Онлайн чтение книги Чапаєв
VII. В ДОРОЗІ

Чапаев був із тих, з якими зійтися можна легко і дружно. Але так само швидко і гостро можна розлетітися. Ех, розбушується, розбунтується, люто вдарить образою, вилає, розпалить, нічого не пошкодує, все обірве, далі носа не гляне в шаленстві, в буйній сліпоті. Відійде за хвилину — мучиться. Починає болісно пригадувати, усвідомлювати, що наробив, розбиратися, відсіювати важливе й серйозне від випадкового лушпиння, від занесеного чортополоху… Розбереться — і ладен піти на поступки. Але не завжди і не кожному: лише тоді піде, коли захочеться, і тільки перед тим, кого шанує, на кого зважає. В такі хвилини треба сміливо й наполегливо звати його на одвертість. На гачок ішов Чапаев легко, розкривався часом так, аж серце видно.

Чоловік він був гомінливий, крикливий, такий суворий, що хто не знав його, підійти до нього боявся: вилає, мовляв, на всі заставки, а то — чого доброго — і стусоне зопалу!

Воно й справді могло так бути — на незнайомого та на боязкого. Чим у тобі більше страху, тим гірше лютує серце у Чапаева: не любив він боязкої людини. І подивитися збо- ку — звір звіром, а ближче придивись — побачиш просте- цького, милого товариша, серце якого відкрите кожному чужому диханню, і від цього дихання щоразу здригається воно радісно-чутко. Придивись— і зрозумієш, що за цією курною лайкою, за цією насупленою суворістю нічого не лишається, ні найменшого камінчика за пазухою, — все він вистрілює одразу, начисто. І коли поговориш з ним, — згоден ти чи не згоден, — знаєш зате і відчуваєш, що вичерпав питання до денця. Незакінчених справ і питань у Чапаева ніколи не лишається — у нього завжди все закінчене. Сказав — і край!

Голову свою носив Чапай високо й гордо — недарма слава про подвиги його гриміла по степу. Та слава застелила Ча- паєві очі, перед самим собою малювала його непереможним героєм, запаморочувала голову хмелем честолюбності.

Підручні хлопці і в очі, і позаочі найбільше галасували про подвиги Чапаева. Це вони перші поширювали бувальщину і небувальщину, вони їх розмальовували яскравими мазками, це вони раніш за всіх співали Чапаю хвалебні гімни, курили фіміам, розповідали про його ж власну, чапаєвську, непереможність. Коли Чапаю чудово брехали і навіть лестили — він слухав охоче, облизувався, як кіт після молока, сам підтакував і навіть дещо додавав у мову брехуна. Зате базікала і дрібного підлизу, що не вміє й збрехати як слід, виганяв геть і наказував не пускати до себе.

Вражала ще в характері у нього одна дивна рисочка: він по-дитячому вірив чуткам, усяким вірив — і серйозним, і пустим, цілковитим дурницям.

Вірив, що в Самарі, приміром, на пайок видають по десять фунтів махорки, а от на фронті й восьмушки нема.

Вірив, що в штабі фронту або армії день і ніч безпросипно й поголовно пиячать, що там самі специ-білогвардійці і що вони щосекунди зраджують нас ворогові.

Вірив тому, що снаряди, взуття, хліб, гвинтівки, поповнення, що б там не було, — все це запізнюється із злої волі окремих осіб, а не через загальну нестачу, розлад транспорту, псування мостів, наприклад, і т. д. і т. д.

Вірив, що тиф заносять птахи: чим більше птахів, тим більше тифу; вірив, що цукор росте мало не цілими головами; що коня не бити — зіпсується…

Чому тільки не вірив він по простоті, по чистоті серця!

Або, скажімо, товариша бере, ну, Потапова, чи що. Потапов — комбриг. Потапов — хлопець сам герой і був з Чапає- вим в усіх боях, ходив в атаку не раз, прострелений, контужений, одно слово — недарма комбриг.

І от якийсь там випадок у боях: не встиг Потапов обози стягти в строк, не встиг на допомогу другій бригаді підійти, відступив, скажімо, на п'ять верст, та з тим, щоб десять одразу надолужити.

І вясе хтось шепоче довірливому начдивові:

— Боягуз Потапов… Утік… Даремно не допоміг — розгубився зовсім… Та пиячив, падлюка, цілий тиждень… Проти тебе, Чапаева, ніби говорив… Заздрість має…

І слухає уважно, пожадливо, і вірить довірливий Чапай, запалюється гнівом:

— Та я йому, падлюці!.. Та я голову відірву!.. Розстріляю за пияцтво!.. Це що: людей мені занапащати… а сам пиячити! А Чапаев відповідай… Покликати негайно!

І чекає, розлючений, коли приїде Потапов, покидавши справи, зачувши про грозу. Прискакав Потапов, у коридорі питається:

— Сердитий?

— У-ух, який сердитий…

— Все на мене?

— На тебе ж…

— Мабуть, наговорив хто?

— Та вже не без того…

— Ну, пронесе, дасть бог…

І, нашвидку стягнувши ремені, поправивши штани, кобуру, підтягнувшись по-військовому, входить Потапов.

— Здравія желаю, товаришу Чапаев.

А той і не дивиться. І не відповідає. Несамовиті очі під важким звисом вій упали додолу. Смикає вуса Чапай, мовчить цілу хвилину. А потім — мов затичка вискочить з пляшки:

— Знову пиячив!

— Та я й не…

— Мовчать! Розпустилися, сучі діти!.,

— Товаришу Чапаев, я…

— Мовчать!.. Розстріляти тебе мало, падлюку! В такій обстановці і до чого розпустились, дияволи! Це що? Це що таке? Це під що Чапаева підвели?

