Онлайн чтение книги Сагайдачний
IV

Сагайдачний, вiдпочивши кiлька днiв, узявся за свою ранiшу роботу. На Сiчi було стiльки народу. Прибули турецькi бранцi, з котрих багато не хотiло або не могло вертатися додому. Прибуло знову багато збiгцiв з України. У всьому тому треба було навести лад, i привчити їх воєнного дiла. До того Сагайдачний був мистець i зараз взявся за органiзацiю. Подiлив усю ту громаду на сотнi i полки, понаставляв старшини. Цiла штука була у тому, щоб нiкому не дати дармувати, щоб нiкому "гумори до голови не били та джмелi не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав, яка в ньому сила, i як тую силу треба в руках держати, бо як вона з руки вирветься, то цiлий свiт переверне i сама у пропасть провалиться.

На Сiчi i сiчовому майданi ставало тiсно. До того ще купцi i всякi крамарi, прочувши, що запорожцi привезли з Варни велику здобичу, злiтались, мов гайвороння на Сiч для торгiвлi. Треба було поза валами Сiчi покласти базари, де цiлий день клекотiло, мов у казанi.

Сагайдачний виводив своїх новикiв на берег Днiпра у степ i там їх вчив, пiшки i на конi, то з гарматою, то з заступом.

Поперед усього вiн вчив старшину, а тi опiсля вчили других.

Одного дня взяв гурток вибраних i за рiчкою пустився у недалекий степ на конях.

Почулась команда: "Списи вниз!" Усi вiдразу познiмали списи i наставили їх вiстрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потiм щораз швидше, аж до найшвидшого бiгу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб нiхто передом не виривався, а щоб йшли усi рiвною лавою. Гнали так досить далеко, потiм, виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кiлька разiв.

Аж ось побачили навпроти себе ватагу людей, що їхала степом навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козакiв, що в ту сторону гналась, дуже збентежилась i ладилася до оборони.

Сагайдачний здержав своїх. Вони пiднесли списи i позавiшували на руку. Опiсля з кiлькома козаками пiд'їхав до ватаги, даючи шапкою знак, щоб не лякалися.

То була компанiя ляхiв. Було мiж ними кiлька старших людей, а далi - панськi козаки та чури озброєнi в шаблi i мушкети.

З ватаги пiд'їхав до Сагайдачного старший чоловiк з сивою довгою бородою i, вклонившися Сагайдачному, каже:

- Ми їдемо в посольствi у Крим з Польщi невольникiв викупляти, про котрих їхнi рiднi довiдались, де вони живуть. Маємо поручаючi письма вiд гетьманiв коронного i польного та вiд українних старостiв. Ми, здається, з шляху збились, та в степу заблукалися, так що не знаємо, де ми опинилися. Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрiлися, вiд котрого не буде нам напастi.

- Вiтайте, панове, на запорозькiй землi! Кожний посол має право на охорону, вiд кого би вiн не був, куди би не йшов. Такої охорони не вiдкаже вам i Запорозьке вiйсько, будьте цiлком спокiйнi за вашi особи i майно… З шляху ви не збились, бо саме через Сiч найближча i найпевнiша дорога у Крим. За вашу безпеку я поручаюсь вам лицарською честю. Тепер, панове, прошу вас на Сiч у гостi. Вiдпочинете, а тодi поїдете далi. Дамо вам певного провiдника, та ще яку чету козакiв для вашої безпеки…

Сагайдачний вклонився шапкою i пристав до польського гурту.

Вертали так всi разом. Ватагу окружили запорожцi i стали балакати з двiрськими козаками та чурами.

Ляхи, незважаючи на те, занепокоїлися, побачивши себе серед сiчовикiв. Вони не дуже-то Сагайдачному довiряли. Один з них каже до одного старшого шляхтича, який, здається, усьому приводив:

- Oqae omnia pulcherima sunt, sed semper melius est cavere, ne haec turba nos spoliet'.

А Сагайдачний зараз йому на це вiдрубав:

- Si haec turba vos spoliare vellet, adhuc nemo vestrum iam viveret.

Ляхи дуже збентежились, а цей, найстарший вiком, каже по-латинi:

- Вибач, вашмосць, ми не могли вiдгадати, що пiд сим простим козацьким одягом криється шляхетська душа. Невже ж що вашмосць - польський шляхтич з вищою освiтою?..

- Вашмосць, що до одного помиляєшся, що до того, будто би лише польський шляхтич мiг здобути собi вищу освiту. Я - Острозький учень, а ця школа з Польщею не мала нiчого спiльного, бо там, мiж учительством, не було тодi нi одного патра єзуїта, без котрих у Польщi нема науки.

- Вибач, вашмосць, я про це нiчого не знав.

- У тому-то цiла бiда, що панове з Польщi не знаєте про Україну правди. Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважаєте нас, козакiв, за банду розбишак. А се справдiшнє християнське лицарство. От, може, вашмосцi й не вiдомо, що ми лиш що вернулися з морського походу на Варну. Ми Варну спалили, знищили Очакiвський флот, визволили шiсть тисяч християнських невольникiв та привели з собою. Мiж ними знайдете i ваших землякiв, та, певно, вiзьмете їх з собою, вертаючися. Поки що вони у нас гостюють. За таке дiло купа розбишак не вiзьметься, а хiба добре впорядковане вiйсько.

- Невже ж Варна ограблена! Господи! Велика Порта знову на нас помститься, i будемо мусили знову солено оплачуватися.

Сагайдачний поглянув згiрдно на шляхтича i каже:

- Ми, козацькi шизматики, помстили смерть вашого католицького короля Владислава Варненчика, що пiд Варною полiг лицарською смертю. Дарма! Не спромоглись на таку помсту польськi магнати, то мусила це зробити козацька голота…

- Вашмосцi жартувати хочеться, а мене дрожею проймає на сам спогад, що з сього може вийти… Зараз посиплються з Царгорода погрози на адресу Польщi, зараз пiдуть татарськi набiги на Покуття, Подiлля, Волинь. Який настане страх мiж шляхтою. Наш гетьман одганяється вiд сеї поганi, мов вiд вовкiв… i тепер моє посольство у Крим стрiне новi перепони i може увесь мiй труд пiти внiвець…

- Сього останнього вашмосцi найменше лякатись. З бакшишем в руцi потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б цiла, то вам одного золотого з окупу не опустять. Так само не пiдiб'ють в цiнi через те, що ми туркiв у Варнi погромили. А що вже до турецьких погроз, то не слiд лякатися погрози, а зараз помiрятися з поганцями.

- I пропасти…

- Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як менi жаль вас, ляхiв, що ви так себе недооцiнюєте. Треба лише мати вiдвагу i хотiти. Польський король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачої Порти боятися, якщо ми, сiроманцi, її не боїмось.

- Ви зле робите. Його милiсть король заказує вам виразно пiд строгими карами ходити на море i невiрних зачiпати…

- А ми, розумiється, сього не слухаємо, ходимо у походи i будемо ходити… Приготов, вашмосць, своїх землякiв, що ми пiдемо аж на Царгород, а саме тому, щоб Польщi показати, що турки нам не страшнi. Може, се i панiв з Корони пiдбадьорить i осмiлить, i страшка вiд них вiджене.

- Чи, панове запорожцi, не уявляєте собi, як воно негарно не слухати приказiв свого пана?

- У нас, козакiв, є така думка, що то не його королiвська милiсть, наш пан, дає такi прикази, лише можновладна шляхта, до дiла лiнива, а до розкошi привикла. Дай Боже, щоб наш король став колись паном у своєму царствi та щоби його шляхта слухала, а не вiн її слухати мусив…

- Бачу, що вашмосць не є сам шляхтич, коли таку герезiю говориш… Ти би хотiв золоту вольнiсть шляхти знищити.

- Не в тiм дiло, чи я шляхтич або нi, а в тiм, що я соромивсь би по-шляхетськи жити. Золота шляхетська вольность, коли не буде завчасу приборкана королiвською волею, заведе Польщу в загибель. Таке моє святе переконання. Подумай, вашмосць, куди така держава зайде, де стiльки самовладних королiв, стiльки магнатiв, а вибраний король, пiдписавши расtа соnvеntа, залежить вiд їх ласки…

- У Польщi прецiнь є сейм…

- Теж шляхетський, i робить те, чого шляхта хоче, i з чим їй добре. Сейм, який можна кожної хвилi зiрвати, одним словом: vеtо, нiколи не вирiшить того, чого хоче бiльшiсть.

- На цiм ми не згодимось…

- Я це бачу, i тому говорiм про що друге, та говорiм щиро, не як вороги, стоячи на противних кiнцях, а як приятелi.

- Ви їдете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?

- Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо звiдтам прийшов до нас голос розпуки, щоб бранцiв рятувати, поки їх не вивезуть в Азiю або в Африку, звiдкiля вже вороття немає.

- Знаєте, панове, я мав би велику охоту поїхати з вами, коли б ви були згоднi взяти мене з собою. Заважати вам не буду, своїм коштом поїду, не раз можу вам в пригодi стати.

- Невже ж, вашмосць, не жартуєш? Я дуже радий буду з такого товариства…

Вiн подав Сагайдачному руку:

- Моє iм'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженбєц…

- Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Сiчi Сагайдачним. Зi мною поїде ще Марко Жмайло-Кульчицький, Iван Iскрицький, мiй чура Антошко та ще кiлька товаришiв. Та вашмосцi дозволите, що ми переодягнемося за шляхтичiв, i нiхто з вас не смiє того перед татарами зрадити, а то ми всi пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигiв, а вас за таких, що шпигiв у Крим перевозите.

- I на це згода…

- Я знаю, що вашмосцi додержите слова, але вашiй службi я довiряти не можу, щоби мiж татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо так, що ваша служба остане i ждати буде на Сiчi аж до нашого повороту, а замiсть їх я виберу мiж нашими запорожцями людей певних, що i татарську мову знають, i цiлий Крим. Супроти них то вашi пахолки - телята. Розумiється, що мусите менi, вашмосцi, вiрити, бо без того нема дружби. До сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а iнакше я би не поїхав. Вашi милостi, розважте се добре, а вiдповiдь дасте менi опiсля. Ось вже наша Сiч-мати. Побачите наш побут i помiркуєте, чи можна нам вiрити. Тепер я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несвоїй шкурi. Знаєш, вашмосць, що ми у Криму частими гостями буваємо, але цiлою громадою, а одному нашому братовi зайти туди небезпечно… Я мушу мати певнiсть, що нiхто мене не зрадить i не виговориться.

Пшилуцький подумав хвилю i каже:

- Вiрю вашмосцi. Твої резони мене переконали. Приймаю твої умови - на те моя рука…

- Гей, хлопцi! - крикнув Сагайдачний до своїх, що пустилися через рiчку вплав. - А подайте нам кiлька суден сюди, щоб гостей перевезти.

Пiдплили байдаки, i туди посiдали ляхи враз зi своєю службою та позаводили коней.

Як перейшли ворота Сiчi, Сагайдачний повiв Пшилуцького до кошового.

Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у Крим їдуть, давав їм поради, куди повернутись, щоб дiло як слiд перевести.

- Та от, кошовий батьку, - говорить Сагайдачний, - я рiшився поїхати сам з тими панами у Кафу.

- Свербить в тебе шкура, чи голова тобi заважила? Ти лиш покажись мiж татарами, а живий звiдтам не пiдеш. Вiд останнього погрому татар над Iнгулом усi татари на нашого брата бiсом дивляться. А вiд набiгу на Варну то турки i татари тебе вже знають, i, як менi донесено, нема у них бiльшого шайтана над Сагайдака.

- Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно менi на що придасться, а щодо мого iмення, то хто зна, чи воно не переборщене. Звiдкiля вони мене можуть знати, коли я їм нiгде не пiдписувався? Але на те все я маю спосiб. Я, за згодою їхмосцiв, перевдягнуся за польського шляхтича i, значиться, що їду в посольствi викупити бранцiв. Беру з собою Жмайла, а щоби служба їхмостiв не виговорилась, то вона лишиться на Сiчi аж до нашого повороту, а ми вiзьмемо кiлькох наших запорожцiв до почту, переодягши їх за панських пахолкiв…

- Раджу взяти Iскру. То розумна голова, їхнi звичаї i мову знає…

На це всi пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кiлька днiв на Сiчi вiдпочили, а то за той час усе приладиться.

