Онлайн чтение книги Чапаєв
II. СТЕП

Морозно вранці в степу. Візники накругло закутані в баранячі кошлаті кожухи. Сховали їхні голови кудлаті коміри од Куняючих подорожніх.

— Лопар, змерз? — зсутулився до нього перемерзлий Бочкін.

— Пробирає… до селезінки! — прохрипів сумно Лопар. — А зупинка скоро чи ні?

— Хто її зна — спитати треба приятеля… Гей, друже, — ткнув він у руду кожушану тушу, — село скоро буде?

— Примерзли?

— Холодно, куме. Чи скоро село, питаю?

— Верст сім, мабуть, а то… й дванадцять! — пожартував їздовий, не повертаючи голови.

— А насправді — скільки?

— А стільки ж! — веселим зубоскаллям хихикав візник.

— Як ти село називав?

— Івантеевка буде…

— Аз Івантєєвки до Пугачова далеко?

— Та що ж там залишиться?

Мужик діловито й суворо покосував очима, задубілий палець глибоко встромив у ніздрю. Помовчав хвилинку. Озвався:

— Нічого, можна сказать, не залишиться: до Таволожки вісімнадцять та від Таволожки двадцять дві,— якраз в обід на місці!

— А сам ти як — з Ніколаєвки? — випитував Бочкін.

— З неї, відкіля ж іще бути?

І в тоні мужичка почулася наче образа: якого, мовляв, чорта пусте брехати — якщо в Ніколаєвці брав пасажирів, звісно, і сам відтіля.

— Ну, чого ж, дядьку? Може, й івантєєвський ти, — відказав був Бочкін.

— Ще чого — івантєєвський…

І дядько якось насмішкувато цмокнув і без потреби поквапно заворушив віжками.

У мужиків такий склався тут звичай: привезе, наприклад, якийсь Карпо Єдрьонович з Івантєєвки в Ніколаєвку пасажира, — а Єдрьонові Карповичу з Ніколаєвки в Івантєєвку вже дано наряд везти іншого. То він не везе, не робить зайвого кінця, а передає пасажира Карпові, і той на стомлених конячках повзе-повзе з ним борна-скільки часу. Той йому потім, тобто дядькові Карпові,— послуга за послугу. Дядькам це дуже зручно, а от пасажирам — могила: якийсь там двадцяти- верстний перегінчик тягнуть повільною ступою чотири-п'ять годин. І незважаючи ні на які виняткові пункти мандата:.

«Надспішно… Поза чергами… Екстрене призначення…»

Усі ці страшні слова вражали Карпів Єдрьоновичів дуже мало, — вони-посміхалися в промерзлі вуса, добродушно й повільно обдирали бурульки з кошлатої бороди, заспокоювали неспокійно пасажира:

— Прудкий дуже. — А ти потерпи — померти встигнеш… голубе!

Терентій чув про цей звичай візницький, згадав тепер І зрозумів, чому так солодко й хитро прицмокнув дядько.

— Знаю, брат, на обмін нашого брата возите…

— А хіба ж ні! — пожвавішав візник. — Звісно, на обмін, — все ж таки воно легше йде…

— Ну, кому як.

— Нікому ніяк, а всім легше… — розвіяв він Терентієві сумніви.

— Та вам, знаю, легше. Хто про те каже, — згодився Боч- кін. — А нам от цих порядків — просто біда: на заморених не дуже промчиш — плуганити цілий день…

— Це в мене б то заморені? — раптом образився візник і круто повернув кожух здоровенною спиною, по-молодецькому змахнув віжками, з гиканням пустив коней, тільки сніг завихрив, запорошив в обличчя: —Гей ви, чорти! Вйо, рідненькі… Ага-а-а… Недалеко вже… Ннн-о… соколики!

Мужика не впізнати: наче на перегонах, розпалився він над сніжним пустинним степом.

І коли вгамував образу, притримав засапаних коней, повернув голову в високому комірі, глухо сказав:

— От тобі й заморені!