Потапов мовчить. Він знає, що вискочить газ — і затичку виймай спокійно. Він знає, що викричить Чапаев гнів свій — і притихне. А як притихне, тут йому й доповідай, розказуй, як було, спростовуй наклеп та дурні чутки… Спочатку покомизиться, все ще через упертість не буде слухати, але ти — йди-йди-йди наполегливо і прямо до мети.

Тільки йому краєчком похитни ту віру в наклеп — обм'якне, мов тісто, подивиться тобі ласкаво у вічі і скаже винувато:

— А я, розумієш…

— Розумію, розумію…

— Так-так, отож я, розумієш… Ну, кажуть, відступив… Ну, каясуть, пияцтво…

— Авжеж, авжеж

— То я й повірив — як же не повірити? А ти б на моєму місці хіба не повірив? Аякже. Так і дивись — тут кожен повірить!

І вже Чапаев сміється. І вже ласкаво плескав Чапай Потапова по плечу. Чай пити з собою садовить, не знає, як загладити провину…

Минуло два дні, минуло три дні, трапилося з Потаповим те саме і так само — так само від початку до кінця буде вірити Чапаев наклепам і безглуздим чуткам, почне бушувати, гримати, загрожувати, а потім — потім ластиться винувато…

Він був довірливий, як мала дитина. Тому й сам багато терпів, але змінитися не міг.,

Тільки одному він не вірив ніколи: не вірив тому, що у ворога багато сили, що ворога не можна зломити й примусити тікати.

— Ніякий ворог проти мене не встоїть! — казав він гордо і твердо. — Чапаєв не вміє відступати! Чапаев ніколи не відступав! Так і скажіть усім: відступати не вмію! Завтра ж ранком гнати ворога по всьому фронту! Передати, що наказав. А хто насмілиться поперек іти — доставити в штаб до мене… Я зараз навчу, як с…у назад держати треба!

У своєму ділі і в своєму масштабі Чапаєв був великий майстер і знавець: він знав чудово всю свою дивізію — її бійців, її командирів; менше знав і майже зовсім не цікавився політичним її складом. Він чудово знав ту місцевість, де розгорталися бойові операції,— знав її то по пам'яті, з юнацтва, то від жителів, з розпитів, то вивчав її по карті зі знаючими людьми. А пам'ять у нього свіжа, чіпка — так усе і заклішить, не випустить, поки не треба. Знає він жителів, особливо — селянську ширину; містом цікавився менше; знає — що тут за мужик, чого можна чекати від нього, на що можна сподіватися, в чому небезпека таїться. Все, що треба, знав — про хліб, про взуття, про одежу, цукор, патрони, снаряди, махорку, — про все знав: ні з яким його питанням не застанеш зненацька.

Зате от у питаннях іншого порядку — в політичних, і над-; то в таких, що йдуть за межами дивізії,— в цих питаннях не розумів, не знав нічого і знати не хотів. Більше того: багато дечому зовсім не вірив.

Міжнародність робітничого руху, наприклад, він вважав за цілковиту вигадку, не вірив і не уявляв, що він може існувати в такій організованій формі. Коли ж йому вказували на факти, на газетні відомості, він тільки лукаво посміхався:

— А газети — самі ж пишемо… Щоб веселіш було воювати, от і вигадали.

— Та ні, тут же особи, міста, числа, цифри. Тут — незаперечні факти.

— А що вони, цифри, — цифру я й сам вигадати можу…

Спершу він уперто цьому вірив, іншого й слухати не хотів, тільки посміхався.

Потім, після частих і тривалих розмов з Кличковим, і на це він змінив свій погляд, як змінив його на багато що інше.

"Далі він вважав, наприклад, увесь клопіт з анархістами за непотрібну й дурну витівку.

— Анархістові треба волю дати, він тобі шкоди не зробив ніякої,— казав Чапаев.

Програми комуністів не знав анітрохи, — а в партії числився от уже цілий рік! — не читав її, не вчив її, не розбирався хоч трохи серйозно ні в одному питанні.

Нарешті, пригадується його ставлення до «штабів»—так називав він усі органи, звідки одержував накази, директиви, а також людей, патрони, одежу, — все потрібне. Йому до кінця в цьому питанні вдалось прищепити дуже мало: Чапаев був глибоко переконаний, що в «штабах» засіли майже самі тільки царські генерали, що вони «продають наліво й направо», а «народ», під керівництвом таких от вождів, як він сам, Чапаев, не дається на гачок і, діючи всупереч штабним наказам, звичайно не програє, а виграє. Недовір'я до центру було в нього органічне, ненависть до офіцерства була смертельна, і рідко-рідко де був приткнутий до Дивізії який- небудь жалюгідний офіцерик з «нижчих чинів». А втім, були й такі з офіцерів (дуже мало), які зарекомендували себе безпосередньо в боях. Він їх пам'ятав, цінив, але… завжди остерігався..

, Не шанував і інтелігенцію. Тут йому не подобалося головним чином базікання про справи й відсутність видимого, живого діла, до якого він сам був такий охочий і майстер. А тих з інтелігенції, які вміли діло робити, вважав за надзвичайно рідкий виняток. З цього ставлення його до офіцерства й інтелігенції цілком природно випливало в Чапая прагнення скрізь поставити своїх людей: по-перше, тому, що вони — люди не слів, а діла і надійні; по-друге, з ними йому легше, і, нарешті, як казав він багато разів, «учити треба селянина і робітника тепер-таки, а вчити можна тільки на ділі… Я йому наказую бути начальником штабу — відмовляється, дурень, а сам того не знає, що для нього ж роблю. Накажу, поставлю, почхає тиждень, а там, дивишся, і запрацює, добре запрацює, ніякий офіцер так не працюватиме!»

