Онлайн чтение книги Сагайдачний
ХI

Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише одного разу стрiнув у Києвi запорожцiв. Вони розповiли йому про сучасне становище на Сiчi, але там нiхто ще не знав про те нещастя, яке скоїлося у Чепеля.

Через увесь той час Конашевич працював пiд рукою о. Плетенецького невпинно. Через Аксака приєднував шляхту православну, гуртував мiщанство у церковних братствах i пильно слiдив за тим, що на Українi дiялось.

Те, що вiн бачив i над чим сумувала його душа, було дуже невiдрадне. Ляхи, оп'янiлi ще вiд солонецької рiзнi i поменших мiсцевих козацьких розгромiв, раювали по всiй Українi. Жолкевського всi благословили i виносили попiд небеса. Вiн називався одиноким оборонцем шляхетчини перед роззухваленим гiльтайством. Пани, почуваючи за собою силу, щораз бiльше угнiтали нещасних пiдданцiв. Народ втiкав на Запорожжя.

Україннi пани слали безперестанку жалоби у Варшаву, а звiдтам йшли прикази до українних старостiв, щоб нiкого на Запорожжя не пускати. Та це помагало небагато, а втiкачiв було стiльки, що не можна їх було зупинити.

Конашевичевi ставало в Києвi тiсно. Його душа рвалась у широкий козацький свiт. Вiн склав собi, вилелiяв у своїй душi план органiзацiї сiчового товариства i хотiв зачинати свою роботу. А тут прив'язали його в однiм магнатськiм домi, вiдiрвали вiд почви, на якiй мав працювати. Конашевич заговорював кiлька разiв до о. архiмандрита, та о. архiмандрит усе заговорював чим iншим. Видно було, що не хоче його ще звiдсiля пустити.

"Господи святий, - думав собi Конашевич, - невже ж менi тут вiкувати прийдеться на цiм бакалаврствi? Цю роботу може зробити хто iнший, який мiж козацтвом на нiщо не здався. Далi вiрветься у мене терпець, начхаю на всiх панiв i втечу на Запорожжя".

Тiльки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди призначив?

Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з ним робилося, вважав за важке ярмо, яке треба вже раз скинути.

Одного разу сказав вiн о. архiмандритовi свою думку без обинякiв.

- Признаю тобi повну рацiю, Петре. Ти зробив дуже багато, та дiло далеко ще не покiнчене.

- Я його i цiлим моїм життям не покiнчу.

- Годi так серед року Аксака лишити. Я про це думаю i глядаю за яким достойним заступником. Вже одного я намiтив таки з-помiж наших галичан. Але року треба вже добути.

Петро заспокоївся. Пiвроку - то не вiк, треба видержати.

А тим часом сталося щось таке, що негайно приспiшило втечу Петра на Запорожжя.

Наспiв час насильного ширення унiї на Українi. Православних попiв стали силувати на послушенство унiатському владицi. В Києвi вiн сам боявся жити i посилав сюди своїх вiкарiїв. Упiрних православних попiв викидали силою з церкви i давали сюди унiатських.

Одного разу в недiлю, лiтом, на третьому роцi побуту Конашевича в Києвi, вийшов вiн вранцi з дому i зайшов на Подiл. Вiн побачив тут щось таке, що його страшно подратувало.

Унiати хотiли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Мiсцевий священик не хотiв пiдчинитися унiатському владицi i не хотiв з церкви уступитися. Народ зiбрався на утреню. В церквi i довкруги її зiбрались мiщани з жiнками i дiтьми, святочно одягненi.

Нараз з'явився заступник унiатського владики в товариствi пахолкiв, ведучи з собою унiатського священика, якого мав тут помiстити. Вони розтрутили народ i ввiйшли до церкви. Передерлися помiж народу аж до царських врат i до престолу. Пахолки схопили пораючогося коло престола попа за бороду i волосся та виволокли надвiр, його мiсце зайняв зараз пiп унiатський i став правити утреню. Народ збентежився. На криласi дяки замовкли. Заступник владики, стоячи у царських вратах i погрожуючи кулаком до криласа, кричав:

- Я вас, гiльтаї, бунтiвники, клятi шизматики, в кайдани закувати прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правити.

Та його таки нiхто не послухав. Крилас мовчав, а люде, охкаючи та плачучи, стали виходити з церкви.

Унiатський вiкарiй пiнився зi злостi, а далi сам пiшов до криласа i став спiвати.

А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну огорожу, не щадячи йому стусанiв, аж його покривавили. Кров текла йому з носа i губи та спливала по ризах.

Народ став гомонiти i вiдгрожуватися. Та нiхто не посмiв зачiпати узброєних пахолкiв.

Конашевич, дивлячись на таку зневагу православної церкви, скипiв. Злiсть аж пiдкидала його. Не надумуючись довго, прискочив до церковної огорожi i виломив кола.

- Гей, люде, кияне, народе православний! I не сором вам дивитися бездiльно на такий злочин?

З ломакою в руках кинувся на пахолкiв i бив, мов цiпом, кого попало. Пахолки збентежилися, що зразу i про свої палашi забули. Народ отямився.