— Здорово, брат, здорово, — зраділи його пасажири.

— Тож-бо, що здорово, — погодився дядько й статечно додав: — А що стомлені бувають, на те причина — їзда велика: своє справляй, наряди справляй, — диявол, і той стомиться, не те що кінь…

— А багато, мабуть, нарядів? — поцікавився Лопар.

— Та чимало, — жваво озвався мужик. — Тут вештається люду туди й сюди — тільки давай… І чого це метушаться, сатани, дивом дивуюся: одно шмигають, одно шмигають, а все коней! 1 кому затримав — стусана дати наміряється!

— Так уже й стусана? — усумнився Лопар.

— А то що, хіба пожалієшся кому?

— Брехати ви, мужики, вмієте здорово, — сказав він серйозно візникові.

— Ну, сам збреши краще, — трохи образився дядько, важко повертаючись ка передку.

— Чортзна-що! — розпалювався Лопар. — Вигадає собі от чоловік якусь історію та й вірить у неї.-Вірить собі й ві-. рить, — що будеш робити?

— Авжеж… історію… — бурчав невдоволений кучерило, ображений» тим, що так круто й неприязно повернулася раптом розмова.

— Били тебе самого коли? — спитав Лопар.

— А то не били… Один такий от, як ти, шаблею рубонув, сучий син. Добре, що кожух міцний, а то б до самої кишки різонув… —

— Чого він, п'яний, чи що, був, дурень?

— А мабуть, що п'яний…

— Ну, з п'яного й питати нічого, — наче мимохідь кинув Лопар.

— Та я й не питаю…

Терентієві захотілося дізнатись, як тут справи з Радами: чи міцні вони, чи успішно працюють. Він перебив ухильну візникову мову і почав ставити інші запитання, але й тут почув ту саму неув'язку, недомовку, ухильність у відповідях, наче мужик чогось побоювався.

— А нехай… всяк буває… Чого ж нам тепер… — чув Терентій закрутки сліз замість серйозних і ясних відповідей.

— Та не розумію нічого, кажи ясніше, — не витримав і розсердився Лопар.

— Недогадливий дуже, хлопче. А ти подумай — може й догадаєшся…

— Ні, стривай-но, стривай, — спинив Терентій Лопаря, побоюючись, що той зірве розмову. — Як Рада, питаю, хороша тут чи не дуже: Діло робить?

— А чому їй не робити, звісно… Наряди ось Горшков тільки неправильно…

— Неправильно? — і Лопар кинувся на живе слово, як кіт на м'ясо.

— А то що ж: тестя, не бійсь, щоразу старається обминути, а нашому братові раз у раз підсипає, коли й черги нема ніякої.

— А ти скаржився б, — підказав Терентій. — У Раду йди, доведи, розкажи: негідникові зразу вуса підкрутять…

Авжеж підкрутять, — зневіреним голосом пробурмотів мужичок і безнадійно ляснув по коневі віжками, того й дивись, підкрутять: сам якраз і вскочиш, куди не треба…

— Ну, що ти дурниці верзеш? — розсердився знову Лопар.

— Не верзеш, а так, достеменно завсігди, — сумним голосом сказав візник, і голова його, наче в мертвої пташки, схилилася набік.

— Випадки були? — твердо і прямо, як слідчий, спитав Терентій.

— Тож-бо, що буди…

— Ну, і що ж?

— Ну, і нічого ж, — поворухнув мужичок вкритими інеєм губами. — Було, та й не було. «Жив, та не дожив — чорт ухопив,»…

— А мовчали чого? — вгризався Лопар.

— Того й мовчали, щоб тихше було… — незворушно і тонко пояснював хитруватий мужичок. — Як помовчиш — воно само відходить…

— Жарт жартом, — відрубав Лопар, — а теє…— І, наче схаменувшись, додав добродушно: — А втім, чи й збиток тобі їздити, дядьку? В Радах он папірці висять скрізь: «їдеш — плати, що береш, — за все плати». Читав? Бачив сам?

