Онлайн чтение книги Сагайдачний
VIII

Кожного вечора, як ставали на нiчлiг, порядкувався возовий табiр. Возами окружали цiлий обоз, розставляли чати на вiддаль рушничного стрiлу, запалювали огнi довкруги табору, щоб хто небажаний вночi пiд табiр не пiдкрався. У цьому порядкуваннi вiйсько мало таку вправу, що в кожну хвилю на слово команди похiд припинявся, миттю заточували вози у чотирикутник, а всередину ставало вiйсько i конi. Вночi нiкому не було вiльно з табору без дозволу старшини виходити.

Сагайдачний показався у походi дуже строгим отаманом. Карав погрiшившихся без пощади. Зараз на першому нiчлiзi приказав кiлькох розстрiляти за те, що на сторожi позасипали. Одного розстрiляв за те, що впився. Повага Сагайдачного мiж козацтвом була така велика, що нiхто не поважився ремствувати за такий строгий присуд.

Вимагаючи вiд других послуху, вiн був i для себе дуже строгим. Не вимагав для себе нiчого бiльше, як стiльки, що дiставав звичайний козак. Спав на возi, як i другi. Їв посполу з другими, спав дуже мало, а вночi вставав i пильнував, чи сторожнi на своєму мiсцi, чи огнi позапалюванi.

Через цю суворiсть була у вiйську карнiсть, послух, i усе йшло, мов у годиннику.

Першою перешкодою, яку стрiнув Сагайдачний, то був Перекоп - по-татарськи Аркапу - Золотi ворота у Крим. Вiн лежав на тiй шийцi, що веде з материка на Кримський пiвострiв. Значення його для оборони Криму розумiли добре татари. Татарський хан Менглi-Гiрей ще в п'ятнадцятiм столiттi побудував тут оборонну позицiю. Уся та шийка не мала одної милi ширини. До цього було тут близько тридцяти озерцiв з солоною водою. Такий вузький шматок землi, ослонений по кiнцях морем, не було важко оборонити, а знову не легке було дiло його перейти.

Та, не зважаючи на те, козаки не раз здобували Перекоп i робили татарам бешкет. Забiгали в Крим, та не далеко. Перший Сагайдачний пiдняв велику думку перейти збройною рукою через увесь Крим i вдарити у найболючiше мiсце турецької iмперiї.

До Перекопу зближалися козаки пiд нiч. Перекопський мурза довiдався заздалегiдь вiд утiкачiв, якi гостi приходять до нього. Вiн збирав сили, якi мiг, i ладився до завзятого опору.

Сагайдачний, ставши табором по цiм боцi Перекопу, послав уночi кiнноту перекрастися на той бiк. Кiнноту повiв старий Чепiль. За ним пiшло теж трохи пiшого вiйська. Вони перекрадалися боком понад море. Мурза, котрому про це звiстили, приказав їх не чiпати: "Хай iдуть собi на загибель. То, певно, звичайний загiн козацький, котрий тут замкнемо i виб'ємо".

Мурза затирав з радостi руки, що так козакiв загнав у матню, а тим часом, коли мурза ладився вдарити на Чепеля з ранньою зорею, вдарив Сагайдачний цiлим своїм вiйськом на Перекоп з пiвночi. Тут було мало вiйська.

Козаки вийшли iз табору i дерлись на вали. Татари дуже збентежились. Треба було частину сил обернути на пiвнiч, та заки це сталося, Сагайдачний перейшов окопи i вдерся в город. Тодi Чепiль рушив зi своєю кiннотою. Кiннота окружила довкруги город з пiвдня, щоб переймати втiкачiв. Полковник Струк з своїми пiхотинцями зiйшовся в городi з Сагайдачним. Козаки ганялись по городу i рiзали татар, кого попало. Знатнiших пiймали i вели перед Сагайдачного, що стояв з старшиною на базарi. Мiж впiйманими був i мурза. Його витягли козаки з льоху, куди вiн сховався.

Як його привели перед Сагайдачного, то дрижав усiм тiлом, аж смiшно було Сагайдачному на нього дивитись, коли нагадав цього коротенького товстяка, що йому вибивав поклони i давав бакшишу.

- Слухай, мурзо, - говорив Сагайдачний через товмача, - чи ти пам'ятаєш тих польських шляхтичiв, що минулого року били тобi чолом, як iшли з окупом до Кафи?

Мурза витрiщив на нього наляканi очi, начеб не розумiв, що до нього говориться.

- Чи ти оглух? Не бiйсь, не з'їм тебе. Придивись менi добре, бо i я був мiж ними.

- Я приймав їх достойно, як другiв, - залепетав мурза.

- Не в тiм дiло… Я питаю, чи ти мене пiзнаєш?

- Пiзнаю вашу свiтлiсть, - каже мурза вже смiливiше, i вдарив перед Сагайдачним глибокий поклiн, аж до землi.

- Стiй i слухай, що тобi скажу. Тодi ти бажав собi, щоб тобi привели того козацького шайтана, Сагайдачного. Ти обiцяв навiть заплатити за се великi грошi, вже не тямлю скiльки… та ми за цiну не будемо торгуватися.

Козаки стали страшно смiятися.

- Отож бачиш, мiй голубе, що то я обiцяв тобi привести живого Сагайдачного, i от я, хоч невiрний гiявр, додержую слова, бо Сагайдачний - то я сам. Коли не вiриш, то i забожусь на Євангелiє, що я - Сагайдачний.

Тепер мурза ще гiрше налякався, дивлячись на Сагайдачного, начеб справдi шайтана побачив. Вiн чував, що Сагайдачний нiкого не щадить, i прочував свою смерть та ще на муках. Вiн впав лицем до землi, пiдповз до нiг Сагайдачного i хотiв йому цiлувати ноги. Вiн лепетав:

- Ти - свiтло моїх очей, я твiй раб, пощади мене, я дам окуп, який захочеш. Пощади! О Аллах, Аллах! Рятуй мене, змягчи серце мого пана i повелителя…

- Я знаю, що ти би сього зi мною не зробив, ти був би помучив Сагайдачного, себто мене, i послав у кайданах до хана. Не трудись, я сам там йду з цiлим вiйськом, а ти, будь ласка, сiдай на коня i бiжи до твого хана, поклонись йому вiд Сагайдачного i скажи, що я з усiєю силою йду до нього в гостi, щоб заздалегiдь приладився достойно нас прийняти. Встань! Тобi зараз дадуть коня… Тiльки знай, що коли б ти сього не послухав, то, пiймавши тебе вдруге, прикажу на кiл застромити.