- Так, може би, ми зложили в переховання тi грошi, якi веземо на окуп, тут, у сiчовiй скарбницi, - каже пан Пшилуцький, - так буде безпечнiше.

- Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Сiчi усюди безпечно, так у канцелярiї, як i на майданi. У нас крадежi не може бути. На спробу покладiть на майданi гаманець з грiшми, а вiн вам певно не пропаде.

- Невже ж?

- Так воно i є. Кожна крадiж карається смертю так само, як забiйство.

- Я сього не знав, що тут така карнiсть…

- Бо ви у Польщi замало або i зовсiм нiчого про нас не знаєте, а вiрите, в те, що вам рiзнi авантюристи про нас нагородили. Якби ви нас справдi пiзнали, то i вам, i нам краще би жилося. I не треба би вам у туркiв та татар харачами оплачуватися. Ми би спiльними силами ту бусурменську погань геть винищили.

- Говорiть що хочете, а Турцiя - то сила, з якою нам числитися треба.

- Для нас вона не сила, i ми Турцiї не боїмося. У нас не раз вже родилася думка, щоб зайняти увесь Крим i поселити там наших козакiв. Тодi б присмирнiли, мов овечки, i ногайськi, буржацькi татари, та чи спромога нам се зробити? Коли Польща на своє i наше лихо держить нас за рукав? Не пускають до нас людей з України, бо нiкому буде на панських ланах робити. Нас вiдгородили вiд України. Нi туди, нi сюди не можна нам переходити. За нами стежать, як за вовками, хоч ми так вiрно заступаємо Польщу вiд татарських набiгiв.

- Признаюсь, що я з сiєю справою замало познайомився. Коли краще тут роздивлюся, то стану найбiльшим вашим приятелем.

Гостi вiдiйшли, а кошовий подумав собi: "А щоб ти так здоров був, як ти правду говориш. Всi ви однаковi, коли вам нас треба, а коли приходить до дiла, то всi ви в незнайкiв перекидаєтесь, а в душi ви такi самi ляхи…"

Сагайдачний пiшов зараз шукати Жмайла. Його якраз вибрали курiнним отаманом Полтавського куреня, де старий Жмайло був осавулою.

Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений.

- Та що робити? Мушу їхати в Крим, хоч я мав iнший намiр, i саме хотiв з тобою про це поговорити. Ти знаєш, як ми би Очакiв скубнули. Кораблiв там нема, вiйська ми теж багато намотлошили. В Царгородi про це, либонь, ще не знають, бо пашi непильно про це в Царгород писати i заробити собi на шовковий шнурочок. Менi прийшло на думку, що коли б так на Очакiв наступити, то можна би його взяти i зруйнувати до тла.

- Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися?

- Так. Треба й менi чимсь показатись.

- Боже тобi помагай! Я ще поговорю про це з кошовим i старшиною. Воно дуже важна рiч - зруйнувати Очакiв, який нам все буде перепиняти дорогу на море… У мене теж зародилась велика думка, i не спочину, поки її не переведу в дiло. Так ми розстанемося на часок, тiльки не знати, хто iз нас ранiше вернеться. Йди ти з цiлим своїм куренем i забери стрия. То досвiдний, бувалий чоловiк, i багато тобi поможе. Тепер iду за Iскрою.

Iскра дуже зрадiв, як довiдався, що поїде з Сагайдачним у Крим. Вiн хотiв Сагайдачному вiддячитися. Сам вибрав десяток товаришiв певних i дотепних. Вони перевдяглись за панських козакiв. Сагайдачний дав собi обтяти козацького чуба, пiдголити довкруги голови волосся i перебрався враз з Iскрою у шляхетську одежу.

Його довга борода не дасть татарам пiзнати у ньому козака, бо татари знали, що молодi козаки бриють лице.

Переплили враз з панами на байдаках до найближчої татарської переправи i тепер поїхали прямо у Крим на конях.

Незадовго перед самим Перекопом стрiнулися з татарською четою. Iскра розповiв, куди i за чим iдуть, а чета повела їх до мурзи, який був поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопi.

Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари нiкого не перепиняли, хто їхав у Крим з грiшми, то все ж старшина, коли не дiстав хабара, видумував рiзнi перешкоди, щоб подорожнiх довше задержати, хоч як їм було пильно. Подорожнiй, що потерпав за кожну втрачену хвилю, чи не приїде запiзно, мусив вiдкрити гаманець. Мiж бусурменами можна було кожний замок золотим ключем вiдiмкнути.

Перший раз прийняв їх мурза дуже непривiтно. Вiн розкричався, вiдгрожувався на Польщу, що його свiтлiсть хан забожився знищити її огнем i мечем за те, що вона не здержує цих шайтанiв-козакiв, а вони смiють непокоїти татар i Високу Порту.

Цей перший татарський достойник, котрого стрiнули, був собi замiтний чоловiчок. Низького приземистого росту, з великим животом, товстяк. У нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставленi чорнi очi з бiдою дивились на свiт з товстої пики. У нього були рiденькi вусики i така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими пальцями. На ньому був шовковий засалений каптан.

Коли йому вклонилися, вiн надув губи i показував себе дуже важним, та став кричати.

Як вже викричався, Iван Iскра вклонився йому ще нижче i заговорив:

- Оскiльки нам вiдомо, то в останнiх часах козаки сидiли тихо i не робили правовiрним нашим приятелям нiякої шкоди.

- Як смiєш таке говорити? Хiба не знаєш, що вони недавно пробували напасти на Варну, лише що чуйне ухо i всевiдуче око падишаха - щоб вiн жив вiчно - заздалегiдь вiдкрило сей злочинний намiр, i вiрнi вiйська його султанської милостi не допустили до того i витопили цих псiв до одного.

- Коли їх витопив, то добре їм так, i Велика Порта не мала з того жодної шкоди, а слава падишаха - щоб вiн жив тисячу лiт - рознеслась по усьому свiту на великий пострах всiх невiрних, - вiдповiв Iскра.

- Певно, але вже сама така думка - то така безличнiсть, що варто її, як слiд, покарати. Пiдождiть, ми вам ще за се вiдплатимо, вашi села i городи пустимо з димом, а вас у сирiвцях сюди приженемо.

- Ваша милiсть, безвинно на нас сваритесь i шкодите своєму многоцiнному здоровлю. Ми нiчого бiльше, лише посли, а послiв всi народи шанують. Коли падишах i його ханська свiтлiсть - щоб їм Аллах дав тисячу лiт прожити - задумали своєвольство козацьке покарати i винищити їх, то його милiсть, наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, i маємо з ними багато клопоту. Через сих гiльтаїв приязнь мiж Польщею i Великою Портою дознає ущерби… Ми їдемо за дiлом у Кафу, i нам пильно. Тому прохаємо вашу милiсть перепустити нас i допомогти їхати далi. Хай се не обидить вашу милiсть, що, цiнячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших нiг найпокiрнiше малий подарунок,

Iван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червiнцями i передав мурзi.

Мурза зважив в руцi його вагу i зараз подобрiв…

- Про мене, воно правда, що ви за других не винуватi. Коли хочете їхати?

- Як ваша милiсть позволите, то хоч би i зараз.

- Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, - вiн плеснув у долонi, i зараз служба принесла каву i чубуки.

Тепер сидiли всi на тапчанах.

- Вашмосць, бачу, побував у Турцiї, - заговорив мурза до Iвана, - бо добре по-турецьки балакаєш i нашi поведенцiї знаєш…

- Його милiсть, наш пан i король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цiлими мiсяцями, а навiть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всiх вiрних, падишаха…

- У Стамбулi, либонь, гарно жити? - перебив мурза.

- Як у сьомому небi пророка…

Мурза став випитуватися за падишаха, великого вiзира, достойникiв, а Iван городив йому таке, що самому хотiлося смiятись.

- А бачив ти огороди падишаха?

- Я сього недостойний. Невiрному навiть невiльно тi слова вимовити, невiльно подумати, бо коли би i в снi виговорився, то йому б язик врiзали. В тих огородах султанський гарем…

Iван, вимовляючи те слово, прислонив собi лице долонями, начеб справдi в тiй хвилi султанськi одалiски побачив…

- Бачу, що ти бувалий чоловiк i нашi святi звичаї знаєш, наче муслєм… Нiкому не вiльно до нашого гарему заходити…

- Авжеж, я мав щастя бути в огородi великого вiзира. Ми дуже гарно з собою жили i раз, коли його милiсть був у добрiм i веселiм настрої, мене там завiв… Я бачив його гарем…

- Дивне диво, аж вiрити не хочеться… Що ж ти там бачив?

- Те, що я бачив, також i неiмовiрне… Рай, та й годi…

- Гарнi одалiски? - спитав мурза i облизався.

- Вибач, ваша милiсть, але менi цього говорити не вiльно. Правовiрний муслєм такого питання ставити не може.

Iван повторював цi слова з докором, а мурза вже бiльше не питав. Мiж цими трьома шляхтичами, якi там були, один розумiв турецьку мову. Прислухаючись тiй розмовi, вiн, щоб не розсмiятися вголос, частенько кашляв i притикав собi рота рукою.

Аж мурза це завважив.

- Чого ти так кашляєш?

- Не звик до вашого чубука, закрiпкий для мене…

Гостина скiнчилася, i гостi вибралися далi. Дiстали вiд мурзи письмо, що нiхто не смiє їх по дорозi чiпати аж до Кафи i з поворотом.

Їм було вiльно їхати кудою захочуть.

Мурза запрошував їх до себе, як будуть вертатися, а будуть йому любими гостями. Бо вiн хоч муслєм, то як лицар вмiє оцiнити послiв лицарського народу i дуже їх полюбив. Як вже були в дорозi i Iскра розповiв товаришам свою розмову з мурзою, то усi трохи не заморились смiхом…

Їхали у Кафу навпростець. Сагайдачний пильно розглядав околицю, полишався частенько позаду i значив собi дорогу на кусочку паперу.

- Дивно менi, - каже Пшилуцький, - що вашмосць iнтересуєшся так усiм i на ту татарську погань стiльки уваги звертаєш.

- Для мене се iнтересна новiсть. Хочу, впрочiм, запам'ятати добре дорогу, як будемо вертати…

Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою, всюди їх приймали i перепускали.

Нарештi заїхали до старого татарського города Єскi-Крим, де була колись ханська столиця. Звiдсiля можна було за кiлька годин заїхати у Кафу, по-турецьки Кефа. Конi дуже знемоглися, i треба було тут перепочити до завтра. Iскра зараз написав письмо до Кафи, де були польськi бранцi, i послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись, щоб не приїхали запiзно. Iскра написав, що посли вже їдуть i везуть окуп.

На другий день побачили Кафу. Сагайдачний думав, що побачить город сильно укрiплений, а тим часом того не було. Город був розлогий, але його укрiплення були мiзернi, занедбанi. Землянi вали позасуванi i поруйнований фортечний мур. Лише всерединi мiста стояв обведений муром з високими баштами замок. Одна висока башта служила заразом за морський маяк, бо вночi запалювали на нiй бочку з смолою.

Пшилуцький пояснив Сагайдачному, що ще недавно панували в Кафi генуезцi, що тодi Кафа була славним торговим городом. Тодi вона була справдi укрiплена. Недавно здобули її на генуезцях турки, зруйнували укрiплення, а ставити нових не квапилися. Впрочiм, цього навiть не було треба, бо Кафа стояла на полудневiм крайчику Криму. Сушею нiхто там не забiжить, бо треба би хiба всю татарщину перебити, а на це нiхто не зважиться. Вiд моря знову нiхто сюди не запливе, бо не пустять через Босфор. Це також була причина, що генуезцi улягли, не дiставши помочi вiд свого материка.

Iскра знав Кафу добре. Вiн повiв їх до одного гану, себто гостиницi, до якогось вiрменина. У тiй гостиницi примiстилися всi враз з кiньми. Для себе взяли одну кiмнату, прибрану на схiдний лад. Зараз перевдяглись у кращу одежу i пiшли у город.

На базарi, мов у муравейнику, вештавсь усякий народ з усього свiту. Були тут турки, татари, вiрмени, греки, iспанцi, араби, сiрiйцi, жиди. Все тут з'їздилось зi своїм крамом.