— Бачив… Хай висять…

Лопар плюнув, спересердя, уткнувся глибоко в пітний комір, замовк, — він звик говорити у місті з робітниками одверто, зовсім по-іншому, а так не вмів: уникливі, невиразні, хитромудрі відповіді дратували його не на жарт. Всю дорогу до Івантєєвки він не сказав більше ані слова, а терплячий Терентій Бочкін ще довго-довго в потоці фальшивих і туманних слів мужика виловлював, наче коштовні перлинки, окремі дрібні факти, нечасті думки і міркування, якими прохоплювався балакучий хитрий мужичок.

В санях у Федора та Андрєєва точилася зовсім інша розмова:

— Ти сам був, Гришо, у нього в загоні? — питав Федір хлопця.

— Таж і ногу з ним покалічив, — ткнув Гриша пальцем у сидіння. — Все літо степами з краю в край ганяли: вони за нами полюють, а ми вигадуємо, як би їх обдурити… Чеха — той дурень, а от козару не обдуриш: сам тут виріс — чого від нього діждешся?

Гриша, відкинувши комір, боком сидів на передку, і Федорові було добре видно його засмагле, багрове обличчя; мужнє, одверте, просте. Особливо характерно і міцно лягала його верхня губа, коли в хвилюючій розмові опускав він її, притискуючи й покриваючи нижню. Розплюснутий, широкий ніс, сірі густі очі, низький лоб у масних зморшках, — ну, обличчя, як обличчя, нічого примітного! А водночас сила в ньому відчувалася соковита, корінна, справжня. Гриші було всього двадцять два роки, а, на обличчя дивлячись, ви дали б йому й тридцять п'ять: тяготи батрацького життя і страждання з одірваною з бою лівою ногою залишили невитравні сліди.

— Ну, і що він — молодий? — цікавився Федір, продовжуючи почату раніше розмову.

— Так, молодий зовсім: тридцяти років, мабуть, нема…

— З тутешніх, чи що, — козак?

— Який козак… Від Пугачова тут село буде В'язовка — у ньому, здається, і жив. А інші кажуть — у Балакові жив, тільки приїхав сюди. Хто їх розбере…

— Аз себе який? — жадібно випитував Федір, і видно було по схвильованому обличчю, як його захопила розмова, як він боїться пропустити жодне слово.

— Та що ж сказати? Одне слово — герой! — немовби сам з собою міркував Гриша. — Сидиш, скажімо, на возі, а хлопці здалека вгледять: «Чапаев іде, Чапаев іде…» То вже на день його, здається, десять разів бачиш, а все охота подивитися: такий, брат, чоловік! І злізеш ото з воза, дивишся — немов на чудо яке. А він вуса, іде, сюди та туди розправляє,— любив вуса, все розчісувався… «Сидиш?» «Сиджу, товаришу Чапаев». — «Ну, сиди», — і пройде. Більше й слів од нього ніяких не треба, а сказав — і наче радість тобі робиться нова. От що значить справжній він чоловік!

— Ну, і герой… Справді герой? — випитував Федір.

— Та хто про це й каже, — значливо мотнув головою Гриша. — Він у нас іще й як поспішав, приміром, на Іващенків- ський завод? Як-то вже йому хотілося робітників урятувати: не вдалося, не встиг вчасно.

— Не встиг? — здригнувся Андрєєв.

— Не встиг, — повтфив зітхаючи Гриша. — І не встиг же зовсім мало. А що вже крові через це робітничої там було — ну-ну!..

Гриша помалу махнув рукою і псйшлив важку голову…

В смуткові промовчали цілу хвилину. Потім Гриша тихше, ніж звичайно, сказав:

— По-різному говорять, тільки вже буде найменше, коли дві тисячі рахувати. Так їх між корпусами рядами ото й виклали, все подвір'я завалено було — і жінки там, і діти, ну, і старі там которі — одне слово, кажу: всіх без розбору. От як, сролота…

Він чутно скреготнув зубами і смикнув за попущені віжки.

