Онлайн чтение книги Сагайдачний
ХIII


- Може, воно i краще сталося, що ти вернув до нас, замiсть нидiти у Києвi, - говорив кошовий до Сагайдачного, як той вернувся на Сiч i здавав йому справу з свого посланництва. - Тут у нас таке тепер позаводилось, що треба конечно покласти цього край. До того менi треба людей певних. Коли б ти був тут, може би, до цього i не прийшло, бо тебе всi любили i були би послухали. Коли б я був знав, що преосвященний Плетенецький на те тебе кличе, щоб з тебе бакалавра для панських дiтей зробити, я був би таки не пустив.

- Що ж тут таке завелось?

- От що! Молоде пиво мусить вишумiти. Позаводились два сторонництва, двi партiї: поважних i неповажних. Хiба би так назвати. Тi неповажнi - то молодi люде, шибайголови, хотiли би йти з мотикою на сонце. Рвуться до чогось великого, не мiркуючи, чи тому дадуть раду. Хотять помстити Косинського i йти вiйною на панiв, помстити солонецьку рiзню. До того, ще тi втiкачi з України, якi приходять сюди цiлими громадами, пiддувають вогонь своєю балачкою про утиски панiв над народом. Я це знаю, що пани показилися. За козаком ганяються, мов за скаженою собакою. Нашому братовi не можна на Українi носа показати, коли не хоче повиснути або зiгнити в тюрмi. Повiдбирали українським козакам усi вольностi i роблять ними панщину. Це все запорожцiв страшно дратує. Менi самому серце крається, та годi що на це порадити. Виступати проти Польщi нема з чим. До такого дiла ми ще не пiдросли. Є у нас десять тисяч народу, та то по бiльшiй частi втiкачi, у яких є крiпкий кулак, та нема вiйськового вишколення, нема карностi, нема воєнного досвiду. Що з такою юрбою зробити? При першiм сильнiшiм ударi вона не вдержиться i розскочиться на чотири вiтри. А коли б не було куди втiкати, то видадуть ляхам старшину, як зробили над Солоницею, i самi потiм пропадуть. Та друга Солониця була б страшнiша першої, бо тодi ще ляхи не були такi певнi себе на Українi, як тепер. I тодi не було б вже сили пiднестися козацтву, i ми втратили би i те, що тепер маємо. До нас вернула би Полоусiвщина, яку з тяжкою бiдою вдалося нам приборкати. Я боюся, що тi двi партiї можуть пiднести на себе братовбивчу руку, i поллється знову братня кров, а нашi вороги будуть дякувати. Нащо їм тодi ганятися аж на Лiвобережжя, нащо їм Жолкевського, коли козаки зроблять цю роботу самi мiж собою. Вони тодi прийдуть вже на готове i вiзьмуть одних i других за чуба. Бо як була мiжусобиця мiж полоусiвцями i василевичiвцями, то однi, то другi закликали на себе ляхiв. Та мудрi ляхи не хотiли до цього мiшатися. Я дуже боюся, щоб до такого знову не прийшло.

- А не можна би їм знайти iншу роботу i повернути їх завзяття в iнший бiк?

- Пробували ми i цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло? От забавочка. Татарва вiд останнього погрому над Iнгулом притихла. Хiба нам йти було на ногайських конокрадiв. Поведуть, було поганяються по степу, приведуть який табунець коней, та й кiнець походовi.

- Треба щось бiльшого обдумати.

- Заки обдумаєш, то i лихо скоїться. От зараз на завтра сходиться велика рада, щоб на ляхiв йти. Моя булава повисла на волоску, i я гадаю, що завтра скiнчиться моє отамування. Та менi самому це байдуже, бо тепер булава дуже важка, але жаль менi моєї працi на Сiчi, цих зусиль, якi непремiнно знiвечаться. Пiду тепер на Польщу, пропаде стiльки молодого цвiту. Вороги будуть ликувати, а на Українi настануть ще бiльшi утиски, як тепер. От чого я боюсь.

Кошовий ходив великими кроками по хатi, понизивши голову у великiй задумi, як чоловiк, якому нема виходу з розпучливого становища.

В цю хвилю ввiйшов у хату старий Жмайло з Марком.

- Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так ми горiли з нетерплячки, щоб земляка привiтати.

- Вiтайте здоровi, я не противний.

