Онлайн чтение книги Захребетник
CAPUT II. у якому все залишається, як і раніше: хлюпання хвиль і цвітіння абрикосів, лементи чайок і гендлярів, але від рогу вулиці до дзенькоту клинків цього разу – сто двадцять чотири кроки навпростець, а далі – як кому пощастить…

– Кальян у дев’ятий номер!

– Пелюстки троянд для обмивання! Номер вісімнадцять!

– Сліпого масажиста Назіра – до пані з номера три!

– Кави пані Вівіан! Хутко!

– Перемінити штори в тридцять дев’ятому!

– Прийняти речі в сонцесяйного гостя! Агов, гуляме!

– Не переймайся, Ахмете. Моя поклажа не потребує носія…

Свого часу, тількино приїхавши на навчання до храму Шестирукого Крі, Джеймс серйозно вважав, що Крістобальд Скуна, засновник храму, справді шестирукий. І був дуже здивований, коли, вручаючи магові листа від діда, він виявив, що уславлений гіпнотконверер – такий же, як усі, а шестирукість – лише художній образ.

Зате в Бадандені, дивуючись із моторності Ахмета, хлопець ані крапельки б не здивувався шестирукості, восьминогості й двоязикості власника пансіонату. Мабуть, Ахмет міг би сказати без крихти перебільшення: «Пансіонат – це я!»

Зараз Ахмет, не перестаючи сипати наказами праворуч і ліворуч, реєстрував у книзі пару нових гостей, з усього видно, подружжя. Скрізь у дворі вирувало життя – бурхливе, але доволі тихе, щоб не потурбувати постояльців, які в цей час іще відпочивали.

Як це виходило, Джеймс не знав. І знати не хотів. Зворотній бік будьякого мистецтва – мало привабливий, на відміну від фасаду.

Одягнуті нові гості були пореттійському. Спершу Джеймс вирішив, що перед ним – не дуже заможний аристократ із дружиною. Гість, чоловік удвічі старший за Джеймса, відзначався елегантністю вбрання та вишуканістю манер. Дорожня перука до пліч, борідка клинцем, розділена посередині сивим пасмом; у правій руці – чорна тростина з набалдашником у вигляді пучка мідних цвяхів.

При шпазі, проте він не справляв враження чоловіка, який часто оголює клинок. Але іронічний прищур і твердість погляду ясно промовляли: чіпати цього пана – все одно що під сокиру підставлятися.

А коли б якомусь забіяці здалося замало цих прикмет, то нахабу зупинив би багаж гостей. Купа валіз, баулів, капелюшних коробочок і саквояжів дріботіла на павукових ніжках слідом за власником, хижо клацаючи замками – й, без сумніву, відважно кинулася б його захищати, якби маг потребував допомоги.

Дружини мага Джеймс не запам’ятав. Не личить дворянину витріщатися на пані, наче вуличному роззяві. Ну, руденька, середніх років. Станом пишна, але з талією. На любителя. Напевно, провінціалка, що зуміла за допомогою шлюбу перебратися до столиці. Теж чародійка?

Навряд…

Занадто простецька на вигляд.

Залишивши Ахмета влаштовувати новоприбулих з усіма мислимими й немислимими зручностями, він покинув двір пансіонату. Минув конов’язь – точніше, верблюдов’язь, якщо судити з кількості горбатих велетнів, що меланхолічно жували жуйку. Мимохідь підморгнув гарненькій служниці – та несла повний глечик так, щоб підкреслити круті стегна; у відповідь піймав грайливу посмішку…

І пішов відпочивати далі.

Відпочинок, кажучи по честі, – заняття надзвичайно втомливе. Хтось охоче віддасть перевагу суворій долі цілодобового лісоруба, аби тільки не прилягти на тахту серед невільниць та солодкоголосих чангирів. На тахту, панове мої, раз ляжеш, два ляжеш, і не встанеш, і ліс рубати не схочеш; дивишся, а життя пролетіло повз тебе.

Так і проциндриш увесь свій вік, сунувши троянду за вухо.

Ні тобі солоного поту, ні пальця, необачно відтятого сокирою, ні докорів дружини, ні плачу малих дітей, ні болю в спині, ні безсоння, ні безкінечного зведення кінців з кінцями, ні чесної вбогості на старість, ні спільної могили, залитої вапном…

Жах!

