Онлайн чтение книги Чапаєв
XI. НА БЕЛЕБЕЙ

Чапаєвська дивізія йшла швидко вперед, так швидко, що інші частини, відстаючи з важливих і неважливих причин, своєю повільністю руйнували загальний єдиний план комбінованого наступу. Вийшовши далеко вперед і б'ючи в лоб, вона більше гнала, ніж знищувала ворога чи захоплювала в полон. Випробувані в походах бійці дивували своєю витривалістю, своєю невибагливістю, готовністю коли завгодно, в будь- якій обстановці і в будь-якому стані прийняти удар. Були випадки, коли після багатоверстового походу вони падали з ніг від утоми — і раптом зав'язувався бій. Втоми наче не бувало: витримують натиск, самі розвивають наступ, ідуть в атаку, переслідують… Але бувало, й так, що щоденні бої і переходи заморювали до остаточного виснаження. Тоді на першому ж привалі падали і спали, як мертві, часто без належної охорони, одразу засипали всі — і командири, і бійці, і караули. і

Горами, вузькими стежками, бродом переходячи зустрічні річки, — мости ворог висаджував у повітря, відступаючи, — і в дощ, і в грязь, по вранішній росі і у вечірніх туманах, день ситі, два голодні, у благенькому одязі й взутті, з натертими ногами, з хворобами, часто поранені, не залишаючи строю, ішли переможно вони від селища до селища — нестримні, непереможні, терплячі до всього, горді й стійкі в опорі, відважно сміливі і страшні в натиску, наполегливі в переслідуванні. Билися героями, вмирали, як червоні рицарі, попадаючи в полон — мучениками гинули під тортурами та катуваннями! З такою надійною силою не можна було не перемагати — треба було тільки вміти нею керувати. Чапаєв цим хистом керування володів у високій мірі,— саме керування такою масою, в такий момент, у такому її стані, як тоді. Маса була героїчна, але сира; момент був драматичний, і в розпалі боїв багато дечого сходило з рук, прощалося, виправдовувалось винятковістю обстановки. Та маса була як наекзальтована, її стан не переказати словами; той стан, мабуть, неповторний, бо з'явився він внаслідок цілого ряду подій — різних подій, великих і малих, що були колись раніше і що супроводили громадянську війну. Волга назад не потече, причини ці назад не повернуться, і стан, той стан, зародитися не може знову. Будуть нові моменти — і прекрасні і глибокі змістом, але це будуть уже інші.

І Чапаєви були тільки в ті дні — в інші дні Чапаевих не буває і не може бути: його породила та маса, в той момент і в тому своєму стані. Тому він і міг так добре керувати «своєю» дивізією. Як глибоко він був правий, і сам того не розумів, коли називав славну 25-ту — своєю, Чапаєвською дивізією.,

В ньому зібрались і відбились, як у дзеркалі, основні властивості напівпартизанського війська тієї пори — з безмежною відвагою, рішучістю і витривалістю, з неминучою жорстокістю і суворими звичаями. Бійці вважали його втіленням героїзму, хоч, як бачите, нічого поки що особливо героїчного в діях його не було: те, що робив особисто він, робили й багато інших, але що робили ці інші — не знав ніхто, а що робив Чапаев — знали всі, знали докладно, з прикрасами, з легендарними подробицями, з казковими вигадками. Він, Чапаев, у 1918 році був чудовим бійцем, у 1919 році він уже славний був не як боєць, він був героєм-організатором. Але й організатором лише в певному, в умовному розумінні: він терпіти не міг штабів, зараховуючи до штабів цих всі установи, які воювали не багнетом, — чи то відділ постачанні, чи комендатура, чи зв'язок, що завгодно. В його очах — воював і перемагав тільки воїн з гвинтівкою в руках. Штабів не любив він ще й тому, що мало в них розумівся і організувати їх як слід ніколи не вмів; з'являючись у штаб, він більше розпікав, ніж указував, допомагав і роз'яснював.

Організатором він був лише в тому розумінні, що самим собою — улюбленою і високоавторитетною особою — він зв'язував, зливав воєдино свою дивізію, надихав її героїчним духом і палким поривом уперед, надихав її на перемоги, розвивав і зміцнював серед бійців героїчні традиції, і ці традиції— наприклад, «не відступати!» — були священними для бійців. Які-небудь разінці, пугачовці, домашкінці, зберігаючи ці бойові традиції, терпіли неймовірні труднощі, приймали, витримували і в перемогу перетворювали неможливі бої, але назад не йшли: відступати полкові Стеньки Разіна — це значило зганьбити безповоротно своє бойове геройське ім'я!

Як це красиво, але як і невірно, шкідливо, небезпечно!

Бойова гарячка — чапаєвська стихія. Тільки затихло — і він уже мучиться, нервує, нудьгує, сповнений тяжких дум. А з кінця в кінець по фронту ганяти — це його улюблене діло…

Бувало так, що й потреби гострої нема, тоді сам собі знаходив зачіпку і мчав за п'ятдесят, сімдесят, сто верст… Приїде в одну бригаду, а в сусідній дізнаються, що він тут, — дзвонять: «Негайно приїзди, е невідкладна справа…» І скаче Чапаєв туди. «Невідкладної» справи, звичайно, нема ніякої,— друзям-командирам просто хочеться посидіти, поговорити зі своїм вождем. Це саме вони, чапаєвські супутники, виносили і широко рознесли чапаєвські подвиги і чапаєвську славу. Без них він — та й усякий інший в цьому ж роді — ніколи не буде такий уславлений. Для гучної слави завжди буває мало гучних і славних справ — завжди потрібні оповісники, сліпо віддані люди, які вірили б у твою велич, були б нею засліплені, катхнені і в самому вихвалянні тебе знаходили б свою власну радість… Ми завжди схильні дати героєві більше, ніж він має насправді, і, навпаки, не додаємо дечого заслуженому і часом винятковому рядовому.

Вони, чапаєвці, вважали себе щасливими вже через те, що були співучасниками Чапаева (не лякаймося слова «героїзм» — воно має всі права на існування, тільки треба знати, що це за права); проміння слави, що освітлювало його, відблисками падало і на них. В полку Стеньки Разіна було два герої, які в боях утратили ноги: вони повзли на куксах, один сяк-так шкандибав на милицях — і жоден не хотів залишити свій многосл^вний полк, кожний за щастя вважав, коли Чапаєв, приїхавши, скаже до нього хоча б кілька слів. Вони не були тягарем для полку — обидва в боях працювали на кулеметах.

Минуться наші героїчні дні, і не повірять цьому, подумають — казка, а справді ж було так, що двоє безногих бійців- червоноармійців працювали в боях на кулеметах. Був сліпий, невидющий зовсім боєць. Він написав якось через своїх друзів листа до дивізійної газети — цей лист зберігається у нас і досі. Наводимо його тут, хоч і не повністю.

Лист сліпого червоноармійця

«Товаришу редактор. Прошу вмістити в газеті «Известия» фатальну подію, мою пригоду — втечу від уральського козацтва до товаришів більшовиків. Повідомляю в коротких поясненнях, що ми жили між козацтвом і Червоною Армією на Уральській залізничній станції. Старші два брати мої служили на поїздах під час війни козацтва з Червоною Армією. Коли був перший наступ на Уральськ товариша Єрмощенка 20 квітня (за новим стилем 3 травня) на станцію Семиглавий Мар, — 23 квітня, тобто 6 травня, від військового уряду був виданий наказ про мобілізацію селян, як проживающих у місті Уральської області. Брати мої відмовились іти проти Червоної Армії із зброєю в руках; належні мобілізації від козацтва, брати мої рішуче заявили, що ми не підемо проти своїх товаришів більшовиків, за що були розстріляні козаками 23 червня о 12 г. ночі. Я лишився сам, сирота, зовсім без ніякого притулку. Батьки мої померли п'ять років тому, більше нема в мене ніяких родичів ніде. Ще й зовсім сліпий до того, позбавлений зору, після розстрілу моїх братів пішов я до військового уряду просити притулку; військовий уряд мені об'явив, що брати твої не пішли воювати проти Червоної Армії — то й ти йдгі до своїх товаришів більшовиків^ хай вони дадуть тобі притулок. Тоді я їм сказав на відповідь: мабуть, не нап'єтесь ви неповинної крові, кровожерливі звірі,— за що й був посаджений я в тюрму і чекав розстрілу. Просидів 15 днів у тюремному ув'язненні, і мене звільнили. Пробувши я кілька днів під стінами міста без шматка хліба і вирішив іти під захист товаришів більшовиків. І хоч зовсім сліпий, вирішив дістатися я до своїх товаришів або заблудити й загинути де-небудь у степу, аніж жити в козачих руках. Один товариш провів мене потайки від Уральська на дорогу, сказав мені: іди в напрямі отак, щоб сонце світило тобі в спину, таким способом ти можеш вийти в Росію. Попрощалися ми з товаришем, і я рушив у путь. Пройшовши кілька верст, я збився з указаного мені напряму, пішов сам йе знаючи куди. В цей час мені спала на думку смерть моїх братів, лихо, скорбота і горе — випробування, тяжкі муки… Ішов шість днів степом, голодний, холодний, на шостий день моєї подорожі став знемагати на силах, уста мої залиті кров'ю, бо нема хліба, краплини води, нічим заспокоїти страшний голод. Заливаючи путь свою гіркими сльозами. Нема надії на порятунок життя. Тоді я скрикнув голосно: «Любі мої брати! Ви лежите в землі спокійно, а мене покинули на горе. Візьміть мене до себе, припиніть моє страждання, я вмираю з голоду серед степу, хто прийде тут до мене на поміч гірких сліз, ніде нема нікого…» Аж ось чую спереду собаче гавкання і дитячі голоси, і я на слух прийшов, спитав дітей, який це хутір — козачий чи мужичий. Мені сказали, що це хутір мужичий, Красні Тали, за сім верст від козачої грані. Один мужик узяв мене до себе в хату, напоїв, нагодував, заспокоїв мій голод, вранці провів мене в село Малаховку, і тут я вже насилу дістався до Петровської області…»

Далі він розповідає, як добре його прийняли в Радянській Росії, як приголубили, як піклувалися.