Настало вiтання щире, сердечне. Обнiмали чергою Сагайдачного, i питанням не було кiнця.

- Що ж там товариство загадує завтра робити? - спитав кошовий, стаючи серед хати.

- Наше дiло, батьку, стоїть недобре. Знову прийшов гурток збiгцiв, i оповiдають страшнi речi. Товариство заворушилось ще бiльше. Усе молодшi, усi шибайголови кричать, щоб на ляхiв йти.

- Я їх не поведу.

- Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А їх бiльше, як нас, i коли яке чудо не зробиться, то на завтрашнiй радi усе пiде шкереберть.

- Тiльки ви, панове, не журiться так дуже. На тiй радi ще не одно може таке зробитися, що усе буде гаразд, - каже Сагайдачний.

- Роби, як знаєш, та я не знаю, чи що вигадаєш.

- Хто знає добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, - каже Сагайдачний.

Зараз попрощались з кошовим i вийшли. Сагайдачному пильно було до куреня привiтати знайомих. Зараз прийшла йому в голову одна думка, яка видалась йому доброю. Узявши Марка пiд руку, йшов Сагайдачний через майдан у курiнь та розпитував землякiв, що за той час робилося. Спитав, чи не було якої вiстки вiд Чепеля.

Та Жмайли були якiсь стурбованi. Заговорювали, чим могли, розказували про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом, що звiдтам вiсток мало, що старий не приїздив на Сiч нi разу.

Сагайдачний брав цю їх турботу на рахунок завтрашньої великої ради i знову став їх заспокоювати, що якось воно зробиться.

На Сiчi рознеслась блискавкою вiсть, що Сагайдачний вернувся з Києва. Дiзналися також, через що вiн з Києва мусив утiкати. За подiю на Подолi ходили перебiльшенi гутiрки. Та всi були радi, що вiн вже повернувся. Дехто вередував на кошового, чого вiн такого славного товариша бакалаврувати заставив.

В куренi не було нiяких змiн. Жук все ще отаманував з вибору. Багато товаришiв тепер, пiд лiтню пору, повиходило поратись коло хлiба, ловити рибу, пильнувати пасiки тощо.

Сагайдачний вписав зараз до куреня свого чуру Антошка, якому зараз приложили iмення Твердолоб.

Пiд вечiр зiйшлось до куреня багато народу. Сагайдачний, як колись перед роками, грав на бандурi, приспiвував i розказував таке, що всi аж за боки брались вiд смiху.

Приєднав собi вiдразу всiх i був того певний, що на завтрашнiй радi поведе усiх за собою, куди захоче.

Як лише сонце пiднялось на небi, на сiчовому майданi вдарили в бубни i литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули ходили по усiх закутках i закликали людей, а упiрних пiдганяли палицями. На раду у великому колi мусили всi бути. Розходилося о важну справу, о похiд проти Польщi. Козаки вiдгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то в Днiпрi потопити, а вибрати iншу. Старшина прогавила стiльки часу i нiчого не зробила, а товариство нiвечиться, ледачiє. На майданi ставало гаряче.

Серед майдану поставлено пiдвищення для старшин i для промовцiв, поставлено стiл пiд клейноди.

Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. Тут був такий гамiр, що свого слова не було чути.

Вiдтак, коли замовкли литаври, вiд дому кошового розступився народ i пропустив сiчову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою пiд бунчуками. За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим каламарем, генеральний обозний i курiннi отамани з осавулами. Усi повиходили i поставали на пiдвищеннi. Кошовий дав знак булавою, i усюди затихло, наче маком посiяв, наче горобцi весною на вербi, коли хто до них приблизиться.

Кошовий зняв шапку, поклонився на всi сторони i промовив так:

- Славне сiчове товариство, панове отамання i всi козаки-товаришi! Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, i на бажання товариства скликали сьогоднi велику козацьку раду. Тепер ви обмiркуйте, що нам робити? Обмiркуйте розважно, щоб потiм не вийшло щось такого, вiд чого могла б наша козацька справа потерпiти. Прохаю промовцiв, щоб виступили i сказали своє мудре слово. Опiсля ж буде те, за чим подасться бiльше голосiв.

- Чого багато говорити? - обзивається один з переднiх. - 3 говорiння кашi не буде. На ляхiв ходiмо, та й годi, зараз вибираймо наказного.