- Гей, люде, не даймося, мiж нами козак Петро. Затрiщала церковна огорожа. Мiщани ламали коли i рушили Петровi на допомогу. Вони страшно роззвiрились. Побивши пахолкiв, кинулись цiлою юрбою в церкву. Владичого делегата вбили в криласi на смерть i виволокли збите тiло на майдан перед церкву, знущаючись над трупом.

Пiп, побачивши вiд престола, що це не жарти, покинув правити i сховався пiд столом у презвитерiї. Мiщани там його знайшли i поволокли на майдан, страшно б'ючи.

- От тобi, поганче, унiя, останнiй раз ти правиш!

Навiть жiнки не остались позаду своїх чоловiкiв. Вони рвали одежу на побитих на куски i маяли ними в повiтрi, мов хоруговками. Коло церкви знявся великий крик.

Те все сталося дуже швидко. Народ трiумфував. Православного попа умили з кровi i хотiли завести в церкву, щоб правив далi. Та пiп був такий побитий, знесилений i схвильований, що ледве стояв на ногах.

Один з пахолкiв вирвався з товпи зразу i побiг на найближчий постiй. Звiдсiля рушила цiла сила пахолкiв та жовнiрiв на Подiл.

Петро, побачивши це, змiркував вiдразу, що такiй силi неозброєнi мiщани не дадуть ради i не встояться. Вiн крикнув:

- Люде, врозтiч! Ховайтесь, де можна! Велика бiда на вас йде!

На майданi стало тихо. Люде стали розбiгатися по хатах. Петро подумав тепер про себе i став утiкати. Гайдуки пiзнали його, що то звiсний усiм козак Петро, що у пана Аксака живе. Одна частина пустилася за ним в погоню. Петро втiкав щосили. Вiн знав, що коли його роззвiренi гайдуки догонять, то тут йому i кiнець буде. Втiкав огородами, перескакуючи плоти, найближчою дорогою до Лаври. Там його безпечно сховають. Мiщани, яких вiн стрiчав, кликали:

- Втiкай, вашмосць, бо тобi смерть.

Пахолки гнали за ним аж до самої Лаври. I тут зчинився великий галас. Гайдуки хотiли йди далi, та заступила їм дорогу архiмандритова гвардiя, узброєна в бердишi, списи i шаблi. Петро так задихався, що ледве дух переводив. Але вiн був урятований.

О. Плетенецький був дуже роздратований цiлою тою подiєю:

- У мене ти цiлком безпечний, а що буде далi, то побачимо.

О. архiмандритовi сказали, що Лавра в облозi, що ворiт i всiх виходiв пильно стережуть i нiкого не хотять з монастиря випустити.

О. архiмандрит приказав сказати ватажковi облягаючих, що коли по доброму не уступлять, то прикаже стрiляти з мушкетiв. Петро побачив, як з усiх усюдiв виходили озброєнi ченцi з мушкетами на свої становиська.

О. архiмандрит говорив:

- Сьогоднi недiля. Як збереться народ до обiднi, а побачить Лавру в облозi, то прийде до пролиття кровi. Я би цього не хотiв, але я жодному ляховi не позволю переступити порога цiєї обителi.

Ченцi заповiли облягаючим, що коли не вступляться, то по приказу о. архiмандрита зачнуть стрiляти.

Зараз опiсля вiдчинилися ворота, i гайдуки побачили за воротами двi лаштованi гармати, при яких стояли гармашi у чернечих рясах з позапалюваними льонтами. Це помогло. Гайдуки уступилися, i тодi зiбраний на площi перед Лаврою народ всипався досередини.

Архiмандрит полишив Петра у своїй келiї i пiшов до обiднi. Лиш як вернувся, став розпитувати Петра, що сталося.

- Годi! Хто сiє вiтер - збирає бурю. Не ти їх зачепив, а вони тебе. Ти, сину, зробив добре, виступаючи в оборонi церкви. Таке злочинство не могло остатися без кари. Воля божа ужила тебе за караючу десницю. Не раз вже православнi заносили жалоби до актiв гродських на утиски i гвалти унiатiв та насильне загарбування майна православної церкви. Це нiчого не помогло. Ми й тепер подбаємо про таку жалобу не на те, щоб помогло, лише щоб осталось записане на вiчнi часи для грядущих поколiнь. А поки що треба насильство вiдбивати силою. Якою мiрою мiриш, такою буде тобi вiдмiряно. Дарма, що поллється багато християнської кровi, аж Днiпро побагрянiє, але так мусить бути.

У Києвi мiж унiатами i католиками зчинився великий гвалт i замiшання. Занесено жалобу до актiв i розпочалося слiдство за гвалт на пахолкiв i за вбиття двох унiатських священикiв. Багато людей ув'язнено, та нiкому не можна було нiчого доказати. Уряд довiдався лише, що цiлий той бунт пiдняв вiдомий усiм козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а звiдтам його не дiстане, хiба пiдступом. Коли б його за ворота у город можна було заманити. Лише щоб тайком iз Лаври не перекрався, i тому треба запобiгти.

Стали i день i нiч наглядати усi виходи з монастиря. О. архiмандрит бачив сам, що якiсь пiдозрiлi люде коло мурiв Лаври швендяють i пильнують.

Довiдався зараз про все i пан Аксак. Вiн зараз по обiдi в недiлю поїхав до о. архiмандрита.