«Голова ради Іван Іванович Дєвицин палко вітав мене, був у великій радості і захопленні. Тепер у своїх товаришів більшовиків забув я страждання і вважаю себе в безпеці… Помістили мене в будинку в просторій кімнаті, дали мені м'яку постіль, зняли з мене подерту, брудну білизну, взули, одягли мене в новий, чистий костюм економічний і продовольчий відділи… Живу я справжнім буржуєм, висловлюю велику подяку, глибоке почуття…»

Іде перелік осіб, яким висловлюється подяка, а закінчується лист так:

«Хай живе Всеросійська Радянська Республіка, товариш Ленін, непереможний герой Чапаєв, хай живе волосна Рада, економічний і продовольчий відділ!»

Не лист, а ціла поема. І такий мученик за Радянську владу, сліпий червоноармієць, що шанував подвиги Чапаева, як святиню, був найкращим оповідачем, бандуристом-чапаєвцем, що розповідав бувальщини й небувальщини, що сам вірив своїм вигадкам, бо створював їх сам, прикрашав сам. А хто ж такий сильний, щоб не повірити своїй власній вигадці?

Слава Чапаева гриміла далеко за межами Червоної Армії.

У нас зберігся інший лист якогось радянського працівника з Новоузенська, — прочитайте і побачите, яка безмежно велика була віра у всемогутність Чапаева: його вважали не тільки за вождя-бійця, а й за повноправного хазяїна в тих Місцях, де проходили і воювали полки Чапаєвської дивізії. Надрукований лист на навощеному папері, запакований був старанно, надісланий Чапаеву з нарочним. Якийсь радянський працівник, Тимофій Пантелеймонович Спічкін, скаржиться хіому на несправедливості новоузенські, просить допомогти, тільки в Чапаева сподівається знайти швидке і справедливе розв'язання питання. Він пише:

«Терміново

Дивізійному командирові Василю Івановичу товаришу Чапаеву

Голови Новоузенської ради народних суддів Тимофія Пантелеймоновича Спічкіна

Кричуща скарга

Прошу Вас, товаришу Чапаєв, звернути на цю скаргу особливу геройську увагу. Мене знають другий рік Уральського фронту за чесного радянського працівника, але лихі люди, новоузенські злодії і злочинці, намагаються мене заплямувати і зробити божевільним, щоб моїм заявам на злодіїв не надавати значення… Справа така: 16 злодіїв украли… (іде перелік прізвищ, хто скільки крав). Коли я, Спічкін, заявив про цю крадіжку в Самару, то 14 злодіїв, які лишилися незаарештовані (двох заарештовано), заявили, що Спічкін божевільний, і дали, щоб лікарі Спічкіна оглянули. Лікарі визнали мене розумово здоровим. Тоді 14 новоузенських злодіїв- ґрабіжників сказали: «Ми вам не віримо»—і відправляють мене в Самару в губвиконком, для огляду через лікарів-психіатрів. Але, беручи до уваги, що тепер уся правда і справедливість на фронті у героїв і червоноармійців, подібних як Ви, товаришу Чапаєв, я, Спічкін, Вас терміново прошу зробити потрібне розпорядження, допомогти в Новоузенську заарештувати всіх згаданих 14 злодіїв, відіслати їх у Самару для віддання під суд ревтрибуналу, і за це Вам населення скаже велике спасибі, бо в думці народній ім'я Ваше славне як самовідданого героя і стійкого оборонця республіки і свобод. Я на Вас цілком покладаюся, товаришу Чапаєв. Захистіть мене від 16 новоузенських злодіїв-грабіжників.

ТИМОФІЙ СПІЧКІН

25 квітня 1919 року»

У «додатку» до цієї справи Спічкін указує Чапаеву, де і як «розкопати» весь матеріал, закінчуючи такими словами:

«Я прошу негайно заарештувати без ніякого вагання всіх, що лишилися… злодіїв і повторюю… Ваше славне ім'я буде ще славніше за такий захист населення від мародерів-злодіїв і визволення населення від цих брудних павуків-мікробів».

Не менш блискучою є спічкінська «заява», що була, мабуть, наслідком гонінь на нього чотирнадцяти «павуків-мікробів».

«Ви, товаришу Чапаев, визнаний герой всенародно, і славне Ваше ім'я гримить повсюди — Вас згадують навіть діти. Я, Спічкін, визнаний герой, але не в військовій справі, а в справі цивільній. У мене також є великі пориви до слави і доблестей. Прошу Вас цьому вірити! Ви переконаетесь у цьому на ділі. Я, Спічкін, жива вогняна енергія і жива праця. Вважав би за щастя бачити Вас особисто, а Вам цознайомитися зі мною, Спічкіним. Бувши з природи людиною кришталевої чесності, люблячи народ, за який віддав душу (що можу переказати Вам особисто про свої великі подвиги), я бажав би негайно стати Вашою правою рукою і свою вогняну енергію віддавати для Вашої військової справи, для відбиття ненависного бандита — Колчака. Прошу Вас негайно прийняти мене до лав Червоної Армії добровольцем, у славний Ваш полк імені Стеньки Разіна.

Голова Новоузенської ради народних суддів.

ТИМОФІЙ СПІЧКІН»

І «кричуща скарга», і «заява» Спічкіна повні суперечностей, неточності і справді-таки справляють враження гарячкового маячення, але все, висловлене тут, згущено, — в іншій формі, іншими словами на кожному кроці повторювалося в чапаєвській практиці. І характерно, що він, Чапаев, ніколи не відмовлявся втручатися в такі справи; навпаки, любив. розібрати все сам, докопатися до дна, вивести різних негідників та дурисвітів на чисту воду. Ці листи прийшли в самий розпал наступу, і тому ходу їм він не міг дати ні найменшого, але турбувався, пам'ятав довго, весь час хотів побувати там, на місці, і розібрати. Обмежився тільки грізним листом, де метав «на винних» грім і блискавку. Та ба! Ці «чотирнадцять павуків-мікробів» без будь-якого розслідування, заочно, вже були для Чапаева безперечними падлюками. Вірив він усьому з надзвичайною легкістю, хоч з такою ж легкістю в усьому і зневірявся — в усьому, але тільки не в справах і питаннях військових: тут якраз навпаки — нічому не вірив, а працював виключно «своїм розумом».

Коли подумаєш, чи мав він, Чапаев, якісь особливі, «надлюдські» властивості, що дали йому невмирущу славу героя, — бачиш, що властивості у нього були цілком звичайні, цілком «людські»; багатьох цінних властивостей навіть і зовсім не було, а ті, що були, відзначалися тільки дивною якоюсь свіжістю, чіткістю й гостротою. Він властивостями своїми вмів володіти чудово: породжений сирою, напівпартязанською селянською масою, він її наелектризовував до краю, насичував її тим змістом, якого хотіла й вимагала вона сама, — і в центрі ставив себе!

Чапаєвську славу породили не так його героїчні діла, як самі люди, що його отрчували. Цим нітрохи не зменшується колосальна роль, яку відіграв і сам Чапаев як особа в громадянській війні, проте слід знати і пам'ятати, що навколо імені кожного з героїв завжди більше легендарного, ніж історично реального. Але спитають: чому саме про нього, про Чапаева, створювались ці легенди, чому саме його ім'я користувалось такою популярністю?

Та тому, що він повніше за багатьох інших втілив у собі сиру і геройську масу «своїх» бійців. До душі припав їм своїми вчинками. Мав у собі якості цієї маси, які вона особливо цінувала й шанувала, — особисту мужність, завзяття, відвагу й рішучість. Часто цих якостей було в нього не більше, а навіть менше, ніж у інших, але так уже вмів обставити він свої вчинки і так йому допомагали це робити свої, близькі люди, що внаслідок від вчинків його незмінно виходив аромат богатирства й чудесності. Багато хто був і хоробріший за нього, і розумніший, і талановитіший в справі керівництва загонами, свідоміший політично, але імена цих «багатьох» забуті, а Чапаев живе і довго-довго житиме в народі, бо він — корінний син цього середовища, який до того ж дивно поєднував у собі те, що було розкидане по інших індивідуальностях його соратників, по інших характерах.

