Онлайн чтение книги За сестрою
II

Що це? Невже степ, про який у пiснях спiвають?

Уявiть себе малим, дуже малим чоловiком, оттак на палець завбiльшки. Уявiть собi, що вас - того маленького чоловiка - поставили на широкому рiвному оболоннi, на якiм iзрiдка стоять зарослi травою старi муравельники. - Оболонння вкрите травою, що вам сягає до пояса. Мiж травою цвiти аж хапають за очi своїми красками; А гляньте довкруги себе… Нiде краю не видно. Обрiй неба наче вижолоблена пiвкуля кругом вас далеко спочиває на землi. Нiде нi лiсу, нi гори, лиш муравельники… А поїдете десяток миль у який-небудь бiк, те саме й те саме… Нi краю, нi берега.

Це степ, український степ, iз своїми високими могилами. Це одинокi дороговкази для людей, що туди заблукають. Деякi могили й називаються своїм iменням, про iншi нiхто не знає, нi iмени їх, нi вiдкiля вони взялись.

Ось над одною з менших рiчок, якi вливаються в Самару, стоїть висока могила, її прозвали Свиридовою. Нiхто не знав, чому вона так зоветься i нiхто не перечився за це, щоб її назвати iнакше. Але всi старшi козаки знали, де стоїть Свиридова могила i кожен до неї потрапляв, хоч би й уночi. Тому то частенько козаки змовлялися на Свиридову могилу, як на збiрне мiсце, де можуть напевно з'їхатися. Тут i рiчка пiд боком, де можна коня напоїти, i трава тут краща для попасу, i кущi над рiчкою, де в пригодi i сховатися можна. Ось i тепер спить пiд Свиридовою могилою козак.

Як лиш на свiт Божий почало заноситись, озвалась степова звiрина. Цiле степове царство прокинулось i загомонiло на свiй лад.

Вiд цього гамору козак прокинувся. Сiв на свойому кожусi, де спав, протер очi й перехрестився.

В одну мить став на ноги й почав розглядатися. На заходi побачив широке зарево.

Козак став придивлятися та хитати головою.

"Що за мана? Вчора в цiм боцi заходило сонце, а сьогоднi сходить? Хiба ж воно вертається?".

Козак полiз на могилу й зараз зрозумiв усе. Пiзнав, що це якась велика пожежа. Це вже певно поганцi десь бенкетують. Господи, спаси хрещений народ!

Вiдмовляючи голосно молитву, пiшов до рiчки вмитися. Його вороний кiнь, що пасся недалеко на припонi, як побачив свого пана, заiржав весело, наче б хотiв його з дниною привiтати.

- Здоров будь, товаришу! Гаразд ночував? - заговорив козак серед молитви.

Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою бриту голову.

Вiдтак вийняв iз-за пояса малий гребiнчик i кусок дзеркальця та став причiсувати свiй чорний довгий оселедець та й закручувати його за вухо. Так само розчесав вуси i зложив їх складно по-запорозьки вниз.

Семен Непорадний - так вiн звався - був кремезний козак лiт тридцяти. Одягнений у широчезнi червонi штани, якi пiдперiзував широким шовковим поясом. На ногах добрi шкаповi чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхристана, звiдки визирали широкi косматi та сонцем опаленi груди. Миючись, засукав рукави вгору поза лiктi i показав жиластi руки, закiнченi п'ястуками, мов довбеньки.

Непорадний уходив на Сiчi за неабиякого силача. Згинав залiзнi штаби, а коня пiдносив, мов барана.

А мимо його лицарської справности його прозвали на Сiчi Непорадним за те, що в якiйсь зустрiчi не вмiв собi з татарином дати ради, аж товаришi його визволили.

Та вiн цим не ображався. На Сiчi не питали нiкого, як зветься; там зараз причiпали кожному ймення, з яким не розставався вже до смерти. Хоч би як козака негарно назвати, вiн цього не соромиться. Козаки говорили: "Не ймення тебе красить, а ти його краси". Найбiльше чванився козак тим, коли на дiлi показував, що вiн не є такий, яким його при перший нагодi прозвали…

Причепуривши свого чуба й вуса, Непорадний набрав у боклаг води й понiс коня напувати. Кiнь пив воду, любуючись нею, а вiдтак торкав лобом свого пана в плече, наче б йому дякував.

Тепер козак взявся варити снiдання. Вирубав мiж корчами над рiкою три колики й застромив їх у землю так, що верхом вони сходилися. До цього вершка мiж коликами прив'язав мiдяний казанок, до якого всипав з мiшка кашi. Опiсля налляв води й назбирав сухого бадилля на пiдпал.