Мурза, почувши це, не хотiв собi вiрити. Вiн думав, що Сагайдачний прикаже його зараз повiсити або кiньми розiрвати, а ось вiн його помилував. Коли б лише з-помiж козакiв вирватись, тодi вiн безпечний. Вiн не дурний, щоб хановi на очi показуватися, бо, певне, не мине його ганебна смерть, за те що так дав пiдiйтись козакам, але вiн пошле кого iншого до хана звiстити, що козаки йдуть на Бахчисарай з великим вiйськом та що Перекоп вже зайнятий.

Мурза кланявся на всi боки, дякував, поки не доп'яв коня. Один посильний козак перевiв його помiж вiйськом.

У цю хвилю надiйшла козацька чета з партiєю татарських бранцiв, самих знатних татар. Та мiж ними був один обiдраний дiдок з пов'язаною головою. Вiн знав трохи по-українськи, i вiд козакiв довiдався, що ватажок Сагайдачний те саме, що Конашевич. Тодi дiдок став тiшитись та лебедiв, благав козакiв, щоб його повели перед отамана, бо вони добре знайомi, i вiн має отамановi дещо дуже важного сказати. Козаки вволили його волю i враз з пiйманими багачами повели перед отамана.

Як став перед Сагайдачним, випередивши усiх, Сагайдачний став до нього придивлятись i зараз пiзнав Ахмета.

- Здоров будь, Ахмете. Ти, добрий Ахмете, мiй друже. - Сагайдачний подав йому руку на привiтання. - Коли ти досi живий, то вже нiчого тобi не станеться.

Ахмет став плакати:

- Ахмет бiдний, усе втратив. Моя убога хата згорiла, нiчого не маю, а моя бiдна жiнка з дiтьми ховається у льоху пiд клунею… Може, вже подушились вiд диму. Мене ранили в голову, та се нiчого: коли б лиш тих моїх бiдних зберiг Аллах…

- Ми зараз твоє дiло поладнаємо. Напиши, писарю, йому цидулку, що вiн остається пiд моєю рукою i нiхто не смiє чiпати нi його, нi його рiднi. Знайте, товаришi, що сей добросердий чоловiк врятував менi i цiлiй сотнi товаришiв над Iнгульцем життя. Коли б не вiн, не був би я тут сьогоднi з вами. Ось тобi нагорода, Ахмете. За се поставиш собi нову хату, кращу, як була твоя. - Сагайдачний подав татариновi гаманець з червiнцями i стиснув йому руку на прощання. - Прощай, дiду, та не згадуй лихим словом. Може, коли ще стрiнемось. А то письмо бережи добре. З ним можеш мандрувати по усьому Запорожжi. Тобi волос з голови не впаде, бо це письмо я дав тобi.

Ахмет подякував Сагайдачному i побiг рятувати свою сiм'ю.

- Нечувана рiч, - говорив один старшина. - Щоб мiж бусурменами такi люде водилися.

За той час горiв город у кiлькох мiсцях. Козаки не втерпiли, щоб його дотла не знищити. Татари робили те саме на Українi. Це була заплата за їхнє руйнування. З горючих домiвок втiкали татари, рятуючи свою мiзерiю. Їх козаки вбивали безмилосердно, не щадячи нi молодого, нi старшого. У тих часах iнакше побiди використати побiдники не вмiли. Сагайдачний заборонив забирати яку-небудь здобичу, щоб не обтяжувати свого табору. Усе мало бути понищене, спалене, щоб ворог не знайшов тут пристановища i не заступав їм дороги, коли будуть вертатися…

Вiдпочивши бiля згарищ Перекопу, козацька армiя перейшла в Крим. Тепер знайшлися у ворожому краю, i кожної хвилi треба було сподiватися ворожого наскоку. Вiстка про похiд козакiв i зруйнування Перекопу рознеслась блискавкою по всьому Криму.

Сагайдачний запорядив йти далi возовим табором.

Широким фронтом їхала передня часть возiв у три лави. Вози попри себе у такiм вiддаленнi, щоб кожної хвилi станувши, могли повернутися боком до себе i створити одноцiлий вал. Тодi конi i воли заводили всередину. За цими лавами їхали вози бiчнi, знову у три рядки, так, що вози другого рядка заступали прогалини крайньої лави. Так само йшли вози у заднiй лавi. На крайнiх возах були помiщенi гармати. Посеред движимої фортецi мiстилась уся пiша сила козацького вiйська.

Довкруги того чотирикутника йшла великим колесом кiннота, яка висилала вiд себе роз'їзди. Коли б ворог наступав, тодi кiннота заїздила помiж вози до табору. Козаки злiзали з коней i ставали до оборони поза возами. Вони стрiляли з возiв i з-пiд возiв, i вiдкривали наглий огонь рушницею i гарматами. Якби треба було довший час оборонятись на мiсцi, тодi скрайнi вози окопували могильники земляним валом. По тiм всi ховалися до табору.

Через кiлька днiв Сагайдачний не стрiчав бiльшого опору. Поменшi татарськi ватаги могла сама кiннота порозганяти. Сагайдачний догадувався, що татарська головна сила або зiбралась заступати козакам дорогу у Бахчисарай, ханову столицю, або вона, певно, заступить йому дорогу десь у степу. Сагайдачний навмисно випустив перекопського мурзу, щоб вiн звiстив хана, що козаки йдуть на Бахчисарай.

По кiлькох днях такого походу прийшлось помiрятись козакам з великою татарською силою.

Одного дня, вiд самого ранку, показувалися по степу малi татарськi частини, наче вiдiрванi хмарки, коли злучаються, що заповiдають бурю. Вони не заходились у бiй, лише пiд'їздили пiд ланцюг козацької кiнноти, випускали стрiли, та як козаки вiдкрили на них рушничну пальбу, вони завертали назад i пропадали в степу.

- Iз тих хмарок велика злива буде, - говорив старий Чепiль,

Козаки йшли далi у повному поготовi.