Нема потреби описувати операцію за операцією, нема потреби говорити багато про оперативні накази, їхню цінність і помилки, про успіхи наші і про поразки. Про це скажуть ті, хто дасть спеціальні воєнні нариси. Ми ж у нарисі своєму нітрохи не претендуємо на повноту викладу подій, на їхню точну послідовність, точність дат, місць, імен… Ми даємо тільки зарисовки побуту, породженого тією порою і для тієї пори характерного. От хоча б і тепер, на шляху до Белебея, не станемо стежити, як розгортались суто воєнні операції, а наведемо всього дві-три побутові картини того часу.

За Бугурусланом, від селища Дмитровськоґо на Татарський Кондиз, ішла сизовська бригада. Тут були жорстокі бої. Віддавши Бугуруслан, ворог все ще не хотів повірити, що разом з цим містом він утратив і свою ініціативу, що кінець настав його переможному походові, що тепер його будуть гнати, а він — оборонятися, відступати… Напружив він сили, зустрів міцними ударами натиск червоних полків. Та вже пізно, — могутній дух упевненості в перемозі відлетів од білих армій, примчав до червоноармійців, дав їм бадьорість, заразив їх тією невтомністю і відвагою, які живі тільки при впевненості в "перемозі.

Момент переходу ініціативи з однієї сторони на другу завжди дуже знаменний і яскравий — не помітить його тільки сліпий. Одна сторона раптом затьмариться, опуститься і обм'якне, тоді як друга наче наллється живлющою таємничою вологою, стане дибки, наїжиться, заблищить, стане грізною і прекрасною в своїй несподіваній величі. Приходить такий момент, коли в меркнучій армії щось до такої міри розслабне, так вихворіє, стане безкровним і млявим, що їй Лишається один кінець — умерти. Внутрішній довгий, виснажливий процес виходить назовні і кінчається смертю. Такого приреченого на неминучу смерть, але все ще живого покійника являла собою в бугурусланські дні ще так недавно могутня, непереможна армія білого адмірала. Історія вже тоді поклала суворою рукою ганебну печать безславної смерті на її низький, злочинний лоб.

А Червона Армія, така пружна і стисла, так помітно оновлена свіжими струмками фабрик і заводів, професійних спілок, партійних осередків, — вона була в ті дні подібна до світового богатиря, який прокинувся і все візьме, всіх переможе, перед яким згине чорна сила.

Цим настроєм була сповнена і Чапаєвська дивізія, з цим настроєм сизовська бригада била ворога під Руським і Татарським Кондизами.

У штаб бригади приїхав Фрунзе, ознайомився швидко з обстановкою, розпитав про успішні останні бої Сизова і тут же, в хатинці", написав подячний наказ.

Це ще вище піднесло переможний дух бійців, а сам Сизов, підбадьорений похвалою, поклявся новими успіхами, новими перемогами.

— Ну, коли так, — сказав Чапаєв, — клятву марно не давай. Бачиш оці гори? — І він з вікна показав Сизову кудись невиразно вперед, не називаючи ні місця, ні річок, ні селищ. — Бери їх, і от тобі моє слово честі: подарую свою срібну шаблю!

— Гаразд! — засміявся Сизов.

А днів за три після цих урочистих обіцянок вони мало не пострілялися. Федір Кличков, сильно застуджений, лежав тоді в ліжку і замість себе з Чапаєвим відпускав їздити по фронту помічника свого Крайнюкова. І от на третьому ж виїзді сталася ця сама історія, але хворому Кличкову про неї нічого не розповідали — до нього долітали лише якісь глухі чутки. Чапаев теж мовчав і похмуро ухилявся від розмови, коли звертали до цієї теми. Зате Сизов розповів усе охоче й докладно, коли Федір, одужавши, приїхав до нього в штаб.

— Помилка, товаришу Кличков, суща помилка, — розповідав він Федорові.— Обидва ми трохи не доглянули за собою… дурниця… словом, і розповідати про це не варто було б, та гаразд, сам люблю ці дурниці згадувати… Адже він який — огонь! Що з нього візьмеш? Запалить та, того й жди, сам згорить… Доглядати треба, а тебе не було в той час… Ця мила людина, заступник, сміється, а в суперечку з ним не заходить, ну, і не кожного він слухає, Чапаев. Всьому так бути, значить, і треба було, щоб. ми покуражилися, — тільки біди від цього аж ніякої!.. Як зараз пам'ятаю — стомився я, аж ноги крутить!.. Несила терпіти… Дай, думаю, засну, може, пройде… Як гепнувся — от був і нема! Васька — хлопчисько, — ну, віртовий у мене, пам'ятаєш, шахраюватий такий, — хатинку в татарина розшукав: мала, брудна, та й нема нічого, одна лавка біля стіни. Ткнувся я на лавку — сплю непробудним. А перед сном я Васькові наказав: «Ти, — кажу, — шельмо, щоб курка на ранок була готова. Зрозумів?» — «Зрозумів», — каже. І чортзна-що мені тоді й снилося… Нібито самого Колчака замість курки виделкою колупаю. Я його колупну, а він нахилиться… я його колупну, а він припаде та ще, собака, поверне голову і сміється… Така мене лють узяла — як трісну його виделкою по макітрі, а шабля пополам, наче, виходить, і ударив я шаблею, а не виделкою. Схопив уламок, штрикаю, штрикаю йому в голову, а замість голови — телеграфний стовп, і одна по одній, як галченята, на юзі буковки вискакують. Я розумію, що це мені наказ дає Чапаев, а з наказом я не згоден був. Розбий, каже, а переслідувати буде інша бригада! Іди ти, думаю, сам знаєш куди: повинен я буду за кров помститися чи ні? Хто мені за сто чоловік заплатить, яких я на горі поклав? Кургін, кричу, наказ пиши… У Кургіна завжди папір в руці і олівець за вухом. Летить щодуху. Я й озирнутися не встиг, а він уже заголовок нашкрябав. Скажи, говорю, в наказі: як тільки зіб'ють ворога, — бити його треба і гнати п'ятнадцять верст! Зрозумів? Як же, каже, зрозумів. Вони з Ваською все розуміли у мене з голосу та вже й варті були один одного. Знаю, що дістанеться мені від Чапаева, а що ти робитимеш, коли він таку діру пробив? Я викликав його до проводу, пояснити все хотів, поговорити, а. цей негідник Плешков — адже він начальником штабу в дивізії був — навіть і не покликав Чапаева: наказ, каже, дано, і розмов бути ні про що не може… Що ж тоді, думаю: не може — то й не може, а в мене своя голова на плечах. Наказ Курга змайстрував, я його підписав — заграла музика… Тільки знаю, що добре не буде, — не любить Чапаєв, коли в нього накази переробляються. Спав я, спав, бачив усякі сни та як схоплюся раптом на лавці… Бачиш, ще й сонце майже не зійшло, розвидняється… А Чапаєв уже тут як тут — не втерпів, цілу ніч скакав:

— Ти що, — каже, — сволота?

— Я не сволота, товаришу Чапаєв, — кажу, — ви це обережніше…

Він за револьвер. «Застрелю!»—верещить. Та тільки до кобури, а я свій уже вийняв і доповідаю: у мене куля дослана — давай стукнемось…

— Геть з комбригів! — кричить. — Я тебе зараз же з посади зніму… Пиши рапорт — Михайлов буде заступати. Михайлова замість тебе, а сам геть, геть! Це що за командир! Я кажу — стій, а вони бігти п'ятнадцять верст. Це що, що це таке, га? Це командир бригади, га?

Уже "так хрестив, так хрестив, а револьвера, одначе, не вийняв, та й я свій сховав… Говорити тут нема чого. Курга, кричу, наказ пиши!.. Та й написав усе як слід.

— Чотирьох гінців негайно…

Підскакали.

— От пакети Михайлову, шкварте, та швидко мені!

Тільки й бачили, полетіли… Сидимо — мовчимо… Буря минула, слова всі були сказані. Я на лавці сиджу, а Чапаеву сісти ніде — стоїть біля стінки… Очі сині, люті стали, так і блискають. Нічого, мовляв, прохолонеш, голубе, притихнеш… а в цей момент, бач, Васька голову в двері висунув і пищить:

— Так що курка зовсім готова…

Лаятись — лаятися, а запросити треба.

— Товаришу Чапаєв, будь ласка, — кажу, — курку їсти в садок. — Там садочок був такий невеличкий.

— Гаразд, — каже.

Хоч, чую, голос і непривітний, а вже злоби й нема. За-, сміявся б, може, та соромно…

Вийшли в садочок, посідали, мовчимо.

— Сизов, — каже, — спини гінців.

