Онлайн чтение книги Сагайдачний
ХIII

Зараз по Йорданi заповiв Касян лови в великiм Чубовiм лiсi. Такi лови вiдбувалися кiлька разiв зимою, а то iнколи й лiтом. Козаки готувались на це, як на яке свято. В лiсi було повно звiра, i то грубшого. Були тут цiлi стада оленiв, цапiв, диких кабанiв, можна було стрiнутися з ведмедем i диким котом. На тих звiрiв полювали хiба лише взимку, бо їх ловлено задля хутра, яке вiдтак сотник продавав приїзним купцям.

Як лише стало на свiт заноситися, Касян подiлив козакiв на гуртки й порозсилав на призначенi мiсця. На лови йшов сотник теж. Лише молодики мали остатись в редутi, а це дуже не подобалося Петровi. Вiн зайшов до сотника й каже:

- Пане сотнику, невже ж i я мушу остатись в редутi? А менi б так хотiлося попробувати мого лука. Вже бiльше двох лiт його маю, та лише раз довелось менi застрелити цапа, як ми з Острога втiкали.

- Лук - то заслаба зброя на грубшого звiра. Добре, ти пiдеш з нами на лови, але вiзьми рушницю. Там можеш i з кабаном стрiнутися.

- Кабановi теж дам ради з лука.

Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пiшли на лови. Марко взяв рушницю, а Петро таки пiшов з луком, узявши двадцять добрих вибираних стрiл

Зi сходом сонця були вже всi в лiсi. Снiгу було повище колiн. Зверху вiн трохи примерз, однак не так, щоб чоловiк наверху вдержався. Як поставали на мiсцях, Касян заграв у сурму i розпочались лови. Козаки з другого боку стали викрикувати. Вони звiра полошили i наганяли на стрiльцiв.

Петро стояв пiд грубим буком. Коло нього зараз стояв Марко, далi - сотник, а з другого боку - Касян.

На Касяна вийшов великий олень. Побачивши чоловiка, вiн став, потряс своїми великими рогами i став фучати. Петро побачив щось такого, чого дотепер не доводилось бачити. Касян не мав рушницi, лише невеликий нiж. I по-мистецьки вiн тим ножем орудував. Вiдвiв праву руку назад i викинув нiж, котрий улучив оленевi в самi груди. Олень пiдвiвсь на заднi ноги вгору, заричав страшно i повалився на землю. Тепер пiдступив до неживого оленя, вийняв ножа i обтер його об шерсть звiра. "От такої штуки навчитися б; це краще, чим мiй лук", - подумав Петро, але в тiй хвилi, порючи великою головою снiг на всi боки, йшов на Петра великий кабан. Вiн фучав люто, що вигнали його з логовиська серед морозу. Петро нап'яв лук i вижидав хвилi, коли кабан обернеться до нього боком. А тим часом кабан ступав щораз далi. Окружився цiлий снiговим порохом, начеб у хмарi. Петро скрикнув, i кабан справдi подався вбiк. Тепер прицiлився Петро i випустив стрiлу. Вона поцiлила кабана пiд лопатку. Кабан пiдскочив угору i лише тепер побачив свого ворога. Стрiла стирчала йому в боцi, i вiн кинувся в сторону Петра.

- Втiкай на дерево, - кричав Касян, бiжачи з усiєї сили з ножем. Та вже було запiзно. Кабан вдарив рилом Петра i пiдкинув вгору. Петро впав на землю. Здавалося, що йому буде амiнь. Сотник i Марко аж скрикнули i стали щосили бiгти на пiдмогу.

- Пропав хлопець! - крикнув, бо саме тодi скочив кабан на Петра, який не мiг видобутись iз снiгу. В ту хвилю надбiг Касян. Надлюдською силою пiймав кабана за оба уха. Ножа держав у ротi. Кабан виривавсь з усiєї сили, намагаючись зачепити iклом. Та Касян держав його своїми жилавими руками, мов клiщами. Вiдтак виждав хвилю, вихопив правою рукою нiж з губи i штовхнув кабана пiд ребро, в саме серце. Кабан захарчав i повалився на землю неживий. Позбiгалися на те диво iншi козаки, що стояли близько. Нiхто навiть не прочував, щоб у того старого сухого козака стiльки сили взялося, бо, говорили всi, легше вола за роги повалити на землю, чим кабана вдержати за вуха.

Касян вiддихав тяжко, обтираючи одежу з кровi. Петро встав на ноги, приступив до Касяна i поцiлував його в руку. Те саме зробив i Марко, котрий гiрше налякався, як Петро i трясся, мов у лихорадцi.

- Чей же хоч раз признаєшся, - каже Касян до Петра, - що лук не на дика. Був би тобi тельбухи випустив. Ну, чого поставали? На мiсця! - крикнув на козакiв. Усi порозходилися.

Лови пiшли далi. Петровi пощастило, що вбив ще два цапи й оленя.