Те, що приповiдав Чепiль, невдовзi справдилось. Вже було коло полудня. Сонце пiдiйшло високо i дуже нагрiвало. Коням i людям ставало гаряче.

Вiдразу з усiх сторiн стали наступати татарськi загони. Довкруги зачорнiвся степ, начеб великi, градовi хмари на землю впали. Сагайдачний стояв на возi, навантаженiм високо сiном, i роздивлявся. Приказав табору стати. Сурмачi засурмили збiр, i кiннота завернула у табiр та сховалася за возами.

- Добре, що вже раз тi пiжмурки скiнчаться, - говорив Сагайдачний до Жмайла, що стояв надолинi, коло воза. - Чи гармата налаштована?

- Все готове.

- На ближчу вiддаль стрiляти мемодробом.

Тим часом переднi i заднi вози поставали боком. Конi i воли позаводили всередину. Кiннота позлазила з коней i взялась за рушницi. Позасiдали густо поза i попiд вози, ждучи на ворога… Такi хмари татарви збиралися, що недосвiдним козакам аж морозом поза спину пiшло. Така сила може самою вагою розтрощити. Татари поприлягали тiлом до ший коней i летiли на козацький табiр з великим криком…

Жмайло пiдпалив першу гармату. За тим заграли усi, i настав пекельний iзгук. Густа хмара диму повила, мов облаком, цiлий табiр. Важкi залiзнi кулi падали у татарськi лави i робили широкi борозни помiж ворогами. Та в ту мить тi борозни загладжувалися, маса зливалась, мов чорна гноївка, коли по нiй цiпом вдариш.

Татари випустили на табiр масу стрiл, та вони не долiтали.

Гармати стали стрiляти дробом. Такий стрiл робив широкi прогалини мiж татарськими купами. Тепер вже почулося тарахкотiння рушниць. Вiдкрито нагальний бiй. Вибранi стрiльцi звихались, мов якi бездушнi машини. За кожним стрiлом подавав стрiлець порожню рушницю позад себе i дiставав другу, налаштовану. Татари падали, мов пiдкошене колосся. Вал трупiв, коней та людей пiдносився щораз вище. На їх мiсце виїздили другi. Дерлись до табору, мов нетлi до свiтла. Татарськi конi, що втратили їздцiв, втiкали ошалiлi в степ, розбиваючи напираючi лави. Настав пекельний крик, вереск, стони. Конi квичали, мов кабани, татарськi стрiли стали попадати у табiр; людей це не шкодило, бо всi крились поза возами. Не можна було дихати вiд гаряча i диму. Пальба не вгавала. Татарськi свистiвки свистiли. Татари кiлька разiв завертали, та знов наступали новi сили ще з бiльшим розгоном. Деякi гармати так розпеклись, що годi їх було налаштовувати порохом, їх стали холодити водою.

Пальба тривала до заходу сонця… Тодi знову почувся татарський свист, i вони завернули та пропали в степу. Козаки вiдпочивали, обтираючи пiт з почорнiлого вiд диму лиця. Виглядали, мов чорномази. Дим став рiдшати, а далi розiйшовся зовсiм. Можна було дихнути чистим повiтрям.

Козаки мали дуже мало втрат. Зате довкруги табору лежав цiлий вал трупiв та ранених. Звiдсiля долiтали до табору страшнi стони ранених i умираючих.

Сагайдачний стояв знову на возi з сiном i розглядав степ. До нього стали сходитись старшини.

- Гарне було жниво, - каже полковник Струк.

- Нечувана рiч, щоб татарва козацький табiр розбила, - говорив старий Чепiль.

- Вони хiба подурiли, що таке загадали.

- Дiстали прочухана, що їм, певно, вiдхочеться…

- А що буде далi? - питає Сагайдачний.

- Либонь, що пiдуть заступати дорогу у Бахчисарай. - То було б найкраще.

- Що ж тепер? Чи ждати тут до завтра, чи рушати вперед?

- Пiдемо далi, - говорив Сагайдачний. - Годi нам посеред трупiв стояти. Поки не повечорiє, перейдемо який шматок… Тут недалеко є рiчка. Нам води треба…

Зараз рушили. Спереду треба було промощувати дорогу возам i прятати трупи.

Нiч перейшла спокiйно, i нiхто їх не зачiпав. Та Сагайдачний був певний, що наскок ще повториться, хоч, може, не з такою силою.

I так воно сталося на третiй день. Та наступ татар був цим разом iнший. Вони пiд'їхали щосили до табору, зiскакували з коней, лягали на землю, i, повзучи, наближались до табору. Повзли по землi, наче стадо мандруючих мишей. Годi було до них стрiляти, поки зовсiм не наблизились. Тодi вiдразу позривались з землi i з великим криком кинулись з усiх бокiв на табiр. Козаки випалили з усiх гармат, налаштованих дрiбним камiнням. Настала страшна пальба з рушниць. Татар мов мiтлою змiтали, та це їх не здержало. Вони йшли вперед, а далi стали дертися на вози. Козаки вiдбивалися списами, шаблями, дрючками, келепами. Козаки повилазили на крайнi вози i розпочалась страшна рукопашня. Якому татариновi повелось вилiзти на вiз, злiтав звiдти проколений списом або зарубаний шаблею.

Бiй тривав довго; козаки помучилися, вiдбиваючись. Татари, побачивши, що їх небагато осталось, завернули i стали втiкати. Знову козаки пiдняли густу пальбу.

Тепер табiр розкрився в кiлькох мiсцях i Чепiль з кiннотою пустився здоганяти втiкаючих.

- Звiдкiля тiльки тих чортових синiв взялось?

- Хiба ж гадаєте, що татар мало? Орда може поставити триста тисяч вiйська. Iнше дiло, що воно лихо озброєне i вишколеному вiйську воно не встоїться. Але нiде правди дiти, вони вiдважнi i життя у них маловажиться. Ми їх зачепили у найболючiше мiсце, а це їх ще бiльше дратує. Ми тут лише в таборi безпечнi. Ще будемо мати, певно, один бiй на переправi через рiку. Так буде найтяжче, та ми i це перебудемо, а таки до Кафи доберемось, - говорив Сагайдачний.

Западала нiч. Чепiль вернувся до табору з погонi. Небезпечно було оставатись на мiсцi. Помiж купами мертвих татар могли зачаїтись i живi та вночi табiр пiдпалити. Треба було бодай кiлька гонiв пiти наперед i там переночувати.