- На ляхiв, на гнобителiв українського народу! - гукала уся юрба.

На радi зчинився великий галас i крик. Нiчого не було чути, лише:

- Смерть ляхам! На ляхiв, на панiв ходiмо!

Тодi виступив на пiдвищення Сагайдачний. Вiн кланявся шапкою на всi сторони.

- Тихо, товаришi, Сагайдачний хоче говорити, - почулись голоси.

- Хто це? - спитав хтось.

- А ти де був? Сагайдачного не знаєш?

- Тихо. Слухаймо.

- Панове старшино, панове отамани i товариство славного Запорозького вiйська!

- Перше моє слово до вас буде таке: вiтаю вас усiх вiд України, вiд золотоверхого нашого святого Києва, вiд Києво-Печерської лаври, вiд славнозвiсного її архiмандрита отця Єлисея Плетенецького. Вiн посилає вам своє поздоровлення i благословення!

- Слава йому, слава!

- Та, окрiм повiтання, нiчого доброго вам з України не приношу. Усюди горе та стони поневоленого панами українського народу. Пани розбiсились i сприсяглись на загибель православного народу i його церкви. Унiя поширюється i нашi церкви забирає силою, наших владик нема, а просте духовенство темне, розбите, безрадне i нiкому дати йому проводу.

- На погибель ляхам, геть iк бiсовi з унiєю! - залунало на майданi.

- Зближається година порахунку з панами за утиски, за кров наших братiв. Цей порахунок зробимо ми, запорожцi. Помстимо люто Солоницю.

- Так! Помстимо так, що у пеклi радiти будуть.

- Обираймо Сагайдачного наказним, i далi - на ляхiв!

- Послухайте мене далi! - говорив дзвiнким голосом Сагайдачний. - Товаришi! Маємо йти на оборону нашої церкви i треба нам iти, це наш святий обов'язок.

Кошовий, слухаючи того, не мiг з дива вийти: "Вiн пiдсипає пороху до вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".

- Я її обороняв оцими руками, якi вам показую, i тою ломакою, якої тут немає, на чолi гуртка мiщан на Подолi, у Києвi. Оборонив її на часок, а така оборона нiчого не варта. Прийшла сила вiйська, гайдукiв i пахолкiв, i ми мусили йти врозтiч, а менi загрожувала смерть, коли б не втiк. Що опiсля там сталося, я не знаю. Здається, що ляхи й унiати таки поставили на своїм, бо не було спромоги оборонитись. Iз Сiчi мусить пiти їм пiдмога i то неабияка, бо Польща сильна i могутня, i на неї треба неабиякої сили.

- То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували.

- Послухайте мене далi. Чи достойнi ми тої честi, щоб господь ужив нас за свою десницю в оборонi церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи сповняємо заповiдi божi? Ми, коли подумаєш, лише хрещенi, а бiльш нiчого. Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивiться поза себе. Де наша церква? На цiм мiсцi заснував козацьку Сiч перший її отаман, славний Дмитро Байда. З того часу стiльки лiт минуло, славна Сiч Запорозька стала грiзною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе церкви. Нас, запорожцiв, є тепер десять тисяч, коли не бiльш. Ми ростемо, мов гриби по дощi, а церкви таки нема. Десятки i сотки без сповiдi i покаяння, бо на Сiчi церкви нема. Чи ж не сором це для нас? I чим ми цей грiх байдужостi спокутуємо? Рвемось на оборону церкви, а самi її не маємо, бо не хочемо мати. Не приступаємо як слiд до господньої трапези, бо у нас немає церкви. Чим наша Сiч рiзниться вiд татарської оселi? Тим, що коли б тут сидiли татари, був би у них давно свiй мечет. Так само зробили би турки. Ми не маємо церкви не тому, що у нас її унiя вiдняла, а тому, що нам не хочеться її поставити. I тому не диво, що i господь до нас байдужий i не спiшиться нам пособляти. Поки у нас тут, на Сiчi, не буде своєї церкви вiдповiдно до нашої сили, я у жоден похiд не пiду, хоч голову менi вiдрубайте. Важнiше для мене спасiння душi, як туземна слава. Товаришi! Нас тут, на Сiчi, десять тисяч. Коли б кожний принiс в кишенi один кiлок, то з цих кiлкiв побудував би великий храм господень. Ми всi согласнi йти на ляхiв, визволяти братiв з неволi, мститися за нашу кривду. Цього року того робити не можна, бо далi кiнець лiта буде, а цей великий похiд так скоро не скiнчиться. Отож, на мою думку, попри приготування до такого походу, узятись би нам за будову церкви. До осенi її збудуємо, а на рiздво, певно, вже заспiваємо собi: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся."