Повздовж дороги, якою йшли до пристанi, повно шаласiв пiд дошками або крамiв таки пiд голим небом. Крамарi викликали i вихвалювали свiй крам, щоб привабити покупцiв, на всiх язиках. Лише турецькi купцi були iншої вдачi. Кожний сидiв на своєму столi спокiйно та байдужно, курив свiй чубук, заледве вiдповiдаючи на запити покупцiв, не журячись тим, чи їхнiй крам хто купить чи нi.

В тiй хвилi побачив Сагайдачний щось таке, вiд чого його аж заморозило i болюче стиснуло за серце.

Йшли скованi один за другим обiдранi люде, байдужi на все, начеб у них душi не було. Лише тодi скорчився i показував, що живе, коли його дозорець вдарив батогом, пiдганяючи.

Iскра зiтхнув важко i пояснив, що це невольники, котрих ведуть на базар продавати.

- I мене так вели, - шепнув Сагайдачному, - та се ще нiчого, що тут бачиш, а там, на базарi, де людьми торгують, побачиш ще не таке.

Цей базар стояв недалеко морської пристанi. Стояла тут пiд кришею з одної сторони вiдкрита велика будiвля. Пiд цiєю кришею стояли гуртами пов'язанi невольники. Продавець викликував гугнявим голосом прикмети свого товару. Покупцi ходили вiд одного до другого, оглядали, пробували м'язи, дивилися в зуби, оглядали тiло, торгувались за цiну, поки не добили торгу, або вiдходили. Проданого невольника торговець, перебравши грошi, розв'язував i вiддавав покупцевi. Вiдтак пiдходили до урядовця, що тут сидiв, i списували грамоту на власнiсть. Зараз забирав його покупець з собою, якби купленого коня.

В одному гуртку побачив Сагайдачний двох зв'язаних з собою молодих парубкiв дуже на себе схожих з лиця, хоч не рiвних лiтами. Це були два рiднi брати, їх купили два окремi покупцi. Вони спам'яталися аж тодi, коли їх розв'язали i мали розлучити. Тодi кинулися собi в обiйми i стали страшно плакати. Дозорець бив їх батогом, та вони цього начеб не чули. Держалися в обiймах, начеб зросли в одне тiло, та лиш тiльки чути було: "Брате рiднесенький, прощай, брате", їх розлучили насилу i повели в рiзнi сторони.

Так само трохи далi розлучили батька з сином-недолiтком, котрий кричав i плакав на весь базар.

Дивлячись на це, нашi подорожнi i собi плакали нишком над людською недолею. Сагайдачний затискав кулаки з досади, кусав губи, що тих собачих синiв нiчого не зм'ягчить, що вони ще сердились i били мучений народ.

Було й таке, що покупець забирав бiльший гурток невольникiв, зганяв їх в одне мiсце, зв'язував разом. Такi в'язанки вiдводили пiдручнi на кораблi, що стояли у пристанi. Це були покупцi гуртiвнi. Було мiж ними багато iталiйцiв, грекiв та вiрмен. Вони вiдвозили свiй товар продавати далi.

Подорожнi зайшли далi у ту часть базару, де продавано жiнок. Тих вже не в'язали i не кували. Вони сидiли поодиноко або гуртами. Котрiй ще на сльози стало, плакала, а iнша - то таки сидiла у якiмсь соннiм задубiннi. От зараз iз краю сидить якась нестара польська шляхтянка з молодою дочкою та малим синочком, сидять собi небожата, держачись вкупi. Дочка держить маму за шию. Хлоп'я поклало голiвку на колiна матерi i начеб заснуло.

Приступають до них покупцi. Доглядач насилу вiдриває дочку вiд матерi. Покупець бере її пiд бороду, обертає до себе лицем, рознiмає брудними пальцями губи, дивиться у зуби, оглядає її тiло, мацає за груди i торгується. Те саме робить другий з матiр'ю.

Вкiнцi добувають торгу. Матiр забирає якийсь старший татарин, хлопчика купив турок, а дiвчину - якийсь iнший молодий турок. Їх хотять розлучити. Та вони, отямившись, зчепилися знову, обороняються усi троє руками, дряпають поганцiв по лицi, кусають зубами та голосять так, що кам'яне серце би зм'ягчилось. Їх голосiння приглушує базарний гамiр, їх роздiлили насилу i понесли на руках. Нiчого не чути, лиш: "Мамо!", "Доню!", "Синочку!", "Дiти мої!". Тут знову торгують українську дiвчину-красуню. Зiйшлося до неї аж троє охочих, з чого продавець дуже радий, бо вони переторговуються i пiдбивають цiну. Аж двоє вiдскочило, заклявши, а третiй платить цiну i забирає свою власнiсть. Вона, небога, йде за своїм новим паном, мов сонна.

Сагайдачний дрижить усiм тiлом. З очей падають ряснi сльози по лицi. Те саме бачить у своїх товаришiв. Iскра дивиться на Сагайдачного, як вiн закушує губи, блискає люто очима i судорожне стискає в руцi рукоять своєї шаблi.

Iскра бере його за руку i каже твердо:

- Ходiмо звiдси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо через те бiдним нiчого не поможеш, ходiмо краще у пристань. Там не одне таке, що тобi придасться знати.

Сагайдачний мов зi страшного сну прокинувся. Нагадав вiдразу, за чим сюди приїхав. Вiдразу начеб оглух, закам'янiв на голосiння бiдних невольникiв.

У пристанi стояло багато кораблiв, галер та суден.

Вони пiд'їздили пiд берег, забирали товар i довозили до великих кораблiв, що стояли далi. Народ шниряв у рiзнi сторони, штовхався i викрикував в рiзних мовах. Вавiлон… Сагайдачний пропхався над сам берег i став роздивлятись. Хотiв перелiчити кораблi, та не можна було. Однi заступали других, а байдаки шниряли i мiшались, мов стадо уток, коли мiж них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурiв города на пристанi. Тут були ще нащадки колишньої башти.

- Буде з мене, - каже до Iскри, - та поки прийдемо сюди походом, то всiх невольникiв вивезуть.

- Не турбуйся, це тут нiколи не переведеться. Тут головна торговиця.

Шляхтичам було пильно за своїм дiлом i вони пiшли в iншу сторону з своїм товмачем. Сагайдачний з Iскрою пiшли далi по городу.

Оглянули замок i пiшли бiчною вулицею на край города. Видно було, що турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути свого всхiдного п'ятна. Iскра усе Сагайдачному пояснював. Вiн знав добре турецькi городи, i вмiв вiдрiзнити, де Азiя, а де Європа. Пiшли потiм довкруги городських мурiв i окопiв. Усе було занедбане, не мало оборонної вартостi. Сагайдачний оцiнював все з воєнної точки i прийшов до такої думки, що Кафа сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до неї з вiйськом добратися можна.

Як вернулися у гостиницю, то ляхiв ще не було. Сагайдачний присiв на тапчанi, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову однi блискавкою, iншi знову держалися довго, що годi їх було забути. Особливо тi образи, якi вiн бачив на невольницькiм базарi, рiзали його по серцю ножем. У вухах дзвенiв плач та розпучливе голосiння.

Вiн так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Iскра.

Iскра сiпнув його за рукав:

- Над чим так задумався?

- В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собi усього з'ясувати, так в головi усе мiшається, що вдурiти можна.

- Минеться, брате, я серед такого жив, а опiсля привик i тепер дивлюсь на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не проб'єш.

- А я би хотiв якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дiбратися: морем чи сушею…

- Гадаю, що морем.

- Я до моря ще не привик, менi прийшлось би легше перебитись поперек Криму…

- Господи, помагай!

Надiйшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п'ять душ: троє мужчин i двi жiнки. Молодша була гарна дiвчина, бiлява, струнка…

Викупленi бранцi аж плакали на радощах. Обходили всiх, обнiмали i цiлували мов рiдних.

Пшилуцький представив їм панiв Конашевича i Iскрицького. Конашевич один не подiляв тої радостi. Вiн сидiв на своєму мiсцi, голову обпер на руках.

- Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? - говорив Пшилуцький з легким докором. Вiн добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усiх почастувати.

- Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радостi? Тодi, коли б ми могли забрати звiдсiля не лише оцих п'ятеро панства, а всiх нещасливих, якi тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як i тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене нi радостi, нi супокою…

- А знаєш, вашмосць, що коли їх всiх хотiли викупити, то не стало би на се стiльки золота, що ми всi враз iз нашими кiньми важимо.

- Розкажи, вашмосць, його милостi королевi, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща мiцний ланцюг кувала i козакiв поприпинала, щоб не важились тих добряг-туркiв зачiпати та перепиняти їм в такому благородному промислi.

- Гiркi слова вашмосцi…

- Але правдивi, та скажи ще i те, вашмосць, що хоч би козакiв справдi ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розiрвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла…

- Ради Бога мовчи, вашмосць, - уговорював Пшилуцький, - тут бувають потурнаки, котрi нашу мову розумiють i донесуть це турецьким заптiям, i тодi не вийдемо звiдсiля живими.

- Рацiя вашмосцi. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часi заговорю дiлом. То буде краще, бо слова тут нiчого не поможуть. Дайте i менi чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот.

Сагайдачний устав i начеб перемiнився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти.

- Вас, панство, звiдкiля забрали?

- Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло хлiба, а от сього товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував…

- Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi приборкали татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути…

- Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?

- Ви обороняєтесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить вашi домiвки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити… Татар треба бити в їх улусах…

Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить.

Вони вважали Сагайдачного i Iскру за шляхтичiв, котрi лише тому по-українськи говорять, що на Українi живучи, схлопiли i забули рiдної мови. Це здавалось їм дуже дивним i неприродним.

Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом:

- Цi два панове - то запорожцi. Вони оба доброхiть пiшли нам товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi. - А далi додав жартом: - А пан Конашевич цiлу дорогу свариться зi мною, чого Польща зупиняє козакiв набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посилає безвпинно на Сiч заборони i грiзнi унiверсали…

- Пан Конашевич має повну рацiю, - говорив один з викуплених, пан Строжелецький. - То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм дiлi, їм би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити.

- Спасибi вашмосцi! - каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. - Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича.

- Були такi, що погнiвались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-пiдданця послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для своїх розкошiв i вигоди - а такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А тодi Польща, наша спiльна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.

Усi визволеннi були тої самої думки. Вони мали нагоду в часi своєї неволi придивитись усьому гаразд. Туркiв i татар вони ненавидiли вiд серця.

- Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербуєш… - каже, смiючись, пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви, мосцi панове, не виговорiться часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у куски, i нам попри це дiсталось би…

- Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нiчого нам боятися, - докинув Сагайдачний.

Як тiльки визволенцям нагадали за Перекоп, то всi заявили бажання чимшвидше з Криму вибратись, де стiльки лиха натерпiлись, та ще й тепер не почували себе зовсiм безпечними. Тої самої думки були усi.

Сагайдачний пiшов до запорожцiв, подбав про все, чого їм було треба, i шепнув, щоб були назавтра раненько готовi в дорогу. Цю нiч треба було тут переночувати. Сагайдачний пiшов з Iскрою ще раз роздивитися по городу.

Та вони помiркували, що на них стали звертати своє око турецькi заптiї. Iскра взяв зараз Сагайдачного пiд руку i завернув у господу.

- Ми вже пiд оком заптiїв. Вертаймо, а то як попадемо їм в руки, то це дорого буде нам коштувати.

Завчасно полягали спати, а раненько побудив Сагайдачний усiх. Розплатились, купили ще п'ятеро коней з сiдлами i поїхали. В городi було ще тихо i пусто, i нiхто за ними не дивився.

Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся пильно до околицi так, як першого разу.

В Перекопi треба було знову поклонитися мурзi. Вiн дуже зрадiв, побачивши знайомих, жалував їх горювання в неволi, а вже панну Анну то трохи не з'їв очима.

- Всього того би не було, коли б Польща сих шайтанiв-козакiв знищила, бо вони у всьому винуватi. Вони зачiпають нас, татар, а ми вiдплачуємося за нашу кривду.

- Ми постараємося розбити Сiч, - говорив врочисто Iскра, кладучи руку на серце.

