Онлайн чтение книги За сестрою
V

Татарськi бранцi, що були в кошi, змiркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї i вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, i в них блисла надiя, що може їх вiдiб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля того, що вони були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок та козакiв теж окремо. Усiх стерегли пильно i не розв'язували їм рук. Гiршу частину добичi вели на мотузках попри конi.

Бiднi бранцi були страх помученi i мали велику спрагу. Коли татари розклалися кошем, кожен бранець прилiг на травi; де стояв. Мiж тими, що йшли пiшки, був i Степан Судак, Павлусiв тато. Без шапки, босий, в однiй свитинi, iз зв'язаними руками.

Вiн прилiг на травi.

Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляницi, i кожен пiшов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живi, чи в неволi. Вiн волiв би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гiрша смерти. А вiн лежав тут безрадний.

Лежачи так, вiн сiпав з усiєї сили мотуза, та тим бiльше; затягав вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, вiдтак горi спиною i, нiби то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радiсть вузол попускав щораз бiльше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Вкiнцi почув свої руки свобiдними.

Не рухаючися з землi, вiн вийняв обережно з кишенi ножа i найближчому товаришевi розрiзав мотуза. Нiж пiшов по руках, а вартовий татарин i не догадувався нiчого. Поглянувши на бранцiв, що лежали вкупi, не рухаючись, вiн пiшов далi. Бранцi одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тiй хвилинi пригнало в кiш кiлька татар i стали щось балакати. Вiд того в кошi наче запалило. Татари сiдали на вози i почали рушати з мiсця.

Бранцi посхапувалися i гуртом скочили над берiг рiки в комиш. За ними пiгнало багато й таких, що не вспiли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втiкали з тим, що їм лишилося.

Тi, що не вспiли втекти, мусили тепер бiгти, мов собаки, попри татарськi конi, а хто нездужав, тому зараз вiдрубували голову, коли нагайкою не могли його пiдiгнати.

За хвилину лишилось тiльки потоптане мiсце, де стояв татарський кiш.

Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганцi вернуться? Догадувалися, що була стрiча з козаками, та хто побiдив?

Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi.

- Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, - каже один, зiдхнувши.

- От лiпше не говори, - каже Степан, - бо серце ножем краєш. Моїх усiх чи не в полон забрали…

- А моїх вимордували на очах.

- Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! - стогнав другий.

- От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш.

- Всi ми на однiм конi їдемо, усiм дiсталося.

- Та, либонь, дехто заховавсь у тернину…

- Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало…

- А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було козацтво…

- Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало…

- Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза!

- У кого нiж, признавайся!

Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту.

- Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив…

- А хiба ж я по ночi виджу!

- Братчики, їсти страх хочеться.

- Ходiть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасiвку, то може дещо i знайдемо.

Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в комиш. Посiдали в колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був щасливий у своїй хатi, серед любої сiм'ї! Те щастя нiколи вже не вернеться.

- Ой, бiдний мiй синку, що з тобою сталося! - заплакав один: - Не побачать тебе бiльше мої очi на цiм свiтi…

Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було рано, як втiкачi почули якийсь гамiр. Усi прокинулись. Один пiдвiв голову з комишу i крикнув:

- Нашi!

Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський кiш, приїхали козаки Недолi.

- Гей, козаки братчики,.не дайте пропасти!

Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали їх за стремена i плакали з радощiв.

- Хлопцi, - гукав Недоля: - Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини, що мав, i подавав.

- Якби вас так передучора Бог принiс, не було б тої халепи, i хрещений народ не пiшов би в неволю!

- Не журiться, догонимо…

В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька.

- Таточку, тату, де наша Ганна? - вiн обiйняв батька за шию.

- Пропала, синочку, пропала! - говорив Степан. - Татари зловили Ганну i маму…

- Маму нi - її татарин вбив, я бачив…

- А мене ж, тату, не пiзнаєш? - обзивається Петро. Степан не пiзнав зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина.

- Сини мої, соколи, ось де ми стрiнулись!

- Гей, люди добрi! - гукнув сотник: - Кому воля, бери коня та зброю i приставай до нас. Нам не можна часу тратити.

Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто сподiвався когось iз своїх знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв.

До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з iншими вибраними пiгнав слiдом за татарами.

Слiд був значний, бо татари їхали возами.

З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки.

Вже було коло полудня, як передовi козаки повiдомили, що побачили татарський табор.

Недоля казав напоїти конi й вiдпочити. Тепер уже татарва не втече.

Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лiнивий вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили. Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали пiдтюпцем.

Недоля послав бiльшу частину своєї сотнi далеко вбiк. Вона мала об'їхати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки наближались з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на конях боками.

Тепер козаки рушили з усiєї сили. Татари побачили їх i зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали пiдганяти воли батогами й заїздити на боки. Але було запiзно.

Козаки налетiли на них, як яструби. Татарiї не вмiли гаразд боронитися. Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на аркан. Цiлий табор з усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися помiж: возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських молодиць i парубкiв.

- А да Ганна? - кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком.

- Нема її, синочку! - обiзвалась одна молодиця. - Ще вчора забрали татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i поїхали наперед.

Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала…

- Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх пiймемо напевно… Господи, що з Ганною сталося?

Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого.

Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарiзали кiлька волiв i почали пекти м'ясо.

Спасiвчани, що тут були, порадились i рiшили з возами, кiньми i вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя, що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна, дитина в Українi, що поганцi виробляють iз бранцями, що їх продають на базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде на мотузi на базар, як її поганцi оглядають та торгують, а вiдтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи їй вже не вернутись. Йому збиралось на плач.

- Хiба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочi?

- Так мусить бути, коли не можна, iнакше, - каже батько. - От не рви мого серця… Не вона одна…

- Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.

- А знаєш ти, братiку, де Крим? - вiдзивається Петро. - Там усi три пропадемо, i нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!…

Павлусь затяв зуби i не говорив бiльше нiчого. Вже над вечером надiйшла решта козакiв з табором. Настала нiч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав мiж батьком i братом, нiби спав. В обозi затихло.

Тодi Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями в брата, його двi пiстолi, мiшочок з кулями й рiжок з порохом, припняв свою шаблю i пiшов, несучи своє сiдло на головi помiж сплячих козакiв просто до того мiсця, де паслися конi. Знайшов свого коня i обережно виїхав помежи ватри вартових козакiв у степ. Вiд'їхавши на таку вiддаль, що його кулею не досягне, вiн потиснув коня i пiгнав скоком.

Тепер поглянув на зорi i завернув коня на пiвденний захiд. "Там i Крим лежить", думав собi хлопець. Бо покiйний дiдусь показував йому частенько зорi на небi, по яких i серед ночi не заблукаєш, i хлопець добре собi запам'ятав. Дiдусева наука стала йому в пригодi. "0сь це великий вiз, - повторяв собi Павлусь, - а ця зоря над нами показує пiвнiч. Ну, напроти неї мусить бути пiвдень". I туди вiн поїхав.

Коли Степан з Петром.рано прокинулись, Павлуся не було. їх аж заморозило. Вони вiдразу догадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестри, а звiдти напевно не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолi, вiн говорив:

- Як хлопець з цього вийде цiлий, то знайте, що з нього кошовий буде…