— Сам бачив? — допитував його Федір.

— Як не бачити… Та вже й говорити б не треба… Що ж тут бачити: кров та м'ясо у грязькій землі… Без розбору, падлюки, так підряд і сікли…

— Ну, а він же як, сам Чапаев?

— Що ж йому лишилося? Розлютився, очі блищать, і сам тремтить, наче кінь на скаку. Шаблею розмахнувся — та об камінь. «Багато буде, — каже — крові за цю кров пролито! І повік не забудемо, візьмемо своє!..»

— А взяв? — серйозно спитав Андрєєв.

— Та ще як узяв! — швидко відказав Гриша. — Він, наче очманілий, кидався по степу, в полон брати не велів жодного козака. «Всіх, — каже, — кінчати, падлюк: Іващенківського заводу не забуду!»

І знову помовчали. Кличков розпитував далі балакучого Гришу:

— А що ж, Гришо, в нього за народ був, бійці тобто: звідки вони?

— Так, тутешні, кому ж іти? Наш брат пішов, батрак, та бідніші которі… Ну, й бурлаки були, ці навіть радіше за нас пішли…

— Що ж, полк, чи що, у вас був?

— Так, був і полк, коли в Пугачах стояй, а потім все більше загоном звали, він і сам, Чапаев, полком не любив називати: загін, каже, загін, це більше до діла підходить…

— Та-ак… Загін… Ну, а поранені з загону, вбиті у вас, їх де дівали?

— Дівали, — роздумливо протяг Гриша, щось міркуючи. — Всяко дівали: кого не встигнеш підібрати, тих козара доколювала, — хіба ж залишить. А кого забереш, — тих по селах розтикали: тут у нас скрізь народ свій. І тут от бували, в Та- воложці. Та де не було — скрізь було…

— А лікували як?

— Тут і лікували, тільки ліків, отих-таки, не було ніяких, а чим бабуся надумає, тим і помагає… Коли хто в місто попаде — тому ще так-сяк, а тут, по селах, — ого, як заліковували!.. Ну, й де вже їй, бабі темній, ногу закрити, коли від ноги тієї тільки жилки теліпаються та кістки потрощені хрустять… Який тут баба лікар чоловікові?

— А були такі? — з тремтінням у голосі спитав Федір.

— Чого Ж не бути: На те війна!

— Оце правильно! — брякнув несподівано Андрєєв, що весь час сидів мовчки, глибоко в кожух закутавши голову, наче злий на кого або чимось невдоволений. — Правду кажеш! — повторив він з притиском і по-дружньому ляснув Гришу по кожушині.

— Ну, звісно, — махнув той весело рукою. — Всяко бувало!

— Гришо! — перебив Федір. — Гришо, а харчувалися по селах-таки?

— По селах… — поважно відповів хлопець, видно, дуже» задоволений, що ним так^цікавляться. — 3 собою возили ми

мало, — та й де його возити, куди дівати було? Тут усе по селах: вони прийдуть — вони беруть, ми прийдемо — знову беремо. Сіл кругом п'ятнадцять виходило, куди не заверни!

— Так, тяжкенько було, — зітхнув і Кличков.

— Усім тяжко було… А нам хіба легко? — підхопив Гри- шуха, ніби боячись, що його зрозуміють неправильно.

— Авжеж, нелегко, — квапливо підтакнув Федір.

— Отож-бо й воно, — заспокоївся Гриша. — Всяко було! Мало що, — відмовляться там іноді хліба, приміром, дати, або вівса коням, або й коней змінити, коли своїх геть заморимо: треба було… Якщо треба, значить, давай — що там балакати. І, гадаю я, однаково тут виходило, — що в нас, що в них… Чого вихвалятися, ніби дуже все ото гарно загиналося? І негарно бувало… Ти цілу добу не жерши, скажімо, та з походу, а тут хліба шматка не дають, — де ж їй, красоті тій, узятися? Насамперед словом: дай, мовляв, жерти хочемо. А він тобі дулю показує. То в усмішку з ним гратися, чи що? Ну, тут під арешт кого, а в кого черево товстіше — і в морду заїдеш, чого з ними розпатякувати…

— Били? — затаїв дух Кличков.