А що вдієш?! – іноді доводиться й відпочивати, хай йому грець…

От і Джеймс Рівердейл із усією відповідальністю ринувся в запашну купіль кайфу. Він затесався в юрбу цінителів біля будинку суду, близько години милувався дервішемкрутьком. Коли Джеймс підійшов, дервіш уже крутився; коли відходив, той іще крутився. Схоже, до єднання з Абсолютом дервішу залишалося років двадцять. Поли одягу святої людини кружляли з механічною рівномірністю, повстяна шапка стояла сторчма.

На шапці сидів голуб і чистив дзьобом пір’я.

На декого з глядачів це видовище почало навіювати гіпнотичний транс, – вони розповідали сусідам соромітні історії зі свого дитинства й благали простити гріхи. Таких били ціпками й проганяли геть.

Із веранди духана «Сльози ґуля» Джеймс якийсь час видивлявся на палац Саліма I, замолоду – погонича мулів, на старості – застрашника Всесвіту й засновника баданденської тиранії. Палац цього року почали реставрувати, і на стінах метушилися люди з інструментами.

Користі від їхніх дій на позір не було видно.

Послухавши рекомендації балакучого духанника, молодик змінив звичні правила й замість кебабів почастувався пловом із зернятками граната, смаженим тельбухом та вогненногострою кюфтою з горохом. Трапезу Джеймс запивав крижаним джаджиком – підсоленим кисляком, куди кухар дрібно накришив огірків, часнику, фенхелю, чебрецю і м’яти.

Потім розкинувся на килимі, що покривав нари, і дві години дрімав.

Снилися ратні подвиги.

Багато.

Прокинувшись, він спустився до набережної, де царював старецьмакамбер, оповідач шахрайських побрехеньокмакам. Навколо старця ойкали та реготали слухачі, здебільшого приїжджі.

– Перекинув я чашу дрімоти, їхав я по горах і драговинах, на киті плив по морю, на орлові ширяв у піднебессі, – торохтів макамбер без угаву, – почорнілий від горя, заклопотаний хлібом насущним…

Джеймс не без задоволення вислухав історію про хитромудрого злодія та трьох красунь, про хитромудрого злодія та пекаря, про султана Цимаха та хитромудрого злодія, а також про вісьмох хитромудрих крадіїв, що похвалялися своїми подвигами в темниці. Наприкінці останньої маками він піймав за руку юного кишенькового злодюжку, судячи із зовнішності, онука самого макамбера, насолодився його благаннями, заримованими в стилі «луби», і відпустив.

Слухачі плескали в долоні, схвалюючи його доброту.

А старецьоповідач склав експромт про хитромудрого злодія та шляхетного героя.

Настав вечір. Срібний шейхмісяць виплив над Баданденом серед вірних мюридівзірок. Пахощі квітів надвечір’я підсилились і лоскотали ніздрі. Служники з жердинами бігали від ліхтаря до ліхтаря; носії халви сипіли зірваними голосами, розпродуючи залишки товару.

На площі Щирої Спокути навколо ешафота, де вдень відбувалися публічні страти, діти співали й водили танок.

Спустившись у портову частину міста, Джеймс відвідав харчевню «Осел і троянда», за якою водилася погана слава. Там він ситно повечеряв, потай очікуючи пригод, але не дочекався, тож попростував у квартал Шовкових Вій, до салону Берберіханум.

* * *

Неподалік од кварталу бродили нічні сторожі з калаталами, маракасами й кастаньєтами і здіймали страшенний галас. Кожні дві хвилини вони сповіщали басом, якому позаздрив би заклопотаний продовженням роду ішак:

– Спіть, жителі славного Бадандена! У місті все спокійно!

На думку Джеймса, спати за таких умов міг хіба мрець, та й то не всякий. Але поблизу Ахметового пансіонату сторожі, на щастя, не бродили. А тут – нехай кричать. Робота важка й шкідлива: он, на вусатого горланя вже вихлюпнули горщик помий, бородатому скинули на голову кішку, лисого затягли в підворіття, здерли чалму та, здається, лупцюють…

А потерпілі на бойовому посту знай покрикували:

– Спіть, мешканці славного Бадандена!

– Спіть, кому сказано!

– На добраніч!

Помешкання для приїжджих у цьому районі коштувало разів у п’ятеро дорожче, ніж на околицях. Напевно, через неповторний місцевий колорит.