На сотника вийшов дик, i вiн його вiдразу положив з рушницi. Стрiл загудiв по лiсi. За тим почулось ще кiлька стрiлiв. В другiм кiнцi дались чути крики. Туди побiгли всi й застали таке, що кiлька козакiв iз собаками обступили ведмедя. Пси присiкалися до нього, торгаючи за кудли. Козаки смiялися та радились, як до нього взятися. Ведмiдь певно не втече. Один хотiв стрiляти з рушницi, та iншi не дали.

- Пiдожди, Охрiме, шкода псувати; ану хто пiде на нього з ножем? Говори! Поки хто знайдеться, то собаки порвуть на ньому хутро.

- Пiдождiть, я пiду, - говорив молодий кремезний козак. Вiн скинув рукав кожуха з правої руки. Пiдступив до ведмедя, який стояв на заднiх ногах, а переднiми обганявся вiд собак, мов здоровий хлоп. Побачивши нового ворога, не зважав уже на собак i пустився, ревучи люто, на козака. У нього був отворений червоний рот з бiлими зубами. Козак миттю впхав ведмедевi в рот руку, обвинену рукавом кожуха, а правою встромив йому нiж у серце. В саму пору ухилив голову, з якої злетiла шапка, бо ведмiдь був би його зачепив за пошиття.

- Козак з тебе, Панасе! Далебi юнак.

З противного боку надiйшла партiя козакiв, що робила галас у лiсi. Лови скiнчилися. Касян послав додому по вози. Лови вдалися гарно; привезли два кабани, ведмедя, два оленi, кiлька цапiв i лисiв.

Того дня не було iншої бесiди, як про лови. Всi дивилися на старого осавула з пошаною. А вiн анiчичирк. Знову сердитий воркотун дивився на всiх бiсом. Коли зiйшлися увечерi до куреня, пiшла розмова за сьогоднiшнi лови.

- Воно пiшло б було краще, коли б менше снiгу було… Як тут ловити, як треба по пояс в снiгу бродити?..

- Тут ще у вас не великi снiги бувають, а там, у нас, на Полiссi, то як звалить снiг, то так занесе хати, що треба людей лопатами вiдгрiбати.

- От не говори так, я такого снiгу ще не бачив, щоб хату цiлу засипав.

- А я такий снiг бачив, що не то хату, а ратушевi вежу засипало, - каже Петро.

- Як? До верху?

- До самої шпички тої, що на вершку вежi поставлена.

- Це вже неправда.

- Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у Самборi падав снiг, бiльше як мiсяць безупинно. Старi люде не пам'ятали такого, й декому здавалося, що господь хоче заморити свiт потопою зi снiгу. Нанесло стiльки, навiяло, що засипало цiле мiсто, а з ратушевої вежi сама шпичка осталася. В той поганий час випала одному шляхтичевi в Кульчицях потреба до Самбора. Осiдлав коня, закурив люльку i їде. Байдуже йому. Переїхав Днiстер, дивиться, а мiста немає, лише величезна гора снiгу. Що робити? Мiсто буде пiд тою снiговою горою, пiд землею не провалилося, їде вiн далi, снiг примерз, кiнь не западався, рветься вгору, мусить десь доїхати. Дивиться, а на серединi стоїть шпичка з ратушi. "Ну, слава богу, що я не заблудив". Прив'язав вiн коня до тої шпички, а далi, як стане порпатися вниз, як стане порпатись, аж добрався до знакомого мiщанина, в якого полагодив свої орудки. А тим часом, поки це та те, засвiтило боже сонечко, подув теплий вiтрець i снiг геть стаяв та поплив у рiку. Виходить шляхтич той на ринок, а його коник висить у воздусi на тiй шпичцi та хвостом вiд бджiл обганяється. Бачить шляхтич, що не жарти, що коня муха закусає, дає пахолковi городському золотого, щоби вилiз на вежу i коня вiдрiзав. Пахолок полiз, як рiзне ножем по узденицi, а кiнь бебех униз.

- Забився?

- Куди там! Шляхтич наставив шапку, i кiнь попав йому в саму середину.

- Ха-ха-ха-ха! - стали усi реготати. Касян не вдержав своєї поваги i реготався з iншими.

- Здорово ти брешеш, небоже, та скажи менi, звiдкiля там бджоли взялися?

- Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож держав на вежi кiлька пнiв бджiл, котрi якраз тодi зароїлися.

Тодi настав ще бiльший регiт, аж стiни куреня трiщали. Старий Касян поплескав його по плечi та й каже:

- З тебе характерник вийде, лише не берись бiльше в кабана стрiлою стрiляти. Не жаль менi, що тебе сьогоднi з бiди вирятував. Я ще зроду так не смiявся, як сьогоднi. Спасибi, що душу розвеселив.

- Розкажи ще що, Петре, далебi! - говорили козаки.

- Вже пiзня пора, i дядько Касян нажене нас спати.

- Сьогоднi-то й дядько Касян нiчого не скаже.

Касян не говорив нiчого. Пiдпер обома руками свою стару голову i важко задумався.