- Старайтеся, а ми вам поможемо, їх всiх переведемо у сирiвцях до Кафи, на базар… Вже, як ви вiд'їхали, прийшла сюди вiстка, що тi розбишаки нам на Очакiв напали i пограбили його, то зухвальство. Особливе говорили про якогось Сагайдачного. То має бути олицетворений шайтан… А щоб його огонь геджени спалив. От коли б я його пiймав в свої руки… Вiн i пiд Варною накоїв нам багато лиха…

- Як вiн був пiд Варною, то там, певно, i загинув, коли вiйська падишаха козакiв розгромили, як ми це чули з уст вашої милостi. В такiм разi вiн не мiг бути пiд Очаковом, - каже Сагайдачний.

- Вiн один мiг втекти i тепер помстився…

Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний був мiж ними. Всi мимоволi на нього оглянулися. Тодi Сагайдачний каже до Iскри:

- Перекажи його милостi, що я Сагайдачного знаю лично i обiцяю доставити його живого. Лише поспитай, скiльки я за нього дiстану.

Iскра переповiв це мурзi, через що вiдразу затерлося збентеження у полякiв. Мурза дуже зрадiв:

- Невже ж ти його знаєш?

- Так, знаю добре, i вiн менi, певно, повiрить. Зайду його хитрощами, що i нестямиться, як поїде в Перекоп… На це даю моє лицарське слово… Лише я би рад знати, як високо, ваша милiсть, його цiнуєш.

- За нього дам тисячу цехiнiв, - каже мурза.

- Ваша милiсть, замало його цiнуєш. Але грошей я не вiзьму, а зроблю се для приязнi вашої милостi до мене. Вона менi бiльше варта, чим усi скарби Криму.

Сагайдачний поклав руку на серце i пiдвiв очi вгору. Це дуже подобалось мурзi. Вiн простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собi, що коли б вiн справдi дiстав в свої руки того козацького шайтана i повiв його хановi, тодi вiн пiде в ласцi дуже високо…

- За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, i можеш хоч би щоднини їздити свобiдно з викупом у Крим за бранцями, а нiякої перепони тобi не буде.

Усiм хотiлось смiятися з такого жарту Сагайдачного.

На прощання не обiйшлось знову без бакшишу, а мурза подарував Сагайдачному коня.

Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:

- Що собi, вашмосць, думав, обiцяючи таке тому засаленому мурзi?

- Те що казав, так i думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду сюди з козацтвом. Тодi сiпну його за ту миршаву борiдку i скажу: "Ось маєш живого Сагайдачного, пiзнай мене".

- Невже ж справдi козаки задумують напасти на Крим?

- А як вашмосцi здавалося? Хiба ж я товкся сюди i наражав на небезпеку своє життя для самої дитячої цiкавостi, для того, щоб дивитися на людське горе, щоб дати рiзати собi душу їхнiм плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене цiла дорога в кишенi.

Сагайдачний вийняв папiр i показав нарис дороги, якою їхали, з намiченими мiсцевостями, горами, рiчками i нарис розположення Кафи та пристанi над морем.

- Коли ж вашмосць це робив?

- Тодi, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам'ятi. Я навчивсь запам'ятовувати подробицi, котрi бачив.

Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла вiд нього очей вiдвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати i радо з ним розмовляла.

Старша її товаришка панi Дзюбiнська кiлька разiв упоминала їй, що це для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловiком та ще з козаком. Та це нiчого не помагало, панна лише плечима здвигала:

- Але то лицар, якого я ще не бачила…

Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися. Сагайдачний з Iскрою проводили тiй валцi. Вони вибирали на нiчлiг i постої мiсця над водою, де було доволi зеленої пашi.

Сагайдачний дiлив усiх на партiї, котрi мали вночi сторожити. Для жiнок розiп'яли шатро, всi iншi спали на травi на кожухах.

Саме переїздили околицi, де ногайцi випасали свої стада коней. Частенько стрiчали по кiлька татарських конюхiв, котрi боялися озброєних людей чiпати. Але вночi треба було пильнуватися i коней держати на припонах.

Пригода з татарами трапилась їм зараз при третiм нiчлiгу. Шляхтич, що мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав i заснув.

Татари пiдкралися пiд обоз, повiдпинали коней та втекли в степ.

В обозi почувся тупiт втiкаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним - Iскра. Вони зараз пiзнали, в чому дiло, що їх пiдiйшли непроханi гостi.

- Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней…

А вартовий спав, мов неживий у тяжкiй замороцi.

Сагайдачний копнув його ногою з досади.

- Вашмосць, спиш? Тепер пiдемо пiшки, а ти нестимеш нашi клунки… От вартовий, матерi твоїй ковiнька! Коли б менi таке козак зробив, я б його приказав розстрiляти… Тьфу! А то - баба, перина! - Сагайдачний став далi лаяти шпетними словами. Шляхтич пiдвiвся з землi i дививсь заспаними очима, не розумiючи, що з ним.

На те прибiг Пшилуцький.

- Не гримай на нього, вашмосць, вiн зачадiв вiд спеки, ще за дня жалувався, що йому голова болить…

- То чому менi того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер, як наших коней не вiдшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або вкрасти… Добре, що хоч сiдла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це припiзниться. - В обозi настала метушня. Кожний проклинав i лаяв злодiїв. Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стiльки дороги волочитись пiшки…

Сагайдачний, покинувши ляхiв, став нараджуватися з Iскрою i запорожцями. В обозi осталось всього четверо коней…

Стало на тiм, що як лише розвиднiється, пiде Iскра з двома товаришами за слiдом. Треба було конечно коней вiдшукати або роздобути.

Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другi докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а коли коней не роздобудуть, то й цiлий тиждень.

Як лише розвиднiлося, поїхав Iскра з козаками слiдом i пропав у степу.

Всi були в лихiм настрою духа. Посiдали мовчки. А тим часом заносилось на дуже гарячу днину, бо на небi не було нi одного облачка… Сонце пiднялось на обрiї i страшно жарило. Жiнки скрилися пiд шатро.

Козаки полягали на кожухах i куняли. Шляхтичi проходжались мовчки. Сагайдачний сидiв на сiдлi i курив люльку. Одна Анна не втратила бадьоростi.

- Чого ви всi понадувались, мов сови в полудне? I що ж такого страшного сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо i це. Я вам кажу, що пан Кона-шевич видумає щось таке, що нiкому би i не приснилося, i все буде гаразд. - Вона поглянула на Сагайдачного i заспiвала пiсеньку, та пiшла у траву квiтки збирати.

- Панночко, - говорив Сагайдачний, - дайте-но спокiй сiй роботi по травi, а то ще гадюку замiсть квiтки знайдете, а тодi нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте i не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, i гадюка тодi дуже злюча буває. Не можна вам i на травi сiдати. Коли утомились, так сiдайте на сiдло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не пiде…

Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного i каже:

- Спасибi за осторогу, але спiвати менi можна? Пiснею чей же гадюки не прикличу?

Сагайдачний усмiхнувся:

- Спiвайте здоровi! Хiба би мiж степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казцi говориться. Отодi вiн, певно, на вашу любу пiсеньку зва-биться, вiдзискає свою прежню постать, ну i тодi запрошуйте нас всiх на весiлля.

- Спасибi за царевича, - каже Анна, кланяючись, - зависокi пороги на мої ноги.

Тепер заспiвала Анна своїм срiбним голоском українську пiсеньку, аж степова птиця у травi замовкла.

Сагайдачний узяв рушницю на плече i каже до Пшилуцького:

- Я ненадовго вiдходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте менi знати стрiлом.

Сагайдачний пiшов у степ i за хвилю пропав у травi. Нараз залунав з того боку стрiл. Подорожнi посхапувалися i не знали, що це значить, а Анна каже:

- Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював…

В обозi лишився ще один кiнь. Анна побiгла i видряпалась на нього, стала ногами на хребтi i стала розглядати околицю. А далi сплеснула руками i вже була на землi.

- Пан Конашевич вертається, - каже схвильована i задихана.

Вiн вертав, справдi таскаючи на плечах убитого оленя.

- Нуте, хлоп'ята, - каже до запорожцiв, - розведiть огонь, будемо обiд варити…

Принiс оленя i кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бiгала довкруги i плескала в долонi.

- Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?

Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потiчка i розвели вогонь.

Незадовго варилася в казанi юшка з кашею i пеклись на вогнi куски м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в ротi збиралася.

За достатньою їдою всi повеселiшали. Завелась балачка, i стали собi з цiлої пригоди жартувати.

- Пан Iскрицький повинен би вже вернути, вже бiльше чотири години, як поїхав.

- Так не можна казати, - каже Сагайдачний, - ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тiльки я того певний, що вiн надармо не поїхав.

А тим часом Iскра, знаючи добре степ, їхав за слiдом в травi, не зупиняючись. Вiн поспiшав, щоб тим часом, як сонце пригрiє, столочена трава не пiднялась.

Сонце вийшло високо i дуже грiло. Конi попрiли i знемоглись, будилась степова муха i дуже до них присiкалась…

Аж побачили, що в одному мiсцi хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькi конi заiржали, а тамтi стали вiдзиватися. За тими стали показуватися кiнчастi татарськi шапки. Iскра поїхав до них прямо. Йому назустрiч вийшло кiльканадцять татарських конюхiв, обiдраних i напiвголих. Вони зараз обступили козакiв довкола. У них не було жодної зброї, окрiм ломак.

- Чи не забiгли тут часом нашi конi? - питає Iскра по-татарськи.

- А скiльки тих коней було?

- Ти не питай, скiльки, а одвiчай, про що я тебе питаю!

- А коли б забiгли, то що?

- То панськi конi, а пани дадуть вам викуп, скiльки захочете.

- А тi пани де?

- Там, де ви в них коней вкрали, - каже смiючись Iскра. - Ви - гiльтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панiв з Криму супроводжувати, так ми i робимо, це наше дiло.

- А де ж це золото?

- Та годi ж менi було з собою золото везти, як я не знав, чи вас стрiну. Скiльки вас тут є вкупi?

- Бiльш шiстдесят люда…

- А моїх панiв лише п'ятеро, i нас троє. Пiшлiть з нами яких сорок люда, або хоч i всi ходiть. Приведiть коней з собою, а звiдтам вернетеся з грiшми. Це лiпше для вас як конi, бо золота вовк не буде їсти.

Татари стали нараджуватися помiж собою i так порадились, що п'ятдесят їх поїде з кiньми за Iскрою.

Вони його нi раз не пiдозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб мiж ними довго жив.

Посiдали на коней i цiлою юрбою поїхали за козаками.

- Чому ж ви i наших коней не забрали?

- Ти мудрий, але i ми не дурнi. Перш вiзьмемо викуп, опiсля ви приїдете за кiньми.

- Тi шельми щось недоброго замишляють, - каже Iскра до запорожцiв. - Держiться осторожно.

Iскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З другим полишився позаду, пiдганяючи конюхiв до поспiху…

- Знаєш, батьку, що я пiдслухав? - каже козак до Iскри. - Тi гiльтаї, не догадуючись, що я їх розумiю, говорили так мiж собою: "Вiзьмемо усiх в пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"…

- От i добре, - каже Iскра, - будемо мати трохи втiхи. Сагайдачний з запорожцями дасть їм раду. I ляхи без дiла сидiти не будуть, а Антошко з своїм цапиним лобом якраз добрий до такого бою.

Вже було геть з пiвдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло тупiт коней. Сагайдачний присiв до землi i надслухував.

- Мосцi пани! Не завадить оглянути порох на пiстолетах, та шаблю пiд рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивiться, що я робитиму. А ви, хлопцi, вiзьмiть у руки по дрючковi, з оцих, що казани на них висiли, та й менi дайте якого пригожого цiпка.

Незадовго захвилювала степова трава i стали показуватися зразу кiнчастi татарськi шапки, а вiдтак i їздцi. Козак, що їхав напередi, почвалував щосили до своїх. Татари стали за ним кричати i пустились здоганяти, та вiн їх випередив.

- Отамане! П'ятдесят татарських конокрадiв iде за викупом…

- А коней наших ведуть?

- Не хотiли, чортовi сини. Перш, кажуть, грошi, а потiм за кiньми посилай…

- Вашмосцi, маєте яку скриньку, так давайте сюди, а ти, вашмосць, що знаєш татарську мову, скажи їм, що окуп вже для них приладжений, хай зараз подiляться тим на наших очах, щоб нiкому не було кривди. Скажи, що на кожного випаде по п'ять золотих.