— Не можна їх, товаришу Чапаев, спинити, — відповідаю. — Як же їх спиниш, коли полетіли?

— А вирядити кращих, — кричить і знову збагровів.

— Нема кращих — вони найкращі…

— А ти ще кращих, щонайкращих пошли! Не розумієш, чи що, про що я кажу?

Як же не розуміти — усе зрозуміло. А сам собі мовчу: дай, мовляв, ущипну його, бо чого ж сволотою лається?

— Чого, — кажу, — сволотою лаєшся? Я своє самолюбство маю. Винен, то суди, в трибунал віддай, розстріляють нехай, а лаятися сволотою не смій…

— Я зопалу, — каже, — а ти не все… теє…

Ну, ще посідали — тепер шестеро.

Як рвонули — мов птахи! За'годину всі повернулись — тих пострілами спинили…

Тут же всі накази ці дерти, рвати — кинули…

— Не чіпай, — каже, — свого наказу, хай женуть, накази скасовувати не треба… А я й сам зміню, що треба…

Оце й кінець, більше нема нічого. Як з'їли курку, — жодного слова поганого один одному не сказали… У нас, товаришу Кличков, і все так, — закінчив Сизов. — Галасуємо-галасуємо, а тоді чай сядемо пити та розмови розводити…

— Ну, й усе? — спитав, усміхнувшись, Федір.

— А що ж іще? — вискалився Сизов. — Тільки по дорозі назад, коли я діло все зробив, — і гори забрав, і в полон нагнав отих, що в* дивізію цими днями переправив, — їде знову..

— Здоров, — каже, — Сизов! — А сам сміється, веселий…

— Здрастуй, — кажу, — Чапаев. Як твоє здоров'я?

Нічого не відповів, підступив до мене, обняв, поцілував

тричі. ч

— На от, бери, — каже, — завоював ти її у мене.

Зняв срібну шаблю, перекинув мені На плече, стоїть і мовчить. А мені його, голого, аж жаль стало, — чорну дістав свою: на, мовляв, і мене пам'ятай!

Адже коли вже пообіцяє — слова додержить, ти сам його знаєш…

На цьому розмова урвалася, — Сизова покликали до телефону, чогось просили з полку. Та Федір і сам не відновлював розмови, видно, все було сказане, що сталося тоді. Нічого серйозного. Нічого особливого. А тим часом під гарячу руку

могли натворити купу всяких ускладнень. Нянька тут потрібна була постійна і невсипущо пильна: як тільки вона одвернулась, — вже так і знай, переламають ноги собі й іншим!

З боєм ввійшов у Трифоновку і на. відпочинок розмістився 220-й полк. Коли червоноармійці зайшли до крайньої хати, їх вразила там безліч кривавих плям на підлозі. Зацікавились, почали розпитувати хазяїна, — той мовчить, затявся, нічого не розповідає. Тоді йому пообіцяли під слово честі цілковиту безкарність, самі ж червоноармійці взялися і просити «в разі чого» свого командира й комісара, аби тільки розповів по щирості, як і що тут було. Селянин, нічого не кажучи, повів їх у повітку і там на купі гною, трохи розкидавши зверху, показав на щось закривавлене, безформне, брудно- багрове: «Ось!» Бійці перезирнулися здивовано, підійшли ближче і в цій безформній, залитій кров'ю масі впізнали людські тіла. Зараз же багнетами, ножами, руками розкидали гній і витягли два теплих трупи: червоноармійці.

Раптом один з трупів поворухнув рукою — хлопці здригнулися, інстинктивно подалися назад, кинули його знову на гній… і побачили, як за рукою зігнулася нога, розігнулася, зігнулася знову… Задрижала повіка, трохи розплющилось око з-під чорних налитих мішків, але мертвотний, олов'яний блиск свідчив про те, що мислі вже не було… Вість про страшну знахідку облетіла весь полк. Бійці збіглися дивитися, але ніхто не знав, у чому річ, всі губилися в здогадах і припущеннях. Селянинові вчинили допит. Він не опирався, розповів усе, як було.

Двоє червоноармійців, кашовари Інтернаціонального полку, помилково попали сюди кілька годин тому, прийнявши Трифоновку, захоплену білими, за якесь інше село, де були свої. Під'їхали вони до хати, питаються, де тут розшукати господарську частину. З хати повискакували козаки, з криком накинулися на сторопілих кашоварів, стягли на землю і зараз же погнали в хату. Спершу допитували: куди вони і звідки, питали, де й які стоять частини, скільки в кожній частині народу. Обіцяли червоноармійцям цілковите помилування, коли ті говоритимуть правду. Так чи ні, але кашовари щось їм говорили. Козаки слухали, записували, розпитували далі. Все це тривало хвилин десять.

— Більше нічого не знаєте? — спитав один з козаків.

— Нічого, — відповіли полонені.

— А що це у вас отут на шапці, зірка? Радянська влада сидить? Бач, поначіпляли…

Червоноармійці стояли мовчки, мабуть, почували щось недобре. Серед присутніх настрій швидко змінився. Поки допитували — не глумилися, а тепер, як дійшли до зірки, і лаятись почали, і загрожувати, одного ткнули в бік.

— Кашу варив?

— Варив, — тихо відповів кашовар.

— Більшовиків годував?

— Усіх годував, — ще тихше відповів той.

— Усіх?! — схопився козак… — Знаємо, як усіх ви годували, падлюки! Все зруйнували, скрізь напаскудили…

Він вилаявся гидко, розмахнувся і вдарив червоноармій- ця по обличчю. Линула з носа кров… Тільки того й чекали, як сигналу: удар по обличчю розв'язав усім руки, кров миттю викликала дику, шалену, кровожерливу лють. Схопившись з місця, козаки почали бити червоноармійців чим попало, збили з ніг, топтали, плювали…

Нарешті, один негідник вигадав диявольську кару. Нещасних підняли з підлоги, посадили на стільці, прив'язали мотузками і почали вирізати біля шиї шматок за шматком смужки кривавого тіла. Виріжуть — посиплють сіллю, виріжуть — і посиплють… Від нестерпного болю страшенно кричали збожеволілі червоноармійці, але крики їхні тільки розпалювали осатанілих звірів. Так мучили кілька хвилин: різали і солили. Потім хтось ткнув у груди багнетом, за ним другий… Але їх спинили: можеш заколоти на смерть, мало помучився!.. Одного все-таки закололи. Другий ледве дихав — оце він тепер конав перед полком…

Коли з Трифоновки кілька годин тому почали білі спішно тікати, двох закатованих кашоварів відтягли і сховали в купі гною.

І вся історія…

Мовчки й похмуро вислухав полк цю жахливу повість. Закатованих поклали на видноті і, зробивши все необхідне, зібралися ховати, віддаючи останню шану.

В ці хвилини приїхали Федір з Чапаєвим. Вони, як тільки дізналися про подію, зібрали бійців і в коротких словах роз'яснили їм усю безглуздість подібної жорстокості, попереджаючи, щоб щодо полонених не було суворої помсти.

Але великий був гнів червоноармійців, обуренню не було краю. Закатованих опустили в землю, дали три залпи, розійшлися… В ранковому бою жодного з полонених не довели до штабу полку. Ніякі промови, ніякі запевнення не стримають у бою від помсти: за кров там платять тільки кров'ю!..

Навіть і на собі Федір відчув далекий, але безсумнівний вплив цієї історії: він другого дня підписав перший смертний вирок білому офіцерові. Про випадок цей, мабуть, варто розказати.

Вийшло це так.

Приїхали в Руеький Кондиз до Сизова. Він у ранковій атаці захопив сьогодні чоловік вісімдесят полонених. Варти коло них майже ніякої. „

— Будьте певні, не втечуть, дрючком їх не заженеш тепер до Колчака! Раді-радісінькі, що в полон потрапили!

— Що, Сизов, знову? — спитав Федір, мотнувши головою в бік полонених.

— Так точно, — усміхнувся той. — Я їх хотів був трохи багнетом помацати, а вони — вай-вай-вай, у полон, кажуть, хочемо, не чіпай, христа ради. Ну, і загнали.

— А офіцери?

— І офіцери були… Та не схотіли в полон іти, кажуть, невесело в нас…

Сизов значливо глянув на Федора, і той більше не розпитував.

— А може, і ще є?

і Може, та мовчать щось.

— А солдати хіба не виказують?

— Бачте, — пояснив Сизов, — солдати тут у них переплуталися з різних частин, не знають один одного, поповнення якісь приспіли…

— Ану лиш, — звернувся Федір, — спробуймо разом… Тільки наперед я хочу з полоненими поговорити — так, про всячину, про все потроху.

Коли Федір почав говорити, багато хто слухав не тільки з увагою й інтересом — мало того, слухали просто з недовір'ям, з подивом, що відбивався у виразі облич, у розгублено застиглих поглядах. Було ясно: багато дечого чують вони оце вперше, зовсім того й не знали, не припускали того, про що тепер оповідав їм Кличков.

