Онлайн чтение книги Кобзарь
III

Уже, либонь, після покрови Вертався з Дону я та знову (Бо я вже двічі посилав До дівчини за рушниками) Послать і втретє міркував. Та з чумаками та з волами Якраз в неділю на весілля До удовівни причвалав. Пропало! Все добро пропало! Ані щетинки не осталось. Пропав і я; та не в шинку, А на к о б и л і. На віку Всі люде бачать лихо, сину, Але такого, мій єдиний, Такого лютого ніхто, Ніхто і здалека не бачив, Як я, лукавий. А тим часом Просохли очі у вдови. Неначе в бога за дверима, У зятя та в сина Стара собі спочиває, А на Катерину, На дитя своє єдине, Тілько поглядає. А я в шинку з п'яницями Душу пропиваю!.. Та й пропив. Запродав душу, І душу, і тіло; Тіло катові, а душу!.. О боже мій милий! Хотілося б жить на світі, Та ба! Треба вчитись, Ще змалечку треба вчитись, Як на світі жити, А то битимуть, та й дуже!.. Не знаю, мій друже, Чи сатана лихо коїв? Чи я занедужав? Чи то мене злая доля Привела до того,- Таки й досі ще не знаю, Не знаю нічого. Знаю тілько, що тверезий, Бо вже ані вина, Ні меди, ні оковита Не пилися, сину. Отаке-то сподіялось. Вмер батько і мати, Чужі люде поховали… А я, мов проклятий Той Іуда, одринутий І людьми, і богом, Тиняюся, ховаюся, І дійшло до того, Що я вночі, підкравшися, Максимову хату (Бо його Максимом звали, Вдовиного зятя) Запалив. Згоріла хата. А душа проклята Не згоріла. Моя душа! Мій друже, мій брате! Не згоріла, а осталась, Тліє, й досі тліє! І коли вона зотліє, Коли одпочине? Святий знає.