- Наробив ти менi, вашмосць, великого бешкету на цiлий город. Не треба було так дуже гаряче братися за дiло, - але сталося. Я, вашмосць, зовсiм оправдую, менi дуже жаль, що мусимо розстатися. У мене вашмосцi не було би безпечно одної години, бо я не маю такої сили, щоб тебе перед цими розбiшеними юхами оберегти. Впрочiм, вони зажадали би суду над тобою. То не що-будь сталося. Вбито унiатського вiкарiя, i унiати цiлу Варшаву порушать, щоб тебе покарати. Це я роблю i говорю для твого добра. Але що мої хлоп'ята скажуть, як довiдаються, що ти вже до них не вернешся? Буде плачу повна хата. Кажу вашмосцi одверто, що в тобi я трачу щирого друга i доброго дорадника. За твою щиру службу я тобi сердечно дякую. Прощаюсь з тобою iменем усього мого дому. Останьмо другами i надалi. А ось тобi скромна нагорода за твої труди коло моїх синiв.

Аксак стиснув руку Конашевичевi i поклав перед ним на столi гаманець з червiнцями.

Петро був зворушений:

- Спасибi, ваша милiсть, за таку ласкавiсть i признання. Коли вже маємо розстатися, так прошу вашу милiсть вибачити менi, як я коли недоладним поведен-ням або словом непристойним зробив яку прикрiсть. Та маю ще одну просьбу до вашої милостi - я бажав би ще раз побачити моїх любих учнiв та попрощати їх.

- Гаразд! Я вволю твому бажанню i привезу їх завтра сюди. Та тепер моя просьба до отця архiмандрита. Чи не маєте, преосвященний, якого вчителя для моїх дiток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годi менi дiток без науки лишати.

- Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще нiчого про це з ним не говорив, бо я не сподiвався такого нагального кiнця.

- Я з ним мушу поговорити, - каже Петро. - Я хочу, щоб вiн не вживав iншого старого методу навчання, бо мiй метод показався добрий.

- Спасибi вашмосцi, - каже Аксак, - це новий доказ приязнi. Тепер моя рада для вашмосцi така: бережись, бо тебе вороги оточують. Втiкай звiдси при першiй нагодi, бо i тут, пiд крилом отця архiмандрита, ти не зовсiм безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.

- Я подбаю, що в найкоротшiм часi пан Конашевич буде звiдсiля вивезений в таке мiсце, куди польська рука не досягає.

- Чи можу спитати - куди? - каже Аксак.

- Не роблю з цього перед вашою милiстю секрету: на Запорожжя.

- Але його пильнують i окружають Лавру шпигами.

- А я пильную їх.

На другий день по обiдi привiз Аксак хлопцiв попрощати пана Конашевича. Вони були заплаканi. Зараз повисли Петровi на шиї i стали його просити, плачучи, щоб їх не кидав. Петровi аж сльози в очах стали. Вiн став їм пояснювати, що сталося, що вiн зробив, що йому за це грозить, отож мусить втiкати. Його засудили б на смерть, коли б пiймали, i батенько би його не зберiг.

- Вас, мої любi, я нiколи не забуду i запевняю вас, що незадовго я тут буду знову i вас навiдаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все i кожному говорiть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обiцяєте менi це?

- Обiцяємо i все будемо говорити правду.

Тепер став їх обнiмати i цiлувати.

З хлопцями приїхав i Антошко i аж сюди забiг, щоб пана Конашевича побачити.

Разом з паничами плакав, а далi, утираючи сльози рукавом, поцiлував його в руку i каже:

- Хай пан Конашевич i мене вiзьме з собою, я буду вам вiрно служити, мов пес.

- Ти, хлопче, не є власновiльний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.

Тодi Антошко кинувся Аксаковi в ноги i став жебонiти:

- Ваша милiсть, ласкавий, добрий пане, пустiть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вiчно буду дякувати i господа за здоровля вашої милостi просити.

О. архiмандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далi каже:

- Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичевi до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирiшої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.

На це пан Аксак до Антошка:

- Не можу тобою, хлопче, подарункiв робити, бо ти не кiнь, а людина, але я тебе освободжую з пiдданства i пускаю на волю. Хочеш, то їдь собi з богом.

Антошко став тепер плакати з радостi i плескати в долонi, мов дитина. Вiн цiлував одежу Аксака, цiлував усiх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.

Пан Аксак сидiв тим часом за столом i писав для Антошка грамоту на свободу.

Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак i передав, не рахуючи, о. архiмандритовi.

- Даю це, ваша милiсть, на народну цiль, на школу, як мою лепту. Менi грошей не треба. Як приїду мiж сiчове братство, там менi усе дадуть, чого менi буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, i тепер посиплються грошi, мов з рукава.

- Нi, Петре, - каже о. архiмандрит, - усього вiд тебе брати не можу, бо ти ще не на Сiчi, а лиш що в дорозi, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобi буде треба. Половину вiзьми назад, а коли тобi поталанить, то додаси опiсля.

Архiмандрит розв'язав гаманець i став вiдчислювати половину.

- Не можу я дати себе засоромити вашмосцi, - каже Аксак. - Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стiльки. - Вiн поклав другий гаманець на столi о. архiмандрита.

- Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна пiде слiдом за вами, тодi матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде i руська академiя.

Аксак вiд'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурiв.

Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далi, i чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.