З-за пояса вийняв кресиво та тубку, напоєну порохом, i викресав вогню. Запалену губку вклав у вихоть сухої трави i почав нею махати, поки не загорiлась. Тепер розвiв ватру, що своїми жовтими язиками пiдлизувала казанок з усiх бокiв. Вогонь палахкотiв весело, прискаючи iскорками на всi боки.

Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотiлося розложити ватру, бо комарi дуже кусали, та не зробив цього з уваги на татар. Тепер їх повно вештається по степу, а вогонь видко здалека. Тож волiв терпiти вiд комарiв, нiж виставляти себе непотрiбно на небезпеку.

"0т, заки заварю кашу, то й товаришi прийдуть; - думав собi Непорадний. - Та цього добра досить i на п'ять ротiв".

Непорадний вийняв люльку й гаманець з тютюном i почав набивати. Поклав вiдтак вуглика i став пихкати, поправляючи цiпком ватру, в яку з любiстю вдивлявся.

В тiй хвилинi його вороний форкнув два рази, пiдвiв голову i насторчив вуха.

Козак уже стояв на ногах. Кiнь оглядався на пана i звертався головою в той бiк, де рано видко було пожежу. Непорадний пiдбiг до свого леговища, вхопив рушницю i став на могилi. Тепер почув, як земля дуднiла вiд кiнських копит i в одному мiсцi захвилювала трава.

Нараз у травi щось забiлiло. Козак побачив млае хлоп'я в бiлiй свитинi на чорному татарському конi. Воно держалося обiруч гриви, а кiнь садив просто до могили. Прийшовши над рiчку, кiнь одним скоком перескочив на другий бiк. Такого отрясення не видержав хлопчина i впав з коня в траву.

Кiнь побiг просто до.вороного i почав з ним обнюхуватись, наче б iз старим знайомим вiтався.

Хлоп'я лежало обiмлiле горi спиною на травi. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.

Непорадний принiс води, роздягнув хлопця iз свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав вiдтак листкiв, приклав, вiддер кусок свого пояса й обв'язав цупко. Вiдтак взяв хлопця наперед себе й занiс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав iз заплющеними очима й важко вiддихав. У нього було лице блiде, як у мерця. Вiд того, що вiн бачив цеї ночi i переживав, можна й розум утратити, не то що…

Непорадний догадувався, що бiдне хлоп'я втекло вiд татарiв та цiкавий був дечого вiд нього довiдатись. Козак вiдкрив хлопцевi рота, вляв йому трохи горiлки з пляшки та почав нею натирати виски…

Хлопець скривився, а вiдтак вiдкрив очi; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнiв. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на явi, чи може йому так сниться…

- Скажiть, дядечку - каже Павлуоь слабим голосом - що зi мною, чи я ще живу?

- Живеш, небоже, i здоров будеш! Ти звiдкiля?

- Iз Спасiвки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й дiда вбили, сестру взяли… - Хлопець скривився до плачу i став дрижати на тiлi, як у пропасницi…

- На тобi, хлопче, глоток горiлки, заспокiйся, засни, все буде гаразд… бiля мене ти безпечний… Павлусь послухав i перестав дрижати.

- Багато було поганцiв?

- Багато, дядечку, цiла хмара. Вони пiдпалили село з чотирьох кiнцiв; люди вийшли з хат: вони тодi ловили, страшно було, ой як страшно… Сетру Ганнусю взяли… - i хлопець знову став дрижати й плакати…

"Нерозумно я чиню!" подумав Непорадний: "Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже"…

- Егеж, хлопче! Козаковi соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тодi й засоромишся. Ти заспокiйся, проспись… Кажу тобi, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, iншi прийдуть, буде нас бiльше, безпечнiше. Цить бо!

Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усiх бокiв.

Павлусь знову заспокоївся i став засипляти… Непорадний пiдвiвся потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн пiдмiшав її i вкинув добрий кусник сала…

Вiн задумався… Тож саме тодi, як вiн отут спав, татарва рiзала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на свiтi; одному добре, весело, а iншому бiда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв сiдло.

Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.

Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся…

"Далебi червiнцi!.. о! i таляри… ну дав Бог сиротi долю… доброго коня собi вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином".

Занiс сiдло до своєї лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер спав, аж хропiв.

"Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз своїми побратимами, поки мої над'їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi ззiсти…".

Знову нагадав кашу й подався туди…

Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся рванувся втiкати, та припона не пустила, i вiн став.

Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схiд сонця, значить не звiдси, де татарiв сподiватися.

Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив гурток козакiв, що звiдси над'їжджали.

