Онлайн чтение книги Сагайдачний
VIII

На другий день вже стала варити кухарка. Конашевича примiстили з хлопцями разом в однiй кiмнатi. Охмiстр стався вже не потрiбний i пiшов на ласкавий хлiб. Антошко усiм услугував i приносив харч з кухнi. Уся служба не могла з дива вийти, що Петро так охотно промiняв панськi вибагливi страви на борщ, вареники, голубцi, кашу.

Але хлопцi були з цього дуже радi. Їм це подобалося, що не треба при обiдi в'язатися рiзними церемонiями приличностi, доброго виховання, про якi їм морочив навчений охмiстр.

Конашевич завiв новий порядок вставання рано, миття, снiданку, обiду, далеких прогулянок i дбав про те, щоб хлопцi сiдали до їди голоднi.

Життя пiшло новим ладом. Вельможна панi придивлялася пильно усьому тому, заходила до їх кiмнати, майже щодня мiряла їх личка, чи не потовстiли, а на Петра дивилась ласкавими очима, усмiхалася до нього, задержувала його руку довше в своїй. А все те з вдячностi за таке щире пiклування її дiточками.

Петро добився у домi Аксака такого значення, що усiм кермував пiсля своєї вподоби, а нiхто цього не змiркував. Це завважала у першу чергу прислуга, а при тiм усi пiдсудки та урядники канцелярiї. Вiн був для всiх повагою i тепер, коли його значення через службу й урядникiв рознеслось по городi, стали всi забiгати у нього ласки. До нього стали заходити люде з рiзними справами та просити, щоб за їх дiло поперед поговорив з паном суддею. Через це Конашевич знайомився з рiзними людьми i багато людям помагав, особливо київським мiщанам. Iмення Конашевича стало звiсне в цiлому Києвi. Його звали прямо: козаком Петром.

Дiзнався про те i о. архiмандрит i дуже з того зрадiв. Конашевич мусив йому оповiсти, яким чином виробив собi значення i заволодiв Аксаками так непомiтно, що вони самi цього не помiтили.

- Славно, мiй дорогий земляче, хай тобi Господь благословить. Я дуже радий, я прямо гордий з цього. Галичина стає сiллю українського народу. Тепер ти сам зрозумiв, чого я тебе у Аксака поставив учителем. Тепер ти зможеш приєднати його, прив'язати крiпко до церкви i до народу. Вiн має мiж православними вельможами велике значення, i за ним пiде багато других, котрим благочестя байдуже i вже одною ногою ступили за римську межу. Тепер ми їх, певно, з блудної стежки завернемо. Держи Аксака крiпко. Та хоч би мiж цими панами не було великих ревнителiв, то вони нам допоможуть матерiально, дадуть грошi на нашi цiлi, а у Варшавi на сеймi за нами постоять. Вони не вiд одної бiди та пониження заслонять нас своєю повагою сенатора. А подумай, якими вийдуть Аксаковi сини, котрих ти вчиш. За примiром Аксака пiдуть iншi, прийматимуть за вчителiв наших православних людей, тодi на єзуїтський лiцей жоден православний вельможа не подивиться. А як ми матимемо свою добру школу, виховаємо своїх вчителiв, тодi, може, нам поталанить позасновувати свої православнi лiцеї. Тепер ти розумiєш мою цiль, мою iдею, тож помагай менi.

Конашевич, запевнивши своє становисько в Аксакiв, iшов смiливiше до намiченої цiлi, а iменно - перетягти Аксакiв вiд панiв до народу, а так само його дiтей виховати на вiрних синiв свого народу.

Хлопцям став вiн тепер оповiдати дивнi дива про козакiв, звiдкiля вони взялись i чого вони хочуть, до чого йдуть, про їх походи, терпiння, про оборону України, про те, що козаки могли би зробити, коли б пани їх не зупиняли, на що завели унiю.

Хлопцi пильно слухали i цiлою дитячою душею стали по сторонi козацтва та того бiдного, через панiв мученого народу, що мусить усе покидати та втiкати мiж козацтво. В їх молодих головах прошибала думка, що, як лише пiдростуть, непремiнно пiдуть на Запорожжя i там зробляться славними.

Та раз з того, що чули вiд Конашевича про гнiт народу вiд панiв, виговорилися перед батьком:

- Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому жити? Таж перед Богом усi люде рiвнi.

- Як то не дають жити?

- А от, роблять хлопами як волами, не дають їм до козакiв йти, люто карають тих, що перекрадаються на Запорожжя, а Запорожжя обороняє весь край вiд татарських набiгiв. Хай би козаки жили собi так, як їм подобається.

Аксак аж задеревiв, почувши таке вiд свого малого сина. Таж вiн, український вельможа, робив з своїми пiдданцями так само, як i другi пани. Вiн теж радiв з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавiльство.

