Онлайн чтение книги Чапаєв
VIII. НА КОЛЧАКА

Чекаючи розпоряджень, в Уральську пробули десять днів. Нудьга була мертва, діла ніякого. Товклися в штабі Уральської дивізії, що стояла тут, підтримували зв'язок з бригадою своєї дивізії,— цю бригаду в ті дні ще не перекинуто було в Бузулуцький район. Нудилися страшенно. Тільки один раз, і на дуже короткий час, побачився Федір з Андрєєвим, — той майже безперервно роз'їжджав по фронту і'в Уральськ заглядав тільки наскоками. Він змарнів, пожовк, глибоко запали і здавалися мало не чорними його чудові сині очі — видно, недосипав часто, багато хвилювався, а може, і з харчуванням не все було гаразд. Кличков зустрів його у коридорі штадиву, вже одягненого, готового до від'їзду, хоч і приїхав він сюди тільки півгодини тому.

Один на одного подивилися довгим, допитливим поглядом, наче питали: «Ну, що нового дало тобі це нове життя: що придбав і що втратив?»

І, здається, обидва помітили це нове, що лягає незгладимим відбитком на погляд, на обличчя, на рухи того, кого вже торкнулося бойове життя.

Поговорили на ходу всього кілька хвилин і розпрощалися до нової зустрічі…

Чапаєв нервувався надміру — він без діла завжди був такий: як тільки на день, на два, бувало, доведеться спинитися й чекати чого-небудь, — Чапаева не впізнати. Він у такому стані чіпляється до всіх немилосердно, лається за дрібниці, погрожує карами…

Внутрішня сила, його багата енергія постійно шукає виходу, і коли нема їй застосування в ділах, вона розряджується марно, але розряджується неодмінно.

Уральська дивізія в цей час мала свій фронт десь коло Лбищенська. Операції йшли ні добре, ні погано: без великих поразок, але й без значних перемог. Раптом — нещастя: у невдалому бою загинуло щось дуже багато народу. Фронт за Лбищенськом похитнувся. Новоузенський і Мусульманський полки були потріпані; їм на допомогу спішно послали кури- ловців. Справжня катастрофа. І'все так несподівано. Як грім серед ясного неба. Не ждали, не гадали, не було ніяких ознак. Начальник Уральської дивізії — спокійний, випробуваний командир — і той розгубився, не зразу зорієнтувався в тому, що сталося, не знав спочатку, що треба робити. Радився з Чапаєвим, разом вирішили — як бути.

Але відновити фронт уже не вдалося, — Уральськ незабаром оточений був кільцем і в цьому кільці протримався цілі місяці.

Як тільки одержано було звістку про катастрофу і передано в центр, Фрунзе наказав особливій комісії негайно розслідувати причини поразки; в комісію входив і Чапаєв, головою призначили Федора. Чапаева, видно, образило, що головування доручено не йому, а комісарові, але це виявилось лише згодом. Чапаєв і думки не припускав, що тут, крім обставин суто воєнних, можливо, не меншу, якщо не більшу роль могли відігравати обставини політичні: так, очевидно, подивився на справу центр, тому й доручено всією справою керувати Кличкову.

Почали негайно збирати всілякі матеріали, документи, копії різних наказів та розпоряджень, зведень, телеграм… Чапаєв взяв у Федора бригадний наказ, в якому йшлося про такий невдалий наступ на селище Мергенєвське— в цьому наказі була канва для пояснення того, що сталося, а тому Кличков надавав виняткового значення наказові. Чапаєв уважно його розглянув, склав «критичну свою думку», сидить диктує машиністові. Входить Федір.

— Проглянув наказ, Василю Івановичу?

— Ну, проглянув, то й що?

— Я над ним теж думав чимало… Обміркуємо, — запропонував Федір.

— Можна прочитати, ось надруковано.

В голосі і манері Чапаева почувалася погано прихована зневажливість і якесь невдоволення, поки що зовсім не зрозумілі Федорові.

— Ану, прочитай, — сказав він, — поговоримо, може, змінимо що…

— Та вже без змін, — відрубав Чапаев. — Ти в себе змінюй, а я як написав, так і пошлю.

— Це ж чому? — здивувався Федір і відчув, як його боляче вразила ця неприязна відповідь.

— А тому… Коли «голова», то свою думку і доповідай… А я — «спец»… Я тільки — «спец»…

Він двічі з образою вимовив це слово…

— Ну, чого ти мелеш? — образився Федір. — Чого мелеш по-пустому? Розбиватись навіщо: обговоримо разом і відішлемо.