За кiлька днiв покликав о. архiмандрит через iнока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловiк з довгим чорним вусом. Широкоплечий i з сильними, мов довбнi, руками. То був буцiм козак, буцiм мiщанин у простiй старiй одежi, дуже замараний. Вiд нього заносило свiжою рибою.

- Це, Петре, твiй провiдник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловiк певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Вiн тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канiвцi вже тобi порадять, як на Сiч дiстатися. Тобi треба знати, що Канiв i Черкаси - то найпевнiшi козацькi гнiзда.

- Як ваша милiсть так приказали, то так цьому i бути. Перевезу безпечно, хоч би я мав i голову покласти, - каже Артим.

- Коли ж їдемо?

- Сьогоднi вночi. Мiй байдак добрий i певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стрiла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.

Артим вийшов, а Конашевич каже:

- Цiкавий чоловiк. Звiдкiля вiн тут узявся? Та ж тепер козакiв сюди не пускають.

- Але в городi риби треба, i його пускають, розумiється, не без хабарчика для стражникiв у пристанi. На тi хабарi даю я, бо цей Артим привозить менi листи з того боку вiд козакiв та мiщан. Вiн хитра людина, а по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з дiда-прадiда, для нашої справи усiєю душею щирий. Я дуже рад, що вiн у добрий час у мене з'явився, а то певнiшого перевiзника я не знаю, його пропустять стражники певно, а як вiн тебе сховає, то будеш безпечний. Вiн вже знає, хто ти є.

Вже було близько пiвночi, як з'явився Артим у келiї Петра, а з ним прийшов з клунком чернець. Петро i Антошко надягли чернечi ряси з каптурами. Опiсля прийшов i о. архiмандрит Петра попрощати.

- В щасливу дорогу, мiй сину. Подай менi вiстку на Київ, що там робиться. З богом!

Чернець засвiтив свiчку. Артим узяв Конашевича клунок на плечi. Пiшли всi довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, i тiльки гомiн ступаючих нiг вiдбивався глухо о склепiння.

Зiйшли вiдтак сходами вниз i йшли пiд землею, поки стали перед якимись дверима. Монах вийняв ключ ї, ховаючи свiчку за дверима, вiдчинив.

- Артиме, ти тепер веди далi. Тут нiхто не пильнує, бо за цей вихiд нiхто не знає. Щаслива дорога!

Дверi зачинились знову, а вони опинились серед великої пiтьми. Стояли пiд горою, порослою кущами.

Артим дав Петровi полу свого жупана триматися. Антошко, несучи клунок Артима, держався поли Конашевича i так йшли один за другим. Густi хмари прислонювали зорi. Не говорили до себе нiчого. Артим ступав певно, начеб по своїй хатi. Аж опинились над берегом Днiпра, котрий хлюпотiв своїми хвилями серед нiчної тишi. Iшли прямо до байдакiв. Тут стояла сторожа.

- Стiй! - крикнув сторож. - Хто ви?

- А хiба ж не пiзнаєте Артима, хе-хе-хе. От забули пани вiд рана, як вiд Артима гостинця дiстали.

- А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?

- Як не продати, коли купцi трапились?

- За скiльки?

- Еге ж! Пiвкопи взяв, бо бiльше не хотiли дати.

- Давай менi половину.

- Ба, а менi що лишиться?

- Лишиться тобi, дурню, друга половина.

- Хай буде панська воля, а я жiнцi скажу, що у мене грошi пiрнули в воду. Я так i думав за половину i ось для вас вiдлiчив.

- Бачу, що ти мудрий чоловiк, а цi два, хто?

- А то святi отцi з монастиря, цих я лише перевезу на другий бiк рiки.

- Вони, може, з Лаври? З Лаври нiкого не вiльно перепускати.

- Нi, вони з Михайлiвського монастиря, я тiльки що звiдтам їх веду.

- А чому ж вони самi за себе не говорять.

- Бо у них таке свято сьогоднi, що через добу не можна нiчого говорити, - законом запрещено, еге ж! Та хай менi ще пан скажуть, чи багато вас тут є на постою?

- Нащо тобi знати?

- Я мiркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому дати половину, то менi не стане.

- Не бiйсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамтi полягали спати, а такого одного цапа впильнувати, як ти, то i я потрафлю.

Артим всунув йому грошi, i напотемки пустились далi.

Стражник недовiрчиво приглядався монахам.

- Де твiй байдак?

- От там в комишу поставив, щоб хто менi не вкрав.

Стражник пiшов за ними аж до комишiв. Артим пiшов за байдаком i притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:

- Дай-но i ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу. - Вiдтак здер йому каптур з голови ураз з шапкою.

- Го-го! Гарний менi монах з вусом i оселедцем! А де ж борода? Тепер хоч три копи давай, то не пущу!

Та в тiй хвилi сталося щось несподiваного. Антошко перекинув свiй клунок на байдак, що пiд'їхав пiд берег, поступився трохи взад, прихилив голову i так вдарив стражника в бiк, що той пiдскочив, мов м'яч, i впав з берега в воду. Тут була глибша вода, i за ним тiльки забулькотiло.

Петро з Антошком поскакали в човен, i заки стражник виплив наверх, Артим зiперся веслом о берег i помчав униз по водi, вiдбиваючись вiд берега.

- Чим ти його так вдарив? - питає Конашевич Антошка.