— От я вам тепер усе пояснив, — закінчував Федір. — Без перебільшення, без обману, начисто виклав усю нашу правду, а далі розбирайтеся самі, як знаєте… що вам дороге і близьке: чи те, що бачили і чогр не бачили ви в Колчака, чи те, про що я вам тепер говорив. Але знайте, що нам. потрібні лише сміливі, справжні і свідомі оборонці Радянської влади, тільки такі, на яких можна було б завжди покластися. Подумайте. І як хто надумає боротися разом з нами — заявляй: ми ніколи не відштовхуємо таких, як ви, що обманом попали до Колчака…

Він скінчив. Посипались запитання і політичні, і військові, і щодо вступу в Червону Армію… До речі, з них бійцями вступило більше як половина, і потім Сизову ніколи не доводилось каятися, що влив їх у свої славні полки.

Вишукували в дві шеренги. Кличков обходив, оглядав, як одягнені і взуті, ставив окремі запитання. Деякі обличчя спиняли на собі увагу, видно було, що це не робітники, не прості селянські хлопці; їх одводили вбік і потім у штабі додатково й докладно встановлювали, хто вони такі. Один особливо викликав сумнів… Дивиться нахабно, зухвало, стоїть і злорадно посміхається всій процедурі огляду й опиту, ніби хоче сказати: «Ех ви, сірі чорти, не вам нас опитувати!»

Одягнений він був наполовину як простий солдат, але й тут виникло підозріння: штани і чоботи чудові, а сорочка погана, подерта, з усього видно — з чужого плеча; на його* випещене гладке тіло вона ледве налазила, а комір і зовсім не сходився на здоровенній яскраво-червоній шиї, що скидалася на свиняче стегно. На голові звичайний солдатський кашкет — знову видно, що чужий; не пристав до лиця, та зовсім його і носити не може. Не почувається в ньому простий солдат.

Федір спочатку пройшов мимо, не сказавши ні слова, а йдучи назад, спинився і в упор, несподівано спитав:

— Адже ви — офіцер, так?

— Я не… ні, я рядовий, — заспішив і збентежився той. — А чому ви так думаєте?

— Та так, я знаю вас, — схитрував Кличков.

— Мене знаєте? Звідки? — здивувався той.

— Знаю, — пустив собі під носа Федір. — Але от що: нам тут спогадами не займатися. Я вас ще раз питаю: офіцер ви чи ні?

— Ще раз відповідаю, — випростався той і задер високо голову, — я не офіцер…

— Ну, гаразд, нарікайте на себе…

Федір вивів його вперед, разом з ним вивів ще кілька чоловік і з усією групою пішов уздовж рядів, але перед тим звернувся до колчаківських солдатів з короткою і палкою промовою, розповівши, яку роль відіграє біле офіцерство в бо- ротьбі трудящих проти своїх ворогів і як це біле офіцерство треба знищувати, раз воно одверто йде проти Радянської влади.

Пішов уздовж рядів, показуючи групу, питав — чи не впізнає хто в цих особах офіцерів. Вгодованого пана пізнало відразу кілька чоловік, коли з нього зняли кашкет.

— Як же, знаємо, офіцер безпремінно…

І вони назвали частину, якою він командував.

— Тільки його й бачили два дні,— а як же не впізнати… Він комір допіру підняв, а кашкет, значить, опустив, — і не вгледиш. А тепер — як же його не впізнати? Він і єсть…

Солдати «впізнавали» з явним задоволенням. Усього того разу впізнали кількох чоловік, але з офіцерів був тільки цей один, а то все чиновники, службовці різні, адміністрація…

— Ну, що ж? — обернувся тепер до нього Федір.

Той дивився в землю і вперто мовчав.

— Правду солдати кажуть? — ще раз спитав Федір.

— Так, правду. Ну, й що з того? — І він, певно, зрозумівши серйозність становища, вирішив поводитися з тим же зарозумілим нахабством, як і на першому допиті, коли обманював.

— То я ж вас питав… і попереджав…

— А я не хотів, — відрубав офіцер.

Федір подумав був зараз же одіслати його разом з групою чиновників у штаб, але згадав, що ще не робили трусу.

— Ану лишень розпорядіться обшукати, — звернувся він до Сизова, що стояв тут же і мовчав.

— Та чого ж розпоряджатись, — зірвався той, — я сам… — І він почав мацати по кишенях. Витяг різні дрібниці.

— Більше нічого нема?

— Нічого.

— А може, ще що? — спитав Сизов.

— Сказав — значить нема, — грубо увірвав офіцер.

Цей його зарозумілий, презирливий і зухвалий тон дратував неймовірно. Сизов витяг якогось листа, розгорнув, передав Федорові, і той дізнався з нього, що офіцер — колишній семінарист, попівський син і більше як рік бореться проти Радянської влади. Лист, видимо, від нареченої. Пише вона з ближнього міста, звідки недавно вигнали білих. «Відступають білі ненадовго… — говорилося там, — терпи… від червоних нам життя немає ніякого… Хай тебе береже господь, та й сам бережи себе, щоб помстйтися на більшовиках…»

Кров ударила Федорові в голову.

— Годі! Ведіть! — скрикнув він.

— Розстріляти? — в упор і з якоюсь моторошною простотою спитав його Сизов.

— Так, так, ведіть…

Офіцера повели. Через дві хвилини розітнувся залп — його розстріляли.

Іншим разом Федір вчинив би, мабуть, інакше, а тут не виходили з пам'яті два трупи замучених червоноармійців з

вирізаними шматками м'яса, з просоленими глибокими ранами…

Потім — ця впертість, нахабно задерикуватий офіцерський тон і, нарешті, лист нареченої, що малював з безсумнівною точністю і обличчя офіцера-нареченого…

Кличков був неспокійний, цілий день настроєний тривожно й похмуро, не усміхався, не жартував, говорив мало і неохоче, старався весь час лишитися сам… Але тільки перший день, а на ранок — наче нічого й не було. Та й дивно було б на фронті довго мучитися цими переживаннями, коли день у день, кожну годину бачиш разючі, жахливі картини, де не один, а десятки, сотні, тисячі стають жертвами…

Криваві сліди війни: пошматовані трупи, понівечені тіла, спалені села, жителі, викинуті й умираючі з голоду, — ці криваві сліди, якими і до яких знову і знову йде армія, не дадуть вони довго мучитися тільки однією з тисячі жахливих картин війни! Вони заслоняють її іншими. Так було і з Федором: він уже на ранок згадував спокійно, що вчора тільки вперше наказав розстріляти людину…

— Тобі дивно! — сміявся Чапаев. — А побув би ти з нами в 1918 році… Як же ти там без розстрілу будеш? Захопив офіцерів у полон, а стерегти їх нікому, кожен боєць на обліку — в атаку треба, а не на конвой. Всю пачку так і порішиш… Та все одно, — вони нас милували, чи що? Еге, батечку?

— А перший свій вирок, Чапаев, пам'ятаєш?

— Ну, може і не найперший, а знаю, що важко було… Тут завжди важко починати, а потім звикаєш…

— До чого? Убивати?

— Еге, — просто відповів Чапаев, — убивати. От, приміром, приїде кавалерист із школи там якоїсь. Він тобі і так і сяк рубає… Ну, повітря ловко рубає, падлюка, дуже ловко, а як людину розітнути треба — де і вся вченість поділася: разок, другий — сама. каша… А потім — нічого. Завжди вперше не теє…

Говорив Федір і з іншими загартованими, старими бійцями. В один голос запевняли його, що хоч би яким там способом — чи заколоти, чи зарубати, чи наказ дати про розстріл, або розстріляти самому — з будь-якими нервами, з будь-яким серцем уперше боязко почуває себе людина, ніяково і покаянно, зате потім, а надто на війні, де весь час пахне кров'ю, чутливість у цьому напрямі притуплюється, і знищення ворога — в будь-якій формі — має характер майже механічний.

— Стьопкін-от, вістовий у мене, — звернувся Сизов до Федора, — він же теж розстріляний, я сам і наказ дав про нього.

— Тобто як розстріляний? — здивувався Федір.

— Так-от…

І Сизов розповів, як на Уральському фронті того й справді мало не розстріляли.

— Він на кулеметі сидів, — розповідав Сизов. — Та й хлопець, як усі, з довір'ям був. А в станиці якійсь ведуть, дивлюсь, молодичку, мовляв, зґвалтував. Стривай-но, хлопці, чи правда, ану, давайте молодицю сюди на допит, а ти, Стьоп- кін, лишайся, разом допитувати буду. Сидить Стьопкін, мовчить. Спитаю — тільки головою мотає та мимрить щось не до ладу. А нарешті — якраз перед тим, як сама молодиця прийшла: «Правда, — каже, — було…» Тут і молодиця на поріг. Губа в нього не з лопуцька — вибрав козачку соковиту, років на двадцять п'ять. Комісар тут і всі зібралися. Нічого, мовляв, зробити не можна, розстріляти доведеться Стьопкіна, щоб і іншим не кортіло… Тут Армія Червона йде, визволяти йде, а молодичок ґвалтує; за це — хоч-не-хоч, а кінець один… Та й були випадки, своїх рішали, чим же Стьопкін щасливіший? Помилувати, то що ж, думаємо ми, буде: шквар, значить, хлопці, а карати не будемо? Як подумаю — ясна річ, а як подивлюся на Стьопкіна — шкода мені його, і хлопець він золотий на походах… Комісар уже-наказав там, у команді. Приходять.

