Онлайн чтение книги Сагайдачний
II

Про те, що того дня в Самборi сталося, довiдалися кульчичане, ще заки Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь iз Кульчицьких вернувся ще того самого дня додому i тут розповiв усе подрiбно, як вiтали владику, як побили гiльтаїв, що дiялося в школi, яка честь впала на кульчичая через старого Грицька.

Деякi завидували Грицьковому родовi, як то мiж людьми буває. Iншi величалися тим. Вiстка йшла вiд хати до хати i, як усе, прибiльшувалась. Хрестики, якi подарував владика хлопцям, перемiнилися на щирозолотi. При тiм була велика мошонка з дукатами, якi дач владика старому Грицьковi на дорогу до того города, до великої школи, якої навiть назвати не вмiли.

Грицько Жмайло пересидiв у Самборi чотири днi. Вернувся аж по всьому, коли владика вiд'їхав до Спаського монастиря. Грицько з кiлькома значнiшими шляхтичами супроводжував його аж на мiсце. Хлопцi вернулися зараз другої днини, на святого Петра, бо нiчого їм було тут бiльше робити, а i додому кортiло їх швидше вертатися та почванитися в селi.

Розумiється, що тепер не мали супокою перед цiкавими. Запрошували їх до хати i частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповiдати.

Ровесники дивилися на них з пошаною, не смiли до них приступити.

Через тих чотири днi Грицько, держачи в кишенi владичий лист до князя Острозького, безупинно про те думав, як це велике дiло довести до путнього кiнця. Його мрiя здiйснилась, а тепер треба було подумати на розум. Вiн походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як i уся ходачкова братiя, не хотiв посоромити себе перед князем, бажав виступити зi своїми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було подбати про гарну одежину та й зiбрати грошi на першi потреби.

По поворотi не давали йому сусiди спокою. Мусив усе розказувати подрiбно.

- Не в тiм дiло, панове, що тепер владика зайнявся хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопцi в люде вийдуть, як будуть вченi. Тодi всякий спитає: а звiдкiля вони? Який їх рiд? Хiба неправду говорю?

- Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно вчилися…

- Най би не так! Дав би я їм, то не може бути. Мiй рiд не смiє бути знеславлений, ну, а старого Конаша знали усi, чесна була людина, а пословиця говорить, що яка яблуня, такий i овоч.

- Тiльки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших хлопцiв нi з кiньми, нi з товаром, хай уже доучуються, заки поїдуть, а то виходить з того шкода.

- Та яка шкода? -питає здивований Грицько. - Хiба ж вони якi гiльтаї? Говорiть, я зараз їх покараю. У мене того не може бути.

- Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кiньми на пасовисько. Зараз їх обсядуть хлопцi, та й вони давай розповiдати за владику, за хрестики, за екзамен. I зараз усi так заслухаються, що хоч стрiляй, не почують. А тим часом товар поволеньки - та й у царину. Товар - то розумна твар, зараз змiркує, що його нiхто не пильнує. Менi вже зробили шкоди на кiлька кiп, бiгме боже!

- Шкоду-то я вам поповню i вашої ради послухаю, - сказав Грицько.

Вiн став тепер передумувати, чим би хлопцiв зайняти до того часу, коли треба буде їхати. Ходив по обiйстю та думав. Часами говорив сам до себе пiвголосом, муркотiв щось. А далi пiшов пiд острiжок свого шпихлiра i вистругав двi ясеневi шаблi на боднарськiм стiльцi.

- Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде пiти колись на Запорожжя мiж козацтво. Не завадить пiти вже з чимсь. Либонь, що я їх бiльше не побачу, треба тепер навчити те, що я знаю i чим на Запорожжi славний був. Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить цю штуку знати, то жмайлiвська штука. Дивись добре…

Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука вимагала великої зручностi i вправи. Випрямивши руку напроти себе, обертаю- чи шаблю в малих колесах довкруги шаблi противника так, щоби шаблi "аж сплелись вкупу". Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противниковi освободити шаблi з того сплету. Вiдтак нагло зiгнути руку в лiктi, а тодi шабля противника полетить у повiтря. Тодi вже махни раз по головi, та й годi. Цiла рiч у тiм, щоб виправити руку в кiстцi. До того треба заправлятися без упину день у день.