- Лобом, - каже Антошко, смiючись. - У мене такий твердий лоб, що я i цапа поборю.

Артим став смiятися:

- Таким лобом добре горiхи торощити.

- Я так i роблю.

- Добре, що ми вiд цього псубрата одв'язались. То така бестiя, що коли не викупишся, то тобi багато напакостить.

- Що би вiн з нами зробив?

- Я був би пересидiв у холоднiй який часок, а з тобою не знаю, що були би зробили, коли вашмосць - той козак Петро, про якого у городi нашi мiщани не вiднинi говорять. Менi говорили сьогоднi, що на твою голову нагороду поставили для того, хто тебе пiймає.

- Варто би взяти нагороду, - жартував Петро.

- Це вже не для нашого брата. Вашмосць так по-козацьки храбрував, церкву обороняв, за тебе всi православнi моляться. А вже отець архiмандрит так менi наказував, щоб тебе у безпечне мiсце перевезти. То, каже, Артиме, коли б йому що лихого сталося, то ти анахтема будеш i душу запропастиш. Тому я собi поприсягнув, що перевезу. Коли би чура вашмосцi його так гарно у воду не чоломкнув, я би був його i ножем пiд ребро, а тебе би таки оборонив. Та коли ми тепер посерединi рiчки, то нiчого нам боятися. Пливемо з водою, а то я ще i веслом пособляю. Дивись! Мчить, як стрiла. Добрий байдак, якого немає другого у цiлому Каневi. Я сам його зладив. Заки стражник вилiзе на берег, побiжить до стражницi та тамтих побудить, то ми вже далеченько будемо. А тепер ви оба лягайте безпечно спати, а я вас певно повезу. Байдак добрий, з подвiйної смоленої дошки, цiлий рiк стоїть у водi, а одна капля не протече.

Артим вдарив веслом. Днiпро був спокiйний. Лише деколи риба плюснула вгору i блиснула своєю бiлою лускою. На небi стало прояснюватися, хмари кудись подiлися. Iз-за гори виходив мiсяць. Довкруги нього синiло ясне небо. Свiтло мiсяця вiдбивалось вiд плеса води, в котрiй переморгувались зорi.

- Чому не лягаєте спати?

- Якось не хочеться. Нiч дуже гарна. Та ти, Антошку, коли хочеш, то лягай.

Антошко зараз поклався на дно байдака i заснув.

- Ти, Артиме, знаєш добре дорогу i не проминеш Канева?

- Не лише дорогу у Канiв знаю, але i через Ненаситець спливав з покiйним батьком, а опiсля i сам i на Сiчi був, i на лиманi, i на Чорному морi. Я ж рибалка з дiда-прадiда. На Днiпрi я знаю усi глибини i мiлини, усi кручi i топелi. Коли б у мене стiльки золотих, скiльки разiв туди переїздив. Тут лише одна є небезпека для нашого брата, що вночi по березi шляється.

- А це що таке?

- Незадовго плистимемо попiд берег-скелю, де нечистий собi житло обiбрав.

- Невже ж?

- Воно так i є, як кажу, сам я бачив цiлу чортову сiм'ю о самiй пiвночi. Сьогоднi його не побачимо, бо вже по пiвночi.

- I що ж той чортяка, людей топить?

- Це нi. Нечиста сила на воду не пiде, бо Днiпро - свята рiчка, щороку на Ярдан воду у Днiпрi святять, то чортяка вже не має сили. Та вiн, клятий, заманює людей пiд скелю, i тут байдаки розбиваються.

- То розкажи, Артиме, як ти його бачив?

- Чому, розкажу. Поїхав я раз з жiнкою та дитиною на прощу у Київ. Жiнка не мала з ким лишити дитини i взяла з собою. Миколка тодi у нас одиначком був. Якраз пiвнiч була, як ми доплили до того клятого мiсця. Дивлюсь я, а на скелi стоїть чортяка з рогами. Надворi було мiсячно, i я усе добре бачив. Стоїть собi та лиш головою помахує, i бородою потрясує. Я не страшкiв син. По морю плавав, пiд Трапезонт ходив, не одну бiду бачив, а таки мене морозом пройшло поза спиною. Я аж задеревiв i не в силi на собi хреста покласти. Жiнка каже: "Чого дрижиш, Артиме?" - "А хiба ж я дрижу, а звiдкiля ти знаєш, що я дрижу?" - "А чого зубами дзвониш?" - А я кажу: "Подивись на скелю, то й ти задрижиш". I дивлюсь я на скелю, бо очей не можу вiд неї звести, а там вже i другий, i третiй, i четвертий чортяка, цiлий чортячий курiнь, вийшов нам на стрiчу. Моя небога, як це побачила, та у смiх: "Хiба, - каже, - ти цапiв так налякався? Ей ти, небоже, забагато сьогоднi випив, та чортяки тобi привиджуються". Я, щоправда, випив тодi одну, другу, але п'яний я не був, що то й казати. Я думаю собi: що жiнцi сьогоднi сталося, що їй цапи привиджуються? А тут як скрикне мiй Миколка, може, йому що в животi заболiло. I зараз начеб хто свяченою водою покропив: всi пощезали. Я опiсля думав над цим, чого я так налякавсь, як зi мною була мала дитина? Мала дитина не має за собою грiха, мов янголятко, вiдганяє нечисту силу, краще, як свячена вода. Та й ми, коли б не були грiшнi, то чорт би нам не смiв пакостити. Хiба, як чоловiк характерником трапиться, то такий i самого чорта окульбачить, не боїться його, та робити собi заставить. Є такi характерники.