Ця лінія — висувати повсюди своїх — була в нього центральна. Тим-то й увесь апарат був у нього такий гнучкий та слухняний: скрізь стояли і командували тільки віддані, свої, мало того, — такі командири, які високо його шанували.

Всі ці особливості чапаевського характеру Кличков розглядів досить швидко, і, розглядівши, тільки більше впевнився, що насамперед треба завоювати в нього авторитет і лише тоді перехрещувати, приборкувати його, спрямовувати на шлях свідомої боротьби, — не тільки сліпої та інстинктивної хоч би й яскравої, героїчної, такої гучної та славної.

Чим же завоювати авторитет? Треба взяти його, Чапаева, в духовний полон. Розбуркати в ньому прагнення до знань, освіти, науки, широких горизонтів — не тільки до бойового життя.

Тут Федір знав про свою перевагу і заздалегідь був певний, що, як тільки вдасться пробудили, — пісня Чапаева, анархіста і партизана, буде відспівана, його поволі, обережно, але вперто можна буде навернути й до інших думок, пробудити інтерес і до інших справ. Віри в свої сили, в свою здібність у Федора було багато.

Чапаєв не такий, як інші;— це правда, його важко буде приборкати, як дикого степового коня, але… і диких коней приборкують!.. «Та чи треба? — поставало питання. — Чи не лишити напризволяще цю гарну, самобутню, таку яскраву постать, лишити зовсім незайманою? Хай виблискує, бравує, міниться, мов коштовний камінь!»

Думка ця у Кличкова була, але вона здалась і смішною, і дитячою на тлі гігантської боротьби.

Чапаєв тепер — як орел із зав'язаними очима, серце трепетне, кров гаряча, пориви чудові й палкі, невгамовна воля, але… нема шляху, він його ясно не знає, не уявляє, не бачить…

І Федір узявся хоч трошки освітити, допомогти йому і вивести на шлях… Хай не вдасться, не вийде, — дарма: спи- ток г— не збиток, однаково гірше від цього не буде.

А коли пощастить — ого! Революції такі люди край як потрібні!

Тільки від'їхали від Александрова-Гая, як у задній ряд відійшли в пам'яті і Сломіхінська, і недавній бій, і всі події цих останніх днів. Вставало нове — те невідоме, величезне діло, за яким поспішали тепер до Самари. Вони ще не уявляли собі всієї страшної небезпеки, яка створилася на колча- ківському фронті, і не були поінформовані про серйозність наших останніх поразок під Уфою. Але й без того ясно було, що недаремно викликають їх так терміново на переговори: підготовляється, мабуть, велике діло, і в цьому ділі їм доведеться відіграти не останню роль.

— Як ви думаете, навіщо? — спитав Кличков.

— У Самару?

— Так.

— Перекидати… На іншому місці потрібні,— впевнено відповів Чапаев.

Точно обидва нічого не знали, гадати даремно не хотіли… розмова урвалася сама собою. Кожен думав собі своє — безкраї невисловлені думи…

Приїхали в перше зустрічне село. Спинилися біля Ради… Селяни, як тільки зачули, що приїхав Чапаев, набилися в хату, товпилися, проштовхувались, жадаючи глянути на уславленого героя. Скоро про приїзд дізналося і все село. На вулиці все закружляло, всі поспішали застати, глянути на нього. Біля ґанку збилася численна юрба: дітлахи, жінки, наповзли навіть сивобороді, сухі, білі діди. Всі з ним віталися, з Чапаєвим, як з хорошим і давнім знайомим, багато хто називав його на ім'я та по батькові. Виявилось, що й тут, як під Самарою, знайшлися старі бійці, що воювали з ним разом у 1918 році. І пливуть, пливуть зворушливі медові усмішки, грають радістю сірі чужі обличчя. Дехто дивиться серйозно і пильно, ніби хочуть надивитися досхочу і відбити навіки в пам'яті своїй образ геройського командира. Деякі жінки стояли в смішному здивуванні, нічого не знаючи і не розуміючи, в чому тут, власне, річ і на кого й чому з такою цікавістю дивляться: побігли мужики до Ради, побігли з ними й вони… Хлопчиська не галасували, як галасують завжди, стояли смирно, терпляче чогось чекали. Та й усі чогось чекали, — хотілось, мабуть, послухати, як Чапаев стане говорити. Окремі, випадково впіймані слова, плигали з уст в уста по юрбі. їх перебріхували, їх переплутували, але гнали далі, далі й далі…

— Сказав би нам що-небудь, товаришу командир, — звернувся до нього голова Ради. — Мужичкам, бачиш, охота послухати розумну мову.

— Що я скажу? — усміхнувся Чапаєв.

— А як там живуть, скажи, навкруги от… Щось та надумай…

Чапаєв комизитись не любив. Охоту послухати у мужиків знав і бачив сам, — чому ж не поговорити?

Поки запрягали коней, він звернувся до селян з промовою. Важко сказати що-небудь про головну тему цієї чапаєв- ської промови, — він повторював найзагальніші місця про революцію, про небезпеку, про голод. Але й ці слова були до вподоби: ще б пак, сам Чапаєв говорить! З напруженою увагою вислухали вони до останнього слова хитромудру, плутану його промову, а коли скінчив — співчутливо похитували головами, пришіптували:

— Оце-то так!

— Ну, аякже!

— Ой і молодець!

— Багато що хорошого сказав, от спасибі, братику. Оце так же спасибі!