Дорогою до салону Берберіханум Джеймс заздалегідь смакував тамтешні втіхи. Салон йому рекомендував Ахмет, який знав про Баданден все чи навіть більше. Якщо вірити Ахметові, колись салон був гаремом поета Мушріфи Хаммарі, улюбленця візира Назима Справедливого. Бажаючи підлеститися до всемогутнього візира, всякий прохач спершу дарував поетові гарну невільницю, навчену різноманітних мистецтв: грі на лютні й чанзі, співу, танцям, а також умінню вести втішні бесіди.

Але одного разу поет помер від чорної заздрості, почувши «Касиду сяйва» альСамеді, а візира зарізав хтось із прохачів, розлючений славнозвісною Назимовою справедливістю, – тож гарем залишився без чоловіка й заступника.

Становище врятувала головна дружина на ймення Берберіханум. Жінка діяльна й заповзятлива, вона змастила рипучі колеса влади медом хабарів – і під її керівництвом учорашній гарем перетворився на салон та одержав ліцензію на проведення розважальних симпозіумів. Для особливо «просунутих» гостей при вході до салону встановили дві меморіальні статуї – поета Мушріфи та візира Назима. За окрему плату живописецьпортретист міг зобразити охочих у обіймах великих людей минулого.

Невдовзі салон зажив слави.

Модний він і донині.

Згадуючи минулі візити до Берберіханум і злегка шаріючись, Джеймс завернув на вулицю Малих Карбувальників. Уже від рогу він заходився лічити кроки – знічев’я, щоб на хвилинку відволікти увагу від приємних, але доволі пікантних спогадів. Один, два… чотирнадцять, п’ятнадцять… Негоже переконаному цинікові, позбавленому ідеалів, червоніти, мов хлопчисько. П’ятдесят три, п’ятдесят чотири… Ніщо нам не чуже, все робить нас дужчими. Сто десять, сто одинадцять…

Сто двадцять чотири.

– Радий знову бачити вас, пане!

Перед Джеймсом поперек дороги стояв рябий «мисливець» зі зброярської крамниці. По правді кажучи, хлопець устиг забути про той інцидент. І, на відміну від рябого, не надто зрадів зустрічі.

– Добрий вечір, пане! Вибачте, я поспішаю…

Рябий неприємно посміхнувся:

– А я, знаєте, нікуди не кваплюся. І вам не раджу.

Обличчя «мисливця» хижо витяглося, глибоко посаджені очі тьмяно блищали, як у клієнтів опіумної курильні. Бруківка при світлі місяця блищала так само, підсилюючи непереборну відразу, що без причини спалахнула у Джеймсовій душі.

– Що вам треба, пане?

– Мені? Власне, дрібниця.

– Яка?

– Я бажаю, щоб ви ще раз показали мені ваш чудесний прийом.

– Саме зараз?

– Саме зараз. Ані хвилиною пізніше.

– А якщо я не бажаю?

– Що ж, забажайте. Буду вам дуже вдячний.

Рябий відверто провокує сварку, – це без сумніву.

– Пане, ваша наполегливість мене стомлює, – Джеймс намагався говорити спокійно й доброзичливо. Всетаки крах ідеалів дечого навчив молодика. – Якщо вам запраглося схрестити із мною клинки, я до ваших послуг. Завтра вдень – там, де ви запропонуєте. А тепер дайте мені пройти.

Рябий усе ще заступав дорогу. Рука «мисливця» лежала на ефесі шпаги, а поза ясно виказувала готовність вихопити зброю будьякої миті. Поведінку настирливого любителя «свинячих мечів» можна було витлумачити в одинєдиний спосіб.

– Ви – найманий убивця? Професійний браво?

Запитуючи це, Джеймс посміхався.

Терплячість не значилася серед достоїнств колишнього ідеаліста.

– Ні.

– Грабіжник?

– Ні.

– Просто забіяка?

– Ні.

– Дурень?

– Навряд.

– Дуже добре.

– Чому ж це добре? – уперше стриманість рябого дала тріщину. Зпід нахабної маски визирнуло здивування, немов злодій ізза рогу сплячого будинку. – Що ви бачите тут хорошого?

Джеймс Рівердейл, серед предків якого значилися граф Роберт Швидкий, близнюки Сайрус і Сайлас Непереможні, Клайв Гроза Шарлатанів і, нарешті, улюблений дідусь Ернест, розреготався, відчуваючи приплив бадьорості.

– Куди вже краще, пане! Виходить, мені буде не так огидно заколоти вас!