— Кого тут брати?

— А почекайте, допит чинимо, — кажу. — Ґвалтував, Стьопкін, признавайся?..

— Та хіба, — каже, — я не признаюся?

— Нащо ти це зробив? — кричу йому.

>— А я, — каже, — хіба знаю, не пам'ятаю…

<— Та чи знаєш ти, Стьопкін, що тебе чекає за таке діло?

— Не знаю, товаришу командир…

— Тебе ж розстріляти доведеться, дурна голова, — роз-стрі- ляти!..

І він тихо у відповідь:

— Воля ваша, — каже, — товаришу командир, якщо так — воно, значить, уже так і єсть…

— Не можна не розстріляти тебе, Стьопкін, — запевняю я його. — Ти мусиш сам зрозуміти, що вся станиця хуліганами звати нас буде… І за діло… Бо яка ж ми Червона Армія, коли на молодичок кидаємось?

Стоїть мовчить, тільки голову ще нижче похилив.

— Як тебе простити, то й кожного треба простити. Чи так? — питаю.

<— Виходить, що так.

— Зрозумів усе? — кажу.

— Так точно, зрозумів…

— Ех ти, Стьопкін, чортове опудало! — розсердився я. — І нащо тобі молодичка ця здалася? Сидів би на тачанці, і лиха б ніякого не було… А от — ось маєш!

Чухає потилицю, мовчить. А я до молодички: як він, мовляв, тебе? Жвава молодичка, балакуча.

— Чого — як? Зцапав, та й усе… Я верещу, я йому в морду його погану плюю, а він — он чорт який… подужаєш його?

— Значить?

— Отак-то і значить… — каже.

" — Ми його покарати хочемо, — кажу.

— Так його й треба, падлюку, — зацокотіла козачка. — Бач, морду виставив негодящу… Розпіканку йому дати, щоб знав…

— Та ні, не розпіканку, ми його роз-стрі-ляти хочемо…

Молодиця так і присіла, роззявивши рота, вирячила очі,

розвела руками…

— Так, так, розстріляти хочемо! — повторюю їй.

— Ну, як же це? — сплеснула руками козачка. — Боже ти мій, господи, та хіба ж можна людину губити?.. Ну, що це, господи! — сполошилась, крутиться коло стола, голосить…

—* Сама скаржилась, пізно тепер, — кажу.

А вона:

— Чого ж скаржилася, — каже, — хіба я скаржилася?.. Я тільки кажу, що побіг він за мною… Доганяти став, та не догнав…

— Так, значить…

— Отож і значить, що не догнав. А що він, поганець, зробити хотів — то звідки, — каже, — я знаю, що він хотів… в голову ж я йому не лазила…

Я їй дивлюся в обличчя, бачу, що бреше, а не спиняю, хай бреше: може, й справді Стьопкін живий лишиться… А щоб тільки вона не дзвонила, сорому не гнала на нас. А що в них там" вийшло — то плювати мені на те. Вона й сама, може, охоча була… Думаю, коли голосить та просить, — на всю станицю говоритиме, що збрехала, скривдити хотіла Стьопкіна… Я й підсолодив:

— Годі,— кажу, — годі, молодичко… Тут усе діло ясне, і треба вести…

— Куди його вести? — заверещала молодичка. — Я вам не дам його нікуди — от що…

Та як кинеться до нього, — обхопила, вчепилася, плаче, а сама лається та кляне, з місця не йде, тремтить, як лист на вітрі.

— Могла б ти його врятувати, та й не захочеш сама… Он чоловіка нема в тебе два роки, а дивись — яблуко яблуком. Якби ти от заміж за нього — ну, так-сяк, а то… ні…

— Чого його заміж? Не хочу я заміж!

— А не хочеш, — кажу, — тоді ми повинні будемо робити своє діло. — І встаю з стільця, ніби йти зібрався.

— Та він і вінчатись не буде! — крикнула мені крізь сльози козачка. — Він, мабуть, і бога не знає.— А сама не пускає Стьопкіна, обхопила кругом.

А він, як теля, стоїть, мовчить, не ворушиться, наче й не про нього мовиться.

— Там як хочете, — відповідаю, — мені тільки, щоб одразу все сказати: миритесь чи не миритесь?..

Вона розвела руками, відпустила свого нареченого, та так уся пика розповзлася до вух, усміхається…

— Чого ж, — каже, — нам лаятися?..

І він, чорт, сміється: зрозумів, у чому річ, куди ми його обернули.

Щоб нічого там не було, ми їх обох геть з хати — молодим, мовляв, робити тут нічого. Всі стоять коло стола, сміються навздогін, різні поради посилають. Вийшло, що Стьопкін і нажив у цей вечір. А я його вранці кличу, кажу:

— От що, Стьопкін: дурником "ми тебе оженили, а завтра в похід. Молодичку з собою не тягай, коли що там у вас і справді вийшло… А тобі, щоб гріх загладити, я завдання даю: заслужити нагороду… Як тільки бій буде — нагороду заслужи, а то не прощу ніколи і за падлюку вважатиму…

— Слухаю, — каже, — заслужу…

— Ну, і заслужив? — спитав Федір.

— А то як же: портсигар срібний… Махорку в ньому носить… Таке діло зробив, що відразу нам чоловік двісті в полон попало — від його кулемета… І самому ногу перебило, його тоді й здали в нестройову… До мене потрапив, байдикує…

— Аз козачкою він як?

— Та чого з козачкою, — усміхнувся Сизов. — Вечір у неї тоді просидів, коржиків вона йому в похід напекла, чаєм напувала…

— А весілля… — засміявся Федір.

— Та ні,— махнув рукою Сизов. — У них і гадки не було, яке там весілля! Вона себе за благодійницю вважає, все йому сидить розповідає, як від смерті врятувала, а він їсть та п'є за чотирьох, помовчує або так собі, дурниці верзе божественні… Ранком виступати було, саме й підскочив на той час…

Розмова звернула на тему про статевий голод, про неминучість на фронті ґвалтувань. Наводили приклади, ділилися спогадами. Чапаева тема ця надзвичайно зацікавила, він усе ставив питання про те, чи може боєць без жінки пробути на фронті два-три роки… І сам зробив висновок, що «неодмінно мусить бути, а то який же він є солдат?»

Від Сизова — в бригаду Шмаріна. Якщо вже Сизов, заздрячи славі Чапаева, сам хотів зрівнятися з ним, то він мав на це багато прав — сам був справжнім і великим героєм. А от Шмарін — цей пнувся даремно. Метушні в нього було без кінця-краю, відпочинку він не знав, у русі був безперестанку, заклопотаний був повсякчас, навіть у сонного в нього заклопотаність ця відбивалася на обличчі. Шмарін — ой як любив розповідати небилиці про власні подвиги! І розповідав їх мало не при кожному побаченні. Правда, варіації, звичайно, мінялись, — там де-небудь промине або накине зайве поранення, контузію, атаку, — але загалом було в нього шість- сім твердо завчених подвигів, і розповідати їх було для Шмаріна високою насолодою. Коли розповідав, аж захлинався, захоплюючись бурхливим розвитком подій, милувався оборотами справи, тішився щойно вигаданими несподіванками. Під час оповідання він якось дивно смикав себе за густі чорні кучері, нахилявся до стола так низько, що носом торкався дощок, а двома пальцями — середнім і вказівним — для чогось гучно, міцно і в такт своїй мові бив по краю стола, і створювалось враження, ніби він не присутнім, а от цьому столу читає якусь повчальну проповідь, за щось дорікає, чогось учить.

Спочатку Шмаріна слухали, навіть вірили, а потім побачили, дізналися, що в розповідях вигаданого вчетверо більше, ніж правди, перестали слухати, перестали вірити. Не подумайте тільки, що він самими лише фантазіями промишляв, — ні, розповідав факти найдостеменніші, з життя, і біда не в тому була — в іншому: як тільки в якійсь операції проявить хто мужність або талановитість очевидну, то, значить, це Шмарін сам і зробив усе діло. А потім виявляється, що весь випадок на лівому фланзі був, поки він, Шмарін, на правому крутився. Виходить, талановитість командир батальйону виявив, а Шмарін полком командував, ну, щось там у цьому все роді… Любив чоловік приписувати собі чужі заслуги! Та й хоч кого Федір спостерігав з них — не лише Шмаріна: украсти чуже геройське діло, привласнити його і видати за своє вва-»

жалося в них справою найлегшою і цілком природною. До Шмаріна аби тільки приїхав — і почне! Наверзе, поїде — розпусти вуха, до ранку пробалакає, коли, звечора сяде. Його неодмінно «оточували», він неодмінно звідкись і кудись «прорвався», хоч усім відомо, що боїв у нього на ділянці за минулий, скажімо," день не було. У нього фланги завжди під «страшною загрозою», сусідні бригади йому ніколи не допомагають, навіть шкодять, і вже неодмінно «виїжджають» на його плечах, привласнюють собі перемоги його бригади, одержують подяки, похвали, навіть нагороди, а от він, Шма- рін, справжній герой, усіма забутий, його не помічають, не відзначають, вважають, мабуть, за маленьку людину, не знаючи, що він, Шмарін, і є героєм великих діл, украдених і привласнених іншими.