Скільки сіл проїжджали — Чапаева знали повсюди, зустрічали його скрізь однаково шанобливо, радісно, подекуди — просто-таки урочисто. Село висипало все подивитися на нього, мужики заходили в розмову, жінки охкали й перешіптувались, хлопчаки довго-довго кричали і бігли за саньми, коли виїздили. Де-не-де виголошував він промови. Ефект і успіх були забезпечені: річ була не в промовах, а в імені Чапаева. Це ім'я мало магічну силу, — воно давало знати, що за промовами, можливо, беззмістовними та незначущими, криються значні, великі діла.

Це дуже дивна властивість людська, але вже завжди так: випадковому і часом дурному слову відомої і уславленої людини завжди надається більшої ваги, ніж безперечно розумному зауваженню якогось блідненького, непомітного «середняка».

На одному з перегонів розговорилися про приватні справи: хто звідки, чим займався, в якому середовищі виріс, — одне слово, на теми безкраї. Федір розповідав про чорне робітниче місто, де народився, дістав перші дитячі враження, зрозумів уперше, що життя — сувора боротьба. Потім — кочове життя, і так аж до самої революції. Коли він закінчив коротеньку автобіографію. Чапаєв почав розповідати про себе. Щоб не забути, Федір у першому ж селі по пам'яті записав чапаєвську повість.

Біографія Чапаева

…Мені Чапаев розповідав про себе, — писав Кличков. — Чи вірити — не знаю. В усякому разі, щодо деяких пунктів бере мене сумнів, наприклад, щодо його родоводу, — надто вже помітно прикрасив. Гадаю, що в цьому місці у нього фантазія, проте перекажу все так, як чув, чому не переказати? Шкоди не бачу, а кому захочеться точно все встановити — хай поблукає по тих місцях, про які говорю, — там збереглися у Чапая і друзі, і родичі. Вони розкажуть, мабуть, чимало про життя і боротьбу степового командира.

— Знаєте, хто я? — спитав мене сьогодні Чапаев, коли сиділи в санях, і очі в нього заблищали наївно і таємничо. — Я народився від дочки казанського губернатора і артиста-ци- гана…,

Я спершу подумав, що він «жартувати зволить», але, почекавши хвилинку і не почувши від мене крику здивування, Чапаев провадив далі:

— Знаю, що повірити важко, а було… все було, як єсть… Він, циган тобто, звів її, матір, та вагітну й покинув — сама, як знаєш. Ну, куди ж бідолашній подітися? Туди-сюди, а матері не обминеш. Мати вдовою вже була. Діда мого, губернатора, на світі тоді не стало… Приїхала ото до матері та тут же під чає пологів і померла. Лишився я, як те цуценя. Куди, думають, сховати такий скарб? Та й придумали. Кличуть ото двірника, а в двірника брат на селі жив, — цьому братові подарували, наче іграшку яку. Живу, росту як усі діти росли. У нього ж своєї сім'ї ціла купа! Поб'ємося, бувало, верещимо — хоч святих винось… Про мале дитинство майже й не памятаю нічого, та, мабуть, і пам'ятати нема чого — воно на селі в усіх однакове. А підріс до дев'ятого року — у люди віддали, і вештався я по цих людях все своє життя. Передусім дали свиней пасти — і я практику на них вимучував: великої худоби зразу не дають. Коли на свинях набив руку, пастухом став справжнім, а з пастухів мене артіль теслярська взяла, свого діла почала вчити… З ними й працював, по нарядах ходив, а потім з теслярів у крамничку попав, до купця… Торгувати вчився, красти пробував, та не вийшло нічого — надто вже не до душі був мені обман… Купець — він чистим живе обманом, а коли обману не буде в купця — жити йому одразу не буде з чого. От я тоді це все і зрозумів, а як зрозумів — нічим тут мене не напоумиш: не хочу та й не хочу — так і пішло… Що тепер я злий проти купця, то все через те, що знаю я його наскрізь, сатану: тут я кращим за Леніна сопіа- лістом буду, бо на практиці всіх купців розглядів і твердо знаю, що відняти у них слід усе, в падлюк, начисто розпатра- ти, жеребців. Плюнув я на торгівлю тоді і подумав собі: що ж, мовляв, робитиму я, сирота? А років було — сімнадцять. Ме- тиКував-метикував та й надумав на Волзі ходити, по містах, на народ усякий подивитися, та як хто живе — дізнатися самому… Купив шарманку знову ж собі… І була тоді зі мною дівчина Настя… «Давай, — кажу, — Насте, по Волзі ходити: я співатиму та шарманку крутитиму, а ти танцюватимеш. Зате все ж і на Волгу ми надивимося й усі міста обійдемо з тобою!» І пішли… В різних місцях, як зима затисне, і подовгу жили з нею; працювати навіть почали, як голодно жилось… Та що тут за робота — так собі послуги… на зимовий час… А як воно по квітневих сходах покотиться, сонечко, як рушить матінка кригу на Каспійське море, — узяли ми голод на оберемок та берегом, усе берегом, бережком… І шарманка грає, жайворонки вгорі свйстять, та Настя тут, та пісня тут… Ех, ти, не забути тебе — не забуду! Ну ж і красунею ти повесні пливеш!

І раптом похилилась Чапаева голова, стих печально веселий голос:

— Багато у квітні сонця, а крім сонця, — пріє квітнем земля… І від прілості тієї не вберіг я її, ластівку… Зів'яла, як листочок зелений. І зосталась порожня моя шарманка… А танцюристку у Вольському на березі поховав… А сам циганові шарманку збув — і лишився я наче зовсім самотній… Так, життя, воно завжди такого підбирає — підібрало й мене: на царську службу роки підійшли… Коли служба підійшла — служити пішов, а служити пішов — війна прийшла… З того ж таки часу і виходу нема з-під рушниці… От воно як…

— Ви були одружені? — питаю Чапая. — Пам'ятаю, ви щось і про дітей…

— А, так… Я це перед війною… Це правда, що одружений був, тільки недовго воно… Як германська стукнула, враз забрали… Приїхав якось додому — недобре говорять про жінку. Я і так і не так: скажи, кажу, як це все воно отак сталося?

