Онлайн чтение книги Кобзарь
N. N.

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в бога… Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся богу… І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята! Не мої ягнята! Обернувся я на хати - Нема в мене хати! Не дав мені бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала….

Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв!

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

***

Не гріє сонце на чужині, А дома надто вже пекло. Мені невесело було Й на нашій славній Україні. Ніхто любив мене, вітав, І я хилився ні до кого, Блукав собі, молився богу Та люте панство проклинав. І згадував літа лихії, Погані, давнії літа, Тойді повісили Христа, Й тепер не втік би син Марії! Нігде не весело мені, Та, мабуть, весело й не буде І на Украйні, добрі люде; Отже таки й на чужині. Хотілося б… та й то для того, Щоб не робили москалі Труни із дерева чужого, Або хоч крихотку землі Із-за Дніпра мого святого Святії вітри принесли, Та й більш нічого. Так-то, люде, Хотілося б… Та що й гадать… Нащо вже й бога турбовать, Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Сон

Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека. З Переяслава старого, З Виблої могили, Ще старішої… мов ті хмари, Що за Дніпром сіли. Іду я тихою ходою, Дивлюсь - аж он передо мною, Неначе дива виринають, Із хмари тихо виступають, Обрив високий, гай, байрак; Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють, А долі сивий наш козак Дніпро з лугами виграває. А онде, онде за Дніпром, На пригорі, ніби капличка, Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом. Давно стоїть, виглядає Запорожця з Лугу… З Дніпром своїм розмовляє, Розважав тугу. Оболонками старими, Мов мертвець очима Зеленими, позирає На світ з домовини. Може, чаєш оновлення? Не жди тії слави! Твої люде окрадені, А панам лукавим… Нащо здалась козацькая Великая слава?!.. І Трахтемиров геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою, Мов п'яний старець торбинки. А он старе Монастирище, Колись козацькеє село, Чи те воно тойді було?.. Та все пішло царям на грище: І Запорожжя, і село… І монастир святий, скарбниця,- Все, все неситі рознесли!.. А ви? ви, гори, оддали!! Бодай ніколи не дивиться На вас, проклятії!! Ні, ні… Не ви прокляті… а гетьмани, Усобники, ляхи погані!! Простіть, високії, мені! Високії! і голубії! Найкращі в світі! найсвятії! Простіть!.. Я богу помолюсь… Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю!

Над Трахтемировим високо На кручі, ніби сирота Прийшла топитися… в глибокім, В Дніпрі широкому… отак Стоїть одним одна хатина… З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом. Під хатою дідусь сивенький Сидить, а сонечко низенько Уже спустилось над Дніпром. Сидить, і дивиться, і дума, А сльози капають… «Гай! гай!..- Старий промовив.- Недоуми! Занапастили божий рай!.. Гетьманщина!!..» І думнеє Чоло похмаріло… Мабуть, щось тяжке, тяжкеє Вимовить хотілось? Та не вимовив…

«Блукав я по світу чимало, Носив і свиту, і жупан… Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже й там, Єй же богу, лучче жити, Ніж нам на Украйні. А може, тим, що киргизи Ще не християни?.. Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив Людей божих?! Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, За віру Христову, Упивались і чужої, І своєї крові!.. А получчали?.. ба де то! Ще гіршими стали, Без ножа і автодафе Людей закували Та й мордують… Ой, ой, пани, Пани християне!..» Затих мій сивий, битий тугою, Поник старою буй-головою. Вечернє сонечко гай золотило, Дніпро і поле золотом крило, Собор Мазепин сяє, біліє, Батька Богдана могила мріє, Київським шляхом верби похилі Трибратні давні могили6 вкрили. З Трубайлом Альта меж осокою Зійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою. І все те, все те радує очі, А серце плаче, глянуть не хоче!

Попрощалось ясне сонце З чорною землею, Виступає круглий місяць З сестрою зорею, Виступають із-за хмари, Хмари звеселіли… А старий мій подивився, Сльози покотились… «Молюсь тобі, боже милий, Господи великий! Що не дав мені загинуть, Небесний владико, Що дав мені добру силу Пересидить горе І привів мене, старого, На сі святі гори Одинокий вік дожити, Тебе восхвалити І твоєю красотою Серце веселити… І поховать побитеє Гріхами людськими На горах оцих високих, І витать над ними…» Утер сльози нехолодні, Хоч не молодії… І згадував літа свої Давнії, благії… Де, як, коли і що робилось? Було що справді, а що снилось, Які моря перепливав!.. І темний гайок зелененький, І чорнобривка молоденька, І місяць з зорями сіяв, І соловейко на калині То затихав, то щебетав, Святого бога вихваляв; І все то, все то в Україні!.. І усміхнувся сивий дід… Бо, може, нігде правди діть, Було таке, що й женихались, Та розійшлися, не побрались, Покинула самого жить, В хатині віку доживати!.. Старий мій знову зажуривсь, Ходив довгенько коло хати, А потім богу помоливсь, Пішов у хату ночувати. А місяць хмарою повивсь.

Отакий-то на чужині Сон мені приснився! Ніби знову я на волю, На світ народився. Дай же, боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті, Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Іржавець

Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави, А за ними й Гордієнко… Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали. Не стриміли б списи в стрісі У Петра у свата Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий… Не плакала б матер божа В Криму за Украйну. Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою матер божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожжя.

Заступила чорна хмара Та білую хмару. Опанував запорожцем Поганий татарин. Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати. У наметі поставили Образ пресвятої І крадькома молилися…

Боже мій з тобою! Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну. Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?

Розказали кобзарі нам Про войни і чвари, Про тяжкеє лихоліття… Про лютії кари, Що ляхи нам завдавали,- Про все розказали. Що ж діялось по шведчині! То й вони злякались! Оніміли з переляку, Сліпі небораки. Отак її воєводи, Петрові собаки, Рвали, гризли… І здалека Запорожці чули, Як дзвонили у Глухові, З гармати ревнули. Як погнали на болото Город будувати. Як плакала за дітками Старенькая мати. Як діточки на Орелі Лінію копали І як у тій Фінляндії В снігу пропадали. Чули, чули запорожці З далекого Криму, Що конає Гетьманщина, Неповинне гине. Чули, чули небожата, Чули, та мовчали. Бо й їм добре на чужині Мурзи завдавали. Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала матер божа Сльозами святими. Заплакала милосерда, Неначе за сином. І бог зглянувсь на ті сльози, Пречистії сльози! Побив Петра, побив ката На наглій дорозі. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі. Отам вона й досі плаче Та за козаками.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]