- Добре говорить, їй-богу.

- З тою роботою не буде нам важко, бо є кому робити. Ми навiть i богомазiв помiж нами знайдемо. А коли ось тут, на великiй радi, це дiло вирiшимо, коли у своїй церквi помолимось гарненько, коли свiй пiп нас покропить свяченою водою i хрестом у християнський похiд благословить, тодi ми смiло пiдемо не то на ляхiв, а на самого чорта, бо тодi смiло зможемо собi сказати: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся, яко с нами бог".

- Славно, славно, ставимо свою церкву, таки зачинаймо в божий час завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всi слухатисямемо. Ти вже ставив церкву у Чубовiй редутi, ми це знаємо.

Кошовий дав знак булавою, i всi замовкли:

- Чи згоднi панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?

- Усi згоднi! Нема що бiльше радити, хiба до роботи братись.

Народ став розходитися. Кошовий не мiг з дива вийти. "Цей знає добре козацьку душу".

По радi прикликав кошовий Сагайдачного до себе:

- Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, i в словi, i хитрощах. Давай, хай тебе обнiму. Будемо мати довший час супокiй.

- Козацтво - то велика дитина. Розумна, пiдступна, одним словом, поведе його рiвною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.

- Той час, кошовий батьку, треба використати на органiзацiю i пiдготовку. Усi нараз церкви ставити не будуть. З цiєї сiрої юрби треба зробити справне вiйсько, проворне i слухняне, i доперва тодi можна мiрятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постараємось, щоб Польща охляла, а тодi сили вирiвняються.

- Добре, брате, я бачу, чого ти вартий i чого ти можеш доконати. Даю тобi волю, роби, як знаєш. Я тебе пiдопру моєю владою. Будуй церкву i переводи органiзацiю.

- Я церкви будувати не вмiю. Знайдуться до того другi. У нас знайдуться майстри-сокирники. Органiзацiю зачну за дозволом старшини. А коли будемо мiркувати, що на рiк ми ще не будемо готовi до вiйни з Польщею, то i тодi ще знайдеться робота iнша, яка козацтво захопить i здержить його вiд якого нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти мене у курiнь. Тим говорiнням я собi геть пiдiрвав горло.

- Го-го-го! Ти пiдожди, у мене на горло теж лiк знайдеться.

Кошовий пiшов у сiни i послав посильного козака за старшиною, щоб зараз сходились. Приказав i Марка Жмайла прикликати.

Своєму чурi приказав приладати стiл та понаносити, що треба.

- Як бачу, - каже Сагайдачний, - тут щось на празник похоже.

- Вибачай! Празник був у мене тодi, як я твого слова слухав, а тепер-то хiба попразен.

Посходилася старшина. Генеральний писар каже:

- Хитрий ти з бiса, Петре! Я гадав, що рада скiнчиться бучею, роздвоєнням, що козацтво до шабель вiзьметься, а воно так гладко пiшло, ще й церква своя буде.

- Бог тебе прислав у саму пору, - каже суддя. - Нам учора здавалося, що сьогоднi будемо вже по своїх куренях кашу їсти.

- Тим шибайголовам треба все якоїсь роботи пошукати.

- Твоє здоровля, Петре, - каже кошовий, наливши чарку.

Пiшла чарка чергою, посiдали за стiл закушувати i за цим пiшла весела гутiрка. Сагайдачний розказував, що у Києвi бачив i пережив. Найбiльше цiкавились о. архiмандритом, которий остався з Запорожжям у живих зносинах.

Як вже гостi стали розходитись, Сагайдачний хотiв у кошового своє дiло поладнати i каже:

- Пане кошовий! Коли ми тепер разом, а нашi дружнi вiдносини такi гарнi, то позволь менi попросити одного. Я прошу вашу милiсть до мене за старосту. Не знаю ще, коли вiдгуляється моє весiлля, бо я ще з моїм тестем, сотником Чепелем, щодо того не змовився, то я рад би знати наперед, що ваша милiсть не вiдкажеш менi такої честi. Тодi я усю старшину на весiлля попрошу.