— Били! — відповів Просто і твердо Гриша. — Всі били, на те війна.

— Молодець, Гришухо! — знову весело зірвався Андрєєв.

Андрєєв любив цю чисту, незамазану, грубувату правду.

— А мене не били? — обернувся Гриша. — Теж били… та сам Чапаев одного разу садонув. Що вдієш, коли треба?

— Як? Чапаев? За що? — стрепенувся Федір, почувши (вкотре вже!) це магічне, дивне ім'я.

— А я, бач, на варті стояв, — доповідав Гриша, — що от за Пугачами, зовсім близько, станція якась тут… забув її назву. Стою, братику, стою, а набридло… Що то, мать твою так, думаю, за паршиве діло це — на варті стояти. Нудьга, одне слово, заїла. А біля самісінького вокзалу берізки стоять, і на берізках галок, дивлюся, сила-силенна: га-га-га… Ач, розкричалися! Бахну от, не дуже, мовляв, загакаєте тоді! Спершу подумав смішком, а там і насправді: хто тут побачить, — хіба мало народу стріляє з усякої потреби? Прицілився в купу: бах, бах, бах… Та всі п'ятеро і випалив спрожогу… Котрих убив — попадали зверху, за сучки крильцями, пам'ятаю, все зачіпалися та билися перед смертю. А всі інші — хмарами так і знялися… знялися та й загалакали. Хто його знав, що він у коменданта сиДить, Чапаев тобто. Виходить — як хмара.

— Ти стріляв?

— Ні,— кажу, — не стріляв, не я!

— А хто ж галок сполохнув, хрін гороховий!

— Так, мабуть, самі,— кажу, — полетіли!

— Ану покажи! — і хап за гвинтівку. За гвинтівку хап, а вона порожня.

— Що? — каже. — А паїрони де, — каже, — візьмеш? Козаків чим битимеш, колодо? Галка тобі страшніша за козака? У, ч-чорт! — та як двигне прикладом у бік!

— Мовчу, що йому скажеш? Схаменувся, та пізно, а треба б інакше мені: як націлявся ото на гвинтівку, а мені б висмикнути: не підходь, мовляв, застрелю — на варті не можна гвинтівку мацати! Він би туди-сюди, а не давати, та багнет йому ще в живіт націлити: любив, усе простив би одразу…

— Любив? — примружився цікавий Федір.

— І як любив: що дужче його ошелешиш, то ласкавіший. Назавжди поважав тверду людину, хоч^би що вона йому зробила: «Молодець, — каже, — коли дух маєш сміливий…» Ну, а де ж усе перекажеш? А ось і вона, Вантєєвка, — зрадів Гриша, пересів, як годиться візникові, ударив гучно віжками, солодко цмокнув, присвиснув і вже так клопотався аж до самісінького села. Тільки раз обернувся:

— До Ради підвозити?

Авжеж, авжеж, до Ради, Гришо.

— А може, до Парфеновича б, от він про Чапаева розкаже…

— Хто це, Парфенович отой?

— Аз наших, у загоні ж був раніш од мене. Та руку йому одірвало геть, з тим і вернувся…

— Тутешній житель?

— Тутешній. Та безхазяйний тепер, геть-чисто все розорили козаки; хату рознесли, комори спалили, як є голим мужика зоставили. Поправив, та кепсько.

— Покажи, коли проїздити будемо, — на всякий випадок нагадав Федір.