Хлопець відстрибнув назад і вихопив із піхов рапіру, подаровану йому дідом на минулий день народження. Клинок був трохи коротший, ніж у вчорашньої брети, але руків’я більше пасувало Джеймсовій манері фехтувати. Замість традиційної чашки, гарда рапіри формувалася дужками та кільцями. Дві подвійні дужки, стикуючись, утворювали pas d’ane – друге бічне кільце гарди. А бічні заглибини у звуженій і затупленій частині клинка між кільцями полегшували прохід пальців у pas d’ane.

Це дозволяло активніше діяти плечем.

– Не заперечуєте, пане, якщо ми ускладнимо завдання?

Лівою рукою Джеймс оголив дагу.

– Будь ласка.

Місяць щедро хлюпнув ртутним полиском на шпагу та на довгий кинджал рябого.

Вулиця Малих Карбувальників спала або вдавала, що спить. Зрештою, якщо мирні баданденці здатні спочивати під заспокійливі вигуки сторожів, чи може їм завадити дзенькіт клинків? А якщо й завадить, то чи захоче мирний баданденець цікавитися таким характерним дзенькотом, що неминуче наводить на маловтішні міркування?

Відповідь в обох випадках одна: ні.

* * *

Хвилина вечора, який переходить у ніч.

Хвилина життя, що переходить у смерть.

Хвилина.

Мізерія для розтринькувача, але для двобою – вічність.

Рівно через шість десятків секунд, ущерть наповнених найенергійнішими спробами вразити один одного, Джеймс запримітив у діях рябого дивну закономірність. Серед вихру passado і punto riverso, зі всіх рипостів, ремізів, парадів і фланконад, з купе й ангаже, вольтів і батманів, знизу й зверху, ліворуч і праворуч – звідусюди рябий нахаба намагався вийти на одинєдиний, до болю знайомий випад.

У правий бік.

Туди, де в камзолі красувалася ретельно зашита кравцем дірка.

Він колов у цю мішень із прими й секунди, терції та кварти, ба навіть із геть неможливої сексти він вивертався, показуючи світові чудеса гнучкості, й знову колов у трикляту мішень. Він «ступав у міру» і «виходив з міри», батуючи та нарощуючи дистанцію, як скажена віверна, – й знову вістря шпаги спрямовувалося до заповітної мети. Він фінтив і легував, немов поклавши собі за мету перепробувати на практиці всі розділи книги «Парадокси зброї» під авторством Волтера Рівердейла, Джеймсового пращура.

Складалося враження, що рябий збожеволів. Що цілий день метався по Бадандену та шукав учорашнього знайомого, одержимий настирливою ідеєю повторення. Що всією його істотою заволоділа однаєдина пристрасть, схожа на палаючий вогонь, – і ця жага прагла вгамуватися й не бажала охолонути, перш ніж досягне задуманого.

Така непохитність пасує в коханні, бо є ознакою вірності душі, як сказав поет Мушріфа Хаммарі, у чий гарем Джеймс прямував, але так і не дійшов.

Але у двобої…

Нападаючи та відбиваючись, Джеймс раз у раз ловив себе на відстороненні, на холодному погляді збоку. Він рішуче був неспроможний сприймати цю ненормальну сутичку як смертельно небезпечне заняття. Усе занадто скидалося на навчання у фехтувальній залі. І навіть не на asso, про яке сказано в підручнику пана Валтасара Фейшера: «Asso – це вдавання двобою на шпагах, в якому витрачаєш на супротивника всі удари та всі відбивання, яких тільки навчився, та намагаєшся обманювати фінтами, щоб торкнутися або відбити удари».

Двобій на вулиці Малих Карбувальників глупої ночі, наскрізь пронизаної клинками зірок, найбільше був схожий на виконання конкретного завдання, поставленого учневі строгим маестро.

Учень, будемо чесні, старався щосили.

Маестроневидимець міг би пишатися ретельністю рябого та його винахідливістю в спробах виконати урок якою завгодно ціною.

А Джеймс одержував щиру насолоду від того, що раз по раз підводив «мисливця» до можливості застромити шпагу в жаданий бік, – а проте уникав уколу. Той факт, що рябий користувався кинджалом винятково для захисту, маючи намір уразити його саме шпагою, лише підсилював «навчальність» події.

Місяць завис над дахом будинку.

Зірки перешіптувалися між собою.