«Ні при чому, — каже, — я, Васю, все це лихий поговір людський». Так-то воно так, що лихий поговір, а все ж я між іншим і насправді дізнався, як вона в ганьбі великій ходить. «Ну, що ж, — кажу, — гадюко зелена, хоч і любив я тебе, а йди ж ти, суко, під три вітри, не хочу я більше знати тебе в житті. А дітей беру з собою…» І так уже образа мене взяла! Бо ж два роки не бачив її, а інших щоб молодиць — пальцем не чіпав. Я ніколи цього… Все чекаю, що до неї повернуся, тільки для неї і беріг себе… Ну, як же тут серцем не стривожитись! Приїхав чоловіченько, а вона — от що!

Поїхав я назад, на позицію, та з горя так і лізу, так і лізу під огонь. Один, думаю, кінець, коли в житті нічого не виходить… Усіх «геор'гіїв» чотирьох заслужив, унтером став, у фельдфебелі вийшов, а куля не бере… Вже й ранений був не раз, а все от цілий та цілий… Тільки одна й жила біда: воювати вмів, а грамоти не знаю ніякої. І так уже мені нудно, сором бере, та й заздрість погризла: читають хлопці, пишуть кругом, а я й знати не знаю нічого… Якось, пам'ятаю, «сірим чортом» прапорщик мене вилаяв, а я його як шугну по-росій- ськи у три поверхи, — надто вже лють розібрала… Так усі лички з мене й поздирали, лишився я знову на солдатському споді. Зате грамоти тут навчився: читати й писати, все як єсть завчив. Діло ділом, війна затягується, а от і революція приспіла — женуть мене в Саратов, у гарнізонний полк.

Що ти, думаю, за чортівня? Кругом і розмови розумні, і знають люди, що говорять, що й до чого, чому народ заворушився, а я один того не знаю. Дай у партію вступлю… Одного тямущого чоловіка упросив — він мене до кадетів усе прихиляв, тільки звідти я скоро… есером став: хлопці, бачу, якраз на діло йдуть… Пробував з есерами і на збори їхні ходив — і тут почув анархістів. От воно, думаю, діло де! Люди одразу всього доходять, і утисків притому ж нема ніяких — кожному своя воля… А Керенський організовував тоді добровольців загін, із сербів. Мене командиром ставили. Та я ж його й розвалив, загін той увесь, — проти Керенського сам обернув^ Тоді мене, голубчика, розжалували, в Пугачов од- правили, командиром роти призначили. А часи ж які тоді? У Пугачові раднарком був свій, і головою цього раднаркому був хлопець — ну, одне слово, сцравжній… Я йому чомусь полюбився, видно, та й мені до серця! Як послухаю, аж самому охота розумним жити. Він мене, раднаркомщик, і почав вчити та просвіщати. Відтоді я вже все по-іншому розумію. Та й усю анархізму кинув — сам у більшовики вступив… І книжки пішли в мене інші — читати ж я дуже охочий. В ту війну, як грамоти навчився, лежу в окопах і читаю, все читаю… Хлопці сміятися почнуть: псаломщиком будеш, кажуть, зачитаєшся, а мені й не до сміху. Про Чуркіна-отамана читав, Разіна, Пугачова Емельку, Єрмака Тимофійовича, дістав про Ганнібала, теж читав Гарібальду італійського, самого Наполеона… Я, знаєте, все більше люблю, щоб воювати людина вміла та сама б себе не жаліла, коли треба буває… Всіх я цих знаю. І до того ж інших читав… Тургенева, казали, гарні твори, та не дістав, а в Гоголя все пам'ятаю, і Чичкіна пам'ятаю… Ех, коли б мені та більше підучитися — тут інакше б голова працювати стала. А то що ж, як єсть темний чоловік! Був темний, темний і зостався…

Та ніколи було й учитися мені: на Пугачі, того й жди, козаки наскочать… Як де треба до того ж хліб діставати або бунт який придушити, — завжди мене посилали:

— Тут Чапаєв?

— Тут, — кажу… їжджай.

І більше нічого: вчити мене не треба, знаю сам…

Довів Чапаєв автобіографію аж до Жовтневого перевороту.

Чи все в нього так розказано, як було, — звідки мені знати? Похвастатися любив — цей гріх за ним був, — може і тут що приплів, для красного слівця… Тільки якщо і приплів, то дрібницю якусь

Біографія нібито звичайнісінька, нема в ній нічого визначного, а водночас — придивіться: всі обставини, всі злигодні і події особистого життя його штовхали на невдоволення і протест».

У Федора і ще було дещо приписано, та ми вже спинимося на цьому і міркувань його про Чапаева наводити не будемо. Що в Чапаева за життя було після Жовтня — про це відомостей однакових нема: надто барвиста була ця смуга. Він, як вихор, метався по степу. Його сьогодні бачили в одному селі, а назавтра — за сотню верст звідти…

Козаки тремтіли від самого імені Чапаева, уникали бою з ним, — так були зачаровані його постійними успіхами, перемогами, молодецькими наскоками.