Сагайдачний, говорячи це, понизив очi i не бачив, з яким видом кошовий його слiв слухав. Вiн був дуже затурбований, бо усi добре знали, що з Марусею Чепе-лiвною скоїлося. Кошовому стало жаль бiдного Петра, знав, як тяжко його ця вiстка придавить, та хотiв цю болючу хвилю якнайдальше вiдсунути. Кошовий моргнув значуще на усiх, щоб не зрадився хто з тим, що всiм було вiдомим.

- Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всi готовi тобi послужити. Про це, коли воно буде, нiхто ще не знає, але вже як буде, то запевняю тебе, що нiхто не вiдкажеться. А поки що ти порядкуй i приказуй, як церкву ставити. Ми знаємо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й слободу вистроїв. У тебе неабиякий органiзацiйний талант.

- А що старий Чуб робить?

- Те, що й робив досi. Збирає молодь, вчить їх козацького дiла, а нам присилає щороку кiлька десяткiв гарних товаришiв. Нам би таких Чубiв бiльше, а тодi стояли би ми краще, та й Польщi зуби показали би. Та ти не заговорюй, лише скажи, як будеш братися за дiло? Ти знай, що в цiй порi не можна рубати дерева на будiвлю.

- На Сiчi є досить дерева пригожого, зрубаного i зрiзаного. Я вже все оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдакiв будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам церкви ставити не буду. Це заорудує краще мiй побратим Жмайло Марко. Вiн у Чуба ставив, а я лише дораджував. Вiн цього вчився в Острозi, якi нашi церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочi майстрiв i помiчникiв. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може би, послати у Київ, бо щоби нам який недотепний запорожець якої поганi не понамальовував.

- Роби, як знаєш.

- Моя робота, панове, була б iнша. Менi треба зiбрати у купу оцю всю сiрому втiкачiв та козакiв з них поробити. На цiм-то я добре розумiюся. Я був в добрiй школi у Чуба, а що вiн признав мою роботу доброю, то видно з того, що поручив менi других вчити. А попри саме вчення воєнного дiла, треба всiм повиганяти з лоба усi джмелi про козацьку свободу так, як вони її розумiють. Треба завести у нашiм вiйську послух старшинi i дисциплiну, щоб це справдi було вiйсько, а не юрба дармоїдiв, лежнiв i свавiльникiв. На це я мушу добути дозвiл вiд вашої милостi, що я не самозванець, а наказний. Тодi вже я дам собi раду.

Кошовий засмiявся:

- Я чував вiд Чуба, що ти строгий старшина, i у тебе кулака та кия не просити. Вважай, що коли на Сiчi таке заведеш, то багато втече.

- Я цього хочу. Я поперед усього скажу моїм учням: "Всi ледарi забирайтесь звiдсiля до бiсової мами, i не їжте хлiба дармо". Те, що лишиться, можна буде колись назвати вiйськом, яке пiде зi мною в огонь i воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усiм до одного, то жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому iменi видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжнiх лицарiв, то краще менi буде, як тисяча чернi, що при сильнiшiм ударi пiде врозтiч.

- Твоя думка гарна, - обiзвався генеральний обозний Палiй. - Лише кошовий батько жалiє їх, що вони бiднi збiгцi з-пiд панського ярма.

- Як вiн з-пiд ярма втiк, то немає йому вороття. Хай же слухається, бо його доля тут далеко краща. Там мiг пан зробити з ним, що йому завгодно, хоч би i на кiл застромити, а нiхто за ним словом не промовив. Тут вiн людина свобiдна, рiвна, має рiвне право до всього. Може i кошовим стати. За те мусить служити товариству так, як i товариство йому служити зобов'язане. Тут дiстає все, що йому треба, за це мусить робити, що товариство робить, має служити до вiйни. Вчення воєнного ремесла, то так козаковi потреба, як писаревi знання грамоти. Та вже, коли за грамоту зговорилися, то ось я думав би, панове старшино, чи не добре було би завести на Сiчi свою школу для неграмотних i поставити їм кiлькох вчителiв? Неграмотному чоловiковi зле на свiтi жити, а охочих знайшлося би багато, i старших, i новикiв, i дiтей, цих сирiток по полеглих козаках, що так в темнотi виростають. Бо треба нам, панове, пам'ятати, що наше Запорожжя - то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську республiку, а наша Сiч-мати - то її столиця. Ми мусимо тут усе мати своє. Маємо свою майстерню, треба мати i свою церкву, i школу. Як не тепер, то в четвер треба буде нам виступити проти панiв. Те, що робив Косинський, Лобода, Наливайко, це був початок, котрий не повiвся. Але хтось мусив зробити початок. Ми мусимо панське панування на Українi зломити. Може, ми цього не доживемо, але це зроблять нашi потомки, цi молодики, яких треба грамоти вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою, недотепною, та коли ви її не приймете, то я вийду з нею на найбiльшу велику раду.