- Пугу! пугу! - гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся, щоб не збудити хлопця.

- Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?..

Непорадний збiг iз могили й подався до них.

- Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите…

- Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?

- Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я iз Спасiвки. Вирвався з татарської петлi. Бiдне змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув…

- Зварив, братiку, їсти? - заговорило кiлька голосiв..

- Та трохи зварив, - каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козакiв: - Не сподiвався тiльки гостей… я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.

- Вгадав, отаманом будеш; далебi нас п'ятдесят. Стрiнули по дорозi ватагу Трiски Остапа, знаєш? Так злучилися…

- Як не знати? А де ж вiн?

- Здоров, Семене! - обзивається Трiска, злiзаючи з коня:- Ну, не турбуйся, решту доваримо самi та й нагодуємося…

- Хiба ж ви цiлу нiч їхали?

- Авжеж. Вiд вечора дотепер.

Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже пiдiйшло високо й озолотило своїми промiннями степ… Вiд того стала роса парувати й пiдходити вгору…

Козаки розсiдлували та припинали коней, вiдпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення кашi. Поклали на двох росохатих колисках списи й повiшали на нiм казани…

Вогонь розгорiвся з усiєї сили…

Тепер стали козаки пiдходити тихо до Павлуся i придивлятися до нього. Мiж тими козаками був старий сiчовий дiд Панас.

Йому було 80 лiт. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, вiн "не давався старостi" i волочився з козаками, граючи на бандурi та розвеселяючи їх грою i спiвом. Приставав вiд одної ватаги до другої i всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стрiляв з рушницi так, що птицi на лету не хибив. До того вiн знав лiкувати рани зiллям i через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.

Бо й справдi! Дiд Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не однiй бiдi, а нiколи жадна куля, нi шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости вiн голив чисто лоб й бороду та заплiтав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мiтлами звисав аж на груди…

- Чи ти йому промив рану? - питає дiд Панас Семена.

- Промив водою i приложив листкiв.

- Це пусте. Рану промивай горiлкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…

- То, кажеш, Спасiвка в попелi? - питає один козак.

- Либонь, що так: я бачив сьогоднi на свiтаннi велику пожежу з цього боку. Хлоп'я говорило, що Спасiвку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…

Козак зажурився i похнюпив голову…

- Ну, а ти чого?

- Е, не питай! Я ж i сам iз Спасiвки… там батька-матiр залишив…

- Семене! А як хлоп'я називається?

- Не вспiв запитати.

Козак присiв бiля Павлуся i став йому пильно приглядатися.

- Стiй, козаче! Так не можна, - каже дiд Панас. - Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице свiтить…, йому холодку треба.

Дiд Панас принiс два колики, застромив у землю i розвiсив на. них свитину, щоб заслонити голову сплячої дитини…

- Чи в вас, дiду, були свої дiти?

- Чого питаєш?

- А того, що ви заходитесь коло нього, як пестунка…

- Хiба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тодi i спасибiг скаже…

- Та я питаю вас, чи були в вас дiти?

- Хоч i були, так що? Тепер нема своїх, то хай i чужими попiклуюся…

- Що ви, люди добрi, таку нерозумну балачку завели? - обiзвався один: - Яке кому дiло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобi треба… Нам би краще ось танець завести, повеселитися; хто знає, яке буде завтра… Нуте, дiду! Замiсть дiтей лiкувати, вшквар щось, щоб аж жижки задрижали…

- Та я прошу вас, товаришi, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, - говорив вже сердито Непорадний.

- Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собi його за пазуху або де-небудь… степ широкий…

Дiд Панас присiв оподалiк та й став пiдстроювати бандуру. Вiн затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.

Той, що хотiв танцювати, був невдоволений з цього. Вiн переступав з ноги на ногу, чухав потилицю i спльовував крiзь зуби.

Але перебирати не смiв. А далi вiдiйшов на бiк i лiг у травi…

Дума була довга сама собою, та коли почав її дiд перетягати та переплiтати грою, вона вийшла ще довша.

Настала тишина. Гамiр замовк. Усе слухало.

Вiд монотонного спiву деякi стали дрiмати, не виспавшися вночi.

Дiд закiнчив, вдаривши це кiлька акордiв.

За той час i каша заварилася.