До Самари Їхали чотири дні. Сіл та хуторів по дорозі бачили безліч. І хоч би де вимовлялося ім'я Чапаева, воно всюди справляло однаковий ефект. Сам Чапаєв поводився з надзвичайним апломбом. Був такий випадок: до якогось села під'їхали пізно ввечері, людей на вулицях нема, про Раду спитати нема в кого. Хотіли постукати в хату до кого-небудь, та вилазити неохота на морозі; поїхали прямо на церкву, гадаючи, що знайдуть Раду «там десь, на майдані».

Нарешті трапився прохожий.

— Товаришу, де тут Рада?

— Там он, за яром… — показав він у другий бік.

Повернули, приїхали. Величезна будівля, схожа на сарай,

стара, глуха, дика, та у місці зовсім дикому — за яром, край села, так і видно, що занедбана… Стукали, стукали, насилу відімкнули. Виходить старезний глухий дідок.

— Чого, — каже, — треба, соколики?

— Де черговий? — сердито питає Чапаев.

— А нема нікого… дома всі, тут удень тільки ходють… Нема нікого…

— Покликати негайно голову…

Федір у таких випадках ніколи не протестував проти наполегливості і навіть гостроти поводження: в ті часи особливою чемністю мало чого можна було добитися. Часом бачать, що маруда чоловік, так його і гнуть, щоб затерти, забити, не дати йому нічого… Суворі були часи, суворо тоді і чинити доводилось, коли хотів якесь діло робити, а не теревені точити.

По голову послали — той ще дорогою од вістового дізнався, що викликає його «сам Чапаев». Підходить сторопілий, скидає шапку, вклоняється.

— Це що ж, братику, Рада тобі — свинюшник, чи що? — грізно зустрів його Чапаев. — Куди ти її до чорта в болото викинув — місця тобі нема серед села, га?

— Та народ не дає,— несміливо сказав голова.

— Який народ? Не народ, це куркулі не хочуть, а народ тут ні до чого… Ач ти, поступливий який…

— Та я хотів…

— Що там хотів! — обірвав Чапаев. — Тут робити треба, не хотіти… А владою називаєшся… Завтра ж перевести Раду на майдан, зайняти там будинок добрий і сказати, що Чапаев звелів. Зрозумів?

— Зрозумів, — промовив той.

— їхатиму назад з Самари, гляди, коли застану в цій дірі…

Безсловесний і, видно, нікчемний голова з числа «підставних» заметушився, забігав, шукаючи коней… Навіть і ночувати не стали «в такому селі», вночі ж і подалися.

Приїхали в Самару. З'явилися до Фрунзе. По-товариському покликав він Чапаева і Федора зайти до нього ввечері на квартиру — договоритися як слід про майбутні операції. Прийшли. Фрунзе роз'яснив становище на фронті, говорив про те, як рішуче треба тепер діяти, які потрібні командири згідно з моментом… Коли Чапаев в якихось справах вийшов десь хвилин на п'ять, Фрунзе питає Федора:

— Справа серйозна, товаришу Кличков… Думаю призначити Чапаева начальником дивізії. Що скажете? Я знаю його мало, але чуток про нього — самі знаете… Як він на ділі? Ви з ним хоч трохи та попрацювали…

Федір висловив йому все, що думав, — добре висловився про нього, відтінив тільки незрілість політичну.

— Я й сам тієї ж думки, — сказав Фрунзе. — Чоловік він, безперечно, незвичайний… Користь може дати величезну, тільки от партизанщиною все ще дихає жарко… Ви постарайтеся… Дарма, що гарячий: вони, і гарячі, ручні бувають…

Федір коротко пояснив Фрунзе, що в цьому напрямі якраз і веде свою роботу, що симпатію і довір'я Чапаева вже, безумовно, заслужив і сподівається, що далі зійдеться з ним ще ближче.

Увійшов Чапаєв. Після короткої розмови Фрунзе сповістив його про призначення і сказав, що їхати треба зараз же на Уральськ і там чекати розпоряджень, бо загальний план майбутньої операції все ще досить неясний. Попрощалися. Пішли. Через дві години виїздили з Самари. Перед від'їздом Чапаєв попросив дозволу заїхати у В'язовку — своє рідне село. Фрунзе згодився. Поїхали на В'язовку.

— А хто у вас у В'язовцї? — спитав Федір.

— Всі у В'язовці… Старі там — батько з матір'ю — названі… Двоє хлопців, дівчинка — ці живуть у вдови однієї. У тієї, бачте, двоє своїх, от укупі всі й живуть…

— Знайома хороша?

— Еге ж, хороша знайома… Дуже знайома, — Чапаєв хитро усміхнувся. — Друг у мене помер, а вона зосталася, друг от і заповідав, іцоб була зі мною.

У В'язовці зустріли з великим тріумфом. Голова Ради зразу ж скликав засідання на честь приїзду дорогого гостя. Там Чапаєв говорив свої «промови»… Увечері в Народному домі його імені «місцевими силами» поставили спектакль. Грали страшенно погано, зате старанність виявили колосальну: артистам хотілося заслужити чапаєвську похвалу… Переночували, а вранці — гайда на Уральськ!..

Федорові здалося, що з дітьми Чапаєв поводиться без ніжності; він його про це спитав.

— Правда, — каже, — відтоді, як у мене ця розколина сімейна об'явилась, ніщо мені не любе, і дітей своїх майже за чужих почав вважати…

— А виховувати як же будете?

— Та що ж виховувати: мені от все ніколи, а тут — хто їх знає як, я навіть і не питаю цро це… Посилаю з платні, та й по всьому… 4

— Та платні мало…

— Мало, знаю… до того ж ще за листопад і грудень у мене не одержано… Он де листопад… А тепер березень за половину. Не платять…

— Погане діло… -

— Кожен тепер щось утрачає, товаришу Кличков, кожен, — промовив серйозно Чапаев. — Без цього, мабуть, і революції бути не може: один майно своє втрачає, другий — сім'ю, інший, дивишся, навчання погубить, а ми — ми життя, може, зовсім утратимо.