Зараз над'їхали татари. Побачивши таку юрбу напiвголих дикунiв, можна було справдi налякатися. Вони були без сорочок. Тiло осмалене вiд сонця, мов у циган. Вони сидiли на конях без сiдел, а замiсть зброї держали ломаки в руках.

Панi Дзюбiнська налякалась дуже i ломила руки в розпуцi. Анна дрижала теж, але показувала бадьору i потiшала свою старшу товаришку. Вона була певна того, що пан Конашевич дасть собi з ними раду.

Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний навчив.

Татари позiскакували з коней i обступили скриньку так, як голоднi поросята принесене корито з кормом. Брали собi скриньку з рук, через що повстала велика метушня.

Тодi Конашевич дав знак своїм козакам i вони всi, мов яструби, впали на юрбу з колами i стали з усiєї сили бити.

- Держiть коней, щоб не розбiгались, - кричав Сагайдачний.

Татари не сподiвалися такого прийняття, збилися в купу i стали кричати.

Козаки з панами били по лобах, аж черепи трiскали.

Iскра ловив коней i зв'язував докупи.

Антошко храбрував i цiпком, i своїм твердим лобом. Котрого татарина штовхнув, то вже не встояв на ногах.

Анна, дивлячись на це, сердечне смiялась i показувала своїй подрузi Антошка. Вiн, що розбiжиться i вдарить, а татарин лише руки розведе i паде на землю.

Метушня тривала недовго. Тi татари, що вцiлiли, втiкали в степ i ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Iскра з козаками грозив рушницею.

Усi дуже знемоглись, сливе дух переводили.

Анна приступила з сiяючим з радостi лицем до Сагайдачного:

- Дякуємо пану Конашевичевi, як нашому спасителевi. Я все була певна, що вашмосць не дасть нам загинути…

Конашевич не вiдповiв нiчого, лише подякував головою за привiт.

- Iване! - гукав Сагайдачний до Iскри. - А скiльки коней пiймав?

- Буде з тридцять…

- Добра замiна, - каже Сагайдачний, - щось так, як би за одного три. А того окупу, який їм дiстався, вистане на цiлий рiк. Тепер, мосця панна, - каже до Анни, - прошу потрудитись зi мною, вибери собi коня, якого хочеш…

Анна покраснiла, мов вишня, i пiшла з Сагайдачним до татарських коней.

- Коли панна Анна на конях не знається, то позволь, що я сам виберу. Татарськi конi такi витривалi, що заїдеш на ньому до самої Польщi…

- Я дуже дякую пану Конашевичу за такий подарунок, але я на конях не знаюся… - Вона подала йому руки i поглянула ласкаво у вiчi.

Козаки i шляхта пiшли й собi коней оглядати, та лиш язиками цмокали. Вони були дуже гарнi i сильнi степовики, тої самої породи, як тi, на яких татари аж на Венгрiю забiгали. Сагайдачний вибрав для Анни коника, мов мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия - мов у лебедя. Очi блистiли вогнем i розумом, широкi груди i такi ж гарнi ноги. За ним волочився гарний довгий хвiст. На чолi пишалась бiла стрiлка, а так само усi чотири ноги були над копитами бiлi.

- Та то, моспане, араб чистої кровi, - говорив з захопленням пан Пшилуцький,-на нього хiба цiни немає. Панно Анно, кажу вашмосцi, що то королiвський дар… Подякуй…

Анна запаленiла ще дужче i подякувала. Вiдтак приблизилася до коня i стала його гладити по шиї. Коник обнюшив її i став потирати своїм лобом до її плеча.

- От вже i приязнь завелась, - говорили шляхтичi. - Вiн здається вже уїжджений.

- Берiть, люде добрi, по коневi i сiдайте. Ми тут довго попасати не будемо. Та голота готова зiбрати бiльше гiльтаїв i на нас напасти… Ти, Iване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного…

- Га, га! А ви звiдкiля м'ясо взяли? Ми такi голоднi, мов вовки…

За хвилю конi були осiдланi i нав'юченi. Пустилися в дальшу дорогу. Анна сидiла на своєму буланику, котрий показався спокiйним, мов дитина, i уїждженим. Вона держалася все при боцi Сагайдачного i радо з ним розмовляла.

Поки сонце зайшло, проїхали великий шмат дороги. Стали на нiчлiг. Небо палало вiд заходу рожевим свiтлом, денна птиця замовкала. Усе спiшило на нiчлiг. Журавлi летiли довгими ключами до своїх гнiзд. Десь далеко почувся в болотi хор жаб. Степ виглядав так, начеб нiчнi працьовики мiняли денних в якiйсь великiй робiтнi. На землю насiдала густа роса.

Козаки назбирали сухої трави i розвели вогонь. Сагайдачний повидiлював сторожу на нiч, по двоє в одну чергу. Для жiнок розiп'яли шатро.

На другий день десь з полудня зблизились до одного днiпрового рукава, що перепливає дикi поля, i натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно було на обрiї високий стовп, начеб з бузьковим гнiздом на вершку.

- Слава Богу, - каже Сагайдачний, - ми вже мiж своїми.

- Що це за стовп такий? - питають шляхтичi.

- Це козацька фiгура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою. Коли наближається небезпека вiд орди, то цю бочку запалюють, а з того хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий i третiй, i так народ або ховається, або втiкає, або стає до оборони.

- А хто ж їх запалює?

- Така фiгура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут багато на Запорожжi. Ми зараз будемо в такiй редутi мiж своїми, i там ми переночуємо. Ми цiєї ночi добре проспимось, бо там вже буде кому нас сторожити i про їжу для нас подбають.

- Я не знав, що у вас така гарна органiзацiя.

- Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опiсля своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщi послух, та на нас стануть iншим оком дивитись, як досi.

- Буду старатися усiма силами все направити, де вам зроблено кривду наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосiб, я, пам'ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом i приятелем, i нiколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячнiсть. Не боюся, щоб наша дружба, зав'язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь розiрвалась.

Пшилуцький подав Сагайдачному руку.

Наблизились до редути. На стовпi бiля бочки сидiв сторожний козак i зорив по степу. Здалека видно було вал, а усерединi стирчала криша куреня, з якого справдi йшов прямою пасмугою вгору дим.

Переднi козаки з валки пiд'їхали i звiстили залогу, що йде до них валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кiлькома ляхами. З ними є двi ляшки, що їх з татарської неволi викуплено.

Козаки в редутi знали Сагайдачного i були радi такому гостевi. Сагайдачний поки в'їхав у ворота, об'їхав редуту довкруги.

- Здоровi були, панове товариство! Чи приймете подорожнiх з далекого свiту?

- Радо приймаємо та у хату просимо.

- Хто у вас ватажком?

- Се я, Семен Бульба…

- А, здоров, товаришу. Ти, либонь, iз чубiвцiв будеш?

- Справдi, з чубiвцiв. Ми враз на Сiч мандрували…

- Ну, коли так, то скажи, як тобi подобається оця редута i хто її ставив?

- Вона менi зовсiм не подобається, а ставив її якийсь великий дурень.

- От зараз пiзнати птицю по пiр'ю, та з якого гнiзда вона вийшла, - говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта".

- Ти довго тут отамануєш?

- Не бiльше двох недiль, як я прийшов сюди на змiну iз Сiчi. Не було часу нi змiнити, нi поправити…

- Нема що змiняти, нi поправляти, а треба поставити редуту на iншому мiсцi. Вона округла, мов куряче гнiздо, цiла стоїть у долинi. Татари вiзьмуть її першим розмахом, а вали такi, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого мiсця, ближче Днiпра, щоб можна було в разi потреби втекти на байдаки.

За куренем, де жили козаки, був окремий передiл на усячину. Там помiстили жiнок. Чоловiки всi спали в куренi.

Сагайдачного не брався сон. Вже було пiзно, а вiн ходив по валу, покурюючи свою люльку. Нiч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Мiсяця не було. На землю насiла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присiв на валу i задумався. В його головi засiла велика думка походу на Крим, геть аж у Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним пiде певно, але це ще не все. Коли б так похiд не повiвся, то вiн, певно, наложить головою, а уся його слава пропаде. То таке смiле i велике дiло, що аж подумати страшно. А коли б це повелось, скiльки би то християнського народу визволилося з страшної неволi.

Коли так сидiв задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух, наближався. Якась стать пiдiйшла i стала над ним, а вiн ще її не завважав. То була панна Анна. Їй також не спалось i ждала тiльки, коли її товаришка засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в пiтьмi напроти себе руки на майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить i, певно, його десь тут на валу стрiне.

Вона доторкнулась легесенько його плеча.

- Хто це? - спитав Сагайдачний, начеб зi сну прокинувся.

- Не пiзнаєш мене, пане Конашевичу? - питала тихим вогким дрижачим голосом.

- А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не вiдпочиваєш? Завтра прийдеться ще неабиякий шмат дороги переїхати…

- Не спиться менi чогось. Думки роєм по головi лiтають, в нашiй комiрчинi чогось душно, та й вийшла погуляти на свiжому повiтрi серед такої чарiвної ночi.

- Гарна нiч для таких, у кого нема на головi турботи. А кому треба про все думати i пам'ятати, то однаково йому, чи на свiтi соловейчики щебечуть, чи громи б'ють…

- Я се, бачу, пане Конашевичу, i вiдчуваю, яка вiдповiдальнiсть на твоїй головi, якi турботи про себе i про других. Та годi так усе клопотатись. Треба дати волю самим думкам, вiдпочити i звернути їм до чогось кращого, гарнiшого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собi знаю. Коли мене вирвали поганцi з-посеред домашнього вогнища вiд тата i мами, то менi здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене мiж турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та все ж я, щоб вiдiгнати вiд себе тi страшнi думки мимо мого страшного окруження, котре менi безвпинно мою гiрку долю нагадувало, перемогла себе на те все забути, i я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала в себе ту любу надiю, що Господь змилується надi мною, вислухає мої молитви i мене з неволi визволить. Воно так i сталося. I я дякую за це божiй матерi. I за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм терпiнням зробити край. Таке покiнчення моїх мук оставила я на останок, i воно добре сталося.

- А хто, панночко, твої батьки?

- Мiй батько - подiльський магнат. Нас лише двоє рiднi було. Мiй старший вiд мене любий братчик полiг на моїх очах пiд час послiднього татарського набiгу, коли-то наше майно руйнували i грабили поганцi, як мене взяли. Я не знала дотепер, що з моєю матiнкою сталося, бо мого батенька на той час не було дома. Тепер я довiдалась, що маму скрив старий пасiчник Андрiй у льоху пiд пасiкою. Вони обоє живуть, а я тепер одиначка… - Вона стала нишком плакати.

- Жаль менi тебе, панночко, що ти так щиро за братиком побиваєшся, та плачем його не воскресиш, так судилось…

- Пане Конашевичу, - каже Анна, подумавши, - їдь з нами до мого батенька. Ти людина освiчена, не вiк тобi вiкувати серед тих простих людей, тобi мiж рiвними людьми мiсце. Мiй батенько, пiзнавши тебе, прийме з одвертими руками i до кар'єри допоможе.

- I зробить мене, певно, сотником надворних козакiв, коли їх справдi має…

- Грiх тобi, пане Конашевичу, таке говорити… Мiй батько виробить тобi на сеймi наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не вiдмовить i… прийме тебе за зятя…

Вона вимовила цi слова з великою дрожжю в голосi.

- Панно Анно, що тобi в голову прийшло? Подумай, хто я, а хто ти. Ти дочка, до того одиначка, у польського магната, може, i сенатора, я - простий козак, хоч i з освiтою…

- Твоя освiта дає тобi приступ у найвищi круги…

- А хоч би i так, то мiж нами така пропасть станова, народна i релiгiйна, що про злуку мiж нами, про одруження i бесiди не може бути. Ти - католичка, я - православний, по-вашому - шизматик. Двом богам в однiй хатi молитися не можемо. Я моєї вiри нiзащо в свiтi не покину, а тебе не можу силувати, щоб ти костьола виреклась. Врештi, твої батьки до цього не допустили би. Стрiнулись ми припадкове, на дорозi нашого життя, так i розiйдiмось по-доброму, згадуючи одне одного добрим словом.

Я мiж козацтвом один з перших, мiж вами я був би потурайлом, посмiховищем, i моя позицiя була б дуже мiзерна i для мене невиносима.

