Онлайн чтение книги Сагайдачний
V

Була вже пiзня осiнь. Робота в полi давно покiнчена. Тепер молотили хлiб на токах.

Одного дня приїхало у Чепелiв хутiр кiльканадцять запорожцiв, а мiж ними обидва Жмайли. Марко випередив усiх i почвалував до хутора, як лиш йому показали, де вiн лежить.

Перше його слово було за Петра. Марко горiв з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибiг миттю з хати, бо Марка пiзнав по голосу. Марко зрадiв, побачивши його живим та здоровим. Обнялись крiпко та нiчого не було чути, лише: "Брате мiй, побратиме, любий, єдиний".

Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацiкавилась, з ким Петро так сердечно вiтається.

- Дивись, Марку, це моя люба дiвчина, моя Маруся єдина.

Марко зняв шапку i став вiтатись. Вiн так задивився на дiвчину, що забув язика в ротi i не знав, що казати.

- Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вiтай у нас, та будь милим гостем.

- Здорова будь, панночко, та спасибi за щирий привiт.

За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудонiла. Сотник вийшов на порiг i вiтав гостей, просячи в хату. Сотниковi козаки забрали вiд гостей конi i повели в стайню. Гостi пiшли гуртом у хату. Тут привiтала їх сотничиха i зараз поставила на столi пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усiма, а особливо з старим Жмайлом. Гостi позасiдали в свiтлицi, а Чепiль ходив помiж них з пляшкою i чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутiрка. Запорожцi були голоднi i змiтали все, що сотничиха з дiвчатами на стiл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло i за їжу забув, так дуже Петром утiшився. А вiд Марусi то й очей не зводив.

- Чи ти, Петре, може, вже i одружився?

- Куди пак? Ще нi сватання, нi заручин не було. Ми лише так мiж собою вмовились, а батьки про те добре знають i з тим согласнi.

- Гм. а ми тобi це трохи припинимо.

- А це як?

- Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже пильне дiло. Треба тобi не гаючись на Сiч вертатися. Я й не догадувався, що таким дiлом тобi пiвперек стану, та, бачиш, приказ старшини святий, i треба слухатися. Впрочiм, не був би я приїхав по тебе, то другi без мене були б те саме зробили. Петровi було невлад. Але не сказав нiчого. Може, сотник зi старим Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бiк i розповiв йому свою турботу.

- Ну що ж? Чого тут журитися? На весiлля, певно, часу вже не буде. Але сватання та заручини можна вiдбути зараз. Тебе посилає кошовий з якимсь дiлом у Київ. По що, то ми цього не знаємо. Вiку там вiкувати не будеш, а все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не кого другого. Це ж не в Крим, а нi в Польщу. Заручена дiвчина пiдожде, а тодi i весiлля вiдгуляємо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обмiркуємо.

- А чи менi так непремiнно треба їхати? А коли б я ще нездужав.

- Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.

Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблiдла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:

- Так ти мене покидаєш, Петре?

- Не говори так, моя ластiвочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нинi до тебе старостiв шлю, а завтра заручимося. Позавтра менi вiд'їздити треба. Можна зараз i звiнчатись, бо пiп в селi є, та пан сотник на це не пристане, бо обiцяв собi половину сiчового товариства на весiлля запросити. Тому-то весiлля треба трохи вiдкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, i перечитися годi. Мене посилає кошовий з якимсь дiлом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.

Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз вiдгуляти весiлля, та Чепiль стояв при своїм, що весiлля його одиначки буде славним, i пан кошовий, певно, на весiлля приїде.

Петро попросив двох старших запорожцiв на сватiв. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той вiдказався такою речею:

- А хто ж тобi за батька буде, коли б я був сватом? Я тобi найближчий.

Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.

- Здоровi були, пане сотнику, ось ми, подорожнi люде в хату твою прийшли та у гостi просимось, а ось гостинця тобi принесли.

Один староста вийняв бохонець хлiба з-пiд пахи, поцiлував його i передав сотниковi. Сотник вiдiбрав хлiб, поцiлував теж i доклав на столi.

- Будьте гостями, сiдати просимо, та скажiть, за чим ви до мене з далекої сторони прийшли?

- Та то ми чули, що у вас гарна дiвчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан бiг допомiг їх вкупу звести.

- Е-е, люде добрi, у мене дiвчина ще молода.

А на те сотничиха:

- Вона ще не нагулялася, ще й рушникiв не має.

- Як нема рушникiв, то своїх дамо, у нас цього добра доволi

Сотник каже:

- Як воно з чужими рушниками замiж виходити?

Маруся, що стояла в свiтлицi коло печi, вибiгла прожогом до сiней, а Петро за нею.

- У нас молодець неабиякий, - говорив перший староста, - козак, лицар. У походi вславився, з лука по-мистецьки стрiляє, та ворога б'є. Далеко вiн зайде, а то i кошовим буде. Такого молодого то й шукати.

Сотник каже.

- Не знаю, чи дiвчина согласна, а коли так, то боже благослови i поможи.