Тіні металися по стінах.

Рапіра ковзнула праворуч, наразившись на кинджал. Дага зустріла шпагу, завертіла у витонченому танку та й повела вбік – відпочивати. Техніці рябого, загалом доволі пристойній, усетаки бракувало блиску. Занадто педантично, занадто правильно. Особистий почерк щойно почав прокльовуватися крізь залізні ґрати класики.

Але брак оригінальності рябий з успіхом компенсував швидкістю та миттєвою реакцією. Подумки Джеймс йому аплодував і пророкував славетне майбутнє. Якщо, звісно, в рябого взагалі є майбутнє.

Якщо воно не закінчиться просто тут.

Ось зараз.

Легіньвітер, сприйнявши місяць за казан із пловом, від душі сипонув туди шафрану. Серпик, ще недавно срібний, налився соковитою жовтизною. Ювелірканіч заходилася гранувати зірки, знімаючи шліфувальним колом карат за каратом. Густосині сутінки оповили Баданден. Будинки вздовж вулиці стали схожі на руїни стародавніх поселень. Глинобитні дували розпливлися в жовтому сяйві, й обриси їхні нагадували тепер бархани пустелі.

Здавалося, ці бархани мають людські профілі.

Проте Джеймс нічого не помічав.

Йому й без того вистачало клопоту.

Бій, коли кожен із супротивників озброєний двома клинками різної довжини, – о, такий бій рідко буває елегантним до кінця. Дуже часто, якщо двоє сходяться вічнавіч, крізь мереживну завісу майстерності на сцену видирається груба сила. Цей вайло поганенько знається на красі, зате напролом рветься через усі перешкоди.

Що ж, світ недосконалий.

Але стійкий.

Опинившись упритул і не маючи змоги без утрат вивільнити зброю, рябий буцнув Джеймса лобом у лице. А коли збагнув, що промахнувся, то без зайвих докорів сумління стусонув суперника ногою в низ живота й різко штовхнув обома руками. Хлопець відлетів назад і на мить утратив рівновагу – на коротку, скороминущу, невагому мить…

Цього було досить.

Біль шмагонув по грудях, з лівого боку. Джеймс навіть здивувався попервах. Як же так? Якщо рябому був потрібний правий бік, то при чому тут груди? Січний удар розпоров тканину камзола й шкіру, хоч і не заподіяв відчутної шкоди. Але за ним пішов випад і добряче подряпав стегно. А потім уміле підсічення.

Поспішаючи добити лежачого, рябий «мисливець» знову повернувся до попереднього наміру всетаки застромити шпагу в залатану кравцем діру – й нарешті дати собі спокій.

Чи варто казати, що Джеймса це не влаштовувало?

Чорний згусток – неначе якась тінь, – стиснув грудкою, стрибнув зі стіни на бруківку й качався по землі, огорнувши себе сталевою заволокою. Чорна примара – ніби жмуток ночі, – впала з неба й бовваніла зверху, блискаючи парою зіркових променів. Сині руїни юрмилися навкруги. Жовте сяйво переливалося в чорнило й розріджувало пітьму до мертвотної зелені.

Жували губами людські обличчя барханівдувалів.

Запитували: чи скоро?

– Спіть, мешканці славного Бадандена!

– У місті все спокійно!

– У місті… Агов! Що ви робите?

– Варта! Сюди!

Колишня сріблястість повернулася до місяця. Синява дала вулиці спокій. Будинки як будинки. І хто б міг подумати, що це руїни? Жодних барханів – просто глиняні дували. Жодних профілів – і не шукай.

І вже немає двох.

Є – багато.

Нічні сторожі з калаталками, збройні стражники зі списами, Джеймс Рівердейл, весь у пилюці й у крові; найцікавіші з мешканців видираються на дахи будинків, щоб побачити, валують якісь собаки, вискакуючи з дір; шум, гармидер, метушня…

– Лікаря!

– Не треба лікаря…

– А де другий?

– Утік…

– Касим із людьми вирушили в погоню…

– Є лікар! Хабіб альБасані живе за рогом!..

– Не треба, кажу…

– Що ви! Ви ж бо – гість Бадандена…

Салон Берберіханум не дочекався сьогодні Джеймса Рівердейла. А жаль! Ханум казала, що такого приємного парубка вона ніколи раніше не зустрічала, і якби не її поважні роки…

Що ж, смаку Берберіханум можна було довіряти.