- А ти бачив, Артиме, характерника?

- Бачити не бачив, але старi люде розказують, що такi є, особливо мiж запорожцями.

Конашевичевi хотiлось ще балакати, щоб серед цiєї мертвецької тишi чути людський голос:

- Знаєш, Артиме, що твоя жiнка, здається, розумна людина.

- Дай їй боже, здоровля, гарна вдалась менi, а чому вашмосць так говориш, коли її зроду не бачив?

- А тому, я так мiркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда, вона тодi була твереза. А тобi, Артиме, хоч чорт по п'яному привидiвся, то слiд було помiркувати це, коли витверезився, а ти ще донинi вiриш, що ти чортяку бачив. Ти знаєш, що п'яному море по колiна?

Артим засоромився. Вiн собi розказував от так, щоб ротовi була робота, а цей взяв те за щось важне i так йому вiдрубав. Артим замовк вiдразу.

Тим часом бiлолиций мiсяць пiдплив високо на небо. Байдак плив рiвно i незамiтно серединою рiчки. Далеко вiд берега, десь iз скелi вiдзивалась сова.

Конашевича став морити сон. Вiн прилiг на днi байдака, прикрився кобеняком i дививсь прямо в небо на яснi зорi, що тепер блiднiти стали. Так само горiлиць лежав на возi, коли виїздив з Самбора. Став переходити думкою усе, що дотепер пережив. Згадав, i на свою любу дiвчину, свою Марусю. Скiльки-то часу вiн її вже не бачив, i жодної вiсточки вiд неї не було. Яка вона тепер? Тодi, як розлучались, вона була молоденьким пуп'яничиком, тепер вже, певно, розкiшною квiткою стала. Чи вона ще його однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить, що вона йому вiрна. Тепер вже нiчого не перепинить його щастя. Як лише поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до своєї галочки у батькiвський хутiр.

В цю хвилю здавалася йому дорога дуже повiльна, i трохи не крикнув на Артима, щоб швидше веслував. Скiльки-то часу треба, щоб до Сiчi добитися, а опiсля до хутора. Тепер, як вiн з Києва вирвався, то кожна хвилина здавалась йому задовга. Чому-то ранiше, як зараз, у першому роцi не приключилася така пригода на Подолi, був би вже давно чоловiком сiмейним.

Згадав i побратима Марка. Чи вiн живий? Може, де у походi пропав? Не без цього, щоби за той великий час запорожцi сидiли без дiла i не рушались нiкуди. Ляхи вiдгородили Запорожжя вiд України, що годi путньої вiсточки звiдтам дiстати, та пiдождiть, ми розiб'ємо ту стiну i злетимо на Вкраїну, що аж вам лячно стане.

Далi думав про те, щоби то в першу чергу зробити, як приїде на Запорожжя? Ба, коли ж бо вiн мусить, одружившись, посидiти якийсь часок на хуторi при молодiй жiнцi?

Вколисаний такими думками, якi щораз бiльше переплiтались i путались, вiн заснув твердо.

Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:

- Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би i перекусити час.

Конашевич вiдкрив очi. Сонце стояло геть з полудня, Десь здалека чути було якiсь голоси. Вiн присiв у човнi i побачив, як по Днiпрi увихалися човни, мов осiннi листочки, що поспадають на воду. Вiн придивлявся щетинуватiй головi Антошка. Вона нiчим не була замiтна, i нiхто б не вiдгадав, що вона така мiцна.

- Антошку, вставай! Може, i ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очi i замкнув знову. Повернувся на бiк i спав далi.

- Покропи його водою, зараз очуняє.

Артим повернув весло i переступив на зад човна. Тут iз скриньки вийняв узлик з поживою:

- Це наладили менi у Лаврi для вашмосцi, от i пляшка, i риба, i хлiбець бiленький.

- Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми i вночi випили по чарцi i закусили.

- Нi, цього не можна. Я в дорозi не п'ю нiчого, а особливо тепер не пив би, коли довелось менi везти таку важну особу. Я вiдвiчаю за все, i не хочеться менi анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити, але в супокою, як нiчого на головi не має. А козаки у морських походах п'ють?

- Хорони боже! Пiд карою горла не вiльно. Який би то похiд вийшов, коли б козаки пили? А воно на водi i небезпечно пити. Раз тому, що чоловiк мусить про те тямити, що йому пiд ногами нема землi, лиш вода. Опiсля вода має то до себе, що на водi можна багато випити, так вона хмiль з голови вiдтягає. А станеш ти на сушi так i на ногах не встоїш, зараз i спати лягай.

- Та тепер, коли ми вже близько дому, то i я можу чарку випити, коли мене почастуєте. На байдак то я нiколи з собою горiлки не беру.

Вони сидiли усi три i частувалися. Байдак i далi плив прямо серединою рiчки. Артим каже:

- Глядiть на мiй байдак. I без весла, i без керма, а пливе прямо, мовби свiй розум мав. Iнший човен-то вертiвся би з нами, мов навiжений. Чому? Бо це я його робив оцими руками, при помочi оцiєї голови. То не штука збудувати байдак, хоч би такий, що каплi води не пустить. Але треба знати, як байдак скроїти, де перед, де середину, а де зад поставити, чи ширина вiдповiдає довготi. То так, начеб одежу краяв.