Я останусь тут, де мене провидiння Боже поставило, а ти йди своєю дорогою, хай тебе Бог благословить. Я бачу в тобi, панночко, людину розумну i з серцем. Тож буду тебе о одне просити: не дай панам знущатися над бiдним робучим народом. Згадай, що то такi самi люде, з яких я вийшов, з-пiд солом'яної стрiхи, i це мої брати. За те, панночко, я буду тобi дуже вдячний.

Анна присiла на землi бiля Сагайдачного. Вона дуже дрижала усiм тiлом, мов в лихорадцi.

- Легко то сказати: йди собi своєю дорогою. А що можна на це порадити, як нашi життєвi дороги, зiйшовшись раз, перехрещуються, що я не можу йти окремою дорогою, без тебе. Вiд першого разу, як я тебе у цiй проклятiй Кафi побачила, мене щось начеб за серце зачепило. Я козакiв взагалi не знала. I зараз шепнуло менi прочуття, що ти мiй вибраний, у снах вилелiяний лицар, з котрим я пiшла би на край свiту. I коли я довiдалась, що ти козак, що ти належиш до тих людей, якими в моїй сферi товариськiй дiтей лякають, то мене це нi разу не налякало. Я собi зараз нагадала, що вже бувало таке, що панська дитина в козака влюбилась i виходила за козака замiж. Я не перша. Я не могла з тебе очей звести, i я почувала себе щасливою, коли могла поруч тебе їхати, як ти на мене поглянув, заговорив до мене слово. I ось я, поконуючи цiлою силою волi мiй дiвочий сором i амбiцiю дочки магната, сама тобi говорю, що люблю тебе, як свою душу, хоч не знаю, чи ти хоч крихiточку зi мною спочуваєш. Те, що я тепер зробила, називається в моїй товариськiй сферi великим проступком, i я за це стратила би на славi. За це всилували би мене вийти за першого-лiпшого шляхтича або пiти в монастир. Я ще не трачу надiї, що тебе приєднаю до себе, з'єднаю собi твоє серце моєю щирою любов'ю. Може бути, що ти не можеш до нас пристати, так я кину вiтця i матiр, вiдречуся багатства i пiду за тобою на край свiту, щоб лиш дивитися на тебе, бачити твої лицарськi подвиги. Ти мiй вибраний князь, ти моє сонце, козаче мiй любий, мiй пане…

При тих словах вона пригорнулась до Сагайдачного, мов налякана голубка, що ховається перед чимсь страшним, обняла його руками за шию i стала пристрасно цiлувати.

Сагайдачний гладив її нiжно по лицi.

- Бiдна дiвчино, як менi тебе дуже жаль. Жаль менi, що я проти моєї волi став причиною твого горя. I з того другого, що ти сказала, нiчого не може бути. Я не мiг би бути таким пiдлим, щоб тобi свiт зав'язувати i брати тебе з-посеред панських розкошiв до твердого простого свого життя. Ти би нiколи до цього не привикла. Поглянь на моє окруження, на моїх товаришiв, їх просте безманєрне поведення завсiгди тебе би разило. А навiть не все могла би ти зi мною жити, а що могло б заступити тобi втрачений рай. Моє дiло козацьке, лицарське. Та там, де я мушу бути, там тобi бути не можна. У нас не так, як у Польщi, що шляхта жде аж вiцiв на посполите рушення, а поза тим живе дома. У нас посполите рушення кожної хвилi. У нас похiд за походом. То й так ти мусила би жити десь у городi самiтно, мiж чужими тобi людьми. А коли б я так у походi загинув, коли б не було кому за тобою постояти, тодi хоч пiд тин йди, бо додому нiчого тобi вертатися. Батьки i вся твоя рiдня вiдцуралась би тебе, а земляки показували би на тебе пальцями: от виродна дитина, що за козаком повiялась… Нi, Анно, я такого грiха на душу не вiзьму.

Вона закрила лице долонями i плакала.

- А от ще одна перешкода, - говорив по хвилi Сагайдачний. - Ти би на цiй любовi душе ошукалася. Я не можу вже нiкого, жодної дiвчини любити. Як ти до мене була така щира, то i менi треба вiдкрити перед тобою мою тайну, хоч при тiм порушу нiколи не загоєну сердечну рану..

Анна випрямилась i слухала.

- Я полюбив раз в життi дiвчину гарну, як ранiшня зоря, чисту, як небесна роса, добру i розумну, мов янгол… Попри неї для другої дiвчини в моїм серцi мiсця немає…

- Хто ж вона?

- Чесного козацького роду, одиначка, як ти, - бо також втратила одинокого брата в борьбi з бусурменами… та лиха доля нас розлучила…

- Певно, я так догадуюсь, видали її за нелюба замiж…

- Нi, цього не було, бо такий смiльчак, щоби її важився менi забрати, не жив би… Ми були вже зарученi, батьки мене любили, мов рiдного сина… Вона загинула страшною смертю. Один попихач на хуторi її батька, жид-вихрест, поганий, потвора, вiвчар, влюбився в неї, при помочi розбишак вкрав її з батькiвського дому, i коли тi гiльтаї, побачивши за дня, яка то красавиця, хотiли її забрати i продати татарам, вiн її зарiзав ножем.

Анну начеб пiдкинуло з обурення.

- Такого лотра на вогнi живого би спекти…

- Його тi гiльтаї за те, що такої добичi їх позбавив, повiсили… Зрозумiй же тепер, моя добра Анно, - говорив Сагайдачний, важко зiтхнувши, - що для мене любовi вже немає. Я би найчистiшою любов'ю до другої споганив пам'ять моєї дорогої Марусеньки. Тепер я козак - i нiчого бiльше. Я лише у бою, серед граду куль, серед реву гармат, серед рукопашнi i стону конаючих, можу знайти забуття i полегшу на моє терпiння… Тебе я нiколи не забуду. Останьмося друзями, та й тiльки всього. Коли на мене згадаєш, то зараз подумай, що ти несвiдомо полюбила жонатого чоловiка, а така любов грiшна. Я не буду користати з твоєї слабостi, з твого зворушення, - йди собi, люба дитино, своєю дорогою.

Вiн поцiлував її нiжно в чоло, пiдвiв з землi i повiв, дрижачу, в її передiл…

А за той час розмови соловейко в верболозi спiвав своїй любiй дружинi пiсеньку, аж заливався…

На другий день Сагайдачний вибрав пригоже мiсце на редуту, помiряв, випаликував рови та вали i заставив козакiв копати нову редуту.

V

Вернувши на Сiч, застав тут Сагайдачний деякi змiни. За сiчовим валом покладено кiлька нових будiвель. Це було призначене для постороннiх людей, для купцiв, крамарiв та тих козакiв, до котрих їх жiнки приїздили. Старшина обмiркувала, що небезпечно кого-будь пускати в Сiч, особливо крамарiв, мiж котрими були турки, татари, вiрмени, греки.

Далi довiдався Сагайдачний, що приїхали сюди якраз комiсари з Польщi за дiлом. Тут було також примiщення для турецьких бранцiв, яких козаки вiдбивали у вертаючих з краю татар, а це траплялося дуже часто. Тут примiщено також i гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.

Сагайдачний пошукав зараз за Марком, вiн цiкавий був почути за очакiвський похiд.

- Поталанило тобi, Марку, дуже радiю твоїм щастям.

- А ти звiдкiля це знаєш?

- Добряги татари вже про це знали i нам сказали. Я так зрадiв, що обiцяв урочисто мурзi привести йому живого Сагайдачного.

- Не розумiю…

- Опiсля тобi все подрiбно розкажу, тепер менi до кошового треба пiти iз звiтом.

- А знаєш, Петре, якого гостя маємо на Сiчi?

- Певно, думаєш про тих польських комiсарiв. Чого вони хотять?

- Начхать менi на комiсарiв… Старий Чепiль приїхав.

Сагайдачного начеб у серце кольнуло.

- Рад би я зараз його привiтати, та перший обов'язок.

Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадiв, аж його обняв.

- Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо вижидали, та таки, нiде правди дiти, побоювалися за тебе. Приїхали з Польщi комiсари та привезли таке грiзне письмо, що аж волосся дибом на головi стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обмiркувати, що вiдповiсти комiсарам. Ось воно.

Кошовий подав Сагайдачному велике письмо з печаткою польського канцлера.

Сагайдачний прочитав письмо i каже:

- Цього письма на великiй радi козакам читати не можна.

- Чому? Без ради не можна нiчого зробити.

- Не можна тому, що роз'ярене козацтво на такi безличнi вимоги може потопити комiсарiв у Днiпрi, а тодi наробили би ми собi сорому на увесь свiт. А коли б старшина хотiла їх у тому здержати, то козацтво здмухне нас, мов билинку, вибере зараз iншу старшину i пiде походом на Польщу, а до того ми ще не доросли. Тодi ляхи нас покопають, i вся наша теперiшня тяжка праця змарнується… Це письмо -то вершок безличностi i панської гордовитостi… Та сих погроз нам нiчого боятися, бо самi тi, що їх писали, не вiрять в те, щоб ми цi прикази виконали…

- Як же по-твоєму зробити?

- Письма треба прочитати лиш старшинi, i вiдповiдь обдумати в хатi, в чотирьох стiнах, без ляхiв, а тодi дати готову вiдповiдь комiсарам, як вiдповiдь вiд усього Запорозького низового вiйська… Чей же козацтво про цей лист нiчого не знає…

- Нiхто не знає, крiм генерального писаря. Я благорозумно ждав на тебе, а комiсарiв, якi вже зачинають свої рiжки показувати, я держу за валами Сiчi i сюди не пускаю. Ти, певно, бачив, що там побудовано хати i цiлi куренi.

- Вибач менi, батьку, що спитаю, коли скличеться рада старшин?

- Як ти не дуже охляв, то можна завтра…

Сагайдачний вийшов пошукати за Чепелем. Чепiль засiв у Переяславському куренi, поки не верне Сагайдачний. Там стрiнулись.

Чепiль Сагайдачного з довгою бородою не пiзнав зразу.

Сагайдачний завважив теж, що Чепiль дуже перемiнився. Вiн постарiвся. Голова i вуса добре посивiли, вiн похилився, начеб який важкий тягар його придавив. Вони взялись в обiйми i обидва сердечно заплакали.

- Зятю мiй любий, як це ми стрiчаємось?

- Спасибi, батеньку, що мене навiдали, а то я не зараз спромiгся би на твiй хутiр приїхати…

- Я не приїхав на Сiч тебе навiдати, а таки хочу вiку тут доживати. В мене вже нiкого немає, хiба ти один. Я забрав з собою ще тiльки спомини колишнього мого щастя…

- Що ж воно сталося, де ж панiматка, де хутiр? Хiба ж татари спалили?

- Моя небога вже пiд муравою на могилках спочиває бiля нашої Марусеньки. Страх, як вона мучилась. Тiльки з неї всiєї роботи, що скоро рано бiжить на могилку та бiля Марусi порається. То квiтки садить, то воду носить i пiдливає, то бур'ян поле, а все щось говорить, начеб з покiйницею розмовляла, усмiхається, начеб її бачила, а часом то i пiсеньку стиха заспiває. Бiльше нiчого її не зацiкавить, нiкого не бачить. Страшно було на неї дивитись, серце рвалось з жалю. Ти пам'ятаєш, яка то була молодиця, яка господиня… I де-то все подiлось, вiд тої хвилi, як вона втеряла розум… I так нидiла, нидiла, аж заснула безболiзнено з усмiшкою на лицi. Була рада вмирати, радiла, мов мала дитина, що вже йде до Марусi. Перед смертю прийшла до пам'ятi, прикликала мене i каже: "Ще сьогоднi я бачитиму Марусю. Ти, Iване, за мною не побивайся, бо менi так краще йти на вiчний спочинок, i ти прийдеш до нас, а тодi заживемо разом у Господа небесного. Я лиш тебе прохаю, щоб мене бiля Марусi поховали…" - Я все те мусив слухати, усе пережити. Моє щастя, начеб який чарiвний сон, проминуло. Як я похоронив мою небогу по-християнському закону, то що менi бiльш на хуторi робити? Хутiр я передав Остаповi Бондаренковi. Вiн оженився з подругою покiйної Марусi, Горпиною. Ти її знав. Забрав я свої грошi i вiддав усi на сiчову церкву, - спасибi сiчовикам, що церкву побудували. Хочу тут доживати, тут хочу i кiнчити.

