Онлайн чтение книги Кобзарь
3

І я кажу: помолимось Та будемо спати.

Старці під берестом заснули; Ще сонце спить, пташки мовчать, А коло льоху вже проснулись І заходилися копать. Копають день, копають два, На третій насилу Докопалися до муру Та трохи спочили. Поставили караули. Ісправник аж просить, Щоб нікого не пускали, І в Чигрин доносить По начальству. Приїхало Начальство мордате, Подивилось. «Треба,- каже,- Своди розламати, Вєрнєй дєло…» Розламали Та й перелякались! Костяки в льоху лежали І мов усміхались, Що сонечко побачили. От добро Богдана! Черепок, гниле корито Й костяки в кайданах! Якби в ф о р м е н и х, то добре: Вони б ще здалися… Засміялись… а ісправник Трохи не сказився! Що нічого, бачиш, взяти, А він же трудився! І день і ніч побивався, Та в дурні й убрався. Якби йому Богдан оце У руки попався, У москалі заголив би, Щоб знав, як дурити Правительство!! Кричить, біга, Мов несамовитий. Яременка* в пику пише, По-московській лає Увесь народ. І на старців Моїх налітає. «Вы што делаете, плуты!!» «Та ми, бачте, пане, Співаємо про Богдана…» «Я вам дам Богдана, Мошенники, дармоеды! Й песню сложили Про такого ж мошенпика…» «Нас, пане, навчили…» «Я вас навчу! Завалить им!» Взяли й завалили - Випарили у московській Бані-прохолоді. Отак пісні Богданові Стали їм в пригоді!!.. Так малий льох в Суботові Москва розкопала! Великого ж того льоху Ще й не дошукалась.

[1845, Миргород]. * Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати. (Прим. Т. Шевченка).

***

Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

21 октября 1845, Марьинское

Наймичка