Така була теорiя Жмайлової штуки, якою Грицько величався i чудеса про те розказував.

Вiдтепер хлопцi не мали iншої роботи, як цiлу днину вправлятися. Грицько мiрився то з одним, то з другим, i кожного разу вибивав шаблю, як перце.

- Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному шляхтичевi знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд латинства, вiд ляшнi. Будуть кривавi бої. Не лиш вчених нам треба, але i лицарiв. Тих, може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої дiти!

Такi науки давав старий частенько. Звичайно тодi, як вiдпочивали змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього, на землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв…

Марко пiймав науку швидше i бiльше до неї прикладався. Може, тому, що цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну штуку, до якої почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю на деревi. Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що їм прийдеться й лицарями бути, вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi.

I так минав їм час непомiтно. Нiхто не кликав їх нi до якої роботи. Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цiлих днях пiклувався хлопцями.

А крiм того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у школу.

Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього лiсу боялися люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на подорожнiх, грабили та убивали або брали i перепродували людей. Треба було розвiдувати частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство.

По городах були такi ватажки, якi брали на себе обов'язок перевести повiрену їм валку з города у город. То були люде досвiднi, проворнi i вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що треба було для нього на кожнiм возi везти трохи набору, а в дорозi годувати його на спiльний кошт.

В Самборi було таких провiдникiв кiлька, а найславнiший з них був Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом.

Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях товар i свинi на зарiз.

До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв, що як лише збереться компанiя, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.

Грицько, як вернувся додому, наганяв жiнки, щоби спiшили з шиттям бiлля. Сiльський кравець пошив їм капоти, i кожушини, та шапки. Грицько часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цiєї осенi конечно перевезти хлопцiв в Острог. Хлопцiв мав вiдвезти батько Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними мав їхати наймит, Грицькiв пiдданий'. До дороги було все приготоване. Кiлька днiв по Спасi зайшов Грицько до Дрозда i довiдався, що валка зiбралась i за три днi вiд'їжджає.

Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах.

- Хлопцi! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хатi Грицька заметушились, мов в улiю. Ладили вiз, харчi, бiлизну. Грицько викопав вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi:

- Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути куку в руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i їде. А з князем як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправдi говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в дорозi вважай, вважай, не дай боже напастi,, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя, якби їх харцизи пiймали та в неволю турецьку продали.

Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав замало, не все. Як наспiв час вiд'їзду, тодi i хлопцi отямилися, що їм приходиться покинути рiдне село, може, i на все. Їм стало жаль того всього: i рiдної хати, рiднi, ровесникiв, рiдних пiль i левад. В надвечiр'я вiд'їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося, хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт.

Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана Маркова мати. Як лише на свiт стало заноситися, усi були на ногах. Грицько наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи що в дорозi не попсується.

Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче пiд землю провалився. За ним шукали i кликали. Тодi Марко побiг кудись, кажучи:

- Я його зараз знайду.

Вiн побiг на цвинтар i тут справдi знайшов Петра. Вiн стояв навколiшки на могилi батькiв своїх i молився. Вiдтак поцiлував землю, взяв грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм вiн плакав, аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому.

- Ходи, Петре, нам пора їхати.

Петро ще раз перехрестився, поцiлував землю i, встаючи, обтирав заплаканi очi.

Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем:

- Вiн ходив на цвинтар з своїми прощатися.

- Тепер попрощайся зi мною, з нами. - Старий обняв Петра i сердечно поцiлував. - Ти гарна дитина, що своїх батькiв любиш. Люби i нас так, як ми тебе полюбили.

Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з вiдкритою головою на порозi i благословив їх образом. Ще на закрутi оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили востаннє…

В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася. Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiєм.

Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що, пiймавши вола за роги, валив його на землю.