Рано рушили далi. Татарськi оселi, якi стрiчали, стояли пустi або попаленi. Населення вибралося з своїм скотом на полуднє, в гори.

Козаки отаборилися над рiчкою Салгиром, а Сагайдачний розiслав кiннi стежi на всi сторони. Їм було наказано, коли стрiнуться з татарськими ватагами, не запускатись у бiй, пiймати "язикiв" i вертати до табору. Сагайдачний не хотiв, щоб який козак попався в полон. На муках мiг дехто виговоритись. Не хотiв зрадитись з своїм намiром, що йде на Кафу. Хай татари думають, що похiд призначений на Бахчисарай.

Над Салгиром перестояли два днi, поки висланi стежi повертались. Привели з собою кiлькох пiйманих на аркан татар. Їх треба було аж огнем припiкати, поки вiд них дещо довiдалися.

Довiдалися, що татарами отаманує сам хан. Татари справдi думають, що похiд пiде на столицю. Хан вибирався заступити їм дорогу. Сорок тисяч татар пильнує переправи, а решта стоїть з ханом. Татари думають, що переправа буде вище. Вони заженуть їх у вили рiк Салгира i Карасу, i там хан наспiє з цiлою силою, та виб'ють усiх козакiв.

Сагайдачний, дiзнавшись про те, склав в одну мить цiлий план дальшого походу. Скликав зараз старшину i видав прикази на завтрашнiй день. Табiр подiлив на двi частини. Одну, зложену з легких возiв з гарматою, вислав пiд рукою Чепеля на випад. Чепiль мав стягнути татар на себе, а потiм, вiдбиваючись, вертати знову на те саме мiсце.

Чепiль послав передом загони козацької кiнноти. Вона змела передню татарську ватагу i, не вижидаючи на удар головної сили, стала завертати до табору. Татари кинулись доганяти, та тут наткнулись на табiр з возiв. Вiн, вiдбиваючись гарматою i рушницями, став поволi вiдступати бiля берега рiки. Табiр був забезпечений возами лише ззаду i збоку. Справа забезпечувала його рiка.

Тим часом Сагайдачний з другою частиною табору пiшов нижче, тут зараз поклали мiст для переправи. До того були приладженi понтони, човни з плоскими днами, з дуже мiцними бортами. Їх познiмали з возiв, i затягли на воду, та пов'язали з собою мотузами, один проти одного, вiд одного берега через рiку до другого. На них поклали дошки, i мiст був готовий. Тудою переправляли табiр. Передом пiшла пiхота i на другому березi зараз окопалася, одна частина пiхотинцiв осталась ще на цiм боцi для захисту вертаючого Чепеля.

Вiн, вiдбиваючися, зайшов на давнє таборище. Татари хотiли забiгти йому дорогу, та тут натрапили на пiхоту, що привiтала їх рушничним огнем. Пiд тiєю охороною Чепiль щасливо переправився мостом на той бiк. Це тривало до вечора. Татари змагалися взяти пiхотинцiв приступом. Надвечiр боротьба притихла, а тодi пiхотинцi покинули окопане мiсце та й прямо з берега рiки пiшли на мiст. Татари за ними, а тут з другого боку став Жмайло палити з гармат i здержав татар, поки не розiбрали козаки моста i не повиносили усього на берег. Татари пiзнали, що їх козаки перехитрили. Щоб їм заступити дорогу, треба було об'їздити далеко, бо в тiм мiсцi де впливали до себе рiки Салгир i Карасу, було багато води, перейти услiд за козаками було неможливо, бо козаки били з берега з рушниць i гармат.

Хан, дiзнавшись, що козаки його перехитрили, рвав собi волосся з бороди з досади.

Переночувавши тут, Сагайдачний пустився в дальшу дорогу.

Татарського вiйська вже нiде не стрiнули. Перейшли так Крим, по дорозi стрiчали татарськi оселi. Населення що лиш стало втiкати, бо нiхто тут до послiдньої хвилi не сподiвався козакiв. Зайняли i спалили город Єскi-Крим. I подалися на гори, що вiдгороджували Кафу вiд Криму. З такими возами нелегко було через гори переправитись. Мiсцями треба було розкопувати дорогу, щоб возом переїхати. Усi тi труднощi перемогла залiзна воля i енергiя Сагайдачного. Вона захопила усе вiйсько. Душа Сагайдачного жила в усьому вiйську. З вершка гори побачили вже Кафу. Цiль козацького походу, вислiд важкої працi…

Аж тепер наспiли ханськi вiйська, та вже було запiзно. Походу вже не задержать. А Кафи не захотiлось їм обороняти. Там стояла турецька залога, то хай сама обороняється. Добре, що козаки не йшли на Бахчисарай, чого хан побоювався.

Тепер у Сагайдачного була одна турбота: що сталося з Iскрою? Чи вiн вже на мiсцi, i що робити, коли вiн спiзниться, або коли його на морi турки розбили? Чи ждати тут, на мiсцi, чи кiнчати самому з Кафою?

На радi старшин розбирано питання, як довго треба їм ждати? Коли вони довiдаються, що Iскра вже є або що його зовсiм не буде? Вирiшено, що ждати нема чого, бо коли би прогавили теперiшню хвилю, то може все не повестись, бо iз приморських азiйських городiв може наспiти турецька помiч.

Ставши на цьому. Сагайдачний оставив кiлька сотень пильнувати гiр, а з рештою свого вiйська рушив на Кафу.

Сагайдачний, знаючи Кафу, попризначував мiсце, де треба на голос сурми збиратися, де зносити добичу i де приводити визволених невольникiв. Роздiлив данi прикази помiж старших, хто що має робити. Города не вiльно було пiдпалювати без окремого приказу. Особливу увагу звертав Сагайдачний на припас харчiв, яких тут можна добути. Їх треба забрати якнайбiльше, бо в Криму не поживиться нiхто у голодних татар, а коли заберуть невольникiв, то буде доволi кого годувати. Старшина розходилась до своїх частин, а Сагайдачний прилiг на возi i крiпко заснув.