- Хто тобi таке наговорив, моя дитино?

- Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути правда, бо пан Конашевич все говорить правду i нам каже все правду говорити, бо говорити неправду, то великий грiх.

Аксак непотрiбно питав, вiд кого дiти таке чули, бо вiн добре тямив, що нiхто iнший не мав приступу до його дiтей.

Вiн дуже налякався i пiшов зараз до жiнки, щоби її оповiстити про ту небезпеку, яка дiтям грозить. Конашевича треба зараз прогнати, щоби не затроював молодих сердець ненавистю до панiв,

До кiмнати жiнки прийшов схвильований i зачав вiд того, що Конашевича треба зараз прогнати. Оповiв вiдтак все, що чув вiд дитини.

Вiн думав, що жiнка безумовно згодиться з його думкою, бо вона вiдразу боялася того i не хотiла Конашевича за вчителя. Вельможна панi, вислухавши усе, заговорила так:

- Ти береш рiч дуже гаряче i непотрiбно хвилюєшся. Ми не знаємо, в якiй цiлi Конашевич це хлопцям говорив, бо наприкiнцi мав їм сказати, що неправду говорити - то грiх. Я не бачу найменшої причини видаляти з нашого дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже їх кiлькох, та лиш вiчнi жалоби, клопоти, плачi. А тепер дiти вчаться гарно, вчителя люблять i слухають, а як виглядають? Не минуло ще два мiсяцi, як позаводив у домi тi новостi з простими стравами, а яка змiна. Хлопцi виглядають, як саме здоров'я. Рум'янi, мов яблучка, здоровi, пiдкови з-пiд очей пропали, сплять добре, болiв голови нема i гарно вчаться. Ти забув те латинське новорiчне повiншування? Прошу, це за пiвроку. А чи котрий болван з попереднiх вчителiв звернув на це увагу? Чи потрапив би цього доказати який патер єзуїт? - Аксакова говорила про своїх дiток з таким захопленням, що їй аж сльози в очах стали. Вона закiнчила: - Я на це нiколи свого позволення не дам, щоби такого розумного та щирого нам чоловiка позбутися.

- Та ти подумай, вiн говорив про запорожцiв, про гнiт панiв над простим народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими iдеями в дитинствi пересякнуть?

- На запорожцiв стала я дивитися iншими очима, вiдколи пiзнала пана Конашевича. Вiн теж жив на Сiчi козаком, а дивись, який вiн вчений, розумний i як мiж нами гарно ведеться, начеб уродився i вирiс на панських покоях. Вже на Сiчi не мусить бути таке дикарство, коли чоловiк з вищою освiтою мiг там жити. Та не лише вiн один. Скiльки-то князiв та панiв мiж козаками побувало?

Пан Аксак не мiг знову з дива вийти, що з його жiнкою сталося? Звiдкiля така перемiна? А вже як жiнка противиться тому i хоче, щоб Конашевич остався, то так воно i мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очi, щоби понехав такi оповiдання i не псував йому дiтей, бо вiн собi цього не бажає.

Зараз того дня Петро знав про цю розмову мiж панством вiд Зосi, котра - нi питана, нi прошена, здибала його в сiнях i все йому виляпала.

Аксак вибирався до своєї економiї близ Києва i запросив з собою Петра.

Вони мали їхати самi, а щоб нiхто, навiть вiзник, не розумiв їх розмови, то Аксак поклав собi розмовляти з Петром по-латинi.

Люде, що бачили, як козак Петро їде в повозцi поруч з паном суддею, ще бiльше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як нiхто другий.

Як виїхали за город, Аксак розпочав розмову:

- Перед кiлькома днями прийшов до мене Олесь i повторив менi одну з ваших наук про запорожцiв, а потiм поставив менi таке питання, на яке я йому не мiг вiдповiсти: чого пани не дають жити простому народовi, роблять ним, мов волами i таке iнше. Я дивувався, як таке питання може постати в маленькiй голiвцi, в непорочнiм дитячiм серцi?

- Такi питання повстають найбiльше в молодiй голiвцi i в непорочному серцi, бо воно має ту ласку божу вiдчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею егоїзму, жадобою наживи, легким коштом без працi i чужими руками, то людина такi питання вiдганяти буде вiд себе, як наскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, вiн сам знав найти вiдповiдь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашої милостi, то був докiр, зроблений вельможi.

Аксак аж спаленiв вiд гнiву:

- I вашмосць такi речi, так прямо у вiчi без обинякiв говориш менi тому, що я вельможа?

- Правда не повинна одягатися в дорогi сукнi, вона повинна все ходити гола.

- Як смiєш, вашмосць, такi квестiї перед моїми дiтьми роздивляти?