У його валцi було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кiлька рушниць, пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброївся у що попало, щоби було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професiї, найбiльше купцiв з своїми пiдручними. Однi їхали до Львова по набiр, iншi верталися з Самбора до Львова.

Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть. Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.

Прийшов i до кульчичан:

- Що ж, панове школярi, їдемо, - будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не пiдсипали березової кашки… Ге-ге-ге…

В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доїхати Янiвського лiсу.

Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди мерехтiли по темному блакитному небi.

Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши їх кожухами. Сам присiв спереду побiч наймита.

Дрозд перехрестився тричi на церкву i поїхав на першiм возi, а всi рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.

Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його вiдповiдальностi була уся валка.

У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своїм допливом Стрвяжем i Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi переїхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали, нiхто не важився переїхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, - люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, - лихий - дух святий при нас! - iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто нетямущий пiде за таким свiтлом, - пропав обов'язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не встоїться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався, збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять, бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регiт, - диявол радiє, бо душа без покаяння з тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: "Хрест святий, оружiє на диявола!" - i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим вiн i вирятувався.

Про те всi постороннi люде знали, що тудою переїздили.

Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заїздити вбiк та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали, радiючи, що вiдпочинуть.

Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину вiд довгого сидiння.

Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба їхати далi, щоби за дня переїхати небезпечний лiс.

Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка, що свiту божого не було видно.

Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу.

Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок i долiв з гнилою позеленiлою водою. До того - повно в них ломаччя i коренiв, якими люде, їдучи, тi доли гатили. Тудою треба було їхати поволi i уважно, щоби не вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди нiколи не доходило через височезнi дерева, що росли по боках. I тепер, хоч поволi розiйшлась мряка i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно.

З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям.

Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами.

В'їжджаючи в ту пiтьму, всi були схвильованi, начеб прочували якесь лихо.

Лише десь опiвднi повiяв легенький вiтерець, дерева стали колихатися, мряка кудись подiвалася, аж прояснилося. Всi повеселiшали, i аж тепер прорвалася сумна мовчанка, що досi царила. Люде стали розмовляти.

Вiд переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Вiн побачив серед дороги пiвперек глибокий рiв. Зараз догадався, що то якась злодiйська штука, бо рова нiколи тут не було. Кiлькоро людей вiдставив з лопатами, iншi рубали у лiсi дерево i перетягали до рову. Дрозд цiлий час ходив попри вози i пильно заглядав у лiс, чи нема чого небезпечного.

Робота була напiвготова, як з лiсу, з корчiв стали виходити якiсь пiдозрiлi люде. їх було щораз бiльше. Дрозд крикнув:

- До зброї! Це напад!

Зробилася метушня, бо в цiй самiй хвилi лiсовики кинулись на валку.

Дрозд узяв у руки якусь ломаку, перiщив на всi сторони та кричав з усiєї сили:

- Бий псубрата, що влiзеться!

З другого кiнця орудував його челядник бердишем. Купцi обороняли своє добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лiсi.

Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дiсталось i нашим, та нiколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася.

Марко з Петром повлазили на вiз, бо так їм наказав Степан.

Один з розбишак закрався до воза кульчичан i став порпатись. Хлопцi бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидвi ноги мотузом i прив'язав до колеса. Марко побiг попiд вози i сказав батьковi, що коло їх воза злодiй порається. Степан надбiг до воза i замахнувся шаблею. Злодiй хотiв вiдскочити назад i впав у болото. Кiлька людей кинулися на нього i зв'язали мотузом за руки й ноги.

Подорожнi вiдбилися; розбишаки, тi, що могли рушатися, втiкали в лiс. Запанувала велика радiсть. Тепер можна було i ранених перев'язати.

Дрозд пiдiйшов до зв'язаного розбишаки i став його перепитувати. Розбишака мовчав, мов нiмий.

- Розложити огонь, - наказав Дрозд, - припечемо його трошки, то все виспiва.

- А далi став придивлятися до нього та й каже: - Еге, любчику, ти хоч нiчого не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка… От будуть мати у Львовi радiсть! Ну, пане Карий, поїдемо до Львова, там на тебе не вiднинi ждуть.