Коли друзі наші приїхали тепер до нього від Сизова і повідомили, що той цілу к^іу набрав полонених, Шмарін уважно вислухав і раптом швидким рухом приклав собі до невми- того жовтого обличчя велику п'ятірню і, наче замислившись, неуважно промовив:

— Так, так… Та куди там! Я так і знав, що їм дітися було нікуди…

— Кому нікуди? — спитав Чапаев.

— А отим, що Сизов забрав. Ви знаєте, товаришу Чапаев, що це за полонені? Я їм раніше набив — на правому в мене бій був — пам'ятаєте? Ні? В такому вигляді куди ж їм — тільки в поле і лишалося…

У Шмаріна була негарна риса: зменшувати заслуги інших, вменшувати навіть там, де йому нема від цього аж ніякої вигоди.

Побачивши, що Шмарін і тепер ладен оповідати про «вчорашні успіхи», Чапаев поставив йому найпотрібніше і найважливіше запитання, від якого відкрутитися і відмахнутися вже ніяк не можна:

— Що на фронті бригади?

Зайшли в штаб — кімнатку, таку прокурену — аж чорну, прокислу, смердючу, наче тут тільки й робили, що курили цигарки та чадили. У Шмаріна в штабі працювали хлопці тямущі, допомагали йому не за страх, а за совість. Метушливий базікало, небезпечний фантазер, Шмарін, проте, завдання дивізії завжди розв'язував непогано. Виконавець з нього був навіть зовсім непоганий, тільки-от у творці зовсім не годився, ініціативи не мав ніякої, сам творити нічого не вмів. Готового наказу ждав, не такий зрячий був, щоб побачити в усякій обстановці все головне і важливе.

У штабі публіка тямуща, повадки чапаєвські знає — розповіла все до дрібниць, мало що довелося додати самому Шма- ріну. Коли з'ясували обстановку, Чапаев одразу ж вирішив проїхати по полках бригади — вони вели наступ. Шмарін лишив заступника, зібрався і сам.

Почуті в штабі цифри нашого і ворожого війська, просте- жені по ка'ртах лінії річок і шляхів, зелені плями лісів, каштанові горбочки — все це жило в пам'яті Чапаева з дивовижною чіткістю. Він їхав і показував Шмаріну, що має бути за цим-от горбочком, які сили сховалися за ближнім лісом, де приблизно повинен бути брід… Він знав усе і уявляв усе ясно. Коли потрапляли на стрілку і дві-три дороги сходилися в одному пункті, Чапаев не довго думав, вибирав з них одну і їхав нею так само впевнено, немовби їхав знайомою вулицею яко- го-небудь маленького міста. Помилявся рідко, майже ніколи, хіба вже тільки на окружну яку попаде або в тупик упреться; зате й вибратися йому звідси — зовсім пусте діло: оглянеться, потупцює, щось зважить, згадає різні повороти, прикмети, які були по дорозі,— і гайда! Вночі розбирався важче, а вдень майже завжди безпомилково. Щодо вміння розбиратися в обстановці талант був у нього безперечний, і тут з ним звичайно ніхто не змагався: як Чапаев сказав, так тому і бути.

Під'їхали до першого полку. Він розкинувся у маленьких, щойно виритих окопах. Та й не окопи це, а якісь легенькі споруди, мов іграшкові, карткові домики: земля насипана ледве помітними горбочками, і в кожному з них устромлено соснову гіллячку, так що голову ховати й не добереш куди, — чи то під гіллячку, чи то за цей маленький горбочок, подібний до тих, що бувають у лісі над кротячими норами. Чи ворог і справді ці гіллячки за чагарник вважав, чи просто тривожити, викликати на бій не хотів, — мовчав, не стріляв, хоч і ховався зовсім недалеко за сиртом.

В окопи поповзом тягли харчі. Ляже на живіт, простягне руку з казанком або суповою мискою і повзе-повзе, як черв'як звивається, — на ліктях та навколішках аж від самісінької кухні. Бійці обідали, перепочивали. Після обіду — знову в наступ. Де в кого можна було помітити то книжку, то газету: певно, вже якась неймовірно стара — така вона брудна та засмальцьована. Ляже горілиць, голову гіллям прикриє, обличчя серйозне, спокійне, тримає книжку або газету перед носом і читає собі, та так усе по-звичайному і просто виходить, начебто в садку десь у себе на селі від липневої спеки заховався він у святковий день.

Чапаєв, Федір і Шмарін проходили позад цепу — по них не стріляли. Це одразу ж змусило Чапаева задуматися.

— А чи правда, що за горбком ворог, і хто це знає? Може, був та нема? — звернувся він до Шмаріна. — Ану перевірити!

В різних напрямках поповзла розвідка» Двоє вже добрались до горба, виповзли на хребет, трохи піднялися, вище… вище… вище… і підвелись на весь зріст. Повернулися, доповіли, що на схилі нема жодної душі,— мабуть, ворог відповз переліском, який зараз же і починався коло сирту.

Пішли вперед, вибралися на найвищу точку, в бінокль стали роздивлятися.

— Он бачите, — показав Чапаєв, — куди йде ліс? Звідти, по моєму, вони й хочуть обійти.

— Не обійдуть, — зауважив Шмарін. — Три дні жену, куди їм назад? Дай бог тільки п'яти змазати.

— От вони тобі на четвертий і змажуть, — серйозно відповів йому Чапаєв, не відриваючись від бінокля, поводячи ним на всі боки.

— Не повернуться, — запевняв легковажний Шмарін.

— А як повернуться? — гостро і незадоволеним тоном сказав Чапаєв. — А якщо там командир не дурний та зрозуміє, що й тікати йому навіть легше буде, коли з тилу тебе шугне?.. Поки зберешся — де він буде? Роззява! А ти думай, крути мозком. Гадаєш, що отак він тобі горошиною під ніс і бу: де котитися?

Шмарін мовчав, відповідати було нічого. Чапаєв указав йому, що треба зробити, щоб запобігти можливому обходові, сказав ПІмаріну, щоб до з'ясування становища лишався тут, а сам з Федором поїхав-до двох інших полків.

І до чого він підходив, до чого торкався — скрізь знаходив, як і що треба виправити, де в чому треба допомогти. Коли вже були на крайньому правому фланзі бригади, в третьому полку, Шмарін прислав гінця, повідомив, що обхідний рух ворога справді-таки виявлено, але сам ворог зрозумів, що виявлено його передчасно, і відступив у раніше взятому напрямі. Свою писульку Шмарін закінчив урочисто.

«Всю злісну спробу я прикінчив негайно, не втративши жодного солдата…»

Треба гадати, що тут і «прикінчувати» не було чого: хмари розвіялися самі собою.

Заночували тут-таки, в третьому полку. Штаб його розташувався в селі, кругом було виставлено застави. За околицею, в бік ворога, півколом на ніч окопався червоноармійський цеп. У хаті, де спинилися, — поганенький каганець, такий, що обличчя людські ледь можна бачити. Втомилися, говорити не хотілося, почали тулитися по кутках, розлягатися по лавах, шукати, де зручніше заснути; в півтемряві вовтузилися, як чорні привиди.

В цей час привели на допит хлопчика років чотирнадцяти. Допит чинили полкові, фдозріваючи, що шпигун. Спочатку питали: хто ти, звідки, куди пробирався, чого? Розповів хлопчисько, що батька у нього і матері нема, у ту війну десь загинули. Сам він — біженець-поляк, а числиться тепер у ♦третьому добровольчому червоному батальйоні». Такого ніхто не знав, і підозріння посилилися ще дужче.

— Як тебе звуть?

— Женя.

— А ти казав, що Альоша? — захотів його хтось збити.

— Не вигадуйте, будь ласка, — твердо і з якоюсь природною гідністю заявив хлопчик. — Я вам ніколи не казав, що мене Альошею звуть. Це ви вигадали самі.

— Гей, хлопче, балакучий дуже!..

— А чому мені не балакати?

— Не мели, діло розказуй. Від білих ішов? Ну, кажи, чого прикидатися. Скажеш — нічого не буде.

— Та нічого не скажу, бо нема нічого, — з тремтінням у голосі відбивався він від допитувачів, що напосідали на нього.

— Ну, ну, не бреши. Тут ніякого твого батальйону нема… Вигадав… Кажи краще, чого йшов, куди?

І отак усі заходилися його прощупувати. Хотілося дізнатись, хто його, куди і чого послав.