- А хто ж той Бондаренко?

- А хiба ти не знаєш? То добра козацька дитина. Виростав сиротою на нашiй паланцi, та ще i маму-удову вдержував, а Горпина то знову сирота по добрiм козаку-товаришу. Ми її держали у себе змалку. Незадовго по смертi Марусi ми їх одружили та прийняли на хутiр. Добрi, щирi люде. Як вони, особливо Горпина, бiля покiйницi небоги заходилась, мов рiдна дочка. Я їм подарував хутiр з полями, лугами, i зi всiм, що моє було, хай їм Бог благословить.

- А старий дiд-пасiчник, що мене лiчив, живий ще?

- Помер, якось незадовго по смертi Марусi. Дуже глибоко узяв собi її смерть. Вiн її виняньчив, пiд його оком вона, небога, виросла… Страх, як старий тужив. Навiть його внука бiльше його не займала. Нидiв так, та й минувся. Так воно усiм нам вiд смертi Марусi пiшло з Петрового дня.

- Знаєш, батьку, що ми незадовго виберемось обидва туди, на хутiр. Я мушу ще раз поглянути на цi всi мiсця мого коротенького щастя, мушу поклонитися могилцi моєї єдиної Марусi, мушу взяти з її могили грудку землi. Буде менi здаватися, що ми ближче себе, а коли i я минуся, а мене з цiєю грудкою поховають, то так начеб я бiля неї спочив…

- Коли ж ми поїдемо?

- Пiслязавтра. Назавтра скликає кошовий раду старшин, важне дiло, i я там мушу бути…

- Чував я про тебе, мiй сину, дуже багато, i самого доброго. Тiльки для мене i радостi, що ти так високо виплив мiж козацтвом. Чував за Варну… Ех, сину мiй, сину, чому-то Бог не дозволив… Та що й казать!.. - Чепiль махнув рукою.

- Така воля Божа, а проти неї нiчого не вдiємо. Коли я довiдався про таку страшну смерть моєї дiвчини, трохи з розуму не зiйшов та рук на себе не наложив…

- За те розказував менi твiй побратим…

У куренi розповiв Марко Сагайдачному про свiй вдалий похiд на Очакiв. Турки i не сподiвались того, i були заслабi, щоб давати опiр. Привезли добичу…

- А що паша очакiвський?

- Ми його вже не застали. Султан прислав йому шовковий шнурочок, так, як Iскра йому виворожив…

Другого дня зiбралась сiчова старшина до кошового на раду. Запросили сюди i старого Чепеля. Хоч вiн поки що на Сiчi старшиною не був, та помiж сiчовим козацтвом мав повагу для своїх заслуг, вiку i досвiду…

- Я закликав вас, панове отамання, порадитись в однiм важнiм дiлi. Знаєте, що приїхали з Польщi комiсари з письмом. Поперед усього ми прочитаємо його тут мiж чотирма стiнами, а пiсля обмiркуємо, чи самi дамо вiдповiдь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми вiдмовилися зробити те, чого Польща вiд нас хоче, тодi i ради не потреба, i козацтво про це не потребує знати. Тому, панове, не говорiть цього нiкому, що тут почуєте… Вам тiльки скажу, що комiсари скакали менi вже до очей, мов оси, чого я так проволiкаю. Я одмовлявся як мiг, лише щоби дiло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там о його голову ходить. Тепер вже довше зволiкати не можна, i треба сьогоднi вирiшити, та цих диявольських комiсарiв вiдправити, звiдкiля прийшли… Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.

Генеральний писар розвернув письмо, вiдкашельнув i став читати поволi, слово за словом:

"До козакiв тих, котрi на Запорожжi перебувають, а зчегульно, до сiчових, наш королiвський приказ.

Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й гнiвом переймаєть, што некотории козаки подщуванiям вихрителей своє ухо давши, забивши на Бога й на подданчоє послушеньство, которое нам, своєму королеви i панови, заприсягли урочисто…"

- Хiба йому дiдько на кочергу присягав, а не ми, - зауважив старшина.

"…урочисто заприсягали, - читав далi писар, - собравши гультяєв вкупу лотровским способом спокайниє земли його величностi султана турецького, нашого приятеля…"

- Знайшов свiй свого…

"…приятеля, бовем ми з ним вiчний мир заварли - здрадецко напали, спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми юж мнагократь наказивали козакам, жеби спокойно на своїх землях i местах сидели й турецьких татарских суседов наших неизультували под горлом й утратою нашей королевской ласки…"

- Сховайсь з твоєю ласкою.

"…Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много козаков на город єго милостi Варну напали, кораблi i судна огнем знищили, самую Варну спалили й пограбили, а жителей подданих єго милостi султана насмерть забили. А потом, укравши гультайським способом з-под Очакова турецкую флоту, увезли за собою в лиман й здесь на очах турецького бiм-башi спалили. Чрез тиї свавольства й грабежництва козацких лотров й гультаєв ми не можемо мати спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути перебачено й за то постановили ми вас сурово укарати.

Приказуємо вам беззовлочно видати до рук наших комiсаров превудцов й вихрителей той виправи. Приказуємо вас всi судне й байдаки ваше, ти котри суть на Днепру альбо гдекальвек схранени, в обецности наших комiсарiв спалити люб затопити. Висока Порта жичить себе, аби єй видати превудцов варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми й учиним. Между тими превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем всi указивають на него, яко на головного ватажка…"

Не дали далi читати королiвського письма. Один старшина скочив i видер письмо писаревi з рук, та хотiв його на куски порвати. Ще завчасу схопив його Сагайдачний за руку i письмо вiдiбрав.

- То вершок безличностi так до нас писати, - кричали зi всiх бокiв…

- Стiйте, панове, вгамуйтеся, - говорив Сагайдачний. - Коли вас, старшин, людей розважних, це письмо так роздратувало, то що би воно було, коли б його прочитав на великiй радi перед всiм козацтвом? Я сам того боявся. Саме письмо менi не страшне, хоч воно мене найбiльше лякати повинно. Ми це письмо гарненько сховаємо до слушного часу, а коли ляхам прийде скрутна година i знову зачнуть до нас сунутись з братерством, щоб ми їм помагали, тодi ми те саме письмо добудемо i народовi прочитаємо. Тепер з цього, якби козацтво про се провiдало, могла би вийти яка халепа…

- Їх би, цих комiсарiв, зараз у Днiпрi потопити, мов цуценят.

- Нi, ми сього не зробимо, бо цiлий свiт назвав би нас дикарями. То було б справдi не лицарське дiло, за яке не минула би нас кара Божа.

- Хай же буде i по-твоєму, але ми зараз вiдпишемо королевi так, що йому аж у п'ятах похолоне.

- Нi, я гадаю, що ми тим разом нiчого писати не будемо, лиш скажемо панам комiсарам твердо слово, що цього не зробимо.

Тодi зажартував собi генеральний суддя:

- Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш поїхати у Царгород до султана в кайданах?

- Поїду тодi, як менi самому схочеться Царгород побачити, але без кайданiв, лише з отсею шаблею…

- Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, - говорив, жартуючи, Iскра, - то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Вiн би йому усiх жiнок розлюбив… От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена ляшка трохи не вдурiла, так у нього влюбилася…

Всi стали смiятися, а Сагайдачний каже:

- Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що i як комiсарам вiдповiсти, щоб надто Польщi не обидити…

- Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати превудцов, та й ще в кайданах…

- Певно, що нам нiчого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть за нас ще бiльше помстувати на наших братах, що на Українi пiд їх кормигою стогнуть.

- А ми пiдемо на них походом i проженемо за десяту межу.

- Хiба самi не бачите, - каже Сагайдачний, - що поки що ми до того заслабкi, а Польща засильна. Зiрватися до нерiвного бою, щоб потiм соромно пропасти, то такого розумна людина не зробить.

- Як же довго ми на це ждатимемо? - спитав один з молодих курiнних отаманiв, Петро Скалозуб, - далi то i терпцю не стане, i сам народ до бою зiрветься.

- Це станеться тодi, коли Польща нас буде потребувати. Це послiдує незадовго. Вона заплутається у яку-небудь вiйну з сусiдами, тодi прийде до нас з поклоном:

"Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможiть нам. I ми так зробимо. Тодi на реєстр нiхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо твердо на Українi. Пiд ярмо на панський лан вертатися не будемо. I коли нам вдасться заволодiти хоч би частиною України, хоч би лише самою Київщиною, то згодом розширимось далi, Запорожжя остане i надалi тим джерелом, з якого козацтво черпатиме свою силу, а з України будуть туди спливати усi рiчки…

- Ну як же, панове отамання? Пiдемо за радою Сагайдачного i дамо вiдповiдь комiсарам без письма?

- Ми всi согласнi.

- Коли ж вiдправимо комiсарiв? - питає кошовий.

- Вiдправимо зараз, хай нам не смердять на Сiчi…

- Нi, я гадаю, завтра, - говорив Сагайдачний. - Нiчого спiшитися. Треба краще усе передумати та переспати. Стоїть на тiм, що нi. Та воно треба на се "нi" сказати солоденько i полiтичне.

- I на се ми згоднi, а вже ти, Сагайдачний, говори з ними за цiле товариство, бо головно тебе польський король хоче "мiти".

За валами Сiчi у куренi, призначеному для чужинцiв, вiдбувалась у той час рада мiж ляхами

Посходилися там усi, якi тодi на Сiчi пробували. Були тут три комiсари з своїми пiдручними канцеляристами, було тут багато визволенцiв з Варни, з Очакова, й тi, що з Криму вернулися, було їх тут бiльш сотки самих гербових… Комiсари не хотiли зразу говорити землякам, чого вони сюди приїхали, та потiм дехто виговорився, i довiдались усе. Вони привезли грiзне письмо до сiчовикiв, вони мають припильнувати нищення козацького флоту i мають забрати з собою винуватцiв Варненського походу. За Очакiв Турцiя ще нiчого не знала, а може, й знала, та ще не було часу погрозити Польщi. Тодi визволенцi не витерпiли, щоб не порушити цього дiла на спiльнiй радi. Та визволенцi, замiсть пiдбадьорити своїх комiсарiв, насiлись на них мокрим рядном та настоювали, щоб навiть не важились домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що визволилися з Варни, говорив:

- Мушу припускати, мосцi панове, що цiла Польща з глузду збилась. Замiсть тим лицарям помагати в такiм святiм дiлi, то їм пiд ноги колоди кидають i за гарне дiло карати хочуть… Вони ходять у Турцiю з золотом i поклонами, а козаки пiшли з огнем i мечем, i золото собi звiдтiля забрали. Коли кого з нас, бiдних, не стане на окуп, то таки там i пропаде. Чи в Польщi за нас, бiдних, хто хоч пальцем рушив? А козаки, непроханi i некликанi, прийшли, i нас визволили, i тепер поводяться з нами по-братньому. Якби не козаки, ми би там i поздихали у важких муках. I за цей хлiб ми їм маємо платити каменем? Дай їм Боже здоровля i силу! Хай собi плавають по морю, мордують, i граблять бусурменiв, i визволяють далi християнський народ, мiж котрим i наших братiв чимало…

- Я мушу цей закид проти Речi Посполитої опрокинути, - каже один з комiсарiв, - що будто вона про шляхту не дбала i не опiкувалась ними. Рiч Посполита все за тим у Порти побивається, а пан гетьман польний Жолкевський стоїть все на кресах i пильнує.

- Тiльки з цього опiкування - що кiт наплакав, а Жолкевський нiчого краще не вмiє, як стояти та пильнувати, щоб українним панам добре жилося i хлопи щоб не бунтувались, а при нагодi то i козакiв приборкає та вимордує. Тьфу на таку роботу! Я прочуваю, що та, невинно пролита, кров наших оборонцiв, тяжко колись на ньому помститься.