- Нiде менi таїтися. Коли пiзнали, то я тобi, пане Дрозде, ось що скажу: пусти мене, а не пожалiєш того.

- От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони зроблять це напевно, уся околиця буде мати спокiй.

Карий засмiявся:

- Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лiсу виїдеш, мої товаришi вiдiб'ють мене, а тодi нi один живий з вас не вийде.

- А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.

- А хоч би й так, то з того лiсу наш брат не виведеться. Як ти думаєш, чи є де краща сторона для нашого ремесла, як цей лiс? Не стане Карого, то буде бiлий, рудий, який хочеш…

- Ти це називаєш ремеслом? Може, i цех свiй розбишацький маєте?

- Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що дає заробок. Ти рiжеш свиней i заробляєш, а я iнколи зарiжу чоловiка i маю теж свiй заробок. Ти можеш страшити, але можу i я, от як тепер. Не повелось нам, а тiльки через те, що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво менi донiс про вашу силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не зачiпав, або взяв бiльше людей. Коли вiн живий, накажу його повiсити за це… Але я рад би знати, який чорт пiд тим возом замотав менi посторонком ноги, так що я незчувся, та ще, шельма, прив'язав мотуза до колеса.

Подорожнi стали придивлятися. Справдi, до колеса був прив'язаний мотуз, а другий кiнець обмотаний був коло нiг. Розбишака мав на ногах грубi чоботи i незчувся.

- То Петро таке виладив, - каже Марко.

- Покажiть менi його, - каже Карий.

Привели Петра.

- Отаке щеня мене, Карого, перехитрило i поконало?!

- Як Давид Голiята, - каже хтось iз гурту. Дрозд узяв Петра попiд пахи i пiднiс угору, як снiп соломи:

- Славний ти хлопець далебi! Давай тебе поцiлую.

- Слухай, пане Дрозд, чи миримось?

- Не хочу i слухати про те.

- А таки послухай! Мої товаришi будуть мститися на тобi за мене. Не йти тобi бiльше тим лiсом, а як пiймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би ти з Самбо-ра i не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике братерство, ти того не знаєш.

- Анi пес того не буде знати, що я тебе пiймав.

- Тобi так лише здається. Чи гадаєш, що мої люде не пiдслухують, що тут говориться? Я навмисне закликав тебе по iменi так, що аж в лiсi було чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоєї валки нiколи в життi не буду чiпати, та ще тобi дам такий знак, що нiхто тебе не займе нiколи, пiд горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягає.

Дрозд став надумуватися. Може, вiн i добре говорить, краще було б не зачiпати чорта. Цiле життя вiдтак мучитися непевнiстю, що кожної хвилi може бiда трапитися.

- А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?

- Карий все слова додержує, хоч би i вороговi. Ви мене звете ватажком розбишак, а я лицар, запиши собi це. Врештi, роби, як знаєш. Я, пускаючись на такий промисел, був приготований, що скiнчу на палi. Перед тим я був iнший, а що мене до того привело, нащо тобi це знати? Ти не пiп, i сповiдатися перед тобою не буду.

Дрозд надумався ще, а вiдтак каже:

- Розв'яжiть його.

Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж налякався свого дiла, побачивши такого велета.

- Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобi мiй знак. - Вiн вийняв з кишенi кусок березової кори, на якiй були нарiзанi якiсь знаки. - 3 тим можеш йти через той лiс опiвночi сам-один, а волос тобi з голови не впаде. А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?

Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його роздавити.

- Та тепер нiчого тобi, хлопче, боятися, коли на мирову пiшли. Ось на тобi дукача на спомин вiд Максима Карого. Жий собi, хлопче, на славу свого роду, та най тебе господь боронить, щоб дожив ти такої долi, як я. Здоровi будьте, люде добрi. - 3 тим словом вiн скочив у лiс i пропав їм з очей.