Тим часом турецький паша, що командував над Кафою, довiдався вже, якi гостi зближаються i приготовивсь до оборони. Усю свою силу, якою розпоряджався, поставив на валах. Поставили тут гармати, хоч паша сам не вiрив, щоб можна тут боронитись. Видав приказ, щоб вiйсько, уступаючи, схоронилось на замку. Туди позношено багато харчiв. Цей замок уважав вiн за нездобутий i тут зможе видержати довшу облогу, поки не наспiє пiдмога. За нею послано до найближчих городiв надбережних. Довiдались про це i кафськi купцi. Мiж ними настав великий переполох. Вони заносили своє майно то до замку, то переносили на кораблi, що стояли в пристанi, iншi знову ховали усе по льохах, котрих у Кафi було доволi.

Цiлу нiч вижидали наступу. Турки зброїлись по домах. Зношено там зброю, мунiцiю, набирано в бочки воду для гашення пожарiв. Паша був певний, що замку не вiзьмуть, бо таких грубих мурiв легкою гарматою не розiб'є, а по улицях справлять турки козакам таку купiль, що жоден звiдсiля не вийде. До туркiв пристали ще i вiрмени, i греки, iталiйцi. Всi вони вважали козакiв за грабiжникiв i своїх ворогiв. Однi невольники молились по тюрмах i базарних магазинах за побiду християнського вiйська, котре висвободить їх з неволi.

Другого дня рано вiйсько зiйшло з гори i приладилось до наступу. Наступали з трьох бокiв i йшли з таким завзяттям, що в котрiмсь часi змели турецьке вiйсько з валiв i увiйшли до города. Та тут привiтали їх страшенним огнем з вiкон i з дахiв - кожний дiм перемiнився на окрему фортецю. Турецькi доми з загратованими вiкнами i сильними дверима. Люде живуть на подвiр'ї i огородi, який прилягає до дому, околеного муром.

Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до вiдступу. Не хотiв втрачати людей. Оборонцi дуже зрадiли, що козакiв прогнали. Тим часом козаки позаходили iззаду. Перелазили мури i через огороди добрались до домiв, звiдки їх нiхто не сподiвався. Роззвiрене вiйсько стало вибивати впень усiх, кого стрiнули. I зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В короткiм часi усi вулицi одна за одною були взятi. В городi настав великий крик i лемент. Мешканцi ховались по льохах.

Невольники, дiзнавшись, усiх повбивали, пошарпали на куски своїх дозорцiв, розбивали дверi, ламали на собi кайдани i вибiгали на вулицю з чим попало. Козаки забирали їх на збiрне мiсце, тут були козацькi старшини, котрi роздавали мiж них зброю, хто був до цього здалий, i формували зараз сотнi та посилали у бiй…

Сагайдачний поїхав у город з своїм штабом, оточений цiлою ватагою розсильних козакiв. Усюди лежали трупи побитих людей. З домiв, з базарiв забирали всяке добро i зносили на визначене мiсце. Сагайдачного всюди вiтали радiсними окликами. "Слава Сагайдачному!" Невольники ставали перед ним навколiшки i пiдносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за стремена, цiлували в ноги.

- Люде добрi! - говорив Сагайдачний. - Пробi! Не заступайте менi дорогу, бо робота ще не скiнчена.

Став на базарi. Посильнi козаки окружили його колом i нiкого не припускали.

Тепер стали пiдводити перед отамана знатних бранцiв, котрих пощадили, тому що обiцяли дати за себе окуп. Мiж ними був генуезький католицький єпископ, високий худощавий старець з довгою бородою. Ставши перед Сагайдачним, пiдняв до нього руки i просив пощади через якогось товмача, що знав iталiйську i українську мови.

- Вашмосцi нiчого не станеться, - говорив Сагайдачний по-латинi, - ми зумiємо пошанувати твiй вiк i достоїнство…

Єпископ дуже здивувався, почувши вiд пiвнiчного варвара мову культурного свiту…

- Гетьмане! Не забувай, ваша милiсть, що ми тут народ завойований. Недавно ще ми тут були панами, поки пiвмiсяць не запанував над хрестом, для того я прошу пощади для моєї пастви…

- Я се знаю, що ви тут були панами, та що вас невiрнi поконали, та поясни менi, ваша милiсть, чого твої земляки враз з невiрними турками стрiляли на нас, замiсть сполучитися з нами на спiльного ворога? Чого твої люде не гiрш туркiв торгують хрещеним людом, мов скотом, замiсть тим нещасливим помагати i спочувати їх недолi?

- Ми не маємо сили спинити торгiвлю невольниками. Та гадаю, що краще дiстатися такому невольниковi у християнський дiм, як до турка…

- Таким резоном, вашмосць, мене не переконаєш, бо з сього виходить, що краще аби я що вкрав, як мало би турковi дiстатись. Вашмосцi я видам лист безпечностi. Нiхто з козакiв нi тебе, нi твоєї церкви не рушить, а за землякiв то вибачай, їм дiстанеться по заслузi, йди собi з Богом, бо у мене нема часу на розмову.

В цю хвилину загримiли гармати i стрiли вiд пристанi, а за цим бойовi козацькi оклики.

Сагайдачний почвалував до пристанi. Тут побачив, як козаки загачували i здобували турецькi судна i кораблi. Цiлий морський залив заповнився козацькими суднами. Вони шниряли по пристанi, мов голоднi утки за жиром.

Сагайдачний дививсь за отаманським судном. Воно стояло позаду, на ньому повiвав малиновий прапор, а бiля нього стояв Iван Iскра i зорив пильно за боєм.

- Слава ж тобi Господи! - сказав Сагайдачний i перехрестився. - Гей, хлопче, - каже до посильного козака, - приклич менi зараз пана обозного.

Козак почвалував зараз у город.

Iскра, доглянувши Сагайдачного, пiдплив до нього судном i вийшов на берег. Сагайдачний злiз з коня.

- В саму пору прибув ти, Iване, а то були б кораблi з добичею повтiкали у свiт.

Вони сердечно обнялись.

- Я вже три днi тут пильную, скрившись пiд берегом. Ждав я, аж почую гарматну пальбу в городi, аж навкучило. Нинi, рано почувши її, ми виплили на море i окружили цiлий залив великим колесом.

- Краще не могло зложитися. Не мав ти якої пригоди в дорозi?