- Вашмосць, таку герезiю говориш, що аж слухати страшно. Пан гетьман добре свого дiла пильнує, i коли б не вiн, то всi україннi панове повтiкали би перед непослушним хлопством з Русi, пропала би католицька вiра i унiя…

- Ха-ха-ха! Ото вашмосць сказав, що знав. Баба о хлєбє, а дзяд о фiялках. Я говорю о козацькiм лицарствi, о походах на туркiв, о визволеннi невольникiв, а йому україннi пани та неслухняне хлопство сниться! I що ж сталося б, коли б i українних магнатiв, i єзуїтiв, i унiї на Русi не стало? Чи Польща пропала би через це? Навпаки, усунулась би одна з ятрячих ран… Та що й говорити? Вашмосць, пiди на один мiсяць у турецьку неволю, хай тобi дозорцi вигарбують кiлька разiв дротяним канчуком спину, як ось менi, - вiн скинув миттю одежу i сорочку i показав свої, шрамами вкритi, плечi, - а тодi забудеш i за українних магнатiв, i єзуїтiв, i унiю, i Жолкевського прокленеш…

- У нас отцi єзуїти мають великi заслуги. Вони вдержують вищi школи, збирають лепти по костьолах на викуп невольникiв…

- Шкода, що ще не назбирали стiльки, щоб мене викупили… Вибач, вашмосць, а говориш так, як стара дурна девотка…

Комiсар обидився, аж старий Пшилуцький мусив його задобрювати…

- Ми, - говорив другий комiсар, котрий бачив, що визволеннi таки держать сторону козакiв, - ми так дуже на виконання королiвських приказiв наставати не будемо. Але так, без нiчого, вертати не можемо. Хай спалять кiлька старих суден i хай нам видадуть того, якогось козака Сагайдачного.

Лях, що говорив перше, лише руками сплеснув:

- Ви всi глузди втеряли. Чи, вашмосць, знає хто є той козак Сагайдачний? Тобi, певно, здається, що то собi звичайненький мужик, що втiк вiд панського економського канчука? То отаман з-пiд Варни, то освiчена людина, острозький учень, то лицар. То перший чоловiк на Сiчi, i вiн бiльше значення має, як кошовий. Зажадай вiд козакiв, щоб його видали, а втоплять тебе в Днiпрi, мов слiпе котеня. Та чорт бери, вашмосць, без одного дурня свiт не провалиться, але козацтво, роз'ярене таким безличним визовом, може нас усiх перебити, що жива нога звiдсiля не вийде. Не розумiю, як можна таких йолопiв, як вашмосць, в такiм важнiм посольствi посилати.

Лях був такий лютий, що аж зацiпився. У нього скакали очi, мов у дикого кота. От-от кинеться до очей комiсара. Вiн став присiкатися до нього з кулаками…

Знову мусив вмiшатись у цю суперечку Пшилуцький i став їх уговорювати:

- Гамуйся, вашмосць, бо говориш до королiвського комiсара, а вашмосць, пане комiсаре, не дратуй козакiв, бо всi на тiм зле вийдемо. Я пiзнав пана Сагайдачного в подорожi до Кафи, i ми дружбу зав'язали мiж собою. I я кажу, що то вибраний чоловiк…

- Я ще раз кажу, що то велике шельмовство - чiпатися козакiв за те, що Турцiю та Орду мотлошать. Це наклеп українних панiв, i видумка сих наших панiв з Корони, що бояться вiйни, як чорт свяченої води.

- Бо усi тут дбають, щоб їм не убуло пiдданих, а тамтим добре, бо знають, що там нi Турцiя, нi Орда так далеко не сягне. Але ми на Подiллi, Волинi, Покуттi сидимо, мов птицi на гiллячцi, що дрижать перед яструбом. Коли менi Бог допоможе додому вернутися, то зараз, на першiм сеймику, нароблю такого бешкету, що пiзнають почому локоть. Нас лише козацтво може спасти.

- То пристань, вашмосць, до козакiв, - каже один з комiсарiв зi злобною усмiшкою.

- Певно, що пристав би, коли б в мене не було жiнки та дiтей, а вашмосць - певно що не пристанеш, бо ти лежень i тхором пiдшитий. Але я що iншого у себе зроблю, чого вашмосць певно не зробиш. Я позволю моїм пiдданим йти до козакiв, ось що… Ти Сагайдачного хочеш у кайданах вiдвести до Варшави? Ха-ха-ха! Як лиш подивиться Сагайдачний на тебе, то до пояса йому вклонишся, i шкiра на тобi затерпне… Знаєш, вашмосць, що значить Варну здобути? А хiба ти можеш собi з'ясувати, що то Варна?

Вiн поглянув згiрдно на комiсара, сплюнув i вийшов з куреня.

- Той пан-брат забагато пащекує, - говорив комiсар, - навiть не хоче вшанувати в моїй особi королiвського комiсара…

- Якби вашмосць стiльки витерпiв, що ми витерпiли, - говорив другий визволенець з Варни, - то i вашмосць не заговорив би iнакше. Тому не можна чудуватися, що мiй товариш так гаряче стояв за козакiв. То нашi спасителi, нiде правди дiти…

- Отож, панове комiсари, - говорив Пшилуцький, - ви вiд'їдете з нiчим. Я не раджу настоювати на виконання королiвського приказу, бо Сiч - то не Солониця, диктувати не можна.

На другий день скликав кошовий раду старшин i послав за комiсарами. З ними прийшло ще кiлька ляхiв, а мiж ними Пшилуцький.

Козацька старшина вже зiбралась у кошовiй канцелярiї. Як увiйшли сюди ляхи, Сагайдачний стояв насерединi, держачи королiвського листа в руцi.

- Вашмосцi прийшли до нас, - говорив Сагайдачний, - вiд короля його милостi як виконавцi його волi. Жадаєте знищення нашого мiзерного флоту, i видачi наших старшин, котрих обiцяв його милiсть король вiдiслати в кайданах до Царгорода. Жадаєте, щоб вам було видано старшину Варненського походу. Се ваше жадання ще неповне. Жадаєте ще за одним заходом видачi i тої старшини, що перед кiлькома роками розбила сорокатисячну орду над Iнгульцем, що вибралась пограбувати краї Речi Посполитої. Тих пошлiть кримському хановi на втiху. А коли пани з Польщi так дуже пiклуються пiдданими його милостi турецького султана, то треба нас i за Iнгулець покарати, бо ми перепинили тим добрягам у такому чесному промислi, як грабiж, пiдпал, мордування i ведення в ясир пiдданих його милостi польського короля. Та коли вже йде о справедливiсть i логiку, то щоб пiдданцi його султанської милостi нiчого на своїй власностi не потерпiли, то треба усiх тих полякiв, яких ми з Варни i Очакова освободили, вiддати назад туркам, бо вони були неоспоримою їх власнiстю.

- Вашмосць, iронiзуєш i висмiюєш приказ його милостi короля, а то називається злочином, обида королiвського маєстату…

- За який-то злочин у Польщi нi одного шляхтича не покарано.

- Не заходь менi, вашмосць, збоку, а говорiм прямо про наше дiло.

- Ви б, панове, не осмiшували себе i не видавали таких приказiв, про якi знаєте, що нiхто їх не виконає, бо не може, а ви не маєте сили присилувати нас до того. Не забувайте, що ви на Сiчi, i сюди жодна ляська нога без нашої волi не поступить. Ви хочете знищити наш флот, i то нашими таки руками, а ми маємо на цiм острiвцi здихати з голоду. Хочете видачi нашої старшини, щоб козацтво осталось без проводу, без голови i або пiшло в сирiвцях у Крим, або вернулося на Україну у панське ярмо i на панiв працювало. А що буде, як це розбите, безголове козацтво сформує неслухнянi розбишацькi ватаги i вiзьметься до панiв? Вам захочується печеного льоду, i ви з огнем iграєте. А що буде, панове, коли ви нас притиснете до стiни, а ми погодимось з ордою? Тодi ми визначимо шлях, котрим будуть татари переходити в Польщу, там i назад без нiякої вiд нас перешкоди. На се вони радо пристануть, бо не вас, лише нас, вони бояться. За таку цiну вони радо зобов'яжуться не брати нi одної української душi в ясир.

- То була б зрада власної вiтчизни.

- Нашої вiтчизни, нашого краю ми такою умовою не зрадимо. Серед того, що тепер робиться, то Польща показується для нас не матiр'ю, лише мачухою, котра хоче нас винищити. Хочете забрати наших старшин i вивезти у Варшаву, а опiсля видати бусурменовi на перепросини його султанського маєстату. А що зробите, як старшина того приказу не послухає i не поїде, а козацтво не схоче її силою видати? Чи маєте змогу взяти їх силою звiдсiля? Попробуйте. Покиньте таку пiдлу думку, якої кожна культурна держава повинна соромитись. Я вас запевняю, що мiж низовим козацтвом друга Солониця не повториться, - другого Наливайка ви таким способом у свої руки не дiстанете. Забаглось панам з Варшави дiстати в свої руки Сагайдачного. Це я сам, панове. Берiть мене. Я в сiй хвилi без брої. Берiть, коли у вас є на те сила. Я сам не маю тепер часу їхати нi у Варшаву, де на мене жде розпечений мiдяний бик Наливайка, анi в Стамбул, де мене жде Чорна вежа i смерть Дмитра Байди… Я в Стамбулi колись буду, але не з залiзом на руках i ногах, лише з залiзом у руцi. Вертайте, вашмосцi, з тим, з чим приїхали i то чимшвидше. Не дратуйте козацтва, бо право гостинностi мав свою межу там, поки гiсть поводиться чемно. Не дай Боже, щоб наше поспiльство довiдалося, по що ви сюди приїхали. Тодi i ми вас не охоронимо, хоч би i голови за вас поклали… Скажiть тим панам, що вас сюди прислали, що ви бачили i чули, та ще добавте, що ми як ходили, так i ходитимемо на поганцiв. А коли се невлад, то злучiть свої сили з бусурменськими та йдiть разом на наше Запорожжя вiйною. Та я вам заповiдаю, що не верне з вас neque nuntius cladis (анi виступ погрому). Вертайте собi здоровi додому, бийте далi чолом султанам i ханам, возiть золота на гарач, а ми собi його опiсля заберемо. Розповiдьте те, що я говорив вiд цiлого козацтва, а коли вам здається сього замало, то добрешiть ще дещо вiд себе.

Сагайдачний очевидно був схвильований.

- Прошу вашмосцi не обижати королiвських комiсарiв, - крикнув один з комiсарiв.

Сагайдачний тупнув ногою i поглянув на нього так грiзно, що його аж заморозило.

- Тихо! Тут запорозька земля, i ми тут панами. - Та зараз запанував над своїм схвилюванням i каже: - Може, вашмосцi, пам'ятаєте, що зробили вольнi греки з послами перського короля, який взивав їх зiгнути голову пiд перське ярмо? Їх закопали живих у землю. Ми не слабшi вiд жменечки сих патрiотичних грекiв, а вам далеко до того, щоб з тодiшнiм перським самодержцем рiвнятися. Се, чого ви вiд нас зажадали, може, ще є пiдлiшим, як жадання персiв. Там жадали лише вiддатися в неволю, а ви поводитеся з нами, начеб ми вже були в вашiй неволi. Я вам раджу, вашмосцi комiсари, виїздiть скорiш звiдсiля…

Вiн вклонився комiсарам i вiдвернувся вiд них, а приступаючи до Пшилуцького, каже:

- Се не дотикає вашмосцi, що я говорив. Будьте у нас гостями, як довго вам завгодно.

Але ляхи вийшли всi разом. Пшилуцький був сердитий, аж дрижав:

- Як можна так по-дурному поводитись i говорити. Ви такi здатнi на послiв, як я на бiскупа. Вам здавалося, що до хама говорите. Вам треба було говорити полiтичне, та бодай яку обiцянку додому привезти, задобрювати їх i уговорювати. А ви обмежились до того нефортунного письма, поза тим гороїжились i облизня пiймали. Я вам кажу, що незадовго козаки такий похiд уладять, що цiлий свiт буде про них говорити…

Ляхам не було вже чого довше на Сiчi побувати. Козацтво чогось догадувалось i дивилось на них вовком. Полякiв не хотiли через сiчовi ворота пускати. Пшилуцький переказав, що хоче з Сагайдачним попрощатися, i вiн там пiшов.

Попрощавсь з усiма сердечне. Анна, прощаючи його, була блiда, мов полотно, i тiльки раз поглянула йому у вiчi своїми живими очима, з яких виглядала розпука.

- Не забудь, панночко, о що я тебе благав: о користь пiдданцiв пана батенька прохати…

- Обiцяю i додержу слова… - вiдповiла тихо.