— Покажу…

В'їхали в Івантеєвку — велике, просторе село з широко накоченими срібними вулицями. Мале сільце зима оберне в барліг — засипле, закриє, снігами замете. А великому селу взимку тільки й покрасуватися. Гриша наддав ходу і мчав для форсу легкою риссю. На одну хатинку ткнув пальцем, — це була хата Парфеновича. На другу показав, обернувся швидко, ляснув мовчки себе по шиї, усміхнувся: треба було, очевидно, розуміти, що в цій женуть самогон. Підкотили до Ради; вона, як загальне правило, — на головному майдані, в будинку колишнього правління. Вилізли з саней, ступали несміливо на занімілі ноги, поскидали засніжені, вкриті памороззю кожухи, захопили під пахви і в руки свої кошики та клунки (мізерний скарб: у кожного вагою з півпуда!), східцями піднялися в приміщення Ради.

Рада як Рада: простора, недоладна, непривітна, брудна і нудна. Ще рано, в місті тепер ще нікого не знайдеш по. уставах, а тут дивись, скільки народу наповзло! І що тільки вони з отакого раннього ранку робити хочуть? Притулившись до коричневої засмальцьованої стіни, крутять цигарки, махорять, провонюють і без того нестерпне, кисле повітря; туляться по вікнах, видряпують усячину на обмерзлих шибках, поплескують з холоду рукою об руку, відігріваються, мляво і ніби ненароком перемовляються нудними фразами… Видно, що багато хто, більшість, може, всі,— товчуться без діла:, нікуди подітись, нічого робити — то й сповзлися.

Побачивши приїжджих, обернулися в їхній бік, оглянули, висловили різні міркування про мороз, про втому, про напрям і мету подорожі їхньої, про труднощі самої їзди, згадали про недостачу ячменю та вівса, про те, що буде сьогодні завірюха неодмінно і їхати неможливо «ні в яких смислах».

— Здорово, товариші! — звернувся Лопар, що затримався чогось надворі і входив тепер останній.

— Здрастуйте, — мугикнуло кілька голосів.

— Голову б побачити…

— А сюди от, — і вказали на кімнату в кутку за перегородкою.

Лопар усю дорогу грав роль представника нашої четвірки: провадив переговори, дістав коней, дізнався, де можна спинитися, поїсти тощо.

Андрєєв кожуха не скинув, посунув безцеремонно мужичка, що сидів на підвіконні, закурив, мовчки дав закурити й тому. Терентій уже вклинився в юрбу і провадив розмову, розпитував, скільки живе на селі люду, як справи різні йдуть, як Рада працює, чи задоволені з Радянської влади, — одне слово, з місця в кар'єр.

Федір сповнений був оповіданнями Гриші. Перед ним стояла невідступно, хвилювала, мучила й радувала казкова постать Чапаева, степового отамана.

«Це без сумніву народний герой, — міркував він сам із собою, — герой з табору вольниці — Ємельки Пугачова, Стеньки Разіна, Єрмака Тимофійовича… Ті свого часу свої діла розбили, а цьому інший час дано — він і діла творить не ті. З оповідань Гриші можна зробити висновок, що в нього, Чапаева, відвага і молодецтво — головні в характері риси. Він більше саме герой, ніж борець, більше пристрасний любитель пригодг ніж свідомий революціонер. В ньому переважують, очевидно, і збуджені до надмірності елементи неспокою, жадоби до зміни вражень. Але яка це оригінальна особа на фоні селянського повстанства, яка самобутня, яскрава, колоритна постать!»

Федір узнав від мужичків, як пройти до Парфеновича, і коли Лопар після розмови з головою Ради повів компанію чаювати, Федір до них не пристав, пояснив своє бажання і пішов на вказану адресу.

Години через півтори виїздили з Івантеевки. Федір сидів мовчазний і похмурий: Парфеновича не застав, той напередодні поїхав у Пугачов. Андрєєв поставив йому одне-два запитання, хотів викликати на розмову, але, побачивши, що не клеїться нічого, замовк. Терентій з Лопарем сиділи-сиділи, надумали пісень співати. Дует був знаменитий: Лопар не співав, а тільки похрипував, Терентій вищав дико і фістулою. Виходило щось жахливе, плутане і різке. Коли дуже вже надокучили, Андрєєв гукнув до них з переднього воза, щоб перестали вити. Хлопці, видимо згодившись, замовкли. Продрімали до самої Таволожки. А приїхавши, не чекали нітрохи, замовили коней, рушили на Пугачов.