- А вiд кого ти цiєї штуки навчився?

- Я вiд батька, а батько вiд дiда, i так як вгору, вони всi рибалки були. Та вже коли перекусили, то спасибiг за хлiб та сiль, i треба далi до весла братись. Коби хоч пiд вечiр наспiли.

- Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цiлу нiч не спав.

- Що то, то нi. Жоден з вас на водi не був i не знається з нею. Весла я неопитному в руки не дам. Вже я собi вiдпочину дома.

- А звiдкiля ти знаєш, що ми на водi не бували?

- От вигадав! Як це зараз не пiзнати? Питаєш мене за такi речi, про якi мiй Миколка вже знає. - Десь далеко з правого боку почулись дзвони. - Це у Каневi дзвонять. Вже ми незабаром будемо на мiсцi. Та ви оба познiмайте з себе цi чернечi ряси та перевдягнiться на козакiв. Тут нам вже нiчого боятися.

- А до Канева ляхи не доходять?

- Доходять iнколи i б'ються з нашими. Та тут начеб пiд високим берегом вода хлюсне, та й вiдплине назад. Тут i ляцький староста є, та вони не мають вже такої сили, що у Києвi. У нас вони не зважились би налазити своєю унiєю. У нас козацтва досить, i то знатного. А наше мiщанство? Як один, усi би повстали.

Як наблизились, щораз бiльше стрiчали байдаки та судна рiзної величини. Рибалки затягали свої сiтi та ловили в Днiпрi рибу. Усi вони були знайомi з Артимом i здоровили його весело, вигукуючи.

Артим робив завзято веслом, поки причалив до берега. Вiдтак вискочив швидко на берег i притягнув байдак до палi. Конашевич з Антошком позбирали свої статки i повилазили. Антошко нiс клунок Конашевича, i так пiшли з Артимом до мiста. Зараз над берегом роїлось багато людей.

- Кого привiз, Артиме? - питали сусiди.

- Не бачиш, що козакiв? Та ще й запорожцiв.

- Цей другий то хiба не запорожець.

- То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як вдарить лобом, то полетиш, мов м'яч.

- Еге ж, то якийсь цапiв син, мабуть. Всi стали смiятися.

- Кажу, не займай його, щоб опiсля не каявся.

Довкруги дорожнiх зiбралась велика юрба, що вертали тепер додому.

Артимова хата стояла при вулицi, що йшла вiд рiчки. Вона була гарно побiлена з сивою пасмугою довкола вiкон i дверей.

Артим ввiйшов у хату i звiтався з жiнкою.

- Ну, жiнко, гостей я тобi з Києва привiз, почастуй нас чим добрим з дороги.

Артимиха, здорова i рум'яна молодиця, сидiла якраз на лавi мiж вiкнами i кормила товстенького хлопчика.

На привiтання чоловiка вона встала, прикрила грудь бiлою мережаною сорочкою i поклала дитину в колиску.

- Здоровi будьте, ми радi гостям, сiдати просимо.

Конашевич звiтався i присiв на лавi. Антошко стояв коло мисника.

Iз-за припiчка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою i чорними, мов терен, очима, та цiкаво, хоч несмiло, приглядався гостям.

- Ходи до мене, козаче, - каже Конашевич, пiдморгуючи.

- Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, - каже батько, - та гарненько привiтайся.

Несмiло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а вiдтак, простягаючи до нього руку, каже:

- Здоровi були!

- Здоров був, козаче! - вiдповiв Конашевич, узяв хлопця попiд пахи, посадив на колiна i став цiлувати.

- От таких-то я дуже люблю.

Артим був з цього дуже радий.

А тим часом молодшому у колисцi стало заздро, бо став викидати ноженятами i кричати з усiєї сили.

Батько мусив його взяти на руки.

Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию i бавився його вусами.

- Та де ти полiз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту бiлизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!

Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:

- Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, i ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?

Хлопець обняв його рученятами за шию i душив з усiєї сили. Батько смiявся.

- Поїдеш зi мною на Сiч?

- Поїду, як великий виросту.

- От i добре, та менi нiколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як пiдростеш, дам тобi шаблю, коника i поїдемо татар воювати.

- А мушкет?

- Не то мушкет, але i гармату, ти знаєш, яка гармата?

- Знаю, я бачив, така велика, довга i дуже гримить.

- Гарна з тебе дитина, рости здоров на потiху твоїм батькам.

Тим часом Артимиха ставила на столi пляшку з запiканкою, вареники, ковбасу, кислi огiрочки, хлiб пшеничний, кринку меду. Вона була гостевi дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловiк, як дитина зараз до нього пристала. Дiти звичайно пiзнають душею добру людину, а вiд лихої строняться - мiркувала собi жiнка. Вона стала гостя припрошувати. Артим вiддав дитину жiнцi i сiв при столi. Конашевич прикликав Антошка, що присiв пiд мисником i не смiв сiдати при столi з своїм паном.

Артим налив михайлик горiлки i каже:

- Слава господовi, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров'я та гаразду.

- Дай боже i вам, i нам усiм.