Другий староста вiдчинив дверi i прикликав Марусю. Вона прийшла i стала бiля печi. Прийшов i Петро i став бiля порога

- Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти замiж чи нi?

Маруся, колупаючи пiчку, каже:

- Я согласна, коли б лише батько-мати вiддали.

- I що ж, батьку, i ти, панiматко, - питає старший староста, - чи вiддасте, чи нехай ще пiдросте?

- Благослови боже в добрий час! - заговорили обоє.

Старости повставали з лави i ладились вiдходити, та сотник їх задержав:

- Пiдождiть, я гостинця дам. - Узяв хлiб зi стола, поцiлував i передав старостам.

- Та коли вже хлiбом обмiнялись, то слiд нам i випити по чарцi.

Маруся була Петровi засватана.

На другий день вiдбулися заручини. Сотник запросив ще i знатних гостей з села. Мiж ними прийшов i мiсцевий пiп, бо Петро хотiв, щоб їх пiп поблагословив.

Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком i з батьком, якого йому заступав старий Жмайло.

Петро, ввiйшовши в хату, вклонився тричi i поцiлував сотника i сотничиху в руку. Зараз посiдали гостi за стiл, а сотник їх угощав. Петро з Марком посiдали на покутi. Тодi старий Жмайло узяв чарку i каже:

- Будьмо здоровi, пошли боже молодим щастя!

Петро з Марусею поклонилися.

По чарцi та по закусцi устав пiп, надiв ризи i став голосно вiдмовляти молитву. Опiсля молода стала роздавати дарунки, зачинаючи вiд Петра, котрому прип'яла до боку шовкову хустку i вклонилася йому. Петро вiдклонився i сказав:

- Спасибi!

Маруся перев'язала потiм старого Жмайла хусткою, а опiсля роздавала мiж гостей дарунки, нiкого не минаючи.

На тiм заручини скiнчилися. Та ось в сiнях заграла троїста музика, котру сотник прикликав з села.

Розпочались танцi. У першiй парi пiшов Петро з Марусею. На них дивились усi. Марко пiшов з Горпиною. Козаки пiшли за їх примiром i гуляли так, як запорожцi вмiли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до бiлого дня. Сотничиха з дiвчатами та молодицями приносили рiзнi страви та припрошували:

- Пiдождiть, панове товариство, це нiчого. Ви побачите, яке у мене весiлля буде. Для моєї одиначки я нiчого не пожалiю.

Прогуляли до рана, i гостi стали розходитися. Запорожцi стали ладитись в дорогу.

Сотник вважав вiдтепер Петра своїм зятем i виправляв його на Сiч, мов рiдного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу - на свято i будень. Подарував багато золотом та срiблом ковану збрую i найкращого коня зi своєї стайнi з цiлим убором. Крiм того, всунув у кишеню гаманець з червiнцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ вiд сiчового товариства i повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок. Петра привезли на хутiр, мов старця в подертiй одежi. Вiн не мав у чiм на Сiчi показатися, а не то у Києвi.

Жiноцтво подбало про бiлизну, i Петро мав чим навантажити свiй клунок.

За той увесь час Петро пересидiв з Марусею на солодкiй розмовi.

Конi стояли вже осiдланi. Старий Жмайло ввiйшов у хату.

- Петре, нам пора їхать.

Петро вклонився батькам:

- Благословiть, рiднесенькi, в щасливу дорогу!

- Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякiй пригодi.

Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла блiда, мов полотно.

- Здорова будь, моя єдина подруго, - сказав Петро, обняв її та поцiлував.-Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся i на крилах прилечу до тебе, моя ясочко.

Вiн цiлувався вiдтак з усiма чергою. Горпина теж отирала сльози. Сотничиха обняла Петра, мов сина, цiлувала i хрестила.

- Здоровi будьте усi та згадайте мене добрим словом.

Петро вийшов i скочив на коня.

- Щаслива дорога!

Товариство виїхало за ворота, переїхало село i подалось у степ. Вже проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупiт чвалуючого коня i жiночий голосок:

- Пугу! Пугу!

Всi оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому конику. На голову надiла козацьку шапку i подобала на молодого козака. Нiхто зразу не пiзнав би, що це дiвчина.

Петром перейшла люба дрож. Козаки вiтали Марусю шапками:

- Ось козацька дитина, козир-дiвчина.

Петро пристанув i тепер їхав побiч Марусi позаду.

- Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мiй дорогий Петрусю, та не обмiнятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на Сiчi не можна жiнкам жити, я все покинула б i поїхала з тобою не тiльки у Сiч, але всюди: i в Київ, i на край свiту.

- Годi, моя люба дiвчино. Менi самому треба їхати, а тобi нiде не буде так добре i безпечно, як у рiдного батька i матерi. Я мушу слухати старшини, та повiр менi, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це, якесь незвiсне менi дiло, то зараз прилечу до тебе, а тодi вже не розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я i слави вiдкажусь. Моїм цiлим щастям ти одна. Ти для мене будеш усiм на свiтi.

- Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрiкався козацької слави. Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобi ставати на дорозi до слави. Тодi люде будуть менi завидувати i кожний скаже: дивiть, це жiнка Петра Сагайдачного. Я цим нi раз не турбуюся, що ми розлучаємось, бо поки що ти в похiд не йдеш, i нiчого тобi не станеться, а хоч би i похiд, то я випрошу собi моїми молитвами у Бога небесного, що мого любого, єдиного Петра берегтиме у всякiй пригодi.

- Я дуже радiю, що у моєї єдиної попри доброту ще й такий великий розумець є. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним, щоб нiколи нi ти, нi твiй козацький рiд не мав причини соромитись, щоб нiхто не мiг сказати, що сотник Чепiль видав доньку за якогось пройдисвiта, ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.

- А оце прийми вiд мене, мiй Петруню, на спогад. Оце хрестик iз Києва, з Печерської лаври. Я його дiстала вiд мого хрещеного батька. Це для мене дуже дорога рiч, але для мого Петруся немає нiчого у мене надто дорогого.

Вона розiп'яла жупан i вiдв'язала з шиї маленький золотий хрестик на дрiбному золотому ланцюжку.

Петро поцiлував його i завiсив собi на шию.

- Спасибi, моя люба!

- Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою пiде враз i моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене iнколи хоч словечко, коли б з нашими людьми стрiнувся.

- Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим пiсланцем прийшлось його переслати.

- А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матiнки згоду на моє вчення. Тепер пропало.

- Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.

Маруся засмiялася:

- Нащо менi тодi письма, як ми разом житимемо? Ти менi i далi розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде менi досить.

- Моя дiвчино люба! Солодко менi з тобою розмовляти, та тобi вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та вiд хутора вiдстала. Дивись, мої товаришi вже далеко, далi то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.

Маруся пiд'їхала до Петрового коня i обняла його за шию. Вiн обняв її, мов перце, i посадив наперед себе на сiдло. Маруся забула про божий свiт i випустила поводи з руки. Її коник вiдбiг i став по степу гуляти.

- Вiн втече, а ти хiба пiшки до хутора йтимеш, - говорив стурбовано Петро, - ще тобi яка пригода трапиться.

Маруся обняла його крiпко, поцiлувала i з коня зсунулася на землю.

- Ось зараз побачиш, що не пiду пiшки. Вона свиснула в пальцi, її буланий, що гуляв з пiднесеним вгору хвостом i наїженою гривою, на той свист став, заiржав весело i прибiг до Марусi, мов пес до свого пана.

Маруся попестила його, погладила, дала кусок медiвника. Вiдтак скочила на сiдло, поправилась i каже:

- Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? - Вона витягла з кишенi малий гарний пiстоль. - Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свiдком нашого прощання.

На цьому мiсцi стояла самiтна груша. З тим словом вона завернула коня i погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустрiч над'їхав старий Онисько:

- Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади менi турботи i не заганяйся далеко у степ. Менi нiколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що вiн десь тут недалеко крутиться i на тебе чатує.

- А я про нього давно забула. Де ж би вiн посмiв. Вiн добре знає, що у батенька жартiв нема, а нашi козаки, коли б його зловили, так непримiнно повiсили б.

- Стереженого Бог береже. - Вони вертали тепер разом.

Петро дивився довго за Марусею. Вiн стояв все ще пiд старою розлогою грушею:

- Чудо-дiвчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його iм'я благословенне.

Петро потиснув коня i погнав за своїми.

На нього ждав Марко:

- Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тодi Жук не пустив мене з тобою у Чепелiв хутiр.

- А це чому?

- Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тодi ми з побратимiв стали би до себе найзавзятiшими ворогами.

- I ти би таке зробив?

- Задля такої дiвчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотiв чимшвидше з хутора поїхати.

- Говориш як дiтвак, стидайся!

- Серця не навчити.

- Та що ти - такi нiсенiтницi верзеш? Тобi хiба заздро, що крiм тебе, мене хтось полюбив?

- Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.

- Знаєш, що я тобi пораджу? Ти пошукай собi яку гарну дiвчину теж, влюбися, та й спокiй буде. На нашiй Українi гарних дiвчат - мов макового цвiту.

- А ти хiба не знаєш тої поговiрки, як батько синовi радив женитися, та що син йому вiдповiв?

- Не знаю, а може, не пам'ятаю.

- Отож слухай, як син батьковi вiдповiв: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"

- Годi, казка чи приказка гарна, та ми говорiм про що друге. Чи ти справдi не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?

- Нiхто, нi я, нi дядько Жмайло, нi отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобi вже все скажуть. Може, i кошовий цього не знає.

До нього пiд'їхав старий Жмайло:

- Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всiй Українi немає. Я хоч i старий, а не можу з неї очей звести.

Обидва стали смiятися, а старий каже:

- Коли б менi так яких сорок лiт з моїх плечей зняти, то далебi, я би тобi її вiдбив.

- Не говорiть такого, стрию, - каже Марко, - бо далебi Петро з вами на шаблi пiде. Вiн страх заздрiсний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зiрвали.

- Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дiвчини присiкалися? От земляки! Господи!.

Марко став смiятися, а старий каже:

- Не бери собi цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трiшечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобi благослови!