Уже при виїзді з Таволожки мужики-візники поглядали скоса на чорні соковиті хмари, що диміли в потьмареному небі. Вітер дув різкий і непевний: він рвав без напряму, з усіх боків, наче атакував невидимого ворога, кидався на нього, як пес цепний, впивався, рвав оскаженіло, але щоразу могутнім поштовхом його відшпурювало назад. І знову кидався, і знову відскакував розлючений, з виском, з гавканням, з гнівним судорожним виттям. По землі кружляли, мчали й вертілися сніжні вихрясті вири: шляхи позамітало, наглухо запорошило снігом. Опускався і швидко згущався буремний присмерк. Чимраз наполегливіше, міцніше й різкіше бив по боках шаленіючий вітер, чимраз чорніше ставало небо, крутіше й швидше зривалися сніжні пластівці, металися у вихорі голками, крижинками, грудками просто в обличчя.

Як у нори кроти, глибоко в кожухи позаривалися подорож- ні. Ледве визирають візники. Від зустрічного вітру забиває подих, палючим морозом обпікає обличчя. Довго їхали — і чим довше, тим дужче, вільніше розмахувався шалений степовий буран. Коли дорога пішла лощиною, яром, на високому березі якого простягався ріденький чагарник, тут начебто стало затишніше; але тільки-но вибралися знову на рівнину — тут буран бушував, як буйний хазяїн на п'яному бенкеті: все, мовляв, моє і що понівечу, за те не відповідаю! Хмільно, весело, грізно було в заметільному степу.

До Пугачова лишалося верст із десять. Назустріч коливалися каравани верблюдів, траплялися окремі їздці; мабуть, багато хто з них не доїхав тоді до рідних халуп: або зовсім загинули, або пролежали ніч у снігу; цих відкопали тільки на ранок і сяк-так врятували од смерті.

«Такого бурану, — розповідали степняки, — не було вже багато років. Не інакше, — казали, — бог послав його як кару за холодні молитви, за те, що храми божі народ забуває».

Казали, але вже видно було, що слова ці — пусті слова, сама лише фраза, ходяча і звичайна, і говорять її мужички більше з християнської чемності, а самі й на копійку не вірять тому, що говорять.

Від бурану і на станцію набилося народу чимало. Коли під'їхали подорожні наші і, мов сніжні грудки, вивалились із саней, то тут уже не посилали одного розвідника Лопаря, а подались хто до станційного начальства, хто до коменданта, а милого Терешу спровадили по засніжених коліях шукати поїзди, які мають іти на Уральськ. Цей «поділ праці» був викликаний тим, що за час їзди до Самари хлопці стократ переконалися, як, свідомо і несвідомо, майстерно обдурюють залізничні верховоди щодо відправлення поїздів: коли скажуть, бувало, що поїзд іде «через годину», — це вже, будь певен, до завтрашнього дня не рушиш з місця, а коли скажуть «тільки на ранок», — так і жди, що проскочить перед носом.

Довго шукали чи коротко, а таки знайшли нарешті вагончик, в якому саме до Уральська зібралася група політичних працівників. Домовились, порозумілись, посідали з своїми речами. Але багато ще довелося побідувати, перш ніж дісталися до Уральська: під Єршовом замело колію — вилізали, розчищали снігові замети, лаялись з комендантами, правдою й неправдою добували дрова, нагрівали промерзлий гробок. Повзли повільно і нудно. Як тільки заїхали за Єршов, скоїлося щось з паровозом, — знову морока, знову висадка, довге нервове чекання. Потім з буксами щось сталося — і тут зупинка, знову турботи, клопіт, подорожні ремонти, нові й нові тривоги. Від Пугачова до Уральська їхали аж два дні, а тут і дороги тієї — рукою подати!