Загрожували всіляко, залякували, про розстріл згадали.

— Ну, що ж, розстрілюйте! — крізь сльози промовив Женя. — Тільки даремно це… Свій я… Помиляєтесь…

Федір вирішив втрутитися. Він досі лежав і слухав, чекав, чим скінчиться допит. Тепер йому — однаково, свій хлопчик чи не свій — захотілося врятувати його, залишити у себе, перевиховати, коли треба буде. Він сказав, щоб закінчили допит, і поклав зраділого Женю поруч себе на підлозі… (Федір потім справді-таки виробив із Жені чудового і свідомого хлопця: він працював по зв'язку в бригаді і в полку).

Знову все притихло в штабі. Чадив каганець, з кутків похропували, посвистували сплячі, жвакали за вікном завжди готові, засідлані коні. Перед тим як усі стали лягати, Шмарін, що на той час уже прискакав з полку, вирішив «оглянути», чи все гаразд, і вийшов з хати. Скільки минуло часу — ніхто не запам'ятав потім, але вже було перед світанком, коли Шмарін підбіг, засапавшись, і в розчинені двері гукнув голосно, скоромовкою:

— Швидше, швидше, во'рог^ наступає!!!

Всі одразу схопилися, за хвилину були на конях.

— Цепи вже на горі, сажнів двісті! — задихався Шмарін, ніяк не потрапляючи в стремено ногою. Баский кінь крутився дзигою, не давався. Шмарін з розмаху, щосили вдарив його по морді…

Вискочили за ворота. В хистких сутінках сновигали в усі боки людські постаті. Куди вони бігли — зрозуміти було важко: одного напряму не було, кидалися в усі боки. За ворітьми зразу ж поділились, не кажучи ні слова, балакати не було коли. Дехто кинувся по дорозі — навтіки, рятуватися… Чапаев хутко збагнув і помчав до резервного батальйону, що стояв неподалік. Шмарін, а з ним і Кличков поскакали назустріч наступаючим цепам, перед якими, як слід було гадати, відступали цепи червоноармійців. Кличков поскакав тепер із ІПмаріним, щоб спинити відступаючих і особистим прикладом піднести їх дух. Блискавкою мигнуло в пам'яті, як він в Уральську сперечався з Андрєєвим про цеп, оборону, участь у бою під час паніки, і миттю охопила горда, урочиста радість.

— Фальшива тривога… Помилка… На горі свої цепи!

— Відставити! — раптом загорлав "Шмарін.

Кого стосувалася ця команда, зрозуміти було неможливо, та й не було нікого навколо, крім окремих бійців, що сновигали в усі боки. Зараз же послали, щоб повернути Чапаева й усіх, що поскакали по дорозі. Кричали і пострілами їх спинили, — за десять хвилин усі знову були на місцях.

Цю метушню, крики і стрілянину чули в полку і дуже здивувалися, навіть гадали, що їх обійшли, що треба вживати негайних заходів. Бійці насторожились, заметушились, приготувались, збиралися посилати в усі сторони нову розвідку, аж поки їм донесли, що тривога була фальшива. Коли знову зібралися в хаті, хоч було ще дуже рано, спати не спали, посідали за стіл, почалася розмова. Когось лаяли, але кого саме — зрозуміти було неможливо. Шмаріна? Ні, він повинен був підняти всіх на ноги, коли помітив небезпеку, а перевірити її не було часу. Самі себе? Ні, самі себе теж визнавали невинними, бо який це дивак сидітиме в хаті, коли тут поруч наступає ворожий цеп?

Сполох визначили неминучим, на тому і втихомирились. Хоч винного і не знайшли, але всі наче соромилися, ніяко- еіли чогось: розмови були непевні, в очі один одному не дивились, перемовлялися короткими фразами, дивлячись через голови, мимо, у вікно, в чорну порожнечу…

— От тобі й до паніки недалеко, — сказав Шмарін, нахиляючись над столом, прикурюючи від каганця. — Розбери ти, спробуй, хто обдурив…

— А тобі хто сказав? — спитав його Чапаєв.

— Із штабу полку… Назустріч…

— Та хто ж?

— От і не пам'ятаю, не впізнав… Проскочив далі — цеп іде, видно дещо… Отож думаю…

— Не думаю — знати треба! — серйозно зауважив Чапаєв. — Знаєш, що у нас було одного разу? Не тепер — у німецьку, там, на Карпатах. Гори — не ці горби: коли заберешся, і не злізеш скоро… Лізли отак, лізли, а австріяк засів у кожній норі, за камінням заховався, де за кущем, у піску лежить — одне слово, у себе людина дома живе, його нема чого вчити, куди ховатися треба… Розтягнемось, як на базарі, а він у тил стукне та й забере весь обоз… Артилерія є — і її бере. Ми, значить, цього разу загнали все всередину, оточили з боків та так і йдемо. Коней не вистачало — то ми биків, а вночі зареве, чорт, продасть ні за що… Ти прикладом і не думай — ще гірше завиє… Поки хліб був, то шматок ткнеш — мовчить. А потім погано. Вночі якось перехід треба було робити… І розвідка як слід: «Нічого, — каже, — нема, можна». Зібрались, пішли, а обоз з биками посередині весь. Ночі ці в горах — хто був, той знає. Що ж казати, гірше й бути не може. Що тобі от сажа чорна, що ніч — однаковісінько… Ідемо, не гомонимо, тільки камінці котяться згори аж донизу… От як уночі йдеш — і чого тільки не привидиться! Під кущем наче лежать кругом та чекають. А на дереві теж сидить… Камінь великий, а тобі як людина ото в сутінках. Хай йому чорт, хоч який ти хоробрий, а знай здригаєшся. Страшно вночі, звідки що береться: стріляти не бачиш, бігти не знаєш куди, наче в кільце попав… Командувати? Та як же тут командувати, коли не бачиш нічого! Сідай уже і сиди, поки тобі по потилиці стукнуть. Інша річ, коли ти сам наскочив. Тут шуму наробив — та й ходу… А от у горах, та не знаєш нічого, спробуй-но! Ідемо ми, йдемо, бач, комусь спереду ворог ніби стрівся… Він його — хлоп, а звідти нема нічого. Він ще пальнув, а тут — як зчинилась, як зчинилась, сама себе і давай. Місце наше було вузьке — ключем ішли. Спереду палять та й ззаду теж. А потім як садонуть з гори, та й тікати, та й тікати, бо стали падати вбиті, а звідки вогонь — не видно… Наниз бігти, а тут обози, худоба ця, бики, та перелякали всіх — вони теж скоком пішли. І все помчало з гір… Як рвонув назад, так і зім'яв усе ззаду… А тут навернули — ні проїхати, ні пройти. Іншого ходу нема. Дітися нікуди, через верх кинулися. А ті, що нижче, з гори, гадали, лізе хто, та по них, по них… Біжать і стріляють. Тільки оглянуться догори, та по них… Скільки народу полягло — ай-ай! А все через що? Паніка оця сама і є… Хто тобі, що тобі сказав, що де побачив, — ти подивись, а не роззявляй рота, не горлай: рятуйте, мовляв, цепи йдуть!..

— Чого кричати, ніяк не можна, — підтримав Шмарін, начебто не розуміючи, що мова йде про нього самого. — Від крику все те і виходить.

— Отож-то «від крику»… — кудись убік кинув Чапаев, спантеличений таким маневром Шмаріна.

— Я думаю, — втрутився Федір, — є такі становища, що вже ніяк не спиниш паніку, ніяк… Хто хоч будь, що хоч роби — ну, ніяк… От у цьому хоча б випадку…

— Так, тут була загибель, — згодився Чапаев.

— Загибель… І самі собі цю загибель створили, — вів далі свою думку Кличков. — Боротися треба не з панікою, а проти паніки, запобігти їй треба. А що для цього треба? Та чорт його знає що: на кожен випадок своє особливе… В цьому випадку, що на Карпатах, по-моєму, треба було пускати вперед зовсім особливих солдатів, зовсім особливих… І-розвідку особливу, яка найменше піддається нічним страхіттям… Та налагодити постріли там, знаки різні, сигнали… І тільки за сигналами, а не як кому заманеться.

— Зовсім не в сигналах річ, — спинив його Чапаев. — Сигнали… Ну, що тобі сигнал допоможе, коли коні біжать з переляку, бики? їх не треба було пускати всередину… Вночі цього не можна… Та й самого походу було не можна.

— Ні, чого ж не можна? Дуже б можна, якби обставити…

— Ну і обставили! — засміявся Шмарін. — Чого ж краще, бач, що обставили…

Цей дивний сміх, ці не до речі сказані слова урвали розмову. Ні спати, ні сидіти охоти не було, та й не було потреби лишатися тут… Розвиднялося. Ще зовсім було холодно, по- нічному. Тихо. Заспокоїлося, заснуло село, стривожене в незвичайний час… Чапаев дожидався- біля ґанку, коли йому підведуть засідланого коня. Федір підсідлував сам. Через кілька хвилин вони їхали знайомою вчорашньою дорогою.