- Яка там пригода могла бути? Очакiв пустий ще з минулого року, як його Жмайло випатрошив. Зате по дорозi ми зруйнували Козлiв, ограбили i спалили.

- А коли б було тобi не поталанило, тодi цiлий похiд мiг не вдатись. Я приказав не поступати нiкуди.

- Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або вдома не бути, коли я побачив Козлiв, мене взяла непоборима нетерплячка i кортячка. З Козловом я мав рiзнi порахунки ще з часу мого невольництва. Я довiдався, що в Козловi вiйська мало, то чому ж не покористуватись нагодою? А коли б було не поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був би там лишив мою голову. Я взяв трохи добичi, а бiльше невольникiв освободив.

Над'їхав обозний Жмайло.

- Слухай, Марку, як не здобудемо сього замку, то наша робота i до половини не зроблена. Бери гармати i вибери собi яке слабше мiсце, щоб дiру в мурi вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати, бо людей непотрiбно збавиш; то справдi твердий горiх.

Пiдiйшов i взявся за роботу. Винайшов одне мiсце, i засiв за муром якогось дому, i став стрiляти з гармат у великi ворота. Але турки насипали з другої сторони стiльки камiння i землi, що хоч ворота ламались, то кулi грузли в купi землi. Пiшли вiдтак драбинники до приступу, та й це нiчого не помогло, бо турки так пражили з мурiв мушкетним огнем, що мусили вiдступити.

- Треба пiдкопатись з осього-таки дому i пiдложити бочку з порохом, хоч се буде довго тривати.

Могильники зайняли непомiтно найближчий дiм i взялись за заступи. Гармата стрiляла лише, щоб приспати чуйнiсть туркiв.

Аж ось з'явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловiчок, обдертий, мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугiль, бородою i великим носом. Жмайло догадувався, що це вiрменин, i прикликав товмача. Але чоловiчок говорив трохи по-латинi, трохи по-слов'янськи i можна було з ним без товмача порозумiтися.

Чоловiчок став оглядатися, щоб їх хто не пiдслухав. Був дуже осторожний i нiкому не довiряв. Жмайло узяв його набiк.

Вiн предложив Жмайловi, що за сто дукатiв покаже козакам таємний перехiд до замку. Про цей перехiд то навiть i турки нiчого не знають…

Жмайло зрадiв дуже. Обiцяв дати двiстi дукатiв, коли добре справиться. Коли ж би зрадив, то прикаже його на кiл посадити…

Ось зараз дає йому завдатку п'ятдесят, а по роботi виплатить решту. Жмайло кинувся мiж товаришiв i став вбирати, хто скiльки може дати, бо сам не мав такої суми.

Але чоловiчок жадав усього вiдразу.

- Коли так, то ти звiдсiля живий не вийдеш… Ануте, хлоп'ята, зв'яжiть йому рученята, щоб не брикав.

Це бiльше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко йому поручився. Його зараз зв'язали i перешукали за зброєю. Не було в нього iншої як невеличкий блискучий штилет в шкiрянiй пiхвi.

- Осторожно, - говорив вiрменин, - остерiгаю вас, що мiй штилет затруєний. Найменше скалiчення причиняє неминучу смерть… Розв'яжiть мене, давайте грошi, а я вас проведу.

- Слухай, чоловiче, коли добре справишся, то отаман не пожалiє ще вiд себе сотку докинути. У нас грошей є доволi.

Жмайло приказав прип'яти вiрменина за ногу на довгiм мотузi i берегти у певному мiсцi до вечора. Чоловiчок каже:

- Ще одне застереження, вiд якого не вiдступлю, щоб мене мали на вогнi пекти. Обiцяйте менi i поклянiться, що не рушите мого майна, попри яке будете переходити…

- Гаразд, клянусь тобi на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти вкажеш, що воно твоє.

Жмайло розiп'яв на грудях жупан i добув малий хрестик, який дiстав ще на екзаменi в Самборi вiд владики Брилинського, i поцiлував з пошаною.

Вiрменин сягнув рукою за хрестиком i став йому придивлятися:

- Так ви вiруєте в Христа?

- А ти що гадав?

- Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складiв. Це велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спiльникiв маю.

- Хай собi буде i копиця золота, нiхто з нас не рушить…

Тим часом Iскра розпитував Сагайдачного про його похiд i дуже радiв з проворностi козакiв, що так гарно справились.

- Ходiм, Iване, подивимось, що робить Жмайло. Щось не дуже гримають його гармати, а начеб години вибивав…

Привели Iскрi коня, i оба поїхали до Жмайла. Тут стояли всi за грубим муром якогось домiвства i через вiкна гримали з двох гармат у ворота, начеб на забавку.

- Нашими гарматами сього муру не розiб'ємо, - каже Iскра. - Хiба нагальним приступом або пiдкопом.

Сагайдачний йно рукою махнув:

- З пiдкопом то i за тиждень не будемо готовi, а нам нiколи так довго сидiти…

Коли Сагайдачний дiзнався вiд Жмайла, у чому дiло i придивився вiрмениновi, та й каже:

- Його очi великою шельмою на свiт дивляться… То, певно, якийсь морський розбишака, та чорт його бери… Ми з ним побратимства заводити не будемо. Скажiть йому, що коли добре справиться ще сiєї ночi, то завтра я даю ще вiд себе окремо сто п'ятдесят. Для мене се менш вартне, як втрачати людей при приступi…

Вiрменин зрозумiв, що Сагайдачний говорив, i його очi заблистiли, мов вуглики. Жалував, чому вiдразу не заправив п'ятсот.

Тепер Iскра став з ним толкувати по-турецьки. Вiрменин говорив тiєю мовою плавно, бо дотепер цiдив слово за словом, мiшаючи двi мови разом.

Вiн належав до такого товариства, розумiється, купецького, котре торгує тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробiток добрий, що приносить золото, а чим робота небезпечнiша, тим вона i бiльш золота приносить.

- Вибери собi, Марку, певних людей…

- Я вже маю таких п'ятдесят горлорiзiв, що самого чорта не злякаються.

- Мiж ними i я буду, - каже Iскра, - я сей замок трохи знаю…

- Ходи, брате, - каже Жмайло, - твоя досвiдна голова стане менi за сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче пiд твоєю рукою.

- А я тут буду пильнувати, - каже Сагайдачний. - Дайте менi знак iз замку, коли закидати драбини на мур.