- Те, що Сагайдачний говорить, - каже кошовий, - то я з цим согласний, лише що таке дiло буде дуже тяжко перевести.

- При добрiй, твердiй волi нема труднощiв. Дайте менi спромогу, а я це переведу не києм, як би хто думав i як по наших школах водиться, а добрим словом i заохотою. Але до того потреба менi i церкви.

- Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш дiло до путнього кiнця, то твоє iмення стане славним в козацтвi вiд рода в рiд.

Вже сонце хилилось до западу, як гостi вiд кошового порозходилися. Сагайдачний вертався до куреня з отаманом i обома Жмайлами. По дорозi каже Сагайдачний до Марка:

- А ти менi, Марку, будеш боярином на весiллi. Це розумiється само собою. Чей же не вiдлюбиш менi дiвчини, як ти мене колись лякав.

Марко дуже збентежився i став цiдити крiзь зуби слово за словом:

- Воно, бач, Петре, таке скоїлося нещастя. що. не знаю, як тобi це сказати. - У Марка задрижав голос. - Твоя Маруся не жиє.

- Не глузуй з мене, це грiх, - каже грiзно Сагайдачний.

- На жаль, воно так є. Її зарiзав той рудий жид, що у Чепеля служив.

Сагайдачний став на мiсцi, наче задеревiлий. Уся кров збiгла до серця, голова закружляла, поперед очi скакали iскорки, в ушах зашумiло, поблiд, мов полотно. Йому здавалося, що сiчовий майдан одним боком пiдноситься вгору, а всi куренi впадуть на нього. А ноги начеби прикував залiзом до землi. Слово завмерло йому на устах, йому вiдняло вiдразу мову.

Марко з Жуком пiдхопили його пiд руки, бо вже падав на землю.

- Заспокойся, мiй побратиме, - говорив Марко, - так судилось, така була воля Божа.

Сагайдачний застогнав важко:

- Боже, мiй Боже! За вiщо така кара на мене? - Вiн вирвався з рук Марка i Жука i побiг к воротам Сiчi, мов божевiльний. Марко побiг за ним услiд, а старий Жмайло крикнув за Марком:

- Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить.

Сагайдачний вибiг з сiчових ворiт до рiчки. Марко - вслiд за ним. Тут сiв над берегом Днiпра пiд вербою. Марко став над ним, готовий його в пору здержати. У Сагайдачного були широко вiдкритi очi, мов у божевiльного. Дивився кудись вдаль i нiкого бiля себе не бачив. Дививсь, начеб побачив якесь незвичайне страхiття. Було так довший час. Марко не втерпiв, щоб не заговорити:

- Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертвої не воскресиш, а свою душу погубиш. Хай тобi не стане за потiху, що любила тебе найкраща на всю Україну дiвчина.

Сагайдачний устав, припав до верби i став до неї товкти головою. Шапка з його голови впала, i вiн став рвати собi на головi волосся. Тодi Марко схопив його iззаду з усiєї сили i вiдтяг вiд верби.

- Петре, схаменись, прийди до пам'ятi, призови Бога на помiч, щоб тобi помiг це важке горе перенести. Так судилось.