— Так, — задумався Федір, — може, і життя… А цікаво справді: кінця війні нема… Все нові та нові вороги з усіх боків… І кругом у небезпеці… Ми ось з вами чи довго наїздимося вкупі? Адже близько вже і нові походи…

— І думати не думаю про це, — відмахнувся рукою Чапаев. — Хто його знає, кінець той… Іноді в таку кашу засипався — і виходу, здається, нема ніякого, а, бач, живий. Краще не думати наперед. Я якось до чехів у село помилково заїхав, у 1918 році це було… Своє» думаю, так, своє село, а шоферові що! — він повезе, куди схочеш… Тільки в'їхали — лишенько: чехи! Ну, кажу, Бабаев (шоферові, значить), закручуй, як знаєш, — а в самого кулемет у руках… Крути, кажу, по вулиці, а я стрілятиму… Встигнеш закрутити — врятуємось, а то — згадуй лиш, як звали… Він крутить, а я палю, він крутить, а я палю… Як завернув та як дасть ходу, а кавалеристів тут чоловік п'ятнадцять на нас виїхало, от і почалось навздогін. Обернувся я обличчям назад — курява стіною, не видно нічого, тільки стріляють, чую, на скаку: вони на нас, а я все туди та туди… Обидві стрічки вистріляв… А що, якби лопнула тут шина, що б від мене лишилося?.. Чех за мою голову і тоді нагороду обіцяв: принеси, каже, голову Чапаева, золото дамо… У мене хлопці прочитають ці папірці, сміються з чеха, а якось написали: «Приходьте, мовляв, до Стеньки Разіна в полк, ми вам і без золота віддамо…» Написали, запечатали листа та хлопчакові сільському й дали віднести… У мене багато було всяких пригод.

— І вберігся от… — сказав Федір. — Чим уберігся — чи випадковістю обставин, чи своєю спритністю, хто знає? А, мабуть же, десятки разів на волосинку від смерті був.

— Так-от, — озвався охоче Чапаев, — саме десятки і е, і навіть багато десятків. Я сам усе питаю себе про це: що це я такий живучий, наче навмисно хтось мене оберігає? А іншому, як тільки перша куля полетіла, — раз, і нема людини.

— Ну то що ж, — спитав Федір, — самі от ви все-таки як думаєте: випадковість тут чи інше щось?

— Та ні, де ж випадковість — скрізь голова потрібна… ой як потрібна голова! Адже буває, що всього одну хвилину переждав, і нема тебе, та й не тільки тебе — сто чоловік можна занапастити… Нас, сонних, чех застукав у селі… А я на другому кінці ночував, схопився у-самих штанях та «ура-ура!». А й нема в нас нічого — зброї ніякої, та зраділи хлопці, та як кинулись — зразу відняли в кого що. І не тільки полонених своїх відбили, а й їхніх у полон набрали… Знахідли- вість потрібна, товаришу Кличков, без знахідливості одразу загинеш на війні.»

— А гинути неохота? — пожартував Федір.

— І тут неоднаково, — серйозно відповів Чапаєв. — Ви думаєте, кожній людині життя свого жаль? Та не тільки що, а й один не завжди його любить як слід. Я, приміром, був рядовим, то що мені: уб'ють чи не вб'ють, хіба не все одно мені? Кому я, воша така, потрібен дуже? Таких, як я, народять скільки хочеш. І ясиття свого анітрохи не цінив! Триста кроків — окопи, а я вилізу та й горлаю: на тобі, з'їж… А то й танцювати почну на горбку. Навіть і думки не було про смерть. Потім, дивлюсь, відзначати мене почали — на людину схожий, виходить. І от ви зважте, товаришу Кличков, що чим вище я підіймаюся, тим життя мені дорожче… Не буду перед вами кривитися, прямо скажу — думка про себе складається така, що от не клоп ти, каналія, а людина справжня, і хочеться жити по-справжньому, як слід… Не те, що боязкіший став, а розуму побільшало. Я вже танцювати на окопі тепер не буду: дзуськи, брат, дурно помирати не хочу…

— А в ділі? — спитав Федір.

— У ділі? От вам присягаюся, — палко сказав Чапаєв, — присягаюсь чим хочете, що в ділі боягузом не буду ніколи… Коли в діло — тут усякі інші думки зникають… А ви думали — що?

— Та ні, я нічого не думав, так спитав…

— Чи так воно? Може, в штабі про мене?

Федір не розумів, про що він говорить.

— З полковничками? — вів далі Чапаєв^ і в голосі почувалося ледве стримуване роздратування… — Там, звісно…

— Та ні, серйозно ж кажу вам, — заспокоїв його Кличков, — ні з якими полковничками нічого я не говорив, та й чого мені?

— А то вони наговорять…

— Не люблять? — спита*в Федір.

— Ненависть мають до мене, — повільно і значливо " сказав Чапаєв. — Я телеграми та цидулки їм такі посилав, що в трибунал хотіли… Тільки от війна перешкодила, а то, чого доброго, і під суд підеш. Йому там біля стола сидіти — малина: лізь, каже, на рожен… А я на рожен ніколи тобі не полізу, хоч ти хто хочеш будь… Диви, знайшлися командири… Патронів, коли тобі треба, — то їх нема, а до наказів — ач, бистрі які… Ну, і крив я їх куди попало… Хуліган, кажуть, партизан, що з нього візьмеш…

— ч Та що ж, товаришу Чапаев, — здивувався Федір, — ви думаєте, полковники у нас, чи що, Червоною Армією керують?