Пiшли.

Вiрменин прип'ятий був на мотузi, за який держався козак з готовим до стрiлу пiстолем. На свiтi стало темнiти.

Вiрменин вiв козакiв далеко вiд замку, колуючи. За той час гримала раз по раз гармата у замковi ворота.

Вiн завiв їх у якусь бiчну вуличку. Вiдтак вийшли на невелику площу, минули її знову i зайшли в якусь ще вужчу, поки не стали перед муром високої будiвлi. То був колишнiй iталiйський монастир, котрий тепер опустiв. Пiшли трохи далi попiд мур, аж натрапили на невеликi дверi. Вiрменин добув ключа i вiдчинив їх. Ключ обертався тихо i не скрипiв. Зараз увiйшли всi на просторе подвiр'я. Тут було темно, та вiрменин йшов так певно, начеб у своїй хатi. Звiдсiля зайшли до костьолу, цiлком зруйнованого. Не було тут нi вiкон, нi дверей. Вiрменин iшов далi напомацки, а козаки за ним, держачись у пiтьмi один одного. Близько престола вiрменин вiдсунув вiд стiни якусь стару iкону, мальовану на дошцi. За нею було в мурi заглиблення. Вiн став шукати руками по мурi, аж вдарив в однiм мiсцi кулаком. При краю заглиблення мур подався. Тодi вiрменин натиснув його плечима i зараз вiдчинилися невеликi дверцята на пролаз двох людей. То були дверi дерев'янi, а лиш зверху виправленi вапном, i подобали на мур. Тепер вiрменин викресав огню i засвiтив свiчку.

- Се наша скритка, - каже, усмiхаючись, до Iскри. - Ходiмо далi.

Пiшов схiдцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро i зимно, наче в могилi… Тепер приказав засвiтити смолоскип.

Схiдцями зайшли у просторий глибокий льох. По однiм боцi лежали на землi людськi кiстяки, загорненi в останки одежi. Вони при свiтлi смолоскипа дивились безочними ямами i шкiрили зуби, аж лячно було глянути на них. Тi прогнилi мертвецькi голови начеб усмiхалися на привiтання нових гостей. Козаки хрестились i вiдвертали очi. Один вiрменин не бентежився тим i йшов наперед, держачи в руцi свiчку. Козаки мимоволi зауважили, що не всi кiстяки лежали на своєму первiсному мiсцi. Тут вже опiсля хтось порядкував i поскидав їх на одну купу, щоб не заважали.

Звiдсiля зайшли до другого, ще бiльшого льоху, який простягався, либонь, пiд цiлим костьолом. Вiн був передiлений вiд попереднього великою аркадою. Тут був помiст, виложений камiнними плитами. Ступання козацьких чобiт вiдбивалося о мури склепiння якимось тупим дзвiнким вiдгомоном, начеб хто у розколений дзвiн дзвонив, аж в ухах лящало.

- Прикажи твоїм людям, - каже вiрменин, - щоб ступали тихше.

Тепер зауважив Iскра, що вiрменин ступає тихо, мов кiт.

В обох цих передiлах льоху стояли всiлякi скринi; це, мабуть, було те добро, про яке вiрменин говорив.

Зайшли опiсля у бiчний захiд на довгий низький коридор, в якому були глибокi отвори, чорнi i страшнi, мов очi мерця. Йшли тудою досить довго.

Наприкiнцi показались оп'ять дерев'янi схiдцi, вже добре спорохнявiлi. Вони ломились пiд ногами i западались. Тут були нагорi грубi, заiржавiлим залiзом кованi дверi. Вiрменин звернувся до Iскри:

- Тi дверi треба виважити, бо вони замкненi.

Тут було дуже гниле i душне повiтря. Дехто став кашляти, кiлька людей приступило з залiзними дрючками, пiдважили дверi i виважили їх з спорохнявiлих одвiркiв.

Вiрменин згасив свою свiчку, i те саме зробили з смолоскипами. За тими дверима були ще другi, слабшi. Тi вирвано вже легко. Тепер повiяло свiжим повiтрям знадвору. Струя його аж пройняла усiх.

- Ви вже на замковiм подвiр'ї, - шептав вiрменин Iскрi. - Я своє вже зробив, тепер вже самi промишляйте. Та добре держiться, бо яничари посiчуть вас на сiчку.

Iскра казав вiдвести вiрменина далi, пiд костьол, i там його стерегти. Сам вийшов перший на подвiр'я замку. Тут була сутiнь i нiхто його не бачив. За ним пiшли другi i стали пiд муром.

Тепер Iскра став роздивлятись по замковiм подвiр'ї. В замку свiтилося. Так само на вершку замкової вежi горiла бочка з смолою. Зроблено це з привички, бо ж у замку знали, хто пiд цю пору господарить у пристанi. Вiд цього свiтла, котре розходилося горою, не було великого пожитку в самiм замку.

По мурах замку ходили одинцем яничари, яких змiтала тут i там з укриття козацька куля.

Посерединi замкового подвiр'я стояло яничарське поготiвля. Вони розмовляли мiж собою, та Iскра не мiг нiчого зрозумiти i даремне пiдслуховував.

Iскра не знав, що йому робити. Узяв замало людей з собою. Послати би за пiдмогою, то не знати кого i куди. Вертатися самому - теж небезпечно, бо зробиться рух. Турки помiтять вiдчиненi дверi в мурi, i тодi все пропало.

Та сталося таке, що ждати було годi.

Турецький старшина вiдстав вiд гуртка i, проходжуючися, зайшов аж у цей бiк, де пiд муром стояли козаки. Вiдразу наткнувся на Iскру. Придивлявся до нього в сутiнi, не пiзнаючи:

- Чого тут поставали, мов стовпи, чого не йдете на свої мiсця?

Мiсто вiдповiдi Iскра потягнув його ганджаром по шиї. Турок захарчав i повалився в судорогах на землю. Кiлька жовнiрiв пiдбiгло сюди, не знаючи, що сталося. Тих спiткала та сама доля. Козаки зарубали їх шаблями. Тепер вже не можна було скриватися. Козаки кинулись завзято з шаблями i ножами та стали їх без розбору рiзати. Зчинився пекельний крик. У замку в вiкнах вiд цього мiсця заблимали свiтла. В замку гадали зразу, що яничари завели мiж собою бучу. Аж ось долетiв до них крик, що козаки вдерлись у замок…

Яничари повибiгали з усiх закуткiв з смолоскипами i, побачивши гурток козакiв, кинулись на них прожогом.

