставали полки, особливо після того, як дізнавалися, що в дивізії всі жінки залишились. Сяк-так з ними улагоджували. Бралися за чистку апарату, але тут випровадити жінок — зовсім не те саме, що від полку відділити кілька сотень черво- ноармійських жінок. Як ви усунете потрібних працівниць та до того ж справді незамінних? Як і чому ви усунете з полків жінок-санітарок, тих героїнь-червоноармійок, які рядовими бійцями билися й гинули в атаках? Навіщо усувати політичних працівниць, комуністок, сестер-жалібниць, фельдшерок, яких так мало, які так потрібні? А накази ж видавалися частенько без застережень, розуміли їх буквально і виконували аж надто прямолінійно!

До Федора прибігли якось захекані ткалі-червоноармійки і просили заступитися, бо їх виключають з полку. Вони йому нашвидку розказали, що в їхньому середовищі було чотири «ганебних», ал? вони їх самі виключили з свого середовища і випровадили з полку. Довелося Кличкову особисто їхати в полк і роз'яснити там кому слід, щоб їх не чіпали, не виключали.

Можна собі уявити, яке це було заплутане і неясне питання, коли самі керівники дивізії не могли в ньому розібратися як слід!

Бригада Сизова Чишму взяла швидким, коротким ударом, вихопивши її у бригади Потапова, якій цю операцію доручалося провести. Потапов з полками йшов повз озеро Лелі-Куль, весь час угору понад Дьомою-рікою, і, коли була здобута Чишма, він був зовсім неподалік.

На фронті часто буває, коли невеликий успіх, віднятий в іншого, стає початком і причиною серйозної, великої катастрофи. Зарветься якийсь там командир, поженеться за ефектом несподіваного сильного удару, відхопить частину завдання, дорученого сусідові,— і сплутає своєю перемогою всі карти. Краще б її й не було, цієї перемоги! Перемога не завжди є успіхом, — вона може дати і погані наслідки!

Коли затівається, скажімо, глибокий обхід противника флангами, оточення і захоплення його цілком, у цей час якась молодецька голова раптом б'є ворога в лоб, сполохує, переплутує весь план дій і своєю частковою «перемогою» завдає безумовної шкоди загальному, більшому і серйознішому замислові. Так могло бути й тепер, коли Сизов влетів у Чишму, а в тилу в нього, на березі Дьоми, лишилися ворожі полки. Вони його могли потріпати сильно, якби вчасно зі своєю бригадою не приспів Потапов. Взаємодопомога в Чапаєвській дивізії була розвинена до високої міри, і кожна частина наполегливо й швидко допомагала іншій, що потрапила в скрутне становище.

Не завжди і не скрізь так бувало, спостерігалось і протилежне. Наслідки незмінно від цього були тяжкі.

Потапов, як тільки усвідомив обстановку, негайно вступив з ворогом у бій, одвернув на себе всю увагу і, користуючись замішанням в його лавах, тиснув і тиснув до річки. Артилерійська канонада була така гаряча, що аж три гармати вибули з ладу. Ворога загнали за Дьому. Відходячи, він висадив у повітря усі мости, повертатись, очевидно, не розраховуючи, і стрімголов мчав до Білої Тут зупинок не було серйозних, Чишма була останнім пунктом, де колчаківські полки на щось розраховували до Уфи, а далі настрій у них, видно, змінився глибоко й безповоротно, — далі був тільки організований відступ, без серйозних спроб на цьому березі дати початок «переломові», про який там ще не переставали говорити і на який сподівалися так само, як сподівалося колись під Бузулуком і Бугурусланом червоне командування.