— Та ні вже, — упирався Чапаев. -

Кличкову не хотілося далі товктися на цьому питанні.

— Ну, читай, — сів він на стілець.

Чапаев прочитав свою критику на бригадний наказ Уральської дивізії,— розбір був досить путящий, старанний, серйозний. Від обговорення Федір ухилився — думку свою вирішив послати окремо.

— Що скажеш? — спитав Чапаев.

— Та добре, по-моему, — крізь зуби раптом процідив Фбдір.

— А то хіба погано? — підвищив раптом тон Чапаев. — Може, й погано, та не в мене… отак! Ми знаємо, що робимо, а от там штучки всякі… шкура погана!..

Федір не зрозумів, на чию адресу відпускає Чапаев такі епітети.

— Стерво… — вів далі він люто. — Затерти людину хочуть… Ходу не дають… Ну, ми управу знайдемо, ми про себе скажемо!..

Це Чапаев глузував з приводу «проклятих штабів», які вважав за збіговище дармоїдів, боягузів, кар'єристів і різних взагалі покидьків…

— Стривай, Чапаев, чого ти страмишся? — напівжартома звернувся до нього Федір. — Ні сіло ні впало — якого чорта! Блекоти об'ївся, чи що?

— Давно об'ївся, давитися почав, — і в голосі Чапаева почувся докір. — Давишся… Авжеж… А взяти нічого… у мене, брат, нікуди не підкопаєшся… Чапаев своєму ділу хазяїн…

— Про що ти?

— Про те, все про те, що в академіях ми не вчені… Та ми без академіїв… У нас по-мужицькому і то виходить… Ми погонів не носили генеральських, та й без нйх, слава богу, не кожен такий стратех буде…

— Не хвались, не хвались, Василю Івановичу, це тобі не до лиця… Хай тебе інші… А сам… — і Федір приклав пальця до губ… Недавне неприємне почуття так і підбивало його чимось уколоти Чапаева, такчби мовити, помститися на ньому… Чим же? А найуразливішим місцем — знав це Федір — е в Чапаева розмова про визнання і невизнання його доблестей, здібностей, військового таланту, особливо, коли до цього підпустити що-небудь про «штаби». Момент був такий, що й дратувати не доводилося, — Чапаєв і без того був уже неспокійний. і

— Мовчи краще про стратегію, — випалив Федір.

— Чого ж це мовчати? Мовчи сам, — обурено наїжачився Чапаєв.

Пересиливши себе, намагаючись здаватися цілком спокійним, Кличков сказав йому тихо:

— От що, Чапай… Ти добрий вояка, сміливий боєць, партизан чудовий, але ж і тільки! Будьмо одверті. Май мужність признатися сам: у військовій мудрості ти слабкий… Ну, який з тебе стратег? Подумай сам, звідки тобі бути ним?

Чапаєв нервово сіпався, і злими вогниками блищали в нього вовчі сіро-сині очі.

— Стратег поганий?! — майже крикнув він на Федора. — З мене поганий стратег? Та йди ти к чорту після цього!

— А ти спокійніше, — зловтішався Федір, задоволений, що хоч трохи дійняв його до живого, — чого тут нервуватися? Щоб бути гарним військовим працівником, щоб знати наукову основу стратегії,— та зрозумій ти, що всього цього вчитися треба… А тобі ніколи було, ну, чи ж не ясно, що…

— Нічого мені не ясно… Нічого не ясно… — обірвав його Чапаєв. — Я армію візьму і з армією справлюсь.

— Аз фронтом? — пожартував Федір.

— Із фронтом… А що ти думав?

— Та, Може, і головкомом — не від того?

— А то не справлюсь, думаєш? Роздивлюся, звикну — і справлюсь. Я все зроблю, що захочу, зрозумів?

— Що ж тут не зрозуміти.

У Федора вже не було того недоброго почуття, з яким почав він розмову, не було навіть і того глузування, з яким він ставив запитання, — ця впевненість Чапаева у безмежних своїх здібностях здивувала його цілком серйозно.

— Що ти віриш у сили свої, це добре, — сказав він Чапаеву. — Без віри цієї нічого не вийде. Тільки чи не зазнаєшся ти, Василю Івановичу? Чи не пусті тут у тебе хвастощі? Адже міри ти не знаєш словам своїм, от біда!

Ще більше розпалилися, заблищали недобрим блиском очі: Чапаев кипів обуренням, але чекав, коли Федір скінчить.

— Це я!.. — крикнув він. — Це я хвалько?! А в степах хто був з козаками, без патронів, з голими руками, хто був? — наступав він на Федора. — їм що? Сволота… Який їм стратег…

— А я за стратега теж не визнаю. Отже, виходить, і я сволОта? — піймав його Федір.