— А то що ж?

— Та як що: а Реввійськради, комісари наші, командири червоні?..

— «Реврада», виходить, що нічого й не тямить іноді, а наговорять йому — і вірить…

— Ні, це не те, зовсім не те, — заперечував Федір. — У вас неправильне уявлення про Ревради… Там народ свій сидить, і тямущий народ, ви це даремно…

— А от побачите, як у похід підемо, — тихо відповів Чапаев, але в голосі вже ні впевненості, ні наполегливості не було.

Федір розповідав йому, як організувалися Реввійськради, яке їхнє призначення, які в них функції, яка структура… І бачив, що Чапаев нічого цього не знав, усі ці відомості були для нього справжнім відкриттям… Слухав він надзвичайно уважно, нічого не пропускав, усе запам'ятовував — і запам'ятовував майже буквально: пам'ять у нього була знаменита… Федір завжди дивувався чапаєвській пам'яті: він пам'ятав навіть найменші дрібниці і коли-не-коли та й вкине їх де- небудь у розмову.

Федір любив ці довгі, нескінченні бесіди. Говорив і знав, що зерно падає на добрий грунт. Останнім часом він помічав, що думки його Чапаев іноді видавав за свої — так, у розмові з кимось там стороннім, ніби ненароком. Федір бачив, як той відчув у ньому «знаючу» людину і, мабуть, вирішив, у свою чергу, використати таке товариство. Від питань про управління армією, про техніку, про науку вони перейшли до найболючішого для Чапаева питання: про його неосвіченість. І домовилися, що Федір буде його вчити, як дозволять час і обставини… Наївні люди: вони хотіли вивчати алгебру в пороховому диму! Не довелося вчитися, звичайно, жодного дня, а думки, розмови про це багато разів виникали і згодом; бувало, їдуть на позицію вдвох, заговорять-заговорять і наткнуться на цю тему.

— А ми вчитися хотіли, — скаже Федір.

— Мало що ми хотіли, та не всі наші хотіння здійснювати можна… — скаже Чапаєв з прикрістю, з жалем.

Бачив Федір, як жадібно хапався Чапаєв за всяке нове слово, — а для нього багато-багато було нового! Він цілий рік був у партії, здається, справа щодо релігії ясна, а тут якось Кличков раптом побачив, що Чапаєв… хреститься.

— Що це ти, Василю Івановичу? — звернувся він до Чапаева. — Комуніст господній, та чи при своєму розумі ти?

(Вони вже через два тижні знайомства перейшли на «ти»).

Чапаєв зніяковів, але задерикувато відповів:

— Я вважаю — і комуністові, як він хоче. Ти не віриш — і не вір, а коли я вірю, то тут тобі яка шкода?

— Не мені шкода, я не про себе, — натискав Федір. — Я тобі самому дивуюсь — як ти, комуніст, і в бога вірйти можеш?

— Та, може, я й не вірю.

— А не віриш, чого хрестишся?

— Та так… хочу от… і хрещуся…

— Ну, як же можна… Хіба цим жартують? — умовляв його серйозно Кличков.

Тоді Чапаєв розповів йому історію з часів далекого дитинства, запевняючи, що саме ця історія і дала всьому початок.

— Я хлопчаком був маленьким, — розповідав він, — та й украв одного разу семишник від ікони, — у нас там ікона стояла одна чудотворна… украв і украв… купив кавун та наївся, а як наївся, зразу ж і захворів: аж шість тижнів мучився. Жар пішов, морозить, поносом рознесло, зовсім в. могилу хотів. А мати дізналася, що я той семишник украв, — вже вона кидала-кидала туди… самих гривеників, казала, карбованців на три пішло, та все. молиться-молиться за мене, щоб простила, значить, богородиця… Вимолила — на сьомому тижні встав… Я відтоді все й думаю, що є, мовляв, сила якась, якої остерігатися треба… Я й цупити відтоді перестав, яблука в чужому саду не візьму — все мене страх бере… Під кулями нічого, а тут от боязко… Не можу…

Федір цього разу говорив небагато, а потім частенько підводив розмову до теми про релігію, розповів про її походження, про так званого бога. Більше Чапаєв ніколи не хрестився… Але не тільки хреститися він перестав, а признався якось Федорові, що «справжнім дурнем був доти, доки не розумів, у чому — річ, а як зрозумів — дзуськи, брат: після солодкого не захочеться гіркого…»

Внаслідок цих кількох розмов Чапаєв зовсім інакше став думати про віру, про бога, про церкву, про попів; а втім, попів він ненавидів і раніше, тільки трошечки все-таки і про них боявся думати: все здавалося, що «до бога вони ближчі, ніж ми, хоч і падлюки чималі».

Чим далі, тим більше переконувався Федір, що Чапаева, оцю крем'яну, сувору людину, цього героя-партизана, можна, як дитину, прибрати до рук; з нього, як з воскового, можна робити нові й нові форми — тільки, обережно, вміло треба підходити до цього, знати треба, що «прийме» він, чого відразу не захоче прийняти… Основна площина, на якій можна було його особливо легко вести за собою, це — площина науки: тут він сам охоче, любовно ішов назустріч живим думкам. Та й годі. В усьому іншому — неподатливий, міцний, часом упертий. Умови життя тримали його досі «в чорному тілі», а тепер він побачив, зрозумів, що е нові шляхи, нове всьому пояснення, і став замислюватись над цим новим. Повільно, несміливо й тихо підступав він до заповітної, зачиненої брами, і так само повільно відчинялася вона перед ним, розкриваючи шлях до нового життя.