Порозбирали казани. Кожен виймав з-за халяви ложку i став голосно сьорбати, дмухаючи в кашу…

Дiд Панас був з себе радий. От чого вiн доказав своєю пiснею: заспокоїв козакiв, що вже починали сваритися…

А той козарлюга, що так хотiв танцювати, хропiв у травi…

- Чому йому танцювати забаглось? У животi бурмоче, наче б гримiло, цiлу нiч не спав, а вiн танцював би…

- А хiба ж ти його не знаєш? В нього така вдача, що й в могилi танцюватиме. Раз були ми в походi… його поставили на сторожi. Усi були втомленi, кожен був радий, що прилiг у травнi, а вiн не видержав та й пiдсвистуючи, пiшов навприсядки…

- А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак.

- Та й хропiти вмiє не абияк…

- Ану, Петре! скажи що не будь… Твiй язик не любить дармувати…

- Не можу, братчики…

- А то чому?

- Кашу їм…

- Хiба ж не можна їсти й говорити?

- Можна, та, не при кашi. Кашi шкода…

- А хiба ж воно як?

- Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їстимеш кашу…

Значить: балакатимеш, кашу вiдберуть…

Всi засмiялися…

- Не бiйся, не вiдберуть… Ось ти що-небудь збреши та душу розведи, а ми усi подбаємо, щоб тобi каша лишилася…

- А знаєте, братчики мої любесенькi, вiд чого каша гаряча?..

- Вiд чого?

- Егеж!

Нiхто не вiдповiдав. Кожен задумався, яку дати б вiдповiдь, аби й дотепно й не по-дурному… Воно щось у тiм є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова…

- Нiхто не знає?..

- Та вiд цього, що при вогнi варилася…

- Овва! Хiба ж ми цього не знали… то не жадна штука…

- А чого ж не сказали, як знали?..

- Воно, братчики, так: я тобi покажу коня та питаю: це кiнь, правда, а чому вiн кiнь?

- А може бути й кобила…

- Може, але воно тому кiнь, бо має чотири ноги, хвiст, гриву, вуха й можна на ньому сiдати…

- Ти щось нинi недотепний. Тобi спати хочеться…

В тiй хвилинi Павлусь прокинувся i сiв на лежанцi.

Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.

Вiн пiдiйшов до хлопця.

- Ти, хлопче, iз Спасiвки? Чи знаєш ти Судакiв у Спасiвцi?..

- Як не знати? Це мiй рiд… Я Павло Судак…

- Братiку мiй рiдний, - заговорив Петро i кинувся хлопця обiймати: - Ти й не пiзнав мене, я ж Петро…

Павлусь дуже зрадiв…

- Скажи, Павлусю, чи живi батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде… та й вирiс ти не абияк… А що дiдусь Андрiй?

- Батька й сестру в ясир взяли, дiдуся й маму вбили на моїх очах…

Петровi показалася сльоза в очах, вiн її обтер, щоб нiхто не бачив… та перехрестився…

- Як же ти втiк? Розкажи…

Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, i вiн почав розповiдати всi свої пригоди…

- От чого Петро сумний був, як сова вполудне, - говорили козаки…

- Тепер, панове товаришi, нам би подумати ось що, - говорив Трiска. - Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерiзати, а добичу вiдбити?

- Воно б гаразд було, - обзивається хтось iз гурту. - Тепер татарин, як спутаний кiнь або свиня, що добре наїсться. Вiн неворухливий. А воно пiшла б слава, що ми вiдбили християнськi душi з ясиру…

- Дайте й менi старому слово сказати! - говорив дiд Панас. - А вiдтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робiть, як знаєте…

- Говори, дiду, говори! - гукали.

- Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злiтити на татарву та вiдбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду… Ми не знаємо, скiльки поганцiв є. Я гадаю, що їх буде бiльше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасiвку. Там були славнi лицарi, сiчовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасiвку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.

- Правда твоя, дiду, правда…

- Це би все гаразд розповiдати, а тодi, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що нi, так годi починати, бо було б нерозумно йти так на зарiз, як з цього нiчого путнього не вийшло б… Вам би насамперед розвiдати…

- Пiшлiмо кiлькох… Добре, гарно!

- А друге дiло таке: нашi конi хай спочинуть. Цiлу нiч їхали, знемоглись, вiдпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лiзе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!

- Отак i зробимо!'-гукали козаки.-Спочинемо, а вiдтак побачимо…

Всi пристали на те, що говорив дiд. Вони напоїли коней i полягали в траву, декому по пояс…

За той час дiд Панас перев'язав як слiд рану Павлусевi й лiг бiля нього. Павлуся нагодували кашею, i вiн заснув знову…

Один Непорадний лишився на сторожi. Поклався на могилi з рушницею й закурив люльку…

Сонце пiдходило вище й почало припiкати. На небi не було нi хмаринки, а тi, що зрання пiдносилися з нiчної роси, позабирав вiтрець i понiс далеко.