Чапаев одразу змовк, розгубився, обличчя його почервоніло; він зробився раптом безпорадним, начебто його піймали на смішному і дурному, на хлопчачому ділі.

Федір навмисне повернув питання так, щоб відучити якось Чапаева від цієї безпардонної, сліпої лайки на вітер… І не тільки тому, що це «недобре», а все це було для Чапаева дуже небезпечне: почують недруги, запам'ятають, а потім із свідками та з документами припруть його до стінки — дітися буде нікуди, поганюще створиться становище. А від Чапаева часто-густо можна було чути, як він картає безоглядно і штаби, і Реввійськради, і ЧК, і окремі відділи, і комісарів — усіх, усіх, хто над ним може виявити хоч найменшу владу. Галасує, лається, проклинає, погрожує, а все ні до чого: поясни йому — і все зрозуміє, згодиться, навіть відступиться, бувало, від своєї думки, — хоч поволі, туго і неохоче. Відступати не любив навіть у тому, що сказав. До р£чі, він і наказів своїх ніколи не змінював — у цьому була їх особлива, переконлива сила.

Тепер, спіймавши Чапаева на слові, Федір вирішив процес навчання довести до кінця, піти й залишити Чапаева роздумувати.

«Хай помучиться сумнівами, зате довше пам'ятатиме…»

І коли Чапаев, отямившись трохи від несподіванки, почав запевняти, що «не мав на увазі… говорив тільки про них» і таке інше, Федір попрощався і пішов.

Коли опівночі Кличков повернувся, то в кімнаті у себе застав Чапаева. Той сидів і зніяковіло жмакав у руках якийсь папірець.

— Ось, почитайте, — передав він Федорові надруковану на машинці маленьку цидулку. Коли Чапаев був схвильований, ображений або чекав якоїсь образи, він часто переходив на «ви». Федір помітив це тепер у його звертанні, те саме побачив і в записці.

«Товаришу Кличков, — було написано там, — прошу звернути увагу на мою до вас записку. Мені дуже неприємно, що ви так пішли, що ви взяли мої слова на себе, про що сповіщаю вас, що ви ще не встигли мені вчинити ніякого зла, а коли я такий одвертий і трохи гарячий, ніяк не соромлячись вашої присутності, і говорю все, що на думці, проти деяких осіб, на що ви образились. Але щоб не було поміж нас особистих рахунків, я змушений написати рапорт про увільнення мене від посади, ніж бути в незгоді з найближчим своїм співробітником, про що сповіщаю вас як друга. Чапаев».

Ось записка. Від слова до слова подана вона, без найменших змін. Наслідки вона могла мати дуже серйозні: рапорт був уже готовий, через хвилину Чапаев показав і його. Коли б Федір поставився негативно, коли б навіть промовчав — справу було б передано «вгору», і хтозна, які вона мала б наслідки? Дивне тут те, що Чапаев зовсім начебто не дорожив дивізією, а в ній же були пугачовці, разінці, домашкінці — всі ті геройські полки, з якими він був такий близький. Тут виявилась основна риса характеру: не роздумуючи, з плеча, в одну мить приносити в жертву навіть найдорожче, навіть заради цілковитої дрібниці, заради дурниці.

А підігріти в такий момент — і «ділов» ще, мабуть, наробить безглуздих.

Прочитав Федір записку, обернувся до Чапаева з радісним, сяючим обличчям і сказав:

— Годі вже, дорогий Чапаев. Та я й не образився зовсім, а якщо знервований був трохи, то зовсім-зовсім з іншої причини.

Федір промовчав і тільки другого дня сказав йому про справжню причину.

— Ось телеграма, — показав Чапаев.

— Звідки?

— За наказом з штабу треба виїздити завтра ж на Бузу- лук… В Оренбург не їдемо… Кінчити всі справи і їхати…

Подумали і вирішили до ранку не відкладати, а закінчити все зараз же і вночі виїхати; остаточний розгляд невдалої операції Уральської дивізії однаково за один день не закінчиш: ~ треба виїздити на місце, дістати ще деякі документи і т. д. Вирішено. Зараз же в штадив. Викликали кого треба було. Переговорили. Через півтори години виїздили з Уральська на Бузулук.

У ті дні на шляху до Самари діялося щось неймовірне. На Кінель один за одним мчали і повзли поїзди з усіх боків: од Уфи й Оренбурга, близькі й далекі, які з військом, із снарядами, з провіантом, бронепоїзди, які — зустрічні — порожні, санітарні, і знову з військом, військом, військом… Тяглися обози з Уральська, і звідти йшло військо.