З того, що так справа покiнчилася, був Дрозд дуже радий. Вiн був певний, що Карий додержить слова, отже, вiн i та валка, яку вiн буде вести, буде вiльна вiд напастi i грабунку. Через те його слава ватажка рознесеться. Тепер буде можна бiльше за провiд заправляти.

Уже без пригоди заїхали надвечором до Львова. До середини мiста не можна було дiстатися, бо зараз звечора замикано всi брами.

Валка заїхала до самбiрської господи.

У той час кожне бiльше мiсто мало у Львовi свою господу. Коли кому було когось треба, то шукав його в його власнiй господi. Тi господи тяглися на лiвiм боцi Полтви рядком, рiвнобiжне з городським валом на го-родецькiм передмiстi. Господи то були просторi, заїзди позаду частоколом огородженi; там були стайнi i возiвнi, а спереду мiстилась звичайно гостинна i кiмнати для приїжджих гостей.

Таку одну кiмнату узяв для себе Степан Жмайло i сюди запросив Дрозда. Вiн був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому, щоби завтра пiшов по iнших господах, чи не трапиться яка валка до Острога, бо самому небезпечно було їхати.

Гостинна у господi була простора кiмната з столами i лавами, де їли гостi, а крiм того, у тiй самiй кiмнатi була й кухня з великою пiччю. Тут варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на рiжнах.

Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тiм випитувався, коли Дрозд буде другий раз у Львовi, щоби вже разом з ним вертатися.

Тi, що приїхали тепер з Дроздом iз Сам бор а, оповiдали свою пригоду з розбишаками. Усi, що це слухали, виявляли Дроздовi велику пошану, а вiн лише посмiхався, узявшися пiд боки. Розумiється, що й Петровi дiсталось немало уваги за те, що причинився так хитро до пiймання розбишацького ватажка.

На другий день могли самборяне придивитися самому городовi. Вiн був оточений валами i мурами, за котрими стирчали високi вежi костьолiв. Успенської церкви ще тодi не було, зате було кiлька церков з монастирями.

Степан Жмайло пiшов по господах шукати за товариством, до якого можна би причепитися.

Йому пощастило знайти нову валку, яка їхала якраз до Острога. Були це солярi, що їхали з Дрогобича на Львiв з сiллю у великих бриках пiд будами, навантаженими сiллю. До них пристали ще й купцi з Острога.

В тiм часi Львову вiдiбрано право складу. Город, що мав право складу, мiг купцiв не перепустити i змусити чужостороннiх купцiв, щоби свiй товар вiдпродали купцям мiсцевим, а кому треба було, то мусив лише вiд городських вiдкупити i далi везти. За тi склади велись у тих часах вiчнi процеси. Такi процеси були тодi мiж Львовом i Краковом. Вигравав той, хто бiльше сипнув мiж королiвських дворакiв, бо привiлеї на тi склади видавав сам король. Це його не перепиняло, що даний привiлей вiдбирав одному, а давав другому городовi.

Город, що мав привiлей на такий склад, обставляв околицю своїми митниками, якi полювали на тих купцiв, що манiвцями хотiли виминути город упривiлейований. Митники забирали купцям товар.

Таке саме право на склад добув собi український город Луцьк. Хто їхав з товаром зi Львова на схiд, мусив навертати на Луцьк i тут продати його мiсцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зi Львова до Острога. Але князь Костянтин Острозький видав своєму городовi привiлей, що не треба було їхати на Луцьк i там сплачувати мито або продавати товар, - лише можна було без мита їхати в Острог на Кременець.

Ватажком у солярiв був Микола Плескач, шевський майстер i цехмiстер iз самого Острога. Дiзнавшись, що Степан Жмайло їде до самого князя з владичим листом, вiн радо прийняв його до свого товариства.

За той час, як Жмайло пiшов за орудками, хлопцi сидiли в своїй кiмнатi, бо їм наказано було нiкуди не виходити. Сидiли пiд вiкном i дуже нудьгували.

Подорож в Острог вiдбулася без нiякої пригоди, хоч їхали туди п'ять днiв. Настали великi зливи, що попсували всi дороги. Треба було їхати нога за ногою.