Петро повалився на землю в судорогах, а вiдтак страшно заплакав. Та це не був людський плач, то був рев смертельно раненого звiра. Марко стояв безрадний над ним i собi плакав над горем побратима. Згодом плач Петра минався. З очей текли сльози на пiсок. Вiн знову присiв, пiдпер голову на колiна, закрив лице долонями i хлипав з жалю:

- Марусенько моя єдина, моя зоре ясна. Вилелiяв я тебе у молодечих снах, ти менi безупинно перед очима стояла. Ти була менi провiдною зорею, я все робив для твоєї слави, щоб цiлий свiт говорив: "Це жiнка Сагайдачного". I коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що вже нема i не може бути нiякої перешкоди до нашої злуки, ти вже давно в сирiй землi. Твоє нiжне личко вже розтлiло, а я в ту хвилю веселився, почував себе щасливим. Пропали твої карi очi, твоя краса дiвоча. Боже мiй, Боже, i це має бути правда, що я вже нiколи тебе не побачу?

Вiн скрикнув диким голосом, схопився з землi i кинувся прожогом до рiчки. Марко вхопив його попiд пахи i задержав:

- Побачиш її на тiм свiтi мiж праведними, коли своєї душi не погубиш, Петре! Бог з тобою. Спам'ятайся i не губи себе. Пам'ятай, що самогуби нiколи лиця Божого оглядати не будуть i не дiстануться в тi мiсця, де твоя Маруся тепер веселиться.

Сагайдачний був чоловiком великої побожностi i вiри. Цi щирi слова побратима його спам'ятали. Вiн присiв на березi i знову став сердечне, вже по-чоловiчому, плакати. Марко не говорив вже нiчого i стояв над ним довший час.

Сагайдачний, виплакавшися, встав. У нього було мокре вiд слiз лице i червонi вiд плачу очi. Зiтхнув важко i перехрестився. Вiдтак узяв Марка за шию, склонив голову на його плече i сказав, сумно усмiхаючись:

- Вже, Марку, не будеш менi боярином. - I знову став плакати кривавими сльозами. Марко гладив його рукою по головi, по лицi i приговорював нiжно:

- Виплачся, брате, сердечно, я з тебе не поглузую, я сам щиро з тобою заплачу. Сльози облегчать твоє горе, а час загоїть рану. Тепер тобi для нiкого бiльше не жити, хiба для церкви, для козацтва, для України. До великого дiла тебе Господь покликав, а щоб ти нiчим не був зв'язаний у виконаннi твого посланництва, то узяв її Господь до себе, щоб ви обоє опiсля на вiки вiчнi були з собою злученi там, "iдiже нiсть болiзни нi печали.". Господь знає, що робить, на прю ставати не можна. Вона, сердешна, бачить твоє горе i певно, собi мiркує: "Чого вiн так побивається? Хiба ж ми жили би вiчно на землi? Та ж це одна хвилинка в порiвняннi з вiчним життям".

Сагайдачний випрямився i втирав сльози. Марко надiв йому шапку на голову.

- Ще крихiточку тут побудьмо, - каже Петро, - а ти, мiй брате, розкажи менi все про її кончину, що знаєш. Не турбуйся, я вже заспокоївся. Видно, що так було на моїй долi написано.

Посiдали над берегом, i Марко став усе подрiбно розказувати, що чув вiд Чепеля, котрий незадовго опiсля приїздив на Сiч.

Вже геть смерклося. На небi сiяли зорi, як вони подались до сiчових ворiт.



Читать далее

Андрiй Якович Чайковський. Сагайдачний
КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ 16.04.13
I 16.04.13
II 16.04.13
III 16.04.13
IV 16.04.13
V 16.04.13
VI 16.04.13
VII 16.04.13
VIII 16.04.13
16.04.13
ХI 16.04.13
ХII 16.04.13
ХIII 16.04.13
ХIV 16.04.13
ХV 16.04.13
XVI 16.04.13
XVII 16.04.13
КНИГА ДРУГА. ДО СЛАВИ 16.04.13
I 16.04.13
II 16.04.13
III 16.04.13
IV 16.04.13
V 16.04.13
VI 16.04.13
VII 16.04.13
VIII 16.04.13
16.04.13
ХI 16.04.13
ХII 16.04.13
ХIII 16.04.13
ЧАСТИНА ДРУГА 16.04.13
I 16.04.13
II 16.04.13
III 16.04.13
IV 16.04.13
VI 16.04.13
VII 16.04.13
VIII 16.04.13
16.04.13
ХI 16.04.13
XII 16.04.13

Нецензурные выражения и дубли удаляются автоматически. Избегайте повторов, наш робот обожает их сжирать. Правила и причины удаления

закрыть