Відбувалося спішне перегруповування: перекидалися величезні маси, вводились нові і свіжі, відводилися в тил потрі- пані, деморалізовані, тимчасово непридатні до діла. Колчак уже взяв Уфу і підходив до Волги. Обстановка створювалася грізна. ^Самара була під ударом; разом з нею під ударом були й інші великі поволзькі центри. Обстановка допускала можливість відходу на Волгу. Це був би тяжкий удар для Росії. Червоне командування не хотіло цього відходу, гаряче взялося за оборону, вирішило, будь-що вистояти, переламати становище, що створилося, вирвати у ворога ініціативу й погнати його назад від центру Радянської держави. В Бузулу- цькому районі готувався потужний кулак: звідси мали завдати перших ударів. 25-й Чапаєвській дивізії доручалося велике завдання — ударити Колчака в лоб, і разом з іншими дивізіями, гнати його від Волги, маючи за найближчу мету захоплення Уфи.

Крім тих частин, що йшли від Сломіхінської, крім бригади Сизова — талановитого молодого командира, що діяла під Уральськом і була спішно перекинута на Бузулук, у район Сорочинської, до 25-ї дивізії включалася бригада під командою якогось офіцера, який через два тижні перебіг до білих. У цій бригаді, згрупованій недалеко від Самари, в районі Кро- товки, був і Іваново-Вознесенський полк.

Колчак сунув широченним фронтом на Перм, на Казань, на Самару, — в цих трьох напрямках ішло до півтораста тисяч білої армії. Сили були майже рівні — ми виставили армію трохи меншу за колчаківську. Через Перм на Вятку думав Колчак з'єднатися з інтервентами, через Самару — з Денікі- ним; у цьому замкненому, фатальному кільці він і поспішав поховати Радянську Росію.

Перших відчутних ударів він зазнав на шляхах до Самари: тут вирвано було в нього ініціативу, тут почасти були розбиті його дивізії і корпуси, тут покладено початок деморалізації серед його війська. Ні офіцерські батальйони, ні дресирування солдатів, ні техніка — ніщо після перших ударів, що їх він зазнав, не могло спинити стихійного відкочування його війська на Уфу, за Уфу, в Сибір до остаточної загибелі.

В боях під Белебеем брали участь полки каппелівського корпусу — цвіт і надія білої армії; їх било червоне військо так само, як било й інші білі полки. Червона хвиля котилася нестримно, І її урочисто зустрічало змучене і розорене населення.

Залізничні станції і полустанки схожі були на пляшки з комашнею: всі повзуть, поспішають, збивають одне одного, зриваються, підводяться і знову поспішають, поспішають, поспішають… Приходили поїзди — з них зіскакували, як божевільні, цілі юрби червоноармійців, мчали в різні боки, юрмилися біля маленьких цегляних сарайчиків, ставали в черги, бряжчали чайниками, квапилися, лаялись, обурювались, тупцяли на місці, чекаючи окропу; друга половина кидалася врозтіч по станції і селищу, закупала сірники, цигарки, воблу — що потрапляло під руку, випивала в перекупок молоко, закупала хлібища, хлібини, хлібці і хлібинки… Незмінно великим і шалено протестуючим натовпом галасували у коменданта', проклинали порядки і непорядки на всі заставки, паплюжили тричі нещасного коменданта, просили нездійсненного, присягалися неіснуючим, сподівалися неможливого: то вимагали негайно «бригаду» або машиніста, або паровоз новий, теплушки інші або обміняти теплушки ра класні… Коли в комендантській казали, що «ні, не можна, не буде», — до бурі протестів і образ долучалися погрози, клялися помстити- ся: самі або наслати якогось там свого грозу-командира.

Раптом дзвінок.

— Котрий?

— Третій.

І ціла ватага протестантів, мов шалена, зривається від комендантських ґрат і мчить кудись по коліях, збиваючи зустрічних, викликаючи то подив, то прокльони і загрози.