- Ставайте пiд мур i не дайтесь узяти iззаду, - кричав Iскра, вiдбиваючись шаблею, - пускай ракету!..

Iскра, побачивши таку велику силу туркiв, знав, що коли не наспiє помiч, вiн не устоїться.

Ракета стрiляла високо вгору.

- Ти, Жмайле, спасайся до льоху, я вас усiх заступлю до останку.

Та нiкому i на думку не прийшло уступати. З блиском ракети вступила в усiх надiя, що Сагайдачний не дасть їм пропасти.

Вони вiдбивалися, стоячи пiд муром, аж рука омлiвала. Туркiв лютила така зухвалiсть, а ще бiльше те, що нiхто не вгадав, кудою козаки сюди добралися.

Сагайдачний пильно наслухав, що у замку робиться. Коли почув крик i засвiтила ракета, вiн знав, що Iскра вже на мiсцi i треба поспiшати з помiччю.

Вiн дав знак драбинникам. Вони пiдступили пiд мур. Нiхто їх не зупиняв, бо усi збiглися на Iскру.

Зафурчали драбини з гаками i позачiпалися на мур. З усiх сторiн дерлись козаки на мур i стали спускатися на замкове подвiр'я.

Козакiв налазило щораз бiльше. Вони кинулися з шаблями на туркiв iззаду. Одна частина iз заступами стала пiдкопувати землю вiд ворiт i усувати камiння. Ворота вже i так були розбитi.

Iскра з своїми лицарями, побачивши таку пiдмогу, вiдступили вiд муру i наперли на яничарiв. Настала рукопашна. Турки не встояли i стали розбiгатися. Де хто мiг, ховався вiд цього пекла.

Яничарiв вибили усiх, хто не вспiв у яку скритку сховатися.

Замок був опанований. Кинулись тепер його грабити i шукати за пашею, котрий десь у замку скрився.

Добича була дуже велика. Крiм зброї та харчiв, забрали вiйськову касу i багато скриньок з золотом, яке сюди позаносили багатi купцi.

Сагайдачний увiйшов сюди воротами. Iскра розповiв йому усе.

Сагайдачний пiшов оглянути цей тайний прохiд. Зайшовши з Марком у пiдземелля, застав тут вiрменина пiд сторожею козакiв.

- Ти прислужився нам добре, - каже до нього. - Тобi зараз виплатиться тисяча дукатiв…

- Йому лише триста належиться, - нагадав хтось iз старшини.

- Дай спокiй! Хай виплатять йому за сю прислугу тисячу. У письмi Святiм говориться: ту не приясте, ту не дадите, а ми маємо з чого платити. Скiльки ми були би козакiв збавили, коли б не вiн.

Вiрменин, почувши такий приказ отамана, дуже зрадiв, кланявся низько на всi боки, а коли йому виплатили дукати, вiн ще раз просив, щоб його добра не рушали, i остався тут пильнувати.

Жмайло поставив зараз сторожу бiля скринь у пiдземеллi. Сагайдачний увiйшов у костьол, де сидiло кiлька козакiв на ступеннях престолу i курили люльки. Принесли смолоскипи i освiтили середину костьолу. Сагайдачний став до усього придивлятися. Страшна руїна. Вiкна усi, колись з венецiанського скла з вiтражами, повибиванi, що хiба останки полишалися. Склепiння попукало. Iкони, по стiнах понищенi, позриванi, лежали з поламаними рамами на долiвцi. Прикраси i рiзьба iталiйської роботи пооббиванi. Престол поламаний, а ковчег лежав подалiк на землi. Одна фiгура над престолом, яка ще на своєму мiсцi осталась, була подiрявлена кулями, i стирчало у нiй кiлька стрiл. Видно було, як тут бусурмени забавлялися.

- Йди, Марку, припильнуй, щоб усе гарненько iз замку забрали. Опiсля виведи козакiв iз замку, у якiм льоху поклади кiлька бочок пороху та приладь людей до пiдпалу. Запалити вiдтак смоляними кулями замок. Не забудь позабирати наших полеглих товаришiв i ранених. Опiсля пiдпалимо город… Це прокляте гнiздо людської недолi мусить довго пам'ятати козацьку гостину…

На замковiм подвiр'ї почулась сурма на збiр. Козаки стали збиратися. Жмайло видавав прикази. Стали усю добичу виносити на умовлене мiсце.

Сагайдачний вийшов з костьолу з козаками на вулицю. В тiй хвилi запалав замок, а рiвночасно загорiлось мiсто в кiлькох мiсцях вiдразу.

Кафа горiла вогненним морем. Козаки вiдпочивали по огородах та на площах. Аж почувся страшенний iзгук, начеб пекло вiдчинило свої ворота. Над замком аж затьмарилося вiд куряви i кускiв цегли та камiння, що вилетiли у воздух.

Надворi стало свiтати, та нiхто цього не зауважував, бо в мiстi було ясно, мов удень…

На базарi лежали цiлi копицi награбленого добра. Треба було все впорядкувати: одне позабирати на вози, друге - на байдаки.

Сагайдачний пiшов на те мiсце, де були невольники. Хто був до цього здатний, брав зброю i ставав у ряди. Iз них назбиралось кiлька добрих сотень, через що армiя Сагайдачного побiльшала.

- Ти, Iване, бери своїх людей i вертай морем, Я тут мушу ще остатись i упорядкувати, а на це треба кiлька днiв. Татари, певно, так легко нас не перепустять. Треба направити вози, що попсувалися. Тобi треба поспiшатися, щоб турки не заступили тобi дорогу. Не без того, щоб який чорт не дав знати туркам, що ми тут гостюємо… Ти вертайся з Богом зараз… Та хай тобi не захочується скакати на боки. Судна навантаженi добичею, пропадеш. Якщо ти прибудеш на Сiч ранiше i мене там ще не буде, так знай, що мене орда задержала, збери вiйсько, яке зможеш, i поспiшай виручати…

На тiм вони розпрощалися. Вiд моря залунала козацька пiсня, а Кафа палала…