- Коли так, то слухайте, - каже Петро. - Говорив я за снiг, тепер розкажу вам за воду, бо снiг i вода - то одне. Слухайте. У нас є рiка Днiстер. Вона дуже химерна. Є рiки поважнi, от наш Днiпро-Словутиця, якого я, нiгде правди дiти, зроду не бачив. Вiн поважний, статечний, от якби наш дядько Касян, дай йому боже вiк довгий. Днiпро пливе з повагою до моря, як необережного кого на собi зловить, то не пустить, але щоб вiн аж на берег виходив i людей або кого ловив, - то нi. А наш Днiстер, лише коли б трохи води прибуло, зараз пнеться на берег i хапає що попало, коли не чоловiка, то скота, то бодай вiхоть соломи, аби лише з порожнiми руками до моря не плисти. Вiн собi дуже химерний, та це не триває довго. Не стане води, а вiн знову останками з камiнцями бавиться, та й муркоче, наче кiт, що мишу зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною бiльше води, i давай гуляти по-своєму. А в ту пору гнав один вiрменський купець воли у Кракiв чи Львiв - не знаю. Днiстер якраз розгулявся i всi воли йому забрав, як через рiчку їх переганяли. Вiрменин переходив кладкою, i його забрало. З тяжкою бiдою чепивсь мотуза, що йому пiдкинули, i вiн вирятувався, але такий мокрий, як хлющ. Занесли його, сердегу, до поблизького панського двора. А в тiм дворi чорт завiв своє володiння й коверзував по ночах так, що нiхто не мiг видержати. Знайшлись смiльчаки, що завзялися з чортом погерцювати, та кожного з них найшли вранцi без голови.

Про те знав той вiрменин, але не мiг нiчого говорити, бо сливе живий був. Про ту нiч страшну розказував вiн сам менi ось як: "Зразу, - каже, - я заснув i прокинувся аж десь коло опiвночi, саме в чортову годину. Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене приходять. Що ж менi було робити iнше, як молитися? Бо я так задеревiв зi страху, що нi ногою, нi рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз бiля вiкна, то знову бiля дверей, то десь в печi. А я молюся, та душу господовi поручаю. Чортяки сходяться з рiзних бокiв. Говорю всi молитви, вже й "Вiрую" проговорив, а воно вже менi пiд подушкою свистить. Менi виступає зимний пiт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще "Ослаби, остави", i якраз господовi душу вiддати… Не договорив я ще половини… слухаю, а то менi так в носi свистить…"

Знову настав страшний регiт. Дядько Касян вiдвiв руку вiд голови, i сам за боки держався вiд смiху.

А Петро замовк i нi вусиком не моргне.

Касян пiдступив до Петра, поцiлував його в голову i каже:

- Спасибi, синку, стократ спасибi! Давно я, дуже давно не смiявся, здавалось, що й забув смiятися, аж ти мене розвеселив.

- Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й смiятися забули? - питали осмiленi тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.

- Дiти мої любi, не дивуйтеся менi, старому, що я для вас такий суворий буваю, та хто таке перейшов, як я, той на вiки вiчнi розбратався i зi смiхом, i з веселiстю. I я був молодий i веселий, i до мене свiт божий усмiхався. I радiв свiтом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого свою голiвку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад мене мороз проймає.

- Та розкажiть нам, дядечку, будь ласка, - говорили молодi козаки, цiлуючи старого по руках. Старий знову задумався i не говорив нiчого.

- Я молодо оженився. Зажили ми з жiнкою молодою в однiй балцi. Що вам з того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й придбали таких статкiв, що бiльше собi i не бажали. Було у нас двоє дiточок. Донечка Настя, семи лiт, i п'ятилiтнiй хлопчик Iвась.

Наслав на нас чорт загiн татарський. Хто знає, звiдкiля вiн прийшов, бо мiй зимiвник не був при шляху, i добре був закритий у гущавинi. Наскочили нас ненадiйно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацiдив татарин ломакою по головi. Я впав без пам'ятi на землю i не знав нiчого, що робилося. Як я прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата i клуня догорали. Скота анi слiду. Не було анi моєї небоги, а двоє моїх дiточок, безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голiвками. Жiнку, вiдай, повезли в ясир, i нiколи я її вже не побачив. Пiдвiвся я насилу, викопав оцими руками яму i поховав моїх соколят, а сам пiшов у свiт за очi. Опинився я на Запорожжi у Сiчi. Тут я сидiв так довго, поки не вивчився вiд одного старого дiда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав тiло горiховим вiдваром i з тим пiшов у Крим за моєю небогою шукати. Перейшов його вздовж i поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на християнських людей вiдбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не знайшов того, чого бажалося.

Вiд тої страшної ночi не покидав мене сум нiколи, i не покине, хiба що стiльки татар-злодiїв наб'ю, що моя помста насититься…

Касян замовк i задумався. Всi мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очi рукою, либонь плакав, i сказав твердо:

- Хлопцi, пора лягати спати.