До хати Артима стали сходитися сусiди. Кожний хрестився до образiв i вiтався з господарем i гостями. Артим частував кожного горiлкою i просив закусити. Артим по чарцi став балакучий.

- Слава богу, що допомiг довести дiло до пуття так, як приказав отець архiмандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпецi, як цей диявольський стражник присiкався до пана Конашевича. Але дiстав лобом у живiт вiд цього парня, що аж в Днiпрi скупався.

З тих слiв помiркували сусiди, що Конашевич неабиякий чоловiк, коли ним о. архiмандрит так пiклується.

Вiн говорив це навмисно, щоб перед сусiдами почванитись: ось дивiться, люде, яких я людей вожу.

По третiй чарцi Артим розбалакався на добре i став оповiдати, як Конашевич сам-один ломакою розiгнав цiлий гурт гайдукiв, унiатiв, коли хотiли брати нашу церкву. I через те мусив з Києва втiкати.

Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канiвець каже:

- Мiж нами ти, козаче, цiлком безпечний, бо коли того треба буде, то всi, як один, за тебе станемо i не дамось.

В хатi ставало глiтно. Люде не мали мiсця та зазирали крiзь вiкно.

Артим розходився, мов у великий празник. Частував усiх i пiдганяв жiнку до поспiху, щоб приносила щораз свiжi пляшки з горiлкою та збанки з медом.

- Пийте, люде добрi, сусiдоньки мої. У мене сьогоднi велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хатi не приймав. Та ви подумайте, священний отець архiмандрит з Лаври наказував менi: "Слухай, Артиме, коли йому що приключиться, буде анахтема". А знаєте ви, що таке анахтема? Го-го-го! То, пане-брате, не жарти! Анахтему то по смертi нi пекло, нi небо не прийме, а так бiдна душа не має де голови приклонити аж до самої смертi.

- А хiба вона буде вдруге вмирати? - спитав хтось з гурту.

- Нi, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей, музик давайте! - кричав Артим. - Семене, а побiжи, голубе, та музик приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться, то ногам заздро. Давно я так радiв, як сьогоднi.

За часок прийшли музики, їх посадили на зачiпку. Артим кричав:

- Ану же, хлопцi, хто в бога вiрує, зi мною то викрутасом, то вихилясом! А ви, музики, нi рук, нi струментiв не жалiйте, а з вогнем та серцем!

Музики пiдстроїли iнструменти i зразу стиха, а вiдтак з усiєї сили, вдарили по струнах.

Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за потилицю, перебирав ногами, злегка притупцював, аж вiдтак пiшов вихором по хатi. Ногами переплiтав складно i пустився навприсядки, держачи праву руку за потилицею, а лiву пiднiс угору. Артим був неабиякий гуляка у Каневi, i тепер дав себе знову знати.

Люде зразу дивились на нього, а далi не втерпiли, i один по однiм пiшли i собi ходором. Охота перенеслась i до сiней, i надвiр, i всюди стали гуляти.

Аж Артим iзнемiгся. Тупнув ще раз твердою ногою об землю i став зiпрiлий, цiлий, важно дихаючи. А в хатi, в сiнях i надворi гульня не вгавала. На мiсце тих, що втомились, ставали другi. Артим зi своїм братом Панасом ходили помiж людей з пляшками i частували.

Аж вже пiзно внiч потомились музики i люде стали розходитися по домах. Музики пiшли, їм кинув Артим цiлу жменю грошей.

У хатi стало душно вiд людського поту, хоч i вiкно було вiдчинене. Конашевич вийшов надвiр i присiв на приспi. Надворi царила гарна лiтня нiчка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зiрками. Усюди було тихо i спокiйно, лише сичi та сови перекликались. Десь здалека гудiли Днiпровi пороги.

- Вашмосцi, наш любий гостю, постелено буде в другiй кiмнатцi, - говорив Артим, вийшовши з хати. - Не так буде добре, як у тих панiв у Києвi, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобi спокiйно спати, поки в садку пташка не защебече, а тодi поминай, як звали. Тут у мене в садку стiльки цiєї божої птички живе, що вiд ранньої зорi вже спiвають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю, любо. Ну, добранiч вашмосцi. Ще раз слава господовi, що я тебе щасливо з Києва привiз, а звiдсiля то ми собi на Запорожжя гарненько-рiвненько переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти славно обороняв нашу церкву, не пожалiв своєї голови, не дав її зневажити, то тобi, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може, попри тебе i менi дещо з цього капне. Ось воно як.

Артим був напiдпитку, до того iзнемiгся, танцюючи. Вiн присiв побiч Конашевича на приспi пiд хатою, бурмотiв щось i став куняти, позiхаючи. Надiйшла жiнка i нагадала йому, що пора спати.

Артим прочуняв:

- Хiба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Нi ж, нi, нiколи цього не буде. Ми помолимось гарненько, а тодi вже пiдемо у стебло.

Вiн пiшов у хату i став бити перед образами твердо поклони.

Конашевич пiшов у свою кiмнату.

Через вiдчинене вiкно заходили в кiмнату пахощi з садка, i соловейко на вишеньцi щебетав, аж заходився.

Конашевич поклався на постелi i твердо заснув. Кiлька разiв спросоння заплакала дитина, десь у городi перегавкувались собаки.