Три дзвінки… Свисток… Ешелон рушає,— і от ще довго йому навздогін мчать партіями і поодинці відсталі червоно- армійці, повисаючи на приступках, хапаючись за східці, вилізаючи на дахи… Або, змучившись, махнувши рукою, присядуть на рейках, втомлені, і будуть Тинятися до нового попутного поїзда — може, день, а може, і два, хтозна-скільки! — одного поїзда не помітив, другий не взяв, третій пішов перед носом…

У теплушках темрява: ні свічки, ні лампи, ні ліхтарика… На голих дошках, замизканих постолами, брудними чобітьми, засаленими казанками, залитих щами та чаєм, запльованих, закиданих махорочними цигарками, лежать чер- воноармійці. Довгі ночі — довго лежати, в темряві, холоді, ледве прикрившись поганою дірявою шинелькою, ткнувши під голову брезентову сумку. На станціях довго тягають сюди і туди, переставляють, передають, з кимось з'єднують, од когось відчіплюють, немилосердно б'ють буферами, аж мозок струшується… Кричать і лаються в темряві якісь люди з маленькими ручними ліхтариками… Десь на далеких задніх коліях поставлять «відстоятися». А там збилися такі ж поїзди, і в них так само повно напхано червоноармійців — визирають з верхніх маленьких віконець, зіскакують, вибігають, залізають, дряпаються вгору. Рух біля «замороженого» ешелону завжди триває цілу добу: хто поспішає «в справах», хто просто побігати — зігрітися, хто видивляється, де погано сховані шпали, дрова, ящики — все, чим можна топити, інші «так собі» тиняються цілком безтурботно цілу ніч біля станції і шукають, чи не буде якихось пригод.

Після багатьох днів подорожі, після тривалих митарств, виснажливих стоянок, скандалів, бійок і навіть перестрілки — приїхали! У широко розчинені двері теплушок швидко вилітають речі; накидають їх високу купу, двох з багнетами залишають стерегти, інших — на підмогу… Там зводять по підмостках коней, путають, в'яжуть, зганяють табуном, оточують, стережуть, щоб не розбіглися. Повільно скочують гармати, повозки з різним майном, автомобілі — все, що є.

Готово! Порожній поїзд, мов сирота, дивиться порожніми, тепер ще холоднішими теплушками. Галас, лайка, плутанина, безладдя, випадкова, розрізнена команда, якої ніхто ще не слухається. А ось справжня:

— В похід!

І починається біганина — клопітна, кваплива, розшукуються роти, взводи, рої… Нарешті все построено… Рушили. І загойдалися рядами — широкими, стрункими, застукали, загриміли повозки, заржали, зафоркали відпочилі коні, забряжчала зброя, то тут, то там зривається випадковий-постріл… Перші версти — рівними рядами, перші версти — бадьоро й чітко, з дзвінкими, голосними піснями, а далі… далі відсталих, змучених, хворих посадять на повозки, переплутаються ряди, і не чути вже пісень: тепер тільки б на віДпочинок швидше… Ось він і відпочинок, привал": одні за хвилину будуть завзято хропти в мертвому сні, інші, невгамовні, і тепер будуть пісень співати, гармонію слухати, танцювати — навприсядки, з гиканням молодецьким… З привалу до привалу, з привалу до привалу і — в окопи.

Починається бойове життя.

Бригаду, що прийшла до Бузулука, прийняв Потапов. Со- рочинською командував Сизов, а Шмаріну, трохи пізніше, передали ту, з якої до білих утік її безславний командир. Дивізія зосередилась. Зосередились і інші дивізії, зосередились, націлились армії, завмер увесь фронт, чекаючи перших ударів.

«Бути чи не бути» — ось якої ціни цим першим ударам надавав багато хто в той час.

«Якщо не вирвемо ініціативи, якщо нас відкинуть за Волгу і Колчак замкне на півдні і півночі фатальне кільце (а це так можливо), — бути чи не бути тоді Радянській Росії?»

Так! Усі небезпеки ці були тоді серйозніші і ближчі, ніж багато хто думав. Вятка, Казань, Самара, Саратов уже захлюпувалися першими бризками білогвардійської хвилі.

Шлях на Самару в Колчака був найбажаніший, найважливіший, найсерйозніший: звідси найближче до серця Росії.

Недарма на вагонах у нього стояло: «Уфа — Москва».

Передові роз'їзди вже близько показувались під Бузулуком — останніми днями втрачено було і Бугуруслан. Дедалі напруженіша обстановка, дедалі ближче ворог, дедалі небезпечніше становище.

Дещо в нас ще не готове, не все підвезли, не всі зібралися, не вистачає снарядів, перешкоджає весняне бездоріжжя — та ніколи "чекати, кожний день згущає хмари, наближає страшну, чорну грозу…

Стоїть готова до бою, налита енергією, переповнена рішучістю Червона Армія… Наїжачилася багнетами полків, бригад, дивізій… Чекає сигналу… За цим сигналом — груди на груди — кинеться на Колчака весь фронт і в страшному єдиноборстві випробуватиме свою міць…

28 квітня… незабутній день, коли вирішувався початок серйозного діла: Червона Армія рушила в похід на Колчака.