- Не хвилюйтеся, ваша милiсть, а говорiм холодно. Тодi усе виясниться. Ваша милiсть поручили менi науку, та не саму науку, але i виховання ваших дiтей. Моїм обов'язком є виховувати їх у правдi божiй. Я не єзуїт, i правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правдi божiй дiється, виправдувати. Ваша милiсть знаєте з щоденного життя, з цих рiзних справ, котрi через вашi руки переходять, яка страшна пропасть мiж тими, що працюють, i мiж тими, що панують i з їхньої працi живуть. Всi те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту i кровi. А чи пiднесеться голос остороги в оборонi тої бiдної, темної, працюючої чернi?

- Так вже Бог дав, що всi люде не можуть бути рiвнi.

- Так Бог не дав. Вiн сотворив усiх людей рiвними, а лише тi, що мають i чужим живуть, зложили цю несправедливiсть на Бога, щоб їх сумлiнню легше стало. Я знаю письмо святе наiзусть, а того я нiде не здибав. Ми взагалi навчились вiд жидiв, що не одне шельмовство, яке люде роблять, складаємо на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бiдного пiдданця. Я хотiв би, щоб нашi православнi пани не мавпували польських панiв, цих зайдiв з Речi Посполитої, а навернулися до життя своїх славних предкiв з княжого перiоду, коли то хлiборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часiв литовського панування не згадує iсторiя про такi антагонiзми помiж шляхтою i хлiборобською чернею. Я цього не хочу i на те пожертвую мої сили.

- Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать яке палке i вимовне, вирiвняти.

- Тут слова замало, треба дiла. Признаєтесь менi, ваша милiсть, що з того, що тепер робиться, вийде мiж українським народом i панами таке, що народ проти панiв вiчно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усiєї України не вимордував. Нашi пани православнi, не маючи в народi опору, будуть i далi приставати до ляхiв, а потiм потонуть усi в польськiм морi. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тодi станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний i пригноблений, зможе її оборонити вiд цiлковитого занепаду? Отже, дальшим наслiдком цiєї распрi буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спiйлом мiж панами, козаками, мiщанами i простим народом. А цього, що й говорив синам вашої милостi, я не жалую, i не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такi пани, якi пiзнають кривди, заподiянi простому народовi, котрi би цiєї пропастi не поглубляли, а, навпаки, її усували i мостили дорогу до з'єднання всiх православних в нашiй благочестивiй церквi.

- Як же, вашмосць, це зробиш?

- Так, як я зачав з синами вашої милостi. Так повиннi робити всi. За вашими синами пiдуть другi, коли їм очей бiльше егоїзму не заслiпило. Те саме робить отець архiмандрит. Вiн же теж шляхтич, а гримає на шляхту за її лукавство.

- Щось раз менi справдi преосвященний говорив.

- Говорив, певно. Тiльки що його мова iнша, як моя. Я чоловiк простий, ще без досвiду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, i говорю прямо. Отець архiмандрит говорить iнакше.

- Вашмосць забив менi цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я прослiджу, чи так справдi було. Та справдi. про бунти тодi не було чути.

- Не було гнiту.

- Не було Наливайкiв, Косинських.

- Наливайкiв i Косинських створили поганi обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зiбрав би був довкруги себе такої сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили.

- Мене зразило це звiрство, цей вандалiзм, жадоба нищення.

- А це таке природне i зрозумiле. Хлопи видять у цьому, що пани посiдають результат їхньої працi, поту i кровi. Хлоп ненавидить своїх гнобителiв i тому вважав панське добро як свою власнiсть. А що нею користується його ворог, тому вiн її нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на iнший шлях.

- Який же то шлях на думку вашмосцi?

- З'єднання всiх православних в православнiй церквi. Коли пiд її крилами з'єднаємось, тодi антагонiзм вирiвняється.

- Ну гарно. Українська шляхта з'єднається з народом в православнiй церквi, i що ж далi?

- Треба дати полегшi народовi, заводити церковнi братства, заводити усюди школи вiд найменшої до найвищої, посилати талановитих хлопцiв за границю на науки, витворювати своїх вчених, освiчених людей, ставати до конкуренцiї з єзуїтами, не допускати унiї.

- Вашмосць, справдi бачиш таку небезпеку в унiї?

- Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, по-магометанськи, огнем i мечем. Вона є помостом до латинства. Я тепер догматiв не чiпаю. Латинська вiра може бути i добра, але вона не для нас, вона панська вiра, вона нас зляшує. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщi, може би, такої небезпеки не було.

Аксак мовчав задумавшись. Конашевич вiдкрив йому рубець занавiси до якогось iншого свiту, на котрий вiн дотепер не дивився, хоч так близько бiля нього стояв. Конашевич каже:

- За ваших синiв, ваша милiсть, будьте цiлком спокiйнi. Вони вiд мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотiв би їх бачити. На них я покладаю великi надiї